Зимові заручини

ІЛЮЗІЇ

Торн відвів Офелію до гардероба Опери й пішов геть, не озираючись. Вони більше не сказали одне одному ані слова.

Офелія наче уві сні крокувала блискучим паркетом великої зали. Дзеркала, що сяяли тисячами вогнів, здавалося, давили на неї. Вона знайшла парадні сходи, цього разу безлюдні, а потім вхід для артистів, розташований на проліт нижче. Усі вогні, за винятком кількох нічних ліхтарів, уже згасли. Офелія опинилася в коридорі між декорацій, які губилися в тінях. Ось картонний корабель, а поряд фальшиві мармурові колони. Вона прислухалася до свого дихання, яке вихопилося з болісним свистом.

«Я вас не кохаю».

Вона йому це сказала. Як дивно, що такі прості слова можуть викликати відразу. Від них наче зламані ребра вп’ялися їй усередину.

Офелія на мить загубилася в погано освітлених коридорах. Її заносило то в машинне відділення, то до туалетів, перш ніж вона знайшла гримерку оперних співачок. Тітка Розеліна сиділа на стільці в темряві, дивлячись у простір, як маріонетка, у якої відрізали нитки.

Офелія увімкнула світло й наблизилася до неї.

— Тітонько? — прошепотіла вона її у вухо.

Тітка Розеліна не відповіла. Тільки її руки рухалися, розривали музичну партитуру, потім знову стискали її в пальцях, розривали й знову стискали. Можливо, вона думала, що перебуває у своїй старій реставраційній майстерні. Ніхто не мав цього побачити.

Офелія поправила окуляри на носі. їй доведеться самотужки вивести тітку Розеліну в безпечне місце. Обережно, намагаючись не поспішати, вона забрала ноти з її рук, а потім узяла під лікоть. І відчула неабияке полегшення, коли тітка покірно встала.

— Сподіваюся, ми не підемо на площу, — прошипіла тітка Розеліна крізь довгі й великі, як у коня, зуби. — Я ненавиджу площу.

— Ми їдемо до Архіву, — збрехала Офелія. — Двоюрідному дідусеві потрібні ваші послуги.

Тітка Розеліна схвально кивнула. Щоразу, коли йшлося про порятунок книжки від руйнівного впливу часу, вона готова була прийняти виклик.

Офелія вивела її з гримерки, міцно тримаючи під руку. Дівчині здавалося, що вона веде сновиду. Проминувши один коридор, другий, вони завернули до третього. Підвали Опери були справжнім лабіринтом, і погане освітлення зовсім не допомагало в ньому орієнтуватися.

Нараз Офелія завмерла, почувши неподалік приглушене хихотіння. Вона відпустила тітчину руку й зиркнула в отвір сусідніх дверей. У гардеробі для статистів, де сценічні костюми вишиковувалися, немов дивні солдати, томно цілувалися чоловік і жінка. Вони напівле-жали на кушетці в майже непристойній позі.

Офелія рушила далі, ніби й не впізнала неохайного циліндра Арчибальда. Вона думала, що він повернувся до Місяцесяйва зі своїми сестрами. Але ось він цілує свою партнерку без найменшої ніжності, настирливо та грубо, допоки вона врешті відштовхує його, витираючи губи. Це була елегантна жінка, увішана прикрасами й принаймні на двадцять років старша за нього.

— Грубіяне! Ти мене вкусив!

Її гнів не видавався справжнім. Вона улесливо всміхнулася.

— Я підозрюю, що ви зриваєте на мені своє роздратування, поганцю. Навіть мій чоловік не ризикнув би на такі експерименти зі мною.

Арчибальд дивився на жінку своїми неймовірно прозорими очима, у яких не було жодної пристрасті. Офелія не припиняла дивуватися кількості жінок, яких він укладав до ліжка, не кохаючи їх. Попри його янгольське обличчя мало ж бути в ньому щось, завдяки чому вони так легко поступалися йому...

— Правильно розумієте, — зізнався він охоче. — Я успішно зриваю на вас своє роздратування.

Жінка вибухнула пронизливим сміхом і провела унизаними перснями пальцями по безволосому підборід дю Арчибальда.

— Ти ж нещодавно сердився, мій хлопчику. Однак можеш пишатися тим, що лорд Фарук має наміри щодо твоїх сестер.

— Я його ненавиджу.

Арчибальд промовив це тоном, яким зазвичай кажуть «Іде дощ» або «Чай холодний!».

— Яке блюзнірство! — засміялася жінка. — Намагайтеся бодай не казати подібних речей уголос. Якщо вас спокушає падіння в немилість, не тягніть мене за собою.

Вона відкинулася на оксамитовій кушетці в театральній позі, закинувши голову.

— У нашого сеньйора є дві настирливі ідеї, шановний! Його задоволення та його Книга. Якщо ви не потураєте першому, вам доведеться подумати про розшифрування другого.

— Боюся, Беренільда може випередити мене в першому або в другому, — зітхнув Арчибальд.

Жоден з них не дивився в бік дверей, бо, напевно, дуже здивувався б, побачивши там Міма, що застиг, вибалушивши очі.

«Тож я мала рацію, — подумала Офелія, стискаючи кулаки. — Ця суперниця, якої він так боїться, — це не хто інший, як я... Я та мої маленькі руки чтиці.

Безперечно, Беренільда добре впоралася.

— Але я маю із цього вигоду! — додав Арчибальд, знизавши плечима. — Поки Фарук зацікавлений у ній, йому нема діла до моїх сестер.

— Для чоловіка, який так любить жіночу компанію, ви чарівливо старомодні.

— Жінки — це одне, мадам Кассандро. Мої сестри — геть інше.

— Якби ви могли так ревнувати мене, як ревнуєте їх.

Арчибальд відсунув циліндр на потилицю, з подивом дивлячись на жінку.

— Ви просите неможливого. Мені просто байдуже.

Пані Кассандра схилилася на м’який край кушетки й стала помітно холоднішою.

— У цьому ваш головний недолік, пане посол. Ви ніколи не брешете. Якби ви не вдавалися до своїх чарів та не зловживали ними, було б так легко перед вами встояти!

Посмішка спотворила чистий профіль Арчибальда.

— Ви хочете пережити це ще раз? — сказав він солодким голосом.

Пані Кассандра одразу ж перестала всміхатися. У приглушеному світлі нічних світильників вона помітно зблідла, та, раптом охоплена сильними емоціями, подивилася на нього з обожнюванням.

— На мій превеликий жаль, я дуже цього бажаю, — благально промовила вона. — Допоможіть мені не бути самотньою в цьому світі...

Коли Арчибальд нахилився до пані Кассандри, по-котячому примруживши очі, Офелія відвернулася. Вона не мала жодного бажання бути присутньою при тому, що має статися в цьому гардеробі.

Тітку Розеліну вона знайшла саме там, де залишила, і взяла її за руку, щоб повести геть. Незабаром Офелія зрозуміла, що вийти з великого сімейного оперного театру буде непросто. Хоч скільки вона показувала ключа від своєї кімнати ліфтерові, підтверджуючи свою приналежність до Місяцесяйва, він залишався незворушним.

— Я пускаю до ліфта тільки притомних людей, мій маленький німий хлопчику. Ця, — сказав він, зневажливо вказуючи пальцем на тітку Розеліну, — схоже, випила забагато шампанського.

Тітка високо тримала голову, увінчану зібраним у пучок волоссям, але стискала та розслабляла руки, бурмочучи незв’язні фрази. Офелія починала побоюватися, що їм доведеться провести ніч у цій оперній залі, коли несподівано їм надійшла допомога.

— Візьми їх на борт, хлопчику. Ці двоє зі мною, — пролунав раптом за її спиною гортанний голос.

За сильним іноземним акцентом Офелія впізнала Матінку Хільдеґарду. Та повільно наближалася до них, вистукуючи масивним золотим ціпком по підлозі. Вона змарніла після отруєння, проте квітчаста сукня, як і раніше, надто сильно напиналася на пухкому тілі. У роті вона тримала сигару. Густе сиве волосся, пофарбоване в чорний колір, не робило її молодшою.

— Я прошу вас не курити в ліфті, мадам, — стримано зробив зауваження ліфтер.

