Зимові заручини

КЛЮЧ

Передпокій був одним з найпопулярніших ліфтів у всьому Небограді. Його оформили як будуар, і тут подавали всі сорти чаю, які можна собі уявити. Цей ліфт називали передпокоєм, бо лише він вів у Місяцесяйво, домівку Арчибальда. Він міг перевозити тільки обраних, гостей посланника, тих, хто вирізнявся походженням або екстравагантністю. Цей ліфт, крім того, був і найповіль-ніпшй — поза сумнівом, через свою вагу: увесь його шлях тривав ігів години.

Офелія, затягнута у свою уніформу, схрещувала й розплітала ноги, знову їх схрещувала, чухала гомілки, потираючи одну об другу. Уперше в житті вона мала на собі чоловіче вбрання. Вона ніяк не могла знайти зручної пози, та ще й оторочка штанів вгризалася в щиколотки.

Беренільда, сидячи в зручному кріслі із чашкою чаю в руці, несхвально глянула на неї.

— Сподіваюся, у посланника ви не станете смикатися. Триматиметеся рівно, поставивши п’яти разом, піднісши вгору підборіддя й опустивши очі. А головне — не махайте руками, доки я вас не попрошу щось ними зробити.

Поставивши чашку на столик, вона жестом покликала Офелію до себе й лагідно взяла за руки, вдягнуті в рукавички. Дівчина одразу напружилася. Здавалося, що Беренільда в гуморі після несподіваних відвідин Арчибальда, але настрій у цієї левиці змінювався швидко й непередбачуваио.

— Люба моя дівчинко, пам’ятайте, що ілюзію створює лише ліврея. У вас обличчя і груди чоловіка, але руки й ноги жіночі. Намагайтеся не привертати до них уваги.

Жіночі руки... Офелія поглянула на свої читацькі рукавички, чорні, як ліврея, і кілька разів зігнула й розігнула пальці, щоб звикнути до нової тканини. Вона вдягнула куплені матір’ю рукавички замість своїх старих: не хотіла жодних деталей, що могли б викликати в Арчибальда зайві спогади.

— Цей маскарад непристойний, та ще й принизливий! — глумливо промовила тітка Розеліна. — Зробити собі лакея з моєї племінниці! Якби про це знала моя сестра, у неї всі шпильки на голові стали б дибки.

— Усе обернеться на краще, — пообіцяла їй Беренільда весело й самовпевнено. — Трохи терпіння, мадам Розеліно.

— Трохи терпіння, — повторила Торнова бабуся, мило всміхнувшись. — Трохи терпіння.

Старенька в цьому віці вже не могла розлучитися з дочкою, тож приєдналася до її почту. Офелія завжди бачила її в дуже простому одязі, а тепер це було не абищо: бабуся вбралася в розкішний капелюх з пір’ям та синю дамастову сукню, а довгої шиї майже не було видно під разками перлів.

— Здається, що, відколи ми тут, нам аж ніяк не бракує терпіння, — холодно зауважила тітка Розеліна.

Беренільда лукаво глянула на годинник, що висів на стіні передпокою.

— Люба, ми прибудемо за чверть години. Раджу плідно скористатися ними: ви можете попрактикуватися в словах «Так, мадам» і подати нам іще цього смачного чаю з прянощами.

— Так, мадам, — промовила тітка Розеліна, надміру старанно відтворюючи північний акцент.

Беренільда задоволено вигнула брови. Вона була вдягнена у світлу сукню з гофрованим комірцем, а на голові здіймалася височезиа перука, схожа на глазурований торт. Вона випромінювала красу й дуже відрізнялася від тітки Розеліни, суворої і похмурої в строгому вбранні компаньйонки. Щоб зібрати їй крихітний шиньйон, довелося так стягнути волосся, що вона й бровою не могла повести.

— Ви горда, мадам Розеліно, — зітхнула Беренільда, дрібними ковточками попиваючи свій чай із прянощами. — Мені дуже подобається ця риса в жінках, але для компаньйонок вона неприпустима. Скоро я звертатимуся до вас зверхньо, а ви мусите відповідати не інакше, як «Так, мадам». Між нами вже не лунатимуть слова «я» та «ви», ми не належатимемо до одного світу. Ви зможете це витримати?

Різким жестом поставивши чайник, тітка Розеліна випросталася, демонструючи гідність усім своїм виглядом.

