Зимові заручини

УТЕЧА

« Мамо, тату...»

Нашкрябавши ці два короткі слова, гусяче перо надовго завмерло над аркушем паперу. Офелія просто не знала, що додати. Вона ніколи не мала здібностей до письмових чи усних розповідей, не вміла ані сформулювати те, що безпосередньо зачіпало її, ані точно визначити свої почуття.

Дівчина втупилася в полум’я в каміні. Вона сиділа на хутряному килимі в маленькому салоні, а письмове приладдя розклала на вишитому сидінні ослінчика для ніг, що зараз правив їй замість стола. Поряд на підлозі ліниво крутився її шалик, наче кольоровий змій.

Офелія знову зосередилася на своєму листі й прибрала волосину, що впала на аркуш. їй здавалося, що з батьками дуже важко. Мати своїм характером душила всіх навколо, не лишаючи місця ні для кого, крім себе. Вона весь час теревенила, щось вимагала, махала руками й нікого слухати не хотіла. Що ж до батька, він був лише тихеньким відлунням своєї дружини: завжди погоджувався з усіма її словами, ледве розтуляючи губи й не зводячи погляду зі своїх черевиків.

У цьому листі мати Офелії хотіла побачити виявлення глибокої вдячності й перші придворні плітки, які вона стрімголов кинулася б переповідати. Однак дочка нічого такого не написала. їй і на думку не спіало дякувати родині за те, що її відіслали світ за очі, та ще й на такий ковчег... Що ж до пліток, вона тут нічого не дізналася, і це її аж ніяк не бентежило.

Тому дівчина закидала адресатів стандартними запитаннями: «Як у вас усіх справи? Чи знайшли мені заміну в музеї? Дідусь бодай іноді виходить зі своїх архівів? Чи добре все в сестричок у школі? Хто зараз живе в кімнаті з Гектором?»

На цьому запитанні Офелію раптом охопило якесь чудернацьке відчуття. Вона обожнювала брата, і від думки про те, що він зростатиме далеко від неї, їй стало моторошно. «Годі запитань», — вирішила вона.

Офелія глибоко вдихнула, опускаючи перо в чорнило. Чи варто трохи розповісти про нареченого та взаємини з ним? Вона не мала жодного уявлення про те, що він за чоловік насправді. Неотесаний ведмідь? Чи-новник-високопосадовець? Мерзенний убивця? Людина честі? Бастард, заплямований від самого народження? Забагато визначень, і вона не знала, яке найкраще надається до чоловіка, за якого невдовзі вийде заміж.

Натомість вона повільно написала: «Ми приїхали вчора, подорож минула вдало». Щодо цього вона сказала правду, але не зізналася в головному: у Торновому попередженні на гвинтокрилі, у тому, як вони потай пробиралися до Беренільди, у місцевих кланових сутичках. А ще ж ці двері в глибині парку, якими вони пройшли напередодні. Офелія потім сходила туди й виявила, що вони замкнені. Коли вона попросила ключ, сказали, що не мають права дати його їй. Попри всі реверанси слуг і бездоганне виховання Беренільди Офелія почувалася тут, ніби у в’язниці, і сумнівалася, чи можна про це писати.

— Ось і всеї — вигукнула тітка Розеліна.

Офелія озирнулася. Хрещена, дуже прямо сидячи на стільці за маленьким секретером, відіслала перо на бронзову підставку й склала три аркуші, помережані чорним плетивом літер.

— Ви вже? — здивувалася Офелія.

— Ще б пак! Я мала достатньо часу: цілий день і цілу ніч думала про те, що маю написати. Можеш не сумніватися: Настоятельки знатимуть про тутешні інтриги.

З пера, яке Офелія тримала над аркушем, упала крапля чорнила й розповзлася зірочкою посеред речення. Поклавши на неї промокальний папір, Офелія підвелася. Вона замислено глянула на вишуканий годинник, що кришталево-дзвінко відбивав час на каміні. Ось уже майже дев’ята вечора, а від Торна з Беренільдою досі жодної звістки. За вікном у вечоровому присмерку вже не видно було парку — натомість у склі, ніби в дзеркалі, відбивалося світло каміна та ламп.

