Зимові заручини

КУХНЯ

Офелія мчала як вітер. Вона перетинала річки, лишала позаду ліси, пролітала над містами, долала гори, однак лінія обрію лишалася недосяжною. Іноді опинялася на поверхні величезного моря, і краєвид надовго перетворювався на суцільні простори води. Однак урешті-решт Офелія завжди діставалася берегів. Усе відбувалося не на Анімі й навіть не на ковчегу. Цей світ був суцільний, недоторканий, без розколин — круглий, ніби м’яч. Старий світ іще до Розколу.

Раптом Офелія помітила вертикальний шпиль, що перекреслив горизонт, ніби блискавка. Здається, раніше вона не бачила цього шпиля. Вона прудкіше за вітер помчала до нього із цікавості. З її наближенням шпиль ставав дедалі менше схожим на шпиль. Якщо придивитися, це була радше вежа. Або статуя.

Ні, чоловік.

Офелія хотіла сповільнити свій біг, змінити напрямок, повернутися, але непереборна сила потягнула її до цього чоловіка. Старий світ зник, обрій теж. Нічого й нікого не лишилося, крім Офелії, що всупереч власній волі поспішала до цього худого велетня, який уперто показував їй спину.

Офелія широко розплющила очі, не зводячи голови з подушки. Волосся розметалося навколо, мов буйне зілля. Вона прочистила носа, і пролунав звук, немовби із забитої труби. Дихаючи ротом, Офелія втупилася в сітку Гекторового ліжка: молодший братик спав над нею. Цікаво, чи він уже встав і спустився дерев’яною драбинкою? Дівчина гадки не мала, котра зараз година.

Спираючись на лікоть, вона короткозорим поглядом обдивилася кімнату, в якій просто на килимі було влаштовано імпровізовані постелі — там валялися ковдри й подушки. Усі молодші сестрички вже повставали. У вікно із шумом рвався холодний вітер, напинаючи завіси. Уже зійшло сонце. Діти, мабуть, вирушили до школи.

Офелія помітила, що в ногах, між її розкинутими ступнями, згорнулася стара кішка. Пірнувши під клаптикову ковдру, дівчина знову прочистила носа. Горло, вуха й очі немовби позабивало ватою. Нічого незвичного: їй достатньо було найменшого протягу, щоб підхопити застуду. Офелія навпомацки пошукала на столику окуляри. Розбиті скельця вже почали зростатися, але цілковите зцілення потребувало ще багатьох годин. Вона почепила їх на ніс. Річ відновлюється швидше, якщо почувається потрібного, — проста психологія.

Офелія витягнула руки поверх ковдри, не поспішаючи підводитися з ліжка. Повернувшись сюди, вона ледве змогла заснути й знала, що не тільки їй не спиться. Від тієї миті, як вона сховалася тут, щось просолівши замість сказати «добраніч», Торн невпинно вздовж і впоперек міряв кроками свою кімнату, розташовану поверхом вище. Він походжав від стіни до стіни, аж підлога рипіла. Офелія стомилася раніше за нього і врешті поринула в сон.

Зарившись у подушку, вона спробувала дати собі раду із заплутаними емоціями, від яких стискало груди. У вухах відлунювали крижані слова Настоятельки: «Якщо провалиш це завдання, якщо не впораєшся із заміжжям, присягаюся, що ти ніколи більше не зможеш ступити на Аніму».

Ця погроза лякала більше за смерть. Увесь світ Офелії обертався навколо цього ковчега. Опинившись у вигнанні, вона б уже ніколи не змогла звернутися до рідних по допомогу. Доведеться вийти за цього ведмедя — вибору нема.

Шлюб за домовленістю завжди мав невідворотний характер, особливо якщо слугував для зміцнення дипломатичних зв’язків між двома ковчегами. Іноді йшлося про те, щоб додати свіжої крові, уникнувши виродження від надмірної кількості шлюбів між близькими родичами. Іноді — про стратегічний союз, щоб сприяти справам та комерції. Іноді — хоча й геть нечасто — про шлюб з любові, народженої в ідилічній подорожі.

Хоч як Офелія обмірковувала цю справу, але не могла вловити найважливішого: здавалося, цьому чоловікові абсолютно все тут огидне, то який же зиск він сподівався отримати з такого одруження?

Вона знову зарилася носом у картату хусточку й щосили висякалася. Дещо все-таки вселяло надію. Торн справляв враження біснуватого дикуна, якого ледь торкнулася цивілізація. Він був на дві голови вищий за неї, а його довгі невгамовні руки здавалися звичними до зброї. Але принаймні він її не любив. І не полюбить до кінця літа, коли завершиться покладений традицією період між заручинами та весіллям.

Офелія прочистила носа ще раз і відкинула ковдру. Розляглося обурене нявкання: вона забула про кішку. Дівчина поглянула на себе в настінне дзеркало, не без задоволення споглядаючи розпухле обличчя, криво вдягнені окуляри, червоний ніс і сплутане волосся. Торн нізащо не захоче, щоб вона опинилася в його ліжку. Вона вже відчула, що не подобається йому: не такої жінки він шукав. їхні родини можуть змусити їх одружитися, але вони вдвох подбають про те, щоб цей шлюб існував лише про людське око.

Офелія накинула на нічну сорочку старий халат. Якби її воля, вона б до обіду пролежала в ліжку, але мати запланувала шалений графік на наступні дні перед великого подією — від’їздом. Сніданок на траві у родинному парку. Чаювання з бабусями Сидонією та Антуа-неттою. Прогулянка вздовж річки. Аперитив з дядьком Бенжаменом та його новою дружиною. Театр, потім вечірка з танцями. Офелію нудило від самої лише думки про все це. Замість гарячкового поспіху вона б хотіла як слід попрощатися з рідним ковчегом.

Коли вона спускалася, під її кроками зарипіли сходи. Раптом здалося, що в будинку надто тихо.

Офелія швидко збагнула, що всі зібралися на кухні. Притишена розмова долинала крізь засклені дверцята, але вщухла, варто було їх штовхнути.

Усі погляди зійшлися на Офелії. Мати, стоячи біля газової плити, позирнула на неї, оцінюючи. Батько безпорадно сидів за столом і дивився так, що серце краялося. Тітка Розеліна, мало не встромивши свого довгого носа в чашку із чаєм, глянула на неї обурено, а двоюрідний дідусь — замислено з-понад газети, яку гортав, влаштувавшись спиною до вікна.

З усіх присутніх лише Торн не виявив бодай найменшого зацікавлення. Він сидів на табуреті й зосереджено набивав собі люльку. Недбало розпущене буйне біляво-сріблясте волосся, погано виголене підборіддя, худа постать, занадто проста туніка, кинджал за халявою чобота... Її наречений скидався радше на волоцюгу, аніж на придворного. Здавалося, що на цій теплій кухні, серед мідного начиння і солодких пахощів, він не на своєму місці.

— Доброго ранку, — прохрипіла Офелія і, супроводжувана ніяковою мовчанкою, підійшла до столу.

Не найвеселіший райок у її житті. Офелія машинально поправила розбиті окуляри й налила собі велику чашку гарячого шоколаду. Дзюрчання цівки молока в порцеляні, рипіння ніжок стільця, який вона тягне кахлями підлоги, шкрябання ножем по поверхні тоста, коли вона мастить його маслом, свист повітря в закладених ніздрях... їй здавалося, що всі спричинені нею звуки, навіть найтихіші, розростаються, набуваючи неймовірних масштабів.

Коли заговорила мати, Офелія аж підстрибнула:

— Мсьє Торн, відколи ви з нами, ви нічого не торкнулися. Дозволите запропонувати вам горнятко кави й тост із маслом?

Тон матері змінився. Тепер вона говорила не надто тепло, але й не ущипливо, а просто й люб’язно — саме так, як треба. Напевно, цієї ночі вона як слід обміркувала слова Настоятельки й привела до ладу свої нерви. Офелія запитально подивилася на неї, але та відвела погляд, удаючи, що стежить за плитою.

Щось було не так. Тут замислили якусь змову, і це витало в повітрі.

Офелія глянула на двоюрідного діда, але він щось бурмотів у вуса. Тоді вона розвернулася до батька, який сидів прямо навпроти неї, і втупилася в його лисувату голову й безпорадне обличчя.

Як вона й очікувала, він не витримав.

— Доню, тут... виникла непередбачувана обставина.

Він показав «непередбачену обставину» жестом, склавши пучкою великий і вказівний пальці.

В Офелії стрибнуло серце й забриніло у вухах. На мить вона, божевільна, подумала, ніби заручини розірвано. Батько позирнув за плече, на Торна, мовби очікуючи заперечення. Чоловік так само незворушно сидів на табуреті, обернувши до них свій карбований профіль, уперто насупивши чоло, покусуючи люльку й нетерпляче посмикуючи довгими ногами. Вій уже не був схожий на ведмедя, який скинув хутро. Натомість Офелії здалося, що перед нею розтривожений сокіл, який рветься в небо й от-от злетить.

Батько лагідно поплескав її по руці, і вона озирнулася на нього.

— Твоя мати склала для нас шалену програму на цей тиждень...

Його урвав несамовитий кашель дружини, яка схилилася над плитою.

— Мсьє Торн сьогодні пояснив нам, які обов’язки чекають на нього вдома, — продовжив, зітхнувши, батько. — Вони надзвичайно важливі, розумієш? Інакше кажучи, він не може гаяти час на прийоми, розваги і...

Не в змозі слухати далі, Торн клацнув кришкою кишенькового годинника й утрутився:

— Вирушаємо сьогодні рівно о четвертій гвинто-крилом.

Офелія сполотніла. Сьогодні. Рівно о четвертій. Її братик і сестрички, племіннички й племінники ще не повернуться зі школи. Вона не зможе з ними попрощатися. І вже не побачить, як вони дорослішають.

— Якщо обов’язки вимагають вашої присутності вдома, повертайтеся, мсьє. Я вас не затримую.

Її вуста ворухнулися самі, поза її волею, промовляючи ці слова. Вони пролунали майже нечутно — через застуду Офелія ледь могла говорити, — але справили такий ефект, немов на кухні розлігся удар грому. Батька аж перекосило, мати спопелила її поглядом, тітка Розеліна ледь не похлинулася чаєм, а двоюрідний дідусь зайшовся в нападі нестримного чхання. Ні на кого з них Офелія навіть не глянула, спрямувавши всю увагу на Ториа, який уперше від часу їхнього знайомства відверто й прямо зміряв її поглядом. Довжелезні ноги, мов пружила, одним рухом підкинули його з табурета. Крізь потріскані окуляри вона бачила трьох Торнів. Три високі постаті, шістко примружених, гострих, мов леза, очей, тридцять стиснутих у кулаки пальців. Забагато для одного молодика, нехай навіть велетня...

Офелія чекала вибуху.

— Це що. відмова? — просто запитав він натомість гучно й невдоволено.

— Звісно, ні, — обурилася її мати, випинаючи величезні груди. — Її слово нічого не важить, мсьє Торн. Вона поїде з вами, куди скажете.

— А моє слово щось важить?

Ці слова промовила гірким, ущипливим тоном Розе-ліна, яка сиділа, невдоволено втупившись у порожню чашку з-під чаю. Розеліна була тіткою Офелії, але передусім — її хрещеною, а відтак і компаньйонкою. Бездітна вдова, звісно ж, мала супроводжувати хрещеницю на Полюс і наглядати за нею аж до весілля. Ця не першої молодості жінка з конячими зубами, худа, як мішок з кістками, і страшенно нервова, носила своє волосся в шиньйоні, як і мати Офелії, але її версія цієї зачіски скидалася радше на подушечку для шпильок.

— Не більше, ніж моє, — пробуркотів двоюрідний дідусь собі у вуса, зминаючи газету. — Хоч там як, а в цій родині вже взагалі ніхто не питає моєї думки!

Мати вперлася кулаками у свої неосяжні стегна.

— Прошу вас, не зараз!

— Ми просто рухаємося трохи швидше, аніж планували спочатку, — втрутився батько, звертаючись до заручених. — Дівчинка зніяковіла, але це минеться.

Навіть не глянувши на нього, Офелія і Торн міряли одне одного поглядами — вона сиділа з гарячим шоколадом, а він озирав її з висоти свого велетенського зросту. Офелія не хотіла поступатися, тож не відверталася від холодних металевих очей цього чоловіка, але, трохи подумавши, вирішила, що провокувати його нерозумно. У її становищі краще мовчати. Все одно вона не мала вибору.

Опустивши голову, Офелія намастила собі маслом ще один тост. Коли Торн опустився на табурет, огорнувши себе хмаркою тютюнового диму, усі полегшено зітхнули.

— Негайно пакуйте речі, — просто сказав він.

Для нього справу було закрито. Але не для Офелії. З-під хмари свого волосся вона кинула на нього погляд, яким обіцяла так само ускладнити йому життя, як він — їй.

Торн знову вдарив її поглядом сірих і холодних, мов лезо, очей.

— Офеліє, — додав він, не всміхаючись.

Із цих похмурих вуст її ім’я, вимовлене з грубим північним акцентом, пролунало дуже різко. Офелії стало гидко. Склавши серветку, вона вийшла з-за столу, тихо піднялася сходами й замкнулася у своїй кімнаті. Притулившись спиною до рами дверей, вона не ворушилася, не плакала й навіть не кліпала очима, але всередині неї все волало. Чутливі до гніву господарки меблі затремтіли, немов у нападі нервових конвульсій.

Дівчина, здригнувшись усім тілом, напрочуд сильно чхнула, і чари розвіялися: меблі знову стали цілком непорушно. Навіть не провівши гребенем по волоссю, Офелія влізла в наймоторошнішу свою сукню: сіру й строгу, з корсетом — музейний раритет. Вона сіла на ліжко, запихаючи босі ноги в чоботи. Шалик смикнувся і почав плавно повзти, обвиваючись навколо шиї, мов змій.

У двері постукали.

— Заходьте, — ледь вимовила Офелія крізь закладений ніс.

У прочинених дверях показалися вуса двоюрідного дідуся.

— Можна, дівчинко?

Вона підтакнула з-за хусточки й побачила, як великі дідусеві чоботи прокладають собі шлях між купами ковдр, перин та подушок, розкиданих на килимі.

Дідусь жестом підкликав до себе стілець, і той слухняно наблизився, перебираючи ніжками. Старий опустився на нього.

— Бідосе моя, — зітхнув він. — Цей молодик — останній наречений, якого я тобі бажав би.

— Знаю.

— Тобі знадобиться багато відваги. Була розмова з На-стоятельками.

— Була розмова з Настоятельками, — повторила Офелія.

«Але останнє слово скажуть не вони», — подумки додала вона, хоча й не мала жодного уявлення про те, на що сподівається. На превеликий подив Офелії, двоюрідний дідусь розсміявся, указуючи на настінне дзеркало.

— Пам’ятаєш свій перший перехід? Ми вже думали, що ти так і застрягнеш: одна нога смикається тут, а друга проривається крізь дзеркало моєї сестри! Найдовша ніч у нашому житті... Тобі тоді ще й тринадцяти років не виповнилося.

— Для мене це мало свої наслідки, — зітхнула Офелія, глянувши на руки, що крізь потріскані окуляри здавалися пошматованими.

— Саме так. — Двоюрідний дід раптом подивився на неї дуже серйозно. — І менше з тим, це тобі не завадило розпочати знову й знову потрапити в пастку, аж поки ти второпала, що до чого. Дзеркалопрохідці рідкісні в нашій родині, дівчинко, а знаєш чому?

Офелія підняла повіки, глянувши на нього з-під окулярів. Вони з хрещеним ніколи про це не говорили, хоча саме він передав їй усе, що вона взагалі знала.

— Бо це така собі особлива форма читання? — припустила вона.

Старий поворухнув вусами. Його золотаві очі ледь не вистрибнули з-під вигнутих брів.

— Аж ніяк! Щоб читати предмет, потрібно трохи забути про себе, аби звільнити місце для чужого минулого.

Що ж до проходження крізь дзеркала, то воно неможливе без зіткнення із собою віч-на-віч. Бач, треба мати в жилах кров, а не воду, щоб прямо глянути собі в баньки. Хто сповиває обличчя вуалями, хто бреше собі й бачить себе ліпшим, ніж є насправді, нізащо цього не зможе зробити. Ти повинна розуміти: таких людей у світі небагатої

Ці міркування заскочили Офелію зненацька. Вона завжди проходила крізь дзеркала інтуїтивно й не вважала себе особливо відваленою. Двоюрідний дід указав на старий триколірний шалик, геть зношений за всі ці роки. Зараз він ліниво розкинувся в неї на плечах, спочиваючи.

— Це не перший твій голем, еге ж?

— Не перший.

— Той самий, який мало не позбавив нас твого товариства.

По якімсь часі Офелія кивнула. Іноді вона забувала, що цей шалик, який завжди тягнувся за нею, мов шлейф, колись намагався її задушити.

— А ти попри це носиш його й далі, — промовив двоюрідний дід, ляскаючи себе долонею по стегну на кожному слові.

— Очевидно, ви намагаєтеся щось мені сказати. На жаль, я не розумію, що саме, — тихо мовила Офелія.

— Не треба робити таке обличчя, дівчинко, — буркнув дід. — Ти ховаєшся за своїм волоссям, за окулярами, за своїм нерозбірливим мовленням. Живеш разом зі своєю матір’ю, але ніколи не зронила ані сльозинки, не здійняла галасу, хоча я можу прися гнутися, що саме ти найчастіше встрявала в дурнуваті халепи.

-- Дідусю, ви перебільшуєте.

— Від самого народження ти лише те й робила, що шкодила собі, оступалася, розбивала обличчя, могла прищемити пальці, загубитися, — розповідав він, підкріплюючи слова широкими жестами. — Я тобі не просто так це кажу: тривалий час ми думали, що в одній із цих незліченних недолугих пригод твоє життя й обірветься! «Мадемуазель Налітайко-на-стіну» — ось як тебе називали. Послухай мене уважно, дівчинко... — Старий важко опустився на коліна біля ліжка, де безпорадно сиділа Офелія в незашнурованих чоботях. Він шарпнув її за лікоть, немовби для того, щоб краще закарбувати в її пам’яті кожне слово. — Дитинко, у тебе найсильніший характер в усій родині. Забудь, що я казав тобі минулого разу. Воля твого чоловіка зламається в зіткненні з твоєю, от побачиш.