— Заради своєї племінниці я б навіть мила за вами нічний горщик.

Офелія закусила губу, стримуючи усмішку. Тітка мала дуже специфічний спосіб ставити людей на місце.

— Я очікую від вас двох безмежної скромності й беззастережного послуху, — проголосила Беренільда. — Хоч би що я сказала чи заподіяла будь-кому з вас, не смійте позирати на мене скоса. А головне — не виказуйте перед чужими, що ви з Аніми. Досить вам лише раз схибити — і мені доведеться вдатися до жорстких заходів в інтересах нас усіх.

Виголосивши це попередження, Беренільда із задоволенням запустила зуби в мигдалеве печиво.

Офелія поглянула на ліфтовий годинник. До Міся-цесяйва ще десять хвилин. їй не було страшно — може, через полегшення, що вирвалася із золотої клітки. Її навіть охопила дивна нетерплячка. Апатія, чекання; порожнеча її існування в маєтку — усе це потроху спалювало, і на час весілля від неї могла лишитися купка попелу. Натомість сьогодні вона врешті кудись вирушила. Цього вечора вона мала побачити нові обличчя, відкрити для себе незнайоме місце, дізнатися більше про машинерію, що править цим світом. Зараз вона буде вже не нареченою інтенданта, а простим лакеєм, анонімом серед інших безіменних. Годі було й мріяти про кращі можливості для спостереження, аніж ті, що давала ця ліврея, і Офелія твердо намірилася повністю їх використати. Вона дивитиметься, не виказуючи себе, і слухатиме, лишаючись німою.

Хай би що там думав Торн, Офелія в глибині душі вважала, що цей ковчег не можуть населяти самі лише запроданці, лицеміри та вбивці. Тут жили й гідні довіри люди, і вона мала навчитися розпізнавати їх.

«Життя в маєтку змінило мене», — констатувала вона, ворушачи пальцями в рукавичках.

На Анімі Офелію ніщо не цікавило, крім її музею, а зараз обставини змусили стати допитливішою до людей. Вона відчувала потребу знайти собі точки опертя, надійних союзників, які не зрадять через кланове суперництво. їй не подобалося залежати лише від Торна з Беренільдою. Хотілося скласти про все власну думку, робити вибір і жити самостійно.

І аж коли, як показував годинник, лишалося їхати не більше ніж три хвилини, на всі ці логічні міркування лягла тінь сумніву.

— Мадам, — прошепотіла вона, схиляючись до Беренільди, — як ви гадаєте, у мсьє Арчибальда серед гостей будуть Міражники?

Та саме пудрила ніс. Вона ошелешено глянула на Офелію і дзвінко розсміялася.

— Звісної Без Міражників не обійдеться: їх скрізь і завжди приймають! У Місяцесяйві вони постійно вам траплятимуться, дитинко.

Дівчину збила з пантелику її безтурботність.

— Але хіба моя ліврея — не творіння Міражників?

— Не бійтеся, ніхто на неї не дивитиметься. Ви слуга, тобто найнезначніша людина у світі. У вас ані власної особистості, ані особливих прикмет. Ви схожі на ще сотню інших лакеїв, і ніхто їх не розрізняє.

Звівши голову, Офелія поглянула на відображення Міма в дзеркальній стелі. Блідувате обличчя, ледь помітний ніс, очі, які нічого не виражають, гладенько зачесане волосся... Напевно, Беренільда мала рацію.

— А ви, мадам? — розпитувала далі Офелія. — Чи безпечно для вас відкрито зустрічатися з Міражника-ми? Адже вони ваші запеклі вороги.

— А чого мені непокоїтися? Місяцесяйво — дипломатичний прихисток. Тут змовляються, пліткують, погрожують, але аж ніяк не вбивають. Навіть судові дуелі тут заборонені.

«Судові дуелі?» Офелія ніколи раніше не чула, щоб ці слова вживали разом.

— А якщо натрапимо на Фрею із чоловіком? — не відступалася вона. — Я під вашою опікою, ваші родичі про це знають, то чи не здогадаються вони, що я ховаюся у вашому почті?

Підібравши поли сукні, Беренільда елегантно підвелася.

— Ви ніколи не зустрінете мою племінницю в Міся-цесяйві. Через брутальні манери її туди не пускають. Заспокойтеся, дитинко, майже приїхали.

І справді, ліфт пригальмував.

Офелія обмінялася поглядами з Розеліною. Тієї миті вони ще були тіткою та племінницею, хрещеною та хрещеницею, але невдовзі їхні стосунки мали стати суто формальними, як між компаньйонкою та німим лакеєм.

Офелія не знала, коли ще їм випаде нагода вільно поговорити. Наостанок вона звернулася до цієї жінки, яка заради неї поступилася своїм комфортом та гордістю:

— Дякую.

Тітка Розеліна у відповідь стиснула їй руку. Позолочені ґрати прочинилися в Місяцесяйво — принаймні Офелія саме цього чекала, але натомість вона з подивом побачила велику залу очікування. Тут усе аж засліплювало: кахлі, викладені, як шахівниця, гігантські кришталеві дзеркала й золоті статуї, що тримали в руках кошики з фруктами.

За вказівкою Беренільди Офелія взялася до багажу, виштовхуючи з ліфта візок, заставлений такими важкими валізами, що здавалося — вона розвантажує вагон із цеглою. їй дуже кортіло як слід роздивитися плафони. Від незліченних розписів перехоплювало подих: ось вітер проймав дерева, а ось морські хвилі мали от-от вихлюпнутися на стіни. Однак довелося зосередитися на іншому. Офелія також мусила стримувати себе, щоб не витріщатися на аристократів у перуках, з якими намагалася розминутися зі своїм візком. Вони були надміру нафарбовані, розмовляли різкими голосами й манірно рухалися, а висловлювалися так мудровано й виплітали такі речення, що Офелія ледве розуміла — і то не через акцент. У всіх були підмальовані аж до брів повіки — знак Міражників.

Упізнавши красуню Беренільду, аристократи почали засипати її церемонними чудернацькими привітаннями, а вона у відповідь лише байдуже кліпала віями. Не знаючи ситуації, Офелія нізащо б не подумала, що між ними існує якась ворожнеча. Беренільда з матір’ю всі-лися на оксамитовій банкетці. По всій залі багато інших пані нетерпляче обмахувалися віялами.

Офелія поставила візок з багажем за банкеткою Беренільди й лишилася стояти, з’єднавши п’яти. Вона не знала, на що саме вони тут чекають. Вечірка давно почалася, і Арчибальд мав би образитися на запізнення почесної гості.

На сусідній банкетці літня пані в рожевому вбранні вичісувала щіткою хорта з довгим хутром, якщо Офелія правильно визначила породу. Цей великий, наче ведмідь, собака, мав на шиї несерйозний блакитний бантик. Досить було йому роззявити пащеку, як з неї вихопилися звуки, схожі на гуркіт локомотива. Дівчина не готова була побачити Звіра в такому місці.

Зала раптом поринула в тишу. Увійшов чоловік, гладкий, мов діжка, і всі аристократи розвернулися до нього. Він швидко дріботів, широко всміхаючись. Судячи з його чорної, розшитої золотом уніформи, Офелія дійшла висновку, що це головний мажордом (Беренільда змусила її вивчити напам’ять усі назви посад), але йому дуже бракувало виправки, тож вона засумнівалася. Він нетвердо тримався на ногах, а перука криво сиділа на голові.

— Любий мій Ґюставе! — солодкавим голосом покликав його один з Міражників. — Ми з дружиною чекаємо тут уже два дні. Чи насмілюся я припустити, що ви могли щось призабути?

Промовляючи ці слова, він обережно вклав у кишеню мажордома щось маленьке — Офелія не змогла роздивитися, що саме, бо стояла надто далеко. Той задоволено поплескав по кишені уніформи.

— Ніщо не забуто, мсьє. Мадам та мсьє в списку очікування.

— Але ми вже два дні чекаємо, — не відступався Мі-ражник, і тон його вже не звучав так солодко.

— А інші чекають іще довше, мсьє.

Під здивованим поглядом Міражника мажордом подріботів далі, обдаровуючи всіх аристократів широкою усмішкою. Один з них вивів наперед свою найменшу дочку, вихваляючи її розум та красу. Інший рекламував надзвичайно високу якість своїх ілюзій. Навіть літня пані в рожевому наказала своєму величезному хортові стати на задні лапи, щоб справити враження на мажордома, але той прожогом кинувся через усю залу, уже ні на кого не зважаючи. Він зупинився лише перед Бере-нільдою і зігнувся в такому низькому поклоні, що з голови ледь не впала погано допасована перука.

— Пані, мсьє посланник чекає на вас.

Беренільда з матір’ю підвелися, не промовивши ані слова, і пішли за мажордомом. Докладаючи всіх зусиль, Офелія зі своїм візком прокладала собі шлях крізь натовп обурених аристократів. Мажордом Ґюстав провів їх у глибину зали, до дверей, біля яких стояли охоронці з непривітними обличчями.

По той бік розкинулася алея розарію. Звівши туди погляд, Офелія побачила, що між вигинами білих трояндових кущів розкинулася безмежна зоряна ніч у цілковитій відповідності до назви «Місяцесяйво». Тепле повітря було таке запашне, а пахощі квітів так п’янили, що вона одразу зрозуміла: навколо ілюзія, і то дуже древня. У пам’яті випірнула згадка з нотаток Аделаїди: «Мадам посланниця люб’язно прийняла нас у своєму маєтку, де панує вічна літня ніч». Отже, Арчибальд успадкував маєток пращурів, а Офелія ступала слід у слід із пращурами своїми. Історія немовби повторювалася.

Її повернув до реальності високий голос мажордома.

— Велике щастя супроводжувати мадам! — прокуд-кудакав він, звертаючись до Беренільди. — Дозволю собі зізнатися, мадам, що відчуваю до неї ще безмежнішу повагу, ніж мсьє посланник.

Слухаючи його, тітка Розеліна звела погляд у небо. За купою нагромаджених на візок валіз Офелія не могла до пуття побачити, що діється попереду. Вона скористалася з повороту алеї, щоб уважніше глянути на цього дивного мажордома. Своїм веселим обличчям і бузковим носом п’яниці він нагадував їй радше циркового персонажа, аніж слугу.

— Я знаю, вірний мій Ґюставе, — прошепотіла Беренільда. — Я завдячую вам багатьма послугами, і до них долучиться ще одна, коли ви кількома словами накидаєте нинішню загальну картину Місяцесяйва.

Беренільда, як Міражник до того, делікатним жестом передала мажордому щось маленьке. Цього разу Офелія з подивом побачила, що йдеться про пісочний годинник. Отже, тут обмінюються послугами за такі прості речі?

Ґюстав одразу розтягнув губи в посмішці.

— Багато людей, мадам, і то все не дрібна риба. Ходило стільки чуток про нездужання мадам, що її суперниці знову з великим розмахом з’явилися при дворі. Лихі язики навіть говорили про ознаки немилості, але хай би мене повісили, якщо я дослухався до таких балачок!

— Суперниці мене не тривожать, а от суперники... — легковажним тоном промовила Беренільда.

— Скажу мадам відверто, що на мсьє шевальє зважають. Він прискочив одразу, щойно дізнавшись, що мадам запросили в Місяцесяйво. Мсьє шевальє знає всі входи й виходи при дворі, і навіть коли бажаніше було б йому не з’являтися, він усе одно чинить по-своєму. Сподіваюся, його присутність не дуже заважатиме мадам?

Надовго запала тиша, серед якої лише колеса багажного візка поскрипували на доріжці розарію. В Офелії боліли руки, але доймала цікавість. Хто був цей шевальє, який, схоже на те, непокоїв Беренільду? Коханець, якому відмовили?

— Мої родичі також будуть? — лише спитала вона.

Мажордом зайшовся фальшиво-соромливим кашлем, який скидався радше на придушений сміх.

— Мадам, якщо дозволите пояснити... Вельмишановні Дракони не дуже бажані гості в мсьє посланника. Досить їм прийти — і щоразу починається такий безлад!

— Арчибальд дуже полегшив мені життя, — весело погодилася Беренільда. — Бережіть мене від друзів, а з ворогами я сама впораюся. Міраіясникам принаймні не бракує здорового глузду не гризтися поміж себе.

— Мадам можуть бути цілком спокійні. Мій вельмишановний господар відступив мадам свої власні покої. Мадам житиме там у цілковитій безпеці. А зараз прошу пробачення в пані: я мушу повідомити мсьє, що вони прибули!

— Звісно, любий мій Ґюставе. Скажіть Арчибальдові, що ми тут.

Мажордом подріботів геть. Поки Офелія намагалася простежити за ним поглядом, колесо її багажного візка застрягло у вибоїні доріжки, і вона мало не впала. Витягуючи його, дівчина водночас роззиралася навсібіч, щоб дізнатися, скільки ще лишилося пройти. Вигнутий арками сад переходив у величезну алею, на якій де-не-де розкинулися широкі водоймища. Білокаменний палац Арчибальда під блакитним дахом височів аж ген у глибині парку й здавався Офелії так само недосяжним, як штучний місяць у небі.

— Ми скоротимо шлях, — повідомила Беренільда, подаючи руку матері.

Коли вони обходили величезний фіалковий квітник, Офелія, навпаки, подумала, що вони повертаються, бо йшли дуже довго. У неї вже боліли руки. Беренільда вийшла на місток, перекинутий через вузький канал. Звідти відкривався шлях на інші сади. Без жодного попередження вона раптом розвернулася, війнувши сукнею. Офелії довелося відскочити, щоб не зачепити її своїм візком.

— Слухайте мене зараз уважно, — прошепотіла Беренільда. — Мажордом, який приходив поговорити зі мною, найлицемірніша й найпродажніша людина у всьому Місяцесяйві. Одного дня він намагатиметься підкупити вас, хтось із моїх друзів — із клану Міражників чи Драконів — запропонує йому хорошу ціну за життя дитини чи моє. Ви повинні вдавати, що пристали на його пропозицію, і негайно повідомити мене. Утямили?

— Та що ж це? — аж захлинулася від обурення тітка Розеліна. — Я думала, що хоча б тут не вбивають! Що бодай тут дипломатичний прихисток!

Сповнена отрути посмішка Беренільди нагадала, що не можна казати нічого, крім «Так, мадам».

— Тут не вбивають, — відповіла вона, однак, — але трапляються нещасні випадки, коли ніхто не може пояснити їхню причину. Цього легко можна уникнути, якщо не втрачати пильності.

На цьому слові Беренільда багатозначно поглянула на силует Міма, який закляк над багажним візком. Хоча ілюзорне обличчя цього й не виказувало, Офелія була ошелешена. Раніше вона думала, що слуги — геть не такі люди, як аристократи. Вважала, що у всіх така чиста душа, як у Фісташки. Зараз від розуміння, що їх теж потрібно остерігатися, вона розгубилася.

Офелія машинально штовхала візок за Беренільдою, яка допомагала матері спуститися з моста. Аж потім стало зрозуміло, що пейзаж на тому боці не такий, який мав би бути. Вони опинилися вже не серед фіалкових квітників, а в лісі плакучих верб. Звідкілясь тихенько линула мелодія вальсу. Офелія поглянула вгору й побачила над хвилястими вигинами гілок палац Арчибальда. Білі стрункі вежі здіймалися в темряві. Вузенький місток переніс їх з одного краю володінь до другого! Хай би скільки Офелія розмірковувала, а втім, не могла збагнути, як ілюзіям удавалося гратися з простором.

У саду при замку в ліхтарному світлі вони побачили пишно вбрані пари, що танцювали. Беренільда із супутницями наближалася, і натовп ставав дедалі щільнішим, перетворюючись на шовкове море, увінчане перуками.

Фальшивий місяць у небі блищав, мов перламутрове сонце, а зорі були подібні до справжнього феєрверку.

Що ж до Арчибальдового палацу, він мовби вийшов з казки. Його прикрашали гостроверхі вежі й незліченні вітражі. Порівняно з ним оселя Беренільди скидалася на сільську хату.

Офелія недовго залишалася в полоні чар. Беренільда, спокійна, мов гладінь озера, ішла крізь натовп, і люди припиняли танцювати. Усі вони мило всміхалися фаворитці й говорили їй щось миле, але очі в них були крижані, особливо в жінок, які перешіптувалися, прикриваючись віялами й вказуючи одна одній поглядами на живіт гості. Від них віяло такою ворожістю, що в Офелії аж подих перехопило.

— Беренільдо, ви втілюєте мистецтво спокушати! — улесливо промовив хтось, перекриваючи голосом музику й сміх.

Офелія вклякла над своїм візком. їм назустріч швидким кроком ішов Арчибальд зі своїм дірявим капелюхом в одній руці й старенькою тростиною в другій, а за ним поспішала зграйка невимовно гарних дівчат.