Матінка Хільдеґарда загасила сигару не об попільничку, яку він їй подав, а об медово-жовту ліврею ліфтера. Той розгублено подивився на пропалену сигарою дірку.

— Це навчить тебе шанобливого ставлення, — посміхнулася вона. — Усі ліфти тут створені мною. Спробуй запам’ятати це на майбутнє.

Вона розпросторилася по кабіні своїм огрядним тілом, спираючись усією вагою на ціпок, і прихильно всміхнулася до Офелії. Являючи собою невеликий будуар з м’якими стінами, цей ліфт був скромніший за той, яким користувалася оперна трупа. Офелія обережно проштовхнула до нього тітку Розеліну, сподіваючись усім серцем, що їх не викриють, а потім вклонилася мадам Хільдеґарді настільки низько, наскільки давало змогу це зробити зламане ребро. Та вже вдруге приходила їй на допомогу.

Офелія була вкрай збентежена, коли старенька архі-текторка вклонилась їй у відповідь, вибухнувши гучним сміхом.

— Ми квити, хлопчику! Весляр без весла. Лише цього мені бракувало, щоб не померти від нудьги в цій опері. Я реготала аж до самісінького антракту.

Принижений ліфтер різко й невдоволено опустив важіль. Йому було геть невесело, що він пустив у ліфт таку нерозважливу жінку. Офелія ж захоплювалася Матінкою Хільдеґардою. Попри манери, які більше б пасували корчмарці, вона принаймні розхитувала умовності цього закоснілого світу.

Коли вони прибули до центральної галереї Місяцесяйва, Матінка дружнім жестом скуйовдила їй волосся.

— Я вже двічі зробила тобі послугу, хлопче. Навзаєм попрошу тебе ось про що. І ти це затям. У людей тут коротка пам’ять, — додала вона, дивлячись своїми маленькими темними очицями на ліфтера, — замість них усе пам’ятаю я.

Офелія сумно дивилася вслід старенькій архітектор-ці, яка повільно брела, постукуючи ціпком. Цього вечора дівчина почувалася такою безпомічною, що ладна була прийняти допомогу від кого завгодно.

Вона обережно провела тітку галереєю, намагаючись уникати поглядів жандармів, що струнко стояли вздовж стін. Щоб навчитися проходити повз них, не нервую-чись, їй знадобилися б роки.

У Місяцесяйві було незвично спокійно. Численні годинники показували чверть на першу ночі, отже, гості й господарі спустяться з Вежі лише перед світанком. У службових коридорах, навпаки, атмосфера була святкова. Покоївки, підхопивши фартухи, щоб ті не заважали бігати, гралися у квача, вигукуючи: «Кіт!», і тікали одна від одної, весело сміючись. Ніхто не зважав на маленького Міма, який допомагав компаньйонці мадам Беренільди підійматися сходами.

Але тільки діставшись верхнього поверху замку й пройшовши великим коридором до прекрасних апартаментів Беренільди, Офелія нарешті відчула себе в безпеці. Вона вклала тітку на диван, підмостила круглу подушку їй під голову, розстібнула комір, щоб полегшити дихання, і наполягла на тому, щоб тітка зробила ковток мінеральної води. Нашатир, який Офелія дала їй понюхати, не мав жодного ефекту. Тітка Розеліна голосно зітхала, пускала очі під лоба, та нарешті все ж таки задрімала. Принаймні Офелії так здалося.

«Поспіть, — подумала вона, сподіваючись на те, що та міцно засне. — Поспіть і прокидайтеся вже здоровою».

Офелія опустилася в низьке широке крісло біля на-грівача й зрозуміла, як страшенно вона втомилася. Самогубство Ґюстава, візит Драконів, ця нескінченна опера, марення тітки Розеліни, подряпина від Фреї, покинута станція, посмішка Арчибальда, а ще ребро, це кляте ребро, яке не давало їй спокою. Офелії здавалося, що її тіло стало вдвічі важчим, ніж було напередодні. їй хотілося потонути в оксамиті крісла. А з голови досі не виходив Тори. Він, мабуть, почувається страшенно приниженим через її зізнання. Може, він уже й шкодує, що натрапив на таку невдячну жінку. Що більше вона розмірковувала над цим, то більше злилася на Беренільду за те, що та організувала це заміжжя. Тітка Торна думала тільки про те, як прибрати до рук Фарука. Хіба ж вона не бачила, що змушує страждати її та Торна заради особистих інтересів?

«Я не повинна розслаблятися, — подумала Офелія. — Зараз я приготую каву, нагляну за тіткою Розеліною і подивлюся, що там зі щокою».

Але вона заснула, навіть не закінчивши в думках перелічувати справи, що їх мала зробити. І прокинулася від клацання дверної ручки. Зі свого крісла Офелія побачила, як до кімнати заходить Беренільда. У рожевому світлі ламп вигляд у красуні був сяйливий і водночас утомлений. Її кучері, вільні від усіх шпильок, обрамляли обличчя, мов золота хмарка. Вона була все ще вдягнена в сценічну сукню, але мереживний комірець, кольорові стрічки та довгі оксамитові рукавички загубилися дорогою. Беренільда подивилася на тітку Розеліну, яка дрімала на дивані, перевела погляд на Міма, що сидів біля труби нагрівача. Потім вона замкнула двері на ключ, щоб відрізати кімнату від зовнішнього світу.

Офелія змогла підвестися тільки з другого разу. Тіло слухалося її гірше, ніж несправний механізм.

— Моя тітонька... — хрипко сказала вона, — їй зовсім кепсько.

Беренільда відповіла однією з найгарніших своїх усмішок і наблизилася до дівчини з тихою грацією лебедя, що лине гладінню озера. Лише тепер Офелія помітила, що очі, зазвичай прозорі та ясні, затьмарилися. Від Беренільди тхнуло горілкою.

— Ваша тітка? — повторила вона ніжно. — О, ваша тітка?

Беренільда й мізинцем не ворухнула, але Офелія відчула, як їй щосили зацідили ляща, який мало не зніс голову з плеч. Подряпина на щоці, що була отримана від Фреї, запульсувала від болю.

Офелія ще не встигла оговтатися від першого ляща, як дістала другого.

— Ось вам за те, що ваша тітка мене осоромила.

— А це вам за те, що ви, мій маленький незграбний веслувальнику, виставили мене на посміховисько.

Щоки Офелії пекло, наче вогнем. Дівчину охопив гнів. Вона схопила кришталеву карафу й плеснула водою в обличчя Беренільди. Та завмерла з дурнуватим виглядом, а грим заструмився з очей по обличчю довгими сірими потьками.

— Це має вас освіжити, — тихо сказала Офелія. — А зараз ви оглянете мою тітку.

Беренільда протверезіла, витерла обличчя, підібрала спідниці і стала на коліна перед диваном.

— Мадам Розеліно, — сказала вона, струснувши жінку за плече.

Тітка Розеліна заворушилася, зітхнула, пробурмотіла щось нерозбірливо. Беренільда злегка підняла їй повіки, але тітчин погляд був несфокусований.

— Мадам Розеліно, ви мене чуєте?

— Ви повинні піти до цирульника, мій бідний друже, — відповіла тітка.

Спираючись на плече Беренільди, Офелія затамувала подих.

— На вашу думку, її чимось опоїли?

— Як давно вона в такому стані? — поцікавилася Беренільда.

— Гадаю, з нею це сталося одразу після того, як закінчився спектакль. Весь день вона була цілком притомна. Трохи хвилювалася перед виходом на сцену, але не так, щоб утратити здоровий глузд... Здається, вона тепер не розрізняє теперішнього й минулого.

Беренільда стомлено звелася на ноги. Вона відчинила дверцята маленької скляної шафки, налила собі горілки й сіла в широке крісло. Вода стікала з мокрого волосся по шиї.

— Здається, дух вашої тітки поринув в ілюзії.

Офелію ніби блискавкою вдарило. «Якщо пані Беренільда втратить свою дитину до настання вечора, у мене не буде причин шкодити вашій родичці».

Де вона чула ці слова? Хто їх промовив? Це ж був не Ґюстав? їй здавалося, що пам'ять аж бринить від напруження в спробах згадати щось суттєве.

— Шевальє, — розгублено прошепотіла вона. — Він був з нами в ліфті.

Беренільда скинула бровою, покрутила в пальцях келих і почала спостерігати за грою світла крізь стінки келиха з горілкою.

