Зимові заручини

ПОКОЇВКА

Офелія провела Беренільду до ліжка. Та швидко заснула. Зів’яла шкіра, розмазана туш, запалі очі... Її обличчя видавалося постарілим на сніжно-білій подушці. Офелія сумно подивилася на неї, а потім вимкнула лампу в головах. Як можна ненавидіти людину, яка пережила смерть своїх дітей?

Тітка Розеліна ворушилася на дивані, блукаючи у своєму минулому, і лаялася через поганий папір. Офелія стягнула ковдру з вільного ліжка бабусі й накрила нею свою хрещену. А коли зрозуміла, що більше нічого не може вдіяти, повільно сповзла на килимок і витягнула перед собою ноги. У грудях боліло. Навіть більше, ніж свіжа рана на шоці. Більше, ніж ребра. Це був глибокий, пульсуючий, нестерпний біль.

Їй було соромно. Соромно через те, що не може повернути тітку Розеліну до реальності. Соромно через те, що вважала себе здатною самостійно керувати своїм життям. Соромно, так соромно за те, що була така наївна.

Офелія опустила підборіддя на коліна й із гіркотою подивилася на свої руки. «З деякими жінками одружуються через їхні статки, а мене беруть у дружини через руки».

Глибоко в грудях біль поступився місцем гніву, твердому й холодному, мов крига. Так, вона пробачила Беренільді її розрахунки та обмеженість, але вона нічого не пробачила Ториові. Якби він був щирий з нею, якби не змусив її уявляти те, чого не було, вона, мабуть, змогла б йому пробачити. У нього було багато можливостей сказати їй правду; він не тільки ними не скористався, але в нього вистачило зухвалості під час їхніх зустрічей дозволяти собі слова «Я звикаю до вас» і «Ваша доля мене дуже непокоїть». Це з його вини Офелія бачила прояв почуттів там, де були лише амбіції.

Цей чоловік був гірший за всіх.

Годинник пробив п’яту. Офелія підвелася, витерла очі й рішучим жестом знову наділа окуляри. Вона більше не відчувала зневіри. Її серце гнівно калатало в грудях, з кожним ударом зміцнюючи в жилах рішучість. Хай скільки знадобиться часу, але вона помститься Торну за життя, яке він їй накинув.

Офелія відкрила аптечку, дістала пластир і спиртовий розчин. Поглянувши на себе в люстерко Беренільди, вона побачила обличчя, вкрите синцями, розбиту іубу, глибокі темні кола під очима й похмурий погляд, зазвичай їй не притаманний. Каштанові кучері, що вибилися з розпатланої коси, падали на чоло. Офелія стиснула зуби, провівши спиртовою ганчіркою по подряпині, яку залишила Фрея. Поріз був чистий, наче від скабки скла. Напевно, може залишитися маленький шрам.

Офелія склала чисту хусточку, наклеїла на неї хрест із лейкопластиру, але закріпила цю конструкцію на щоці лише з третьої спроби. Після цього вона поцілувала тітку в чоло.

— Я витягну вас звідси, — прошепотіла Офелія їй на вухо.

А потім підхопила з підлоги ліврею Міма, вдяглася й застібнулася на всі ґудзики. Це маскування точно не захистить її від шевальє, тому доведеться просто не потрапляти йому на очі.

Вона підійшла до ліжка Беренільди та з деякими труднощами зняла з неї ланцюжок, на якому висів оздоблений коштовним камінням ключик. Відчинила двері. Відтоді їй треба було діяти дуже швидко. Апартаменти посланців з міркувань безпеки зачинялися тільки зсередини. Тітка Розеліна та Беренільда міцно спали й були геть беззахисні, тож їм загрожуватиме небезпека ззовні, доки вона не повернеться.

Офелія квапливо пройшла коридором і спустилася службовими сходами до підвалу. Пробігаючи повз їдальню для слуг, вона здивувалася, побачивши там жандармів, дуже помітних у своїх трикутних капелюхах та синьо-червоній формі. Вони оточили стіл лакеїв, які пили ранкову каву, і, здавалося, допитували їх за протоколом. Несподівана перевірка? Краще було не затримуватися.

Офелія пішла на склади, дісталася опалювального котла, а потім завернула в приміщення з трубами. Але Ґаель не знайшла. Натомість вона натрапила на напис, зроблений на оштукатуреній стіні, — об’яву про розшук.

Про цей страшний випадок нам повідомили цієї ночі. Учора ввечері лакей, що служить у Місяцесяйві, ударив беззахисну дитину. Поставив під загрозу репутацію посольства! Ознаки нападника: чорне волосся, невисокий зріст, досить молодий. На момент інциденту він був озброєний веслом. Якщо ви знаєте про лакея, який відповідає цьому опису, негайно зв’яжіться з керівництвом. Винагорода забезпечена.