— Здається мені, що ваш лист ніколи не потрапить за межі Полюса, — тихо промовила Офелія.

— Що ти таке кажеш? — обурилася Розеліна.

Офелія приклала палець до вуст, просячи говорити тихіше. Підійшовши до секретера, вона взяла тітчин конверт.

— Ви ж чули, що сказала пані Беренільда, — прошепотіла вона. — Ми повинні віддати листи мсьє Торну. Наївно було б вірити, що він не подбає, аби наші листи не стали на заваді їхнім планам.

Тітка Розеліна рвучко підвелася і подивилася на Офелію гострим, трохи здивованим поглядом. У світлі лампи її шкіра здавалася ще жовтішою, ніж була насправді.

— Отже, ми тут на самоті й геть відірвані від світу — це ти намагаєшся мені сказати?

Офелія кивнула. Так, вона в цьому не сумнівалася. Ніхто не приїде сюди по них: Настоятельки не відмовляться від свого рішення. Доведеться вести цю гру самостійно попри всю її складність.

— І ти не боїшся? — розпитувала далі тітка Розеліна, примруживши очі, як стара кішка.

Офелія видихнула хмарку пари на скельця окулярів і протерла їх рукавом.

— Трохи, — зізналася вона. — Особливо боюся того, що нам не розповідають.

Тітка Розеліна стиснула вуста, але навіть так випиналися її конячі зуби. Вона кілька секунд вдивлялася у свій лист, потім розірвала його навпіл і сіла за секретер.

— Чудово, — зітхнула вона, беручи перо. — Я спробую описати все делікатніше, але все це ходіння навшпиньках не дуже добре мені дається.

Офелія теж сіла на свій ослінчик, а тітка сухо додала:

— Я завжди вважала, що ти копія батька: ані характеру, ані власної волі. Бачу, я погано тебе знала, дівчинко.

Офелія довго дивилася на чорнильну пляму посеред сторінки. Від цих слів раптом стало тепліше, хоча вона сама не знала чому.

«Я дуже рада, що тітонька Розеліна тут, зі мною», — написала вона батькам.

— Уже ніч, — зазначила хрещена, кинувши на вікно невдоволений погляд. — А господарі так і не повернулися! Сподіваюся, вони про нас не забудуть. Бабуся дуже мила, але трохи несповна розуму.

— У них справи при дворі, — знизала плечима Офелія.

Вона не насмілилася сказати, що Беренільда збиралася на крокет. Тітка б дуже обурилася, що їхнє товариство проміняли на дитячу забавку.

— Двір! — пирхнула Розеліна, шкрябаючи пером папір. — Цікаве слівце на позначення гротескової вистави, за лаштунками якої актори обмінюються ударами кинджалів. Гадаю, нам пощастило, що ми тут, далеко від цих ненормальних.

Офелія насупилася, погладжуючи свій шалик. Вона не поділяла тітчиної думки. їй було моторошно від того, що їхня свобода пересування обмежена. Спочатку тебе саджають у клітку, щоб захистити, а потім клітка перетворюється на в’язницю. Якщо відсьогодні не взяти майбутнє у власні руки, з неї зроблять жінку, яка сидить замкнена вдома й не має іншого призначення, окрім народжувати дітей для чоловіка.

— Вам щось потрібно, дівчатонька?

Офелія і Розеліна підвели погляди. Торнова бабуся так тихо прочинила стулки дверей, що ніхто й не помітив. Вона була схожа на черепаху: згорблена спина, зів’яла шия, повільні рухи, та ще й поморщене обличчя, що розпливалося в усмішці.

— Ні, дякую, мадам, — відповіла Розеліна, чітко промовляючи кожен звук. — Це дуже мило з вашого боку.