— Я знаю фірмовий почерк цього малого. Коли він так ув’язнює свідомість, звільнити її можна лише зсередини. Він захоплює жертву непомітно, проникає у свідомість і змушує її чинити так, щоб ілюзії зливалися з реальністю. Таким чином, жертва, нічого не підозрюючи, опиняється в пастці. Не хочу вас лякати, моя люба, але сумніваюся, що вашій тітці стане сили волі, щоб позбутися цього стану.

В Офелії все поплило перед очима. Лампи, диван і тітка Розеліна почали крутитися так, ніби світ ніколи не знав рівноваги.

— Звільніть її, — тихенько попросила вона.

Беренільда роздратовано тупнула ногою.

— Ви мене слухаєте, дурне дівча? Ваша тітка загубилася в глибинах власного розуму, і я тут нічого не вдію.

— Тож запитайте в шевальє, — пробурмотіла Офелія. — Він же не міг зробити цього знічев’я? Він напевне хоче чогось від нас...

— Із цим хлопцем не торгуються! — урвала її Беренільда. — Він ніколи не відмовляється від своїх намірів. Тож опануй себе, любонько. Пані Розеліна не страждає, а лам є чим перейматися.

Офелія із жахом спостерігала, як Беренільда дрібними ковтками допиває горілку.

— Я щойно дізналася, що покоївка, яка грала вашу роль у маєтку, викинулася з вікна. Напад «тимчасового божевілля», — з іронією додала Беренільда. — Шевальє розкрив нашу таємницю і повідомляє про це. А ще це полювання, яке почнеться за кілька годин! — роздратовано зітхнула Беренільда. — Усе це так прикро.

— Прикро... — недовірливо повторила за Беренільдою Офелія.

Через них загинула невинна дівчина, тітка Розеліна щойно вирушила в подорож в один кінець, а Беренільда вважала це просто прикрістю. Окуляри Офелії потемнішали, ніби раптово настала сповнена жахіть ніч. Це має бути просто страшний сон... А вранці виявиться, що покоївка жива. І тітка Розеліна зараз потягнеться, позіхаючи, і прийде до тями.

— Кажу як є: мені вже уривається терпець, — видихнула Беренільда, роздивляючись сліди від макіяжу в ручному люстерку. — Я хотіла влаштувати все згідно з традиціями, але схоже на те, що ці заручини аж надто затягнулися. Я не можу дочекатися, коли Торн нарешті одружиться з тобою.

Вона знову піднесла келих до губ, але Офелія вихопила його й пожбурила на підлогу. За келихом полетіла ліврея. Дівчині кортіло позбутися образу Міма, який не розкривав справжнього виразу її власного обличчя.

Брови Беренільди здивовано злетіли на чоло, коли вона побачила справжню Офелію — змарнілу, прикриту лише сорочкою, з поплямованою синцями шкірою, закривавлену, зі скошеними окулярами.

— Я навіть не уявляла, якої шкоди тобі заподіяли жандарми.

— Скільки ще ви будете нами гратися?! — гнівно спитала Офелія. — Ми не ваші маріонетки!

Зручно вмостившись у кріслі, розпатлана й без макіяжу, Беренільда залишалася напрочуд спокійною.

— То ось ви яка, коли вас підштовхнули до краю, — прошепотіла вона, дивлячись на друзки скла, що виблискували на килимі. — Чому ви вважаєте, що я вами маніпулюю?

— Я підслухала ваші розмови, пані. І дізналася те, що ви так хотіли приховати від мене.

Розлючена Офелія звела догори руки й розчепірила пальці.

— Ось чого ви жадали від самого початку. Ви влаштували племіннику заручини із чтицею, бо десь там, у тій Вежі, Дух родини забажав, щоб хтось розшифрував його Книгу.

Офелія почала говорити, і думки потяглися одна за одною, наче нитка з котушки, яку впустили на підлогу.

— Двір непокоїть аж ніяк не наш шлюб! Усіх тривожить те, що саме ви дасте Фаруку найбажаніше для нього — когось, хто задовольнить його цікавість. Це ж зробить вас невразливою, еге ж? Дарує змогу позбавляти голови всіх, хто вам не подобається.

Беренільда, на губах якої застигла посмішка, не відповіла. Офелія безсило опустила руки.

— У мене для вас погана новина, пані. Якщо Книгу Фарука зроблено з того самого матеріалу, що й Книгу Артеміди, її не можна прочитати.

— Ні, можна!

Схрестивши руки на животі, Беренільда вирішила відкрити карти.

— І доказом тому слугує факт, що її вже читали інші, — спокійно вела вона далі. — Ваші власні предки, моя люба. Це було дуже, дуже давно.

Офелія широко розплющила очі. Остання записка зі щоденника бабусі Аделаїди нараз зринула з її пам’яті. «Родольф нарешті підписав свій контракт із нотаріусом сеньйора Фарука. Професійна таємниця вимагає від мене мовчання, але завтра ми зустрінемося з їхнім

Духом родини. Якщо мій брат виступить переконливо, ми розбагатіємо».

— З ким я підписую контракт? З вами, пані, чи з Духом вашої родини?

— Нарешті ви зрозуміли! — зітхнула Беренільда, намагаючись не позіхати. — Правда полягає в тому, моя люба, що ви належите Фаруку більше, ніж Торнові.

Шокована Офелія пригадала таємничу скриньку, яку Артеміда подарувала для зміцнення союзу між двома родинами. Що було в тій скриньці? Прикраси? Коштовне каміння? Ні, поза сумнівом, щось менш коштовне. Така дівчина, як Офелія, не повинна коштувати занадто дорого.

— Ніхто не питав моєї думки. Я відмовляюся.

— Ваша відмова викличе гнів обох родин, — попередила Беренільда оксамитовим тоном. — Якщо, навпаки, ви діятимете так, як від вас очікують, то станете протеже Фарука, захищеною від усіляких витівок двору.

Офелія не повірила жодному слову Беренільди.

— Ви сказали, що деякі з моїх предків уже читали його Книгу? Тож сьогодні ви покликали мене тому, що їхня спроба не була успішна.

— Річ у тім, що їм ніколи не щастило зайти достатньо далеко й заглянути в минуле, — мовила Беренільда, сумовито всміхнувшись.

Тітка Розеліна поворухнулася на дивані. Схвильована Офелія схилилася над нею, але одразу зрозуміла: тітка продовжувала марити, пропускаючи звуки між довгими зубами. Офелія деякий час роздивлялася її воскове обличчя, а потім, насупившись, повернулася до Беренільди.

— Я не розумію, чому саме я обрана для такої справи й чому ви хочете видати мене заміж, щоб досягти своєї мети.

Беренільда роздратовано й нетерпляче цокнула язиком.

— Та тому, що ваші предки не мали ані вашого таланту, ані таланту Торна.

— Таланту Торна? — спитала Офелія, дивуючись. — Ви маєте на увазі його кігті?

— Ні, я маю на увазі його пам’ять.

Беренільда сіла в крісло й витягнула татуйовані руки на підлокітниках.

— Страшну й невблаганну пам’ять, яку він успадкував від клану матері, від Літописців.

Офелія звела брови. Пам’ять Торна була його родинною силою?

— Припустімо... — Вона затнулася. — Але я все одно не розумію, який стосунок читання Книги і його пам’ять має до нашого шлюбу.

Беренільда розсміялася.

— Це ж цілком очевидно! Вам розповідали про церемонію Дару? Вона дає можливість поєднати родинні сили й проводиться лише з нагоди весіль, ба більше, весіль незвичайних. Читцем у Фарука буде Торн, а не ви.

Офелії потрібен був певний час, щоб збагнути те, що сказала Беренільда.

— Ви хочете приєднати до його пам’яті мій талант чтиці?

— Алхімія обіцяє хороший результат. Я переконана, що цей хлопець здатен на диво.

Офелія подивилася на Беренільду крізь окуляри. Тепер, коли гнів покинув її тіло, залишився тільки глибокий смуток.

— Ви підступна жінка.

Гармонійні лінії обличчя Беренільди викривилися, очі широко розплющилися. Вона прикрила живіт руками, ніби захищаючись від можливого удару ножа.

— Що я таке скоїла, що ви так жорстко засуджуєте мене?

— І ви ще запитуєте? — здивувалася Офелія. — Я бачила вас в Опері, пані. Фарук кохає вас. Ви носите його дитину, ви його кохана жінка, і ви будете нею ще довго. То чому ж, навіщо вам залучати Торна до своїх інтриг?

— Тому що це він так вирішив! — Беренільда струснула мокрим волоссям. — Я організувала ваші заручини винятково за його бажанням.

Офелії стало гидко від такої безсовісної брехні.

— Ви все ще брешете. Коли ми були на гвинтокрилі, Торн намагався відмовити мене від згоди.

Гарне обличчя Беренільди скривилося, ніби сама думка про ненависть Офелії була для неї нестерпна.

— Гадаєте, такий, як він, дозволить маніпулювати собою таким чином? — вела вона далі. — Цей хлопчик набагато амбітніший, ніж ви думаєте. Він хотів рук чти-ці, я йому їх знайшла. Можливо, побачивши вас уперше, він подумав, що мій вибір його не надихнув? Зізнаюся, я теж у вас сумніваюся.

Офелія була приголомшена. Такий погляд на речі видався їй іще гіршим, ніж здавалася вся ситуація досі. Вона відчувала, як згубний холод проникає в її кров, повільно рухаючись жилами, потрапляючи аж до серця. Коли вона сказала Торну, що ніколи не буде для нього справжньою дружиною, він був такий поступливий... Аж надто поступливий. Він не розгубився, не намагався сперечатися, поводився не так, як поводився б чоловік, яким знехтували.

— Яка я була наївна! — прошепотіла Офелія.

Протягом усіх цих тижнів Торн так старанно намагався захистити не її, а її руки чтиці. Дівчина важко опустилася на стілець і поправила лакові черевички Міма на ногах. Вона прямо в очі сказала Торнові, що довіряє йому, а він боягузливо відвів від неї погляд. Вона почувалася такою винною, що знехтувала ним, і була така вдячна йому, що не відмовився від неї...їй стало зле.

Знесилено знітившись, Офелія не одразу побачила, іцо Беренільда опустилася поруч із нею на коліна. З виразом співчуття і болю вона стала гладити сплутане темне волосся Офелії, потім обережно торкнулася подряпин на її обличчі.

— Офеліє, моя маленька Офеліє. Мені здавалося, що вам бракує серця та здорового глузду, але тепер я бачу свою помилку. Будь ласка, не судіть нас із Тор-ном занадто суворо. Ми не намагаємося використати вас заради власного задоволення, ми просто намагаємося вижити.

Офелії хотілося, щоб вона замовкла. Кожне слово Беренільди завдавало їй нового болю. Пригнічена втомою, запаморочена алкоголем, Беренільда притиснулася щокою до її коліна, як дитина, яка благає про ласку. Офелія не була аж така безсердечна, щоб відштовхнути тітку Торна, побачивши в неї на очах сльози.

— Ви занадто багато випили, — з докором зітхнула вона.

— Мої... діти, — гикнула Беренільда, притиснувшись обличчям до живота Офелії. — Вони забрали їх у мене одного за одним. Одного ранку налили болиголов у гарячий шоколад Томаса. Потім, одного літнього дня, мою маленьку Маріон зіштовхнули в ставок. Вона була б зараз вашого віку... вашого віку.

— Пані... — прошепотіла Офелія.

Беренільда не могла втримати сліз. Вона хлюпала носом і зі стогоном сховала обличчя в сорочку Офелії, соромлячись своєї слабкості.

— І П’єр, якого знайшли повішеним на тій гілці! Одного за одним їх забирали в мене. Я думала, що вже мертва. Я хотіла померти. А він, він... Ви можете сказати мені, що в нього купа недоліків, але він був там, коли Ніколас... мій чоловік... загинув на полюванні. Він зробив мене своєю коханкою. Він урятував мене від відчаю, засипав подарунками, обіцяв єдине на світі, що могло б надати моєму життю сенс!

Беренільда захлинулася риданнями, а потім промовила:

— Дитину.

Офелія глибоко зітхнула й ніжно прибрала волосся з мокрого від сліз обличчя Беренільди.

— Ви нарешті були чесні зі мною, пані. Я вас пробачаю.