Філібер,

управитель Місяцесяйва

Офелія насупилася. Цей маленький шевальє — справжня проблема, він таки вирішив її дістати. Якщо вона натрапить на жандармів, то опиниться у в’язниці. їй доведеться швидко змінити свою зовнішність.

Тепер Офелія йшла коридорами, сторожко притискаючись до стін. До пральні вона прослизнула непомітно, мов злодійка. Усередині довелося лавірувати між чанами, над якими здіймався пар, та рядами сорочок на розсувних стрижнях. Із сушильні дівчина поцупила білий фартух та чепець. З пральні — чорну сукню, яка сушилася на вішаку для одягу. Що менше їй хотілося привертати до себе увагу, то частіше вона натрапляла на кошики для білизни та праль.

Перевдягатися в коридорах було б небезпечно, тому Офелія заквапилася на Лазні, 6. їй довелося покружляти, щоб уникнути жандармів, які ходили від кімнати до кімнати й стукали у двері. Діставшись своєї, Офелія зачинилася на два оберти ключа, перевела подих, роздягнулася так швидко, як тільки дозволяло ребро, сховала ліврею Міма під подушкою і вдяглася в сукню з пральні — від поспіху спочатку навиворіт.

Зав’язуючи фартух на талії та закріплюючи чепець на своєму каштановому волоссі, Офелія намагалася дати лад думкам. «Що робити, якщо мене перевірятимуть? Ні, жандарми першочергово підозрюють лакеїв. Що робити, якщо мені ставитимуть запитання? Я відповідатиму тільки «так» чи «ні», мій акцент не повинні помітити. А якщо помітять? Я служу в Матінки Хільде-ґарди. Вона іноземка, наймає іноземців, та й по всьому».

Офелія побачила своє відображення в настінному дзеркалі й обімліла. Вона геть-чисто забула, у якому стані її обличчя! З пластирем і синцями вона мала вигляд побитої бродяжки.

Дівчина роззирнулася, шукаючи в безладі те, що могло б їй згодитися. Пальто Торна. Офелія зняла його з вішалки й оглянула зверху донизу. З першого погляду було зрозуміло, що це офіційний одяг. І це було останнім елементом, якого бракувало її образу: що може бути більш природним для маленької покоївки, ніж речі «монсеньйора», які вона несе в чистку? Офелія наділа пальто на дерев’яну вішалку, перекинула через одну руку, а другу підняла якомога вище. Таким чином пальто затуляло її, як велике вітрило, і побите обличчя мало менше шансів привернути до себе увагу.

Усе це повинно дати їй достатньо часу, щоб знайти Ґаель.

Не встигла Офелія визирнути з кімнати, як ледве не отримала кулаком по носі. Це Ренар намірився постукати у двері. Він вибалушив на неї свої великі зелені очі й здивовано роззявив рота. У прикритої пальтом Офелії вигляд теж був здивований.

— Ага, це добре! — пробурмотів Ренар, почухавши руду гриву. — Як я не здогадався, що і в німого бувають гості. Вибач, дитино, але я повинен поговорити з ним.

Він поклав свої міцні руки на плечі Офелії й обережно виштовхнув її на вулицю, як неслухняну дівчинку. Але не зробила вона й трьох кроків, як Ренар покликав її:

— Гей, мала! Стривай!

Якихось кілька великих кроків, і перед нею виросла його подібна до шафи статура. Тримаючи руки на стегнах, Ренар примружив очі й нахилився, намагаючись краще розгледіти те, що Офелія ховала за великим чорним пальтом, яке опинилося між ними.

— Його кімната порожня. Що ти робила в нього в кімнаті зовсім одна?

Краще б він поставив запитання, на яке Офелія могла б відповісти простим «так» чи «ні». Менше за все вона хотіла зробити Ренара своїм ворогом. Ховаючись під важким пальтом, вона незграбно витягла з кишені фартуха ланцюжок із ключем.

— Ось, я його позичила, — прошепотіла вона.

Ренар звів догори густі руді брови й, підозріло стиснувши губи, із жандармівською уважністю втупився в етикетку з адресою: «Лазні, 6».

— Цей дурень вийшов з кімнати без ключа! А чи не намагалася ти вкрасти пісочні годинники мого друга?

Владним жестом він відсунув пальто Торна, прибираючи його, як завісу зі сцени. І підозра в погляді поступилася збентеженню, коли він втупився в Офелію з ЇЇ окулярами та чепцем.

