Зимові заручини

ВЕДМІДЬ

Увечері почалася сильна злива. Дощ торохтів по металевій решітці ангара для гвинтокрилів, що сягав п’ятдесяти метрів заввишки. Ця база, зведена на сусідньому плато, була найсучасніша в Долині. Ангар створили саме для прийому апаратів далекого сполучення і обладнали системою парового опалювання. Він мав власну водневу установку. Його широко відчинені величезні ґратчасті двері давали змогу побачити нутрощі з кованого заліза, цегли та кабелів. Усередині працювали робітники в габардиновій уніформі.

Уздовж торгової пристані кілька вуличних ліхтарів проливали притлумлене туманом світло. Змоклий до кісток охоронець перевіряв, чи надійно вкриті брезентом поштові контейнери, що чекали відправлення. Він поставив галочку в записах і раптом побачив цілий ліс парасольок просто посеред пристані. Під парасольками стояли чоловіки у фраках, ошатні пані й акуратно причесані діти. Вони чекали, вдивляючись у хмари, мовчазні та незворушні.

— Даруйте, любі кузени, чи можу я бути чимось корисним? — запитав він.

Мати Офелії, червона парасолька якої вирізнялася з-поміж усіх інших, указала на годинник, навколо якого скупчилася вся компанія. Усе в цій жінці справляло неабияке враження: сукня з турнюром, високий комір, накручений шиньйон і — понад усім — капелюшок з пір’ям.

— Скажіть мені, чи правