Зимові заручини

ВУХО

— Сядьте. Встаньте. Сядьте... Ні, не так. Ми сто разів повторювали цей рух, люба моя дівчинко. Невже вам так важко запам’ятати його?

Беренільда влаштувалася в глибокому кріслі у вітальні з природною грацією, притаманною всім її рухам, а потім так само плавно підвелася.

— Ось так. Не треба гепатися, наче мішок з вугіллям. Ви маєте бути гармонійною, наче музична партитура. Сядьте. Встаньте. Сядьте. Встаньте. Сядьте. Ні, ні, ні!

Пізно. Офелія впала біля крісла: вона стільки разів сідала й підводилася, що в голові запаморочилося.

— Мадам, ви не проти, якщо ми зробимо паузу? — запитала вона, підводячись. — Ми повторюємо цю вправу надто довго, щоб я могла правильно виконати її.

Беренільда звела догори бездоганно вищипані брови й змахнула віялом, зловісно посміхаючись.

— Моя дівчинко, я помітила у вас чудову властивість. Ви надто сильна, щоб ховати свавілля під видимістю покори.

— Я не вважаю себе ані свавільною, ані покірливою, — спокійно заперечила Офелія.

— Беренільдо, хай бідолашна дитина подихає трохи! Вона ледь на ногах тримається! Хіба не бачиш?

Офелія вдячно всміхнулася бабусі, яка сиділа біля каміна, схилившись над рукоділлям. Старенька здавалася мовчазною і флегматичною, мов черепаха, але коли втручалася в розмову, то часто для того, щоб захистити її.

Офелія справді вмирала від утоми. Беренільді спало на думку витягнути її з ліжка о четвертій ранку; вона пояснила це тим, що потрібно просто зараз попрацювати над її манерою триматися. Довелося ходити з книжкою на голові, підніматися і спускатися сходами, аж поки Беренільда вдовольнилася її ходою. А зараз вона вже понад годину знущалася з того, як Офелія сидить у кріслі.

Відколи до Беренільди припинили їздити гості, вона знову цілими днями лише те й знала, що виховувала дівчину: учила, як поводитися за столом, як вибирати сукні, подавати чай, робити компліменти, вимовляти речення... Вона так душила її настановами, що Офелія не могла й половини запам’ятати з усього того.

— Звісно, мамо, — зітхнула Беренільда. — Тут явно я більше втомилася, ніж ця люба дитина. Прищеплювати їй гарні манери — непроста робота!

Офелія подумала, що дарма Беренільда виснажується. їй усе одно ніколи не стати дбайливою, витонченою і дотепною. Натомість є інші, важливіші речі, і краще б їй прищеплювали їх. Звісно, вона цього не сказала. Якщо опиратися Беренільді, це не допоможе налагодити стосунки з нею.

Дівчина берегла свої запитання для Торна, коли він робив таку ласку й підводив голову, відриваючись від своїх документів чи від слухавки, — а це траплялося дуже рідко. Він говорив з нею трохи силувано, але ніколи не лишав без відповіді її запитання. Щодня Офелія дізнавалася дедалі більше про генеалогію Драконів, їхній характер та звичаї, надзвичайну дратівливість, жести й слова, яких варто було уникати за їхньої присутності.

Єдиною темою, якої не торкалися ані Офелія, ані Торн, був їхній шлюб.

— Можна попросити вас передати мені сигарети, дівчинко моя? Ви побачите їх на камінній полиці.

Беренільда зручно влаштувалася в кріслі біля вікна, за яким небо аж почорніло від бурі. Зараз, склавши руки на животі, який іще не округлився, вона здавалася щасливою майбутньою матір’ю. Офелія знала, що це лише видимість. Беренільда носила дитину володаря, який уже не цікавився нею. Під гарною порцеляновою шкірою вона ховала любовне сум’яття і смертельно уражену гордість.

Коли Офелія принесла сигарети, Беренільда, дружньо поплескавши її рукою по плечу, указала на сусіднє крісло.

— Визнаю, що останнім часом де в чому була занадто сувора. Посидьте зі мною, відпочиньте.

Офелія б радше воліла випити горнятко кави на кухні, але не мала іншого вибору, окрім як коритися примхам цієї жінки. Щойно вона сіла, та простягнула їй портсигар.

— Візьміть сигарету.

— Нізащо, — відмовилася дівчина.

— Візьміть, кому я сказала! Курильні кімнати — надзвичайно важливі місця соціальної взаємодії. Ви повинні готуватися до цього вже зараз.

Офелія боязко взяла сигарету кінчиками пальців. Якщо тітка Розеліна побачить, то неодмінно дуже розсердиться. Першого і єдиного разу вона курила в одинадцять років — зробила лише одну затяжку з батькової люльки, і цілий день потім їй було зле.

— Ось так, — сказала Беренільда, простягаючи до полум’я запальнички мундштук із сигаретою. — Якщо поруч із вами чоловік, то він і має піднести вогонь. Вдихайте дим повільно й видихайте не дуже помітно, ось так. І не в обличчя людям, бо це завершиться дуеллю. Спробуйте — і подивимося, гаразд?

Офелія закашлялася, плюючись. На очі набігли сльози. Сигарета випала з пальців, вона ледве встигла її вхопити, щоб вогонь не перекинувся на шалик. Офелія вирішила, що ніколи більше й не намагатиметься повторити цей експеримент.

Беренільда розсміялася, наче заспівали кришталеві дзвіночки.

— Ви бодай щось могли б зробити належним чином?

Аж тут сміх раптом завмер у неї на губах. Простеживши за її поглядом, Офелія, досі кашляючи, помітила крізь прочинені двері вітальні Торна. Він стояв у коридорі, тримаючи в руках свою пошту, і мовчки споглядав цю сцену.

— Ходи до нас, — солодким голосом покликала Беренільда. — Бодай вряди-годи трохи розважимося!

Офелії було не до розваг: легені боліли від кашлю. Торн лишився вірним собі, напружений з голови до ніг і похмурий—викапаний службовець похоронної контори!

— Я зайнятий, — процідив він крізь зуби, віддаляючись.

У коридорі стихло моторошне відлуння його кроків.

Беренільда загасила сигарету в попільничці на низькому столику, різким жестом виказуючи роздратування. Навіть її усмішка була вже не така солодка.

— Цей хлопчина не при собі.

Офелія спробувала заспокоїти свій шалик, який розмотувався із шиї, наче змія, що намірилася тікати: його дуже наполохав випадок із сигаретою.

— А мені здається, що він поводиться, як завжди.

Погляд ясних очей Беренільди полинув за вікно, у набряклі бурею хмари, що висіли над парком.

— Що ви відчуваєте до нього? — прошепотіла вона. — Я можу похвалитися здатністю читати емоції на чиєму завгодно обличчі, але ваше лишається для мене загадкою.

— Нічого особливого, — знизала плечима Офелія. — Я надто мало знаю цього чоловіка, щоб скласти якусь думку.

— Дурниці!

Беренільда одним різким рухом розгорнула віяло. Її немовби щось спалювало зсередини.

— Дурниці, — повторила вона вже спокійніше. — Можна закохатися з одного погляду. Та й узагалі немає палкішого кохання, ніж те, що в людей, які погано знають одне одного.

Красиві слова. Однак Офелія була недостатньо сентиментальна, щоб вони її вразили.

— Я не закохана у вашого племінника, а він — у мене.

Беренільда замислено подивилася на неї. Біляві кучері, що під час кожного руху танцювали навколо її обличчя, зараз висіли непорушно. Під безжальними стрілами цього погляду Офелії раптом здалося, що вона овечка в лапах левиці.

Знову розболілася голова. Хоч би як вона переконувала себе, що цей біль уявний, що Беренільда паралізує її розум — від цього не ставало легше. За що насправді карала її ця жінка?

— Чиніть зі своїм серцем що вам заманеться, доню. Я лише очікую, щоб ви виконали свої обов’язки й не розчарували нас.

«Вона не карає мене, а хоче підкорити, — зрозуміла раптом Офелія, стиснувши кулаки. — Її тривожить, що я можу чинити на власний розсуд».

Тієї ж миті будинком розляглося дзеленчання, сповіщаючи про гостя. Хай би хто це був, Офелія подумки дякувала йому: він прийшов саме вчасно.

Беренільда схопила зі столика дзвіночок. Вони лежали на всіх меблях у маєтку, щоб можна було викликати слуг до будь-якої кімнати.

Служниця одразу схилилася в реверансі.

— Мадам?

— Де мадам Розеліна?

— У читальні, мадам. Вона дуже зацікавилася колекцією марок мадам господині.

Офелії стало веселіше. Вона подумала, що, поки в цьому будинку не скінчиться папір, тітка Розеліна матиме можливість дати роботу своїм рукам.

— Простежте, щоб вона лишалася там під час візиту, — наказала Беренільда.

— Так, мадам.

— А дитину відведіть у її покої, — додала Беренільда, указуючи жестом на Офелію.

— Звісно, мадам.

Офелію замкнули на два оберти в її кімнаті, наче неслухняну дитину. Церемоніал, який повторювався щоразу, коли хтось приходив до маєтку. Отже, потрібне було неабияке терпіння. Беренільда могла годинами приймати гостей.

Офелія дражнила шалик, який весело крутився на килимі, аж тут нашорошила вуха, почувши, як заквоктали слуги:

— Це мсьє Арчибальд!

— Ти сам його бачив, на власні очі?

— Я навіть узяв у нього капелюх та рукавички!

— Ой! Чому зі мною ніколи нічого такого не трапляється?

Офелія припала вухом до дверей, але квапливі кроки вже віддалялися. Той самий Арчибальд із літнього саду? Вона замислено накручувала пасма волосся на пальці. Якщо це справді він, що буде, якщо він розповість, як зустрів дівчину з Аніми на святі міражів?

«Беренільда пошматує мене кігтями, — вирішила Офелія. — І якщо я після цього виживу, Торн уже ніколи не відповідатиме на мої запитання. У яку пастку я себе загнала?»

Вона невпинно міряла кроками кімнату. Просто зараз у неї за слиною щось затівали, а вона не знала, що саме, тож не могла заспокоїтися. Після її втечі без того нема чим дихати, а якщо стосунки з майбутніми родичами геть зіпсуються, вона цього просто не витримає.

Офелія не могла далі терпіти. Підійшовши до дверей, вона барабанила, аж поки їй відчинили.

— Так, мамзель?

Офелія полегшено зітхнула: прийшла Фісташка, її покоївка. Ця дівчинка-підліток єдина з усіх слуг дозволяла собі розмови поза своїми офіційними обов’язками, коли поруч не було господарів.

— У моїй кімнаті трохи зимно, — невесело всміхнулася Офелія. — Чи можна було б розпалити вогонь?

— Звісно!

Фісташка увійшла, замкнула за собою двері на ключ і вийняла ґратки з каміна.

— Здається, мадам Беренільда приймає важливого гостя? — тихенько запитала Офелія.

Служниця склала всередину поліна й озирнулася через плече. У неї сяяли очі.

— Ой, так! — захоплено прошепотіла вона. — Тут мсьє посланник! А мадам просто остовпіла. — Дівчина кокетливим жестом підколола свій мережаний чепчик, щоб здаватися соліднішою. — О ля-ля, мамзель! Ви ся навіть не наближайте до його. Він усьо зробить, щоб затягнути вас у ліжко. А ще мені казали, що навіть мадам не змогла встояти!

Офелія не все до пуття розуміла (дівчинку лише нещодавно привезли з гір, і вона говорила з дуже сильним акцентом), але збагнула суть: ішлося саме про того Ар-чибальда, з яким вона познайомилася.

Опустившись на коліна поруч із Фісташкою, вона вдихнула смолистий аромат, що здіймався від вогню.

— А чи не можна мені підглянути, як мадам Беренільда розмовлятиме із цим посланником? Так, щоб ніхто інший не бачив, звісно.

Фісташка насупилася. Вона теж не завжди розуміла акцент Офелії. Та повторила повільніше, і служниця так зблідла, що веснянки на шкірі проступили, наче розсип жаринок.

— Не можу! Якщо м’дам дізнається, що я дозволила вам вийти, мені не жити! Мені дуже прикро, мамзель, слово честі, — зітхнула Фісташка, — я розумію, що вам тут самотньо до смерті. А ще ви до мене з повагою, завжди на «ви», завжди по-доброму, але треба й мене зрозуміти... Не можу, і край!

Офелія знала, про що йдеться. Беренільда не на жарт карала за невірність. Вона повісила б усіх слуг, якби її зрадив бодай один.

— Мені потрібне лише дзеркало, — сказала врешті вона.

Служниця затрусила кісками й сумовито відповіла:

— Не можу я! Мадам вам заборонила...

— Якщо великі дзеркала, то так. Але не маленькі люстерка. Хіба ж я зможу вийти крізь кишенькове дзеркальце? Ну справді, як?

Фісташка підскочила й обсмикнула свій білий фартушок.

— Звісно. Зараз я вам принесу!

За кілька секунд вона повернулася із дзеркальцем — справжнім витвором мистецтва, вилитим зі срібла, у рамочці з перлів. Обережно взявши його, Офелія всілася на краєчку ліжка. Не дуже зручно, але свою справу зробить.

— Де, на вашу думку, приймає зараз посланника мадам Беренільда?

Фісташка запхала кулачки в кишені свого фартуха безцеремонним жестом, якого ніколи не дозволила б собі перед господарями.

— Якщо гість високого польоту, то в червоному салоні!

Офелія відтворила в пам’яті червоний салон. Його так назвали за розкішні екзотичні гобелени. Там стояло два дзеркала: одне — над каміном, друге — у глибині шафи для срібла. Його вона й обрала своїм ідеальним сховком.

— Перепрошую за нескромність, але що ви робитимете з ним, із дзеркалом? — запитала вкрай заінтригована Фісташка.

Усміхнувшись їй, Офелія приклала палець до вуст і зняла окуляри.

— Усе залишиться між нами, так? Я довіряю вам.

Під ошелешеним поглядом Фісташки дівчина приклала до дзеркала вухо, і воно пірнуло всередину й вигулькнуло в шафі червоного салону на іншому боці маєтку. Офелія одразу впізнала пустотливий Арчибальдів голос, трохи приглушений дверцятами шафи:

— ...Мадам Серафіна, яка полюбляє збирати навколо себе гарних юнаків. Невеличке свято було вишукано-декадентське, але дуже бракувало вашого гострого розуму! Ми за вами скучили.

Арчибальд урвався. Кришталевий дзенькіт. Мабуть, йому наливали вино в келих.

— І при дворі за вами сумують, — солодким голосом підхопив він.

Заговорила Беренільда, але надто тихо, щоб Офелія щось розчула, навіть заткнувши друге вухо.

— Мамзель, невже ви чуєте, про що балакають по той бік?! — запитала ошелешена Фісташка.

Офелія жестом попросила її мовчати, тримаючи дзеркальце, як телефонну слухавку.

— Знаю, і саме тому я тут, — тієї ж миті відповів Арчибальд. — Газетки так налякали нас, що ми вже думали: у вас агонія! Наш сеньйор Фарук — а його зазвичай ніщо не цікавить, крім власного задоволення, — виказує ознаки тривоги.

Тиша. Мабуть, Беренільда щось сказала.

— Так, ці пліткозбірні завжди перебільшують, — пролунав Арчибальдів голос, — особливо коли тут замішані ще й ревнощі. Однак я мушу поговорити з вами відверто. Ви вже не дівчина, і пологи у вашому віці можуть становити ризик. Ви в небезпечному становищі, Бере-нільдо. Ваш маєток, хоч який затишний, аж ніяк не фортеця, а слуг легко підкупити. Я вже не кажу про всі ті отрути, яких так багато на ринку!

Цього разу Беренільда урвала його. Офелія вловила слова «дякую, але» та «племінник».

— Торн не може сидіти біля вас вдень і вночі, — м’яко дорікнув Арчибальд. — І я не лише заради вас це кажу. Інтендантська служба має знову відчинити двері. Надто багато справ застрягло в судах, війська в провінції геть розперезалися, між кур’єрами жодної згоди, нагляд слабшає, і всі дурять одне одного. У Раді міністрів не далі як учора говорили про ці порушення.

Голос Беренільди цього разу було чутно навіть у сховку — мабуть, вона заговорила гучніше:

— Розподіліть обов’язки! Мій племінник не може сам тримати в руках увесь Небоград.

— Беренільдо, ми про це вже говорили.

— Посланнику, чого ви хочете? Якби я вас не знала, то подумала б, що ви намагаєтеся ізолювати мене чи змусити позбутися дитини.

Арчибальд так гучно розсміявся, що Офелія аж підстрибнула.

— Беренільдо! Ви за чудовисько мене маєте? А я собі думав, що ми з вами добре розуміємо одне одного. І чого це ви називаєте мене посланником, якщо я завше був для вас просто Арчибальдом?

Червоний салон ненадовго поринув у тишу, а тоді Арчибальд повів далі вже серйознішим тоном:

— Звісно, про переривання вагітності аж ніяк не йдеться. Я пропоную інше: щоб ви переїхали до мене, а Торн повернувся до інтендантської служби. Я особисто беру на себе догляд за вами й за дитиною, яку ви носите.

Офелія широко розплющила очі під окулярами. Якщо Беренільда житиме в Арчибальда, а Торн працюватиме, вони з тіткою Розеліною залишаться в маєтку самі?

— Боюся, що змушена відхилити вашу пропозицію.

— А я боюся, що змушений наполягати. Це наказ сеньйора Фарука.

Знову тиша. Офелія легко могла уявити собі емоції Беренільди.

— Ви заскочили мене зненацька. Чи повинна я покликати племінника?

— Я саме збирався попросити вас про це, люба!

Беренільда відійшла, і на відстані знову не стало чутно її слів, але Офелія впізнала характерний звук її дзвіночка. Господиня віддала наказ. Арчибальд ледве чи й встиг сказати якусь банальність, а до червоного салону вже ввійшов Торн.

— Мсьє посланнику.

Почувши цей крижаний тон, Офелія миттю уявила собі гострий як лезо Торнів погляд. Він ненавидів Арчибальда — вона це відчула.

— Наш незамінний інтендант! — зустрів його Арчибальд із погано прихованою іронією. — А я ще не мав нагоди привітати вас із заручинами! Ми всі вмираємо від бажання познайомитися зі щасливою обраницею.

Мабуть, він підвівся: тепер Офелія чула цей голос із трохи іншого напрямку. Вона стиснула дзеркало. Одне слово з вуст цього чоловіка — і вона вже ніколи не знатиме спокою.

— Моя наречена на своєму місці, і їй там чудово, — глухо кинув Торн.

— Не сумніваюся, — солодким голосом відповів Арчибальд.

Він більше нічого не додав. Ані словом не згадав про їхню зустріч. Офелія просто не могла в це повірити.

— Ну, до справ, — весело підхопив посланник. — Мсьє інтендант, ви повинні негайно взятися знову до своїх обов’язків, бо Небоград розсипається!

— Про це не може бути й мови, — проголосив Торн.

— Це наказ, — відповів Арчибальд.

— Що мені ваші накази? Я планую лишитися з тіткою до народження її дитини.

— Наказ не мій, а сеньйора Фарука. З його волі я сам дбатиму про безпеку вашої тітки.

В Офелії у вухах запала нескінченна тиша. Вона так уважно слухала, що геть забула про Фісташку, яка аж горіла від цікавості.

— Мамзель, що там? Що вони кажуть?

— Наскільки я розумію, перегляд цього рішення неможливий, — урешті пролунав надзвичайно напружений Торнів голос.

— Саме так. Відсьогодні повертайтеся до виконання своїх обов’язків. Беренільдо, ви ввечері переїжджаєте до Місяцесяйва. На вашу честь буде організовано бал! Мадам, мсьє, на все добре.