— От бідна дитина І — сказав він м’якішим тоном. — Я не знаю, на кого ти працюєш, але господарі з тобою не церемонилися. Ти новенька? Я не хотів тебе лякати, я просто шукаю свого друга. Ти не знаєш, де я можу його знайти? Тут довкола вже годину ходить повідомлення про розшук. А з його прекрасним завжди винуватим обличчям на нього все й повісять.

Офелія більше не пручалася, зрозумівши, що цей здоровань заслуговує на її довіру більше, ніж власний наречений. Вона звела голову, уже не намагаючись сховатися від його погляду, і подивилася йому прямо в очі.

— Допоможіть мені, будь ласка. Я повинна зустрітися з Ґаеллю, це дуже важливо.

Ренар не міг вимовити й слова, тільки моргнув кілька разів.

— Ґаель? Але яке вона... Що ти... В ім’я пісочного годинника, хто ти?

— Де вона? — благала Офелія. — Будь ласка.

На іншому кінці вулиці з’явилися жандарми. Вони силою вривалися в душові та туалети, витягували напівголих чоловіків, били палицями тих, хто протестував. Крики та лайка луною відбивалися від стін.

Офелії стало лячно.

— Ходімо, — пробурмотів Ренар, беручи її за руку. — Якщо вони помітять у тебе чужий ключ, то накинуться й на тебе.

Плутаючись у довгому пальті Торна, Офелія прямувала за Ренаром, який міцно тримав її за руку. Вулиці гуртожитків ішли одна за одною, з однаковою плиткою в шаховому порядку та невеликими стовпами ліхтарів. Збентежені обшуками, слуги стояли біля своїх дверей і вказували на тих, хто мав нещастя відповідати опису в повідомленні. Жандармів ставало дедалі більше, але Ренар якимось чином щоразу уникав їх, знаходячи обхідні шляхи. Вій постійно звірявся з кишеньковим годинником.

— Моя пані скоро прокинеться, — зітхнув він. — Зазвичай у цей час, я повинен подати їй чай і прочитати її повсякденний розклад.

Він провів Офелію крізь Розу Вітрів і відчинив двері, що вели в задню частину маєтку. Вони пройшли через звіринець з екзотичними тваринами, птахівник, кошару та молочну ферму. Гуси на задньому подвір’ї несамовито шипіли на чужинців.

Ренар підвів Офелію до гаража.

— Завтра монсеньйор організовує перегони, — пояснив він. — Оскільки механік-водій захворів, Ґаелі було наказано ретельно оглянути двигуни. Відразу тебе попереджаю, що вона зла як собака.

Офелія поклала руку йому на плече, коли він хотів відчинити двері в гараж.

— Я вам вдячна за поміч, але краще залишайтеся тут, — прошепотіла вона. — Я піду сама.

Ренар насупився. У світлі ліхтаря, що висів над входом до гаража, його веснянки ставали ще помітнішими. Він уважно перевірив, чи в цій частини маєтку, окрім них, нікого нема.

— Я не розумію, що відбувається, не знаю, що ти шукаєш і хто ти насправді, але одне я знаю напевне.

Він подивився вниз, на лаковані черевики зі срібною пряжкою, що визирали з-під чорної сукні Офелії.

— На тобі черевики, що носять лакеї, а лакея з такою маленькою ніжкою я не знаю.

— Що менше ви знатимете про мене, то краще, — спробувала вмовити його Офелія. — Люди страждали через те, що сходилися зі мною занадто близько.

Я просто не пробачу собі, якщо з вами щось станеться через мене.

Змінившись в обличчі, Ренар почесав свою улюблену родимку на щоці.

— Тож я не помилився. Це... справді ти? От дідько! — пробурмотів він, ляскаючи себе долонею по лобі. — 3 усіх незручних ситуацій ця найбільш незручна. Однак я зрозумів, що тут відбувається щось дивне.

Він схопився за кільця дверей своїми великими руками, вкритими рудим волоссям.

— Тим більше причин влізти в цю справу разом з тобою, — сказав він, уперто стиснувши губи. — Я маю право розуміти, що коїться, хай там що.

Офелія вперше потрапила в гараж. Місце, де сильно пахло бензином, здавалося безлюдним. На передньому плані вишикувалися елегантні ноші, освітлені трьома лампами на стелі. Поруччя з яблуневої деревини, небесно-блакитні фіранки, старі рожеві підрамники, квіткові візерунки, і не було навіть двох подібних. Автомобілі Місяцесяйва стояли в задній частині приміщення, оскільки їх нечасто використовували. Вони були предметами розкошів і слугували переважно для насолоди очей. Нерівні та звивисті дороги Небограда не були придатні для пересування на моторизованому транспорті.

Усі автомобілі було вкрито ковдрами, окрім одного. Здалеку він був схожий на коляску з великими колесами, унизаними тонкими спицями, та квітчастим капотом. Мабуть, він належав жінці.