Офелія з тіткою помітили, що не лише їм часом важко сприймати північний акцент — їх також не завжди розуміли. Бабуся іноді здавалася трохи розгубленою, коли вони розмовляли надто швидко.

— Щойно телефонувала дочка, — сказала старенька. — Вона просить у вас пробачення, але її затримали. Вона повернеться завтра вранці. — Бабуся схвильовано похитала головою. — Не до вподоби мені вся ця світська метушня, а дочка вважає, що повинна брати в ній участь. Це безглуздя... — Офелія вловила в її голосі занепокоєння. Отже, для Беренільди також було небезпечно з’являтися при дворі?

— А ваш онук? — запитала Офелія. — Коли він повернеться?

Насправді вона не поспішала зустрітися з ним, і на душі стало легше, коли старенька відповіла:

— Він дуже серйозний хлопець, бідолашна моя дитино! Завжди заклопотаний, не відводить погляду від годинника, поспішає кудись. Ледь встигає поїсти! Швидше за все, ви його бачитимете лише мигцем.

— Ми б хотіли передати йому листи, — сказала тітка Розеліна. — І треба вказати зворотну адресу, щоб родичі могли написати нам відповідь.

Бабуся похитала головою, і Офелії здалося, що вона от-от втягне її в плечі, мов черепаха — у панцир.

Наступного дня, уже по обіді, повернулася Беренільда, впала у велике крісло й наказала, щоб їй принесли кави.

— Обтяжливі придворні обов’язки, люба моя Офе-ліє! — сказала вона, коли та підійшла привітатися. — Ви не уявляєте, як вам пощастило. Передайте, будь ласка.

Офелія взяла з підставки гарненьке дзеркальце, на яке вказала Беренільда, і подала його, ледь не впустивши. Прямо сівши на подушках, Беренільда стурбовано глянула на крихітну, ледь помітну зморшку, що прорізалася на припудреному чолі.

— Я мушу відпочити, бо стану геть страшна.

Слуга приніс каву, якої вимагала Беренільда, але вона з огидою відштовхнула горнятко й втомлено всміхнулася Офелії й тітці Розеліні.

— Мені дуже прикро. Справді дуже прикро, — сказала вона, розкотисто вимовляючи «р», і голос від цього звучав дуже чуттєво. — Я не думала, що так затримаюся. Сподіваюся, ви не дуже нудьгували?

Беренільда запитала це лише для годиться. Попрощавшись, вона замкнулася у своїй кімнаті — тітка Розеліна ледь не задихнулася від обурення.

Далі дні минали так само. Офелія зовсім не бачила нареченого, а Беренільду — тільки мигцем між її виходами у світське товариство. Зустрівши десь у коридорі бабусю, вона обмінювалася з нею кількома люб’язними фразами, а переважну частину свого часу проводила з тіткою. Життя незабаром загрузло в похмурій рутині, наповненій самотніми прогулянками в саду, обідами, де за столом ніхто не промовляв ані слова, читанням довгими вечорами у вітальні та кількома іншими заняттями, щоб розвіяти нудьгу. Єдина помітна подія трапилася, коли привезли валізи. Тітка Розеліна тоді трохи заспокоїлася. Офелія зі свого боку завжди дбала про те, щоб мати покірливий вираз обличчя і не викликати підозри, надто довго походжаючи в глибині парку.

Одного вечора вона дуже рано пішла до своєї кімнати. Коли годинник пробив четверту, Офелія розплющила очі, поглянула на балдахін свого ліжка й вирішила, що час підвестися й розім’яти ноги.

Вона застібнула на собі одну зі своїх старих суконь, що давно вийшли з моди, і накинула чорну пелерину. Під великим каптуром не було видно обличчя — самі лише окуляри. Шалик, який, скрутившись, дрімав у ногах ліжка, Офелія пожаліла й не стала будити. Вона пройшла крізь дзеркало своєї кімнати, вигулькнула із дзеркала у вестибюлі й дуже обережно відімкнула вхідні двері.

Парк надворі огорнула фальшива зоряна ніч. Дівчина ступила на газон, ховаючись під деревами, пройшла кам’яним місточком, перестрибнула через кілька струмків і опинилася перед дерев’яними дверцятами, що відділяли володіння Беренільди від решти світу.

Офелія опустилася на коліна й поклала долоню на стулку дверей. Під час кожної своєї прогулянки парком вона готувалася до цієї миті, шепотіла замковій шпарині лагідні слова, вдихала в неї життя, приручаючи її день у день. Зараз усе залежало від того, чи зможе вона переконати її в тому, що намислила. Саме так треба було поводитися, щоб двері сприймали її як господарку.

— Відчиніться, — упевнено прошепотіла Офелія.

Щось клацнуло. Вона вхопилася за ручку. Двері, що стояли посеред газону самі-одні, крутнулися на петлях. Закутана в пелерину Офелія зачинила двері за собою і ступила в глиб криво вимощеного бруківкою подвір’ячка, востаннє озирнувшись. Важко було повірити, що за старим, покритим тріщииами будинком ховається маєток.

Офелія пірнула в плетиво вуличок, заповнене смердючим туманом, який ледве розвіювало світло ліхтарів. На її вуста лягла усмішка. Здається, уперше за цілу вічність вона могла йти куди заманеться. Про втечу не йшлося, просто хотілося самостійно відкрити для себе світ, у якому доведеться жити. Зрештою, у неї на чолі не написано, що вона Торнова наречена, то чого тривожитися?

Вона заглибилася в темряву порожніх вуличок. Тут було набагато холодніше й вологіше, ніж у парку, але Офелії подобалося дихати «справжнім» повітрям. Позираючи на забиті дошками двері та фасади без вікон, вона думала, чи за ними також ховаються замки та сади. На повороті вона зупинилася, почувши дивний шум. За ліхтарем вітер торсав великий, вставлений у простінок шматок скла, і воно дзеленчало. Вікно. Справжнє вікно. Офелія відчинила його. У рот і ніздрі одразу ринув сніг, каптур зірвало з голови. Відвернувшись, дівчина прокашлялася, затримала дихання і, спираючись обома руками, спробувала пролізти. Половина тіла повисла в порожнечі. Офелія впізнала хаотичний лабіринт із веж, які стирчали під усіма можливими кутами, і карколомні вигини арок, від яких подих перехоплювало, і нагромадження валів, що здіймалися на поверхні Небограда, мов пухирі. Далеко внизу блищала замерзла вода в ровах. А ще нижче, там, куди ледь сягав погляд, вітер колихав білі ялиці. Холод став майже нестерпним. Офелія штовхнула важке скло на місце й знову вирушила в розвідку.

Вона саме вчасно відскочила в темний глухий кут, коли з іншого кінця тротуару долинув металевий брязкіт. У її напрямку йшов розкішно вбраний старий: каблучки на кожному пальці, вплетені в бороду перли. Він відбивав свої кроки срібною тростиною. Офелії він здався королем. У нього були дивні, обведені тінями очі, як на світлинах у дитячій кімнаті.

Старий проминув сховок, де зачаїлася Офелія, не помітивши її. Він щось наспівував із широко розплющеними очима. На повіках, аж до брів, лежали не тіні, а татуювання. По очах Офелії вдарив спалах феєрверків. Мелодія, яку мугикав старий, перейшла на карнавальний спів. Навколо зібрався натовп веселих масок, які сипали конфеті Офелії у волосся. А потім незнайомці зникли так само швидко, як з’явилися. І лише старий віддалявся, постукуючи тростиною по тротуару.

Збита з пантелику Офелія спробувала витрусити конфеті з волосся, але з’ясувала, що там нічого немає. Вона провела поглядом чоловіка на тротуарі. Він плів ілюзії — отже, належав до клану, що ворогував із Драконами? Офелія вирішила, що найрозумніше — повернутися, але геть загубилася і не могла знайти дорогу до маєтку Беренільди. Усі ці огидні провулочки, оповиті туманом, здавалися однаковими.

Вона спустилася якимись сходами, але не могла пригадати, щоб піднімалася ними... Постояла на перехресті, міркуючи, куди рушити. Пройшла в арку, під якою смерділо каналізацією, а біля рекламних вивісок сповільнила крок.

ВИСОКА МОДА! ЗОЛОТІ РУКИ БАРОНА МЕЛЬХІОРА МОЖУТЬ УСЕ!

АСТМА? РЕВМАТИЗМ? СЛАБКІ НЕРВИ?

ЧИ ДУМАЛИ ВИ ПРО БАЛЬНЕОЛОГІЧНЕ ЛІКУВАННЯ?

ЕРОТИЧНІ НАСОЛОДИ ПАНІ КУНІҐУНДИ. СВІТЛЯНІ ПАНТОМІМИ

ОПТИЧНИЙ ТЕАТР СТАРОГО ЕРІКА.

Так, тут справді пропонували геть усе, що можна собі уявити... Офелія насупилася, коли побачила ще дивніше оголошення:

ПІСОЧНІ ГОДИННИКИ ХІЛЬДЕҐАРДИ ДЛЯ ЗАСЛУЖЕНОГО ВІДПОЧИНКУ.

Вона зірвала його, щоб краще роздивитися, — і побачила власне обличчя. Аркуші були розвішані на якійсь дзеркальній поверхні. Геть забувши про пісочні годинники, Офелія ступила в коридор, заповнений оголошеннями. Щокроку їх меншало, натомість її зображення виринало дедалі частіше.

Це був вхід, як вона зрозуміла, у дзеркальну галерею. Офелія на таке й не сподівалася: їй достатньо було б од-ного-єдиного дзеркала, щоб потрапити до своєї кімнати.

Вона тихо походжала серед безлічі інших Офелій, які ховалися під відлогами пелерин і трохи перелякано позирали з-під окулярів. Її захопила ця гра. Заглибившись у лабіринт, Офелія незабаром помітила, що під ногами вже не бруківка, а до блиску навощений паркет, що кольором скидався на віолончель.

Дівчина раптом прикипіла до місця, почувши сміх. Вона не встигла нічого зробити, аж тут її зусібіч оточило потроєне відображення якоїсь пари. Довелося вдатися до того, що вона вміла найкраще у світі, — стати непомітною, мовчати, не метушитися, не робити жодного жесту, що міг би привернути увагу. Повз неї пройшли розкішно вдягнені двоє із чорними напівмасками на обличчях, навіть не глянувши на неї.

— А ваш чоловік, люба моя кузино? — жартівливо запитав незнайомець, вкриваючи поцілунками руки пані в рукавичках.

— Чоловік? Розтринькує наші статки за столом для бриджу, а що йому ще робити?!

— У такому разі простежимо за тим, щоб йому пощастило...

Промовивши це, чоловік повів свою супутницю далі. Офелія ще мить постояла: не могла повірити, що вона так легко лишилася непоміченою. Ще кілька кроків — і дзеркальна галерея перейшла в інші, а ті стали більш заплутаними. Незабаром до її відображень долучилися чужі, і вона опииилася у вирі шаленого танцю серед жінок під вуалями, офіцерів в уніформі, капелюхів із плюмажами, якихось добродіїв у перуках, порцелянових масок, келихів із шампанським. Весела музика перетворилася на вальс, і Офелія зрозуміла, що потрапила на бал-маскарад.

Саме тому на неї не звернули уваги під чорною пелериною — вона немовби стала невидимкою.

З обережності Офелія зробила свої окуляри темними, а потім посміливішала й схопила з таці, яку тримав слуга, келих, щоб утамувати спрагу. Вона походжала вздовж дзеркальної стіни, готова будь-якої миті розчинитися у власному зображенні, а тим часом сповненим цікавості поглядом дивилася на бал і уважно вслухалася в розмови. А втім, швидко розчарувалася. Люди обмінювалися банальностями, намагалися жартувати й розважатися, фліртуючи. Ніхто не говорив ні про що серйозне, а дехто мав такий сильний акцент, що Офелія взагалі майже нічого не розуміла.

Зовнішній світ, від якого її весь час напрочуд старанно відгороджували, аж ніяк не здавався таким небезпечним, як розповідали. Нехай вона полюбляла спокій і тишу, але корисно було часом побачити нові обличчя, хай і під масками. Кожен ковток шампанського приємно поколював язик. їй подобалося перебувати тут, серед незнайомців, і аж тепер вона зрозуміла, як сильно тиснула на неї атмосфера маєтку.

— Мсьє посланнику! — покликала жінка, яка стояла поряд з Офелією.

Вона була вдягнена в розкішну сукню з фіжмами, а в руці тримала перламутровий лорнет. Офелія, прихилившись до колони, мимоволі подивилася на чоловіка, який ішов у їхньому напрямку — і не змогла відвести погляду. Може, перед нею опинився нащадок посланниці, про яку стільки разів писала прабабця Аделаїда у своїх подорожніх нотатках? Обідраний редингот, мітенки з дірками, рваний капелюх — усе це дуже впадало в око на тлі чужих святкових яскравих костюмів. Він ішов без маски, з відкритим обличчям. Офелія, зазвичай не дуже чутлива до чоловічих чарів, мала принаймні визнати, що він їх не позбавлений. Очі на цьому відкритому й гармонійному, бездоганно виголеному (хіба що, можливо, надто блідому) обличчі, здавалося, дивилися прямо в небо — такі вони були світлі.

Посланник ввічливо схилився перед жінкою, яка покликала його.

— Мадам Ольго, — привітався він, знімаючи капелюх.

Випроставшись, він скоса подивився на Офелію, сягнувши поглядом під її каптур і темні окуляри. У неї ледь не випав з рук келих із шампанським. Вона й оком не змигнула, не відвернулася і не відступила: не можна було виказувати, що вона тут чужа.

Посланник байдуже глянув на неї й обернувся до Ольги, яка тихенько постукала його по плечу віялом.

— Вам невесело на моєму скромному святі? Усамітнилися в кутку, немовби на душі у вас тяжко.

— Мені нудно, — просто сказав він.

В Офелії аж подих перехопило від його відвертості. Пані Ольга засміялася дещо силувано.

— Звісно, куди мені до прийомів у Місяцесяйві! Мабуть, для вас тут надто «пристойно»? — Вона трохи опустила напівмаску, і стало видно очі, які дивилися на посланника із захватом. — Будьте моїм кавалером, — протуркотіла вона. — І тоді вже не нудьгуватимете.

Офелія прикипіла до місця. Її повіки оздоблювало таке саме татуювання, що й у дідугана, якого вона зустріла раніше. Дівчина озирнула натовп, який кружляв у танці навколо. Чи крилася під кожною маскою така сама мітка?

— Дякую, мадам Ольго, але мені вже час, — відмовився посланник, загадково всміхнувшись.

— Он як! Вас чекають деінде? — заінтриговано поцікавилася вона.

— Можна й так сказати.

— У вашому житті забагато жінок! — жартівливо прожебоніла вона й розсміялася.

Посланник усміхнувся ширше. Родимка між бровами надавала його обличчю дивного виразу.

— Ще одна цього вечора...

Зараз, коли Офелія придивилася, його обличчя вже не здавалося таким відкритим. їй спало на думку, що давно вже час повертатися до спальні. Поставивши келих на столик, вона пробралася між гостями, які танцювали. Шурхіт суконь лишився позаду. Офелія гайнула в дзеркальні коридори, маючи намір кинутися в пер-ше-ліпше дзеркало.

Її міцно схопили за плече — вона аж розвернулася на підборах. Навколо закрутилися її відображення, і вона, розгубившись, скоса позирнула на вродливого посланника, який схилився над нею, всміхаючись.

— Я подумав, що не може існувати незнайомого мені жіночого обличчя, — напрочуд спокійно мовив він. — З ким маю честь говорити, мадемуазель?