Побачивши господаря, усі присутні в саду слуги вклонилися. Офелія скопіювала їхню позу. Відставивши візок, вона схилилася з прямою спиною і дивилася на кінчики свого взуття так само довго, як вони.

Коли вона врешті випросталася, то зберегла стриманість і перед широкою усмішкою Арчибальда, і перед його великими блакитними, як небо, очима, коли він цілував руку Беренільди. Офелія трохи сердилася, що він приховав від неї особливу здібність своєї родини. Цей чоловік казав, що не може брехати, а сам прикидався, і це здавалося Офелії такою собі зрадою.

— Вимагати від жінки пунктуальності означає погано знати її, — лукаво відповіла Беренільда. — Запитайте у своїх сестер!

Вона пригорнула до грудей усіх дівчат по черзі, ніби рідних доньок.

— Жданої Мелодіє! Граціє! Світосвітло! Розрадо! Деліціє! А ось і моя маленька Лада! — І вона стиснула в обіймах найменшу із семи сестер. — Я так сумувала за вами!

З-під примружених Мімових повік Офелія нишком переводила погляд з однієї дівчини на другу. Усі вони в білих сукнях здавалися однаково юними, світлокоси-ми й делікатними, ніби відображення в дзеркалі. Вони відповідали на обійми Беренільди ніжністю, що була відверто щиріша, ніж у неї. їхні гарні вологі очі повнилися справжнім захватом.

Кожна із сестер мала на чолі позначку Павутини. Якщо вірити Торнові, кожна з них побачила її обличчя очима брата. Чи згадають вони про неї в присутності Беренільди? Якщо так, добре, що тієї ночі вона не назвала свого справжнього імені.

— Бачу, ви прибули із супроводом, — зауважив Арчибальд, галантно цілуючи руку бабусі, яка аж зашарілася від задоволення. Далі Арчибальд зі щирою усмішкою обернувся до тітки Розеліни, холодної та скутої у своїй чорній сукні, що страшенно дисонувала з кольоровим вбранням інших гостей. Однак саме тому вона привернула увагу Арчибальда.

— Моя компаньйонка, — недбало представила її Беренільда. — Я її вибрала не в надії на приємні бесіди, а радше з огляду на її акушерські здібності.

Тітчині губи стиснулися в ниточку, але вона стрималася і не промовила ані слова — лише люб’язно кивнула.

Коли Арчибальд підійшов до візка з багажем, Офелія зробила над собою зусилля, щоб не відсахнутися. Саме тієї миті оторочки штанів ніби навмисно вп’ялися їй у литки. Вона вже думала, що посланник оглядатиме й Міма, але вій лише поплескав по валізах.

— Складемо ваші речі в моїх покоях. Почувайтеся як удома!

Підійшов Ґюстав і підняв кришку маленької скриньки. Арчибальд узяв з неї вишуканий срібний ланцюжок, на якому висів дуже красивий ключик, оздоблений коштовними камінчиками. Беренільда граційно розвернулася, щоб він надягнув ланцюжок їй на шию. Товариство привітало цю дивну церемонію делікатними оплесками.

— А чи не потанцювати нам трохи? — запропонував Арчибальд, підморгнувши. — Урешті-решт, це бал на вашу честь!

— Мені варто уникати навантажень, — нагадала йому Беренільда, захисним жестом кладучи руку на живіт.

— Тільки один вальс. Ну, два. Дозволяю наступати мені на ноги!

Офелія не без зацікавлення споглядала їхню маленьку гру. Ховаючись за легковажними, майже дитячими манерами, ці двоє, здавалося, без слів говорили одне одному щось інше. Арчибальд не був послужливим, шляхетним лицарем, яким хотів здаватися. Беренільда це знала, і Арчибальд знав, що вона знає. Чого ж у такому разі вони насправді чекали одне від одного? Чи вони сліпо виконуватимуть накази Фарука, а чи спробують якнайкраще розіграти власну партію?

Офелія міркувала про це так само, як і ті двоє, що віддалялися, тримаючись під руку. Серце повільно ожило. Арчибальд на неї навіть не глянув! Вона знала, що її не можна впізнати, але відчула справжнє полегшення, коли успішно подолала це перше випробування.