Ґаель лаялася як візник, схилившись над двигуном внутрішнього згоряння. Офелія такого ніколи не бачила, окрім як у своєму музеї, та й то лише в розібраному стані. На Анімі транспортні засоби рухались, як добре дресировані тварини, їм не потрібен був двигун.

— Привіт, моя красуне! — викрикнув Ренар. — До тебе гість!

Ґаель іще раз вилаялася, стукнула по мотору гайковим ключем, сердито зняла рукавички й підняла захисні окуляри на чоло. Погляд її очей, одного яскраво-блакитного, а другого замаскованого чорним моноклем, гайнув до маленької покоївки, яку привів Ренар. Офелія мовчки чекала, поки та її роздивиться. Вона знала, що Ґаель її впізнає, позаяк вона завжди бачила її такою, якою вона є насправді.

— Сподіваюся, це щось важливе, — сказала вона нарешті нетерпляче.

І мовила вона тільки це. Не поставила жодних запитань, не сказала більше жодного слова, яке могло б викрити її перед Ренаром.

«Моя таємниця проти вашої таємниці». Офелія незграбно склала пальто Торна, яке й досі тримала в руках. Настала її черга не зраджувати Ґаель.

— Я в біді й можу звернутися лише до вас. Мені знадобиться ваш талант.

Ґаель нашорошено потерла монокль, який здавався глибокою тінню під її бровою.

— Мій талант?

Офелія кивнула, сховавши за вухо пасемця, що вибилися з-під чепця.

— Це не для того, щоб зробити послугу аристократам?

— Клянуся, що ні.

— Що ви там шепочетеся врешті-решт? — розсердився Ренар. — Ви двоє знайомі? Що означає вся ця секретність?

Ґаель зірвала окуляри, розтріпала чорні кучері й натягнула ремінці на плечі.

— Не лізь у це, Ренольде. Що менше ти знаєш, то краще.

Вигляд у Ренара був такий розгублений, що Офелії стало його шкода. Він останній, від кого Офелія хотіла б критися, але в неї не було вибору. Вона показала йому своє справжнє обличчя, і цього було вже забагато.

Ґаель притиснула палець до губ, даючи знак мовчати.

Надворі заґелґотіли гуси.

— Хтось іде.

— Жандарми, — сказав Ренар, звірившись із годинником. — Вони обшукують кожен куточок Місяцесяйва. Швидше, дівчаткаї

Він показав на низькі двері, ледь помітні за рядами автомобілів, укритих ковдрами.

— Ми мусимо зникнути. Хай там що, а дівчинка не повинна потрапити їм до рук.

Ґаель насупилася, ще глибше вдавивши монокль в очницю.

— Усі ліхтарі ввімкнені, — різко сказала вона, — у цієї машини всі нутрощі назовні! Вони зрозуміють, що ми втекли з місця події, і всіх попередять.

— Нічого цього не станеться, якщо побачать когось за роботою.

Ренар поспіхом зняв ліврею, засукав рукави сорочки й забризкав їх моторним мастилом.

— Пані, перед вами дуже зайнятий механік, — усміхнувся він, підіймаючи руки. — Жандармів беру на себе. Тікайте обидві он до тих задніх дверей.

Офелія подивилася на нього водночас сумно й здивовано. Вона раптом зрозуміла, яке важливе місце посів цей рудий здоровань у її житті.

Не в змозі пояснити це самій собі, дівчина боялася, що більше ніколи не побачить його після того, як вийде в задні двері.

— Дякую, Ренольде, — прошепотіла вона. — Дякую тобі за все.

Він жартівливо їй підморгнув.

— Скажи німому, щоб він був обережний.

— Надінь це, — пробурмотіла Ґаель, подаючи чоловікові окуляри. — Це надасть твоєму образу більшої достовірності.

Ренар натягнув їх на лоба, глибоко вдихнув для хоробрості, охопив руками сердите лице Ґаелі і рішуче поцілував її. Вона, широко розплющивши велике синє око від подиву, навіть не подумала відштовхувати його. Коли він відпустив її, між його рудими бакенбардами розлилася широка усмішка.

— Я жадав цю жінку роками, — прошепотів він.

Удалині з розчинених дверей вигулькнули фігури жандармів. Ґаель заштовхнула Офелію за критий брезентом автомобіль, потягнула її в тінь уздовж стіни, і обидві прослизнули в непомітний чорний хід.

— Дурень, — процідила вона крізь зуби.

Офелія майже нічого не бачила крізь фальшиву зоряну ніч. Однак вона могла заприсягтися, що губи Ґаелі, зазвичай складені в жорстку лінію, стали м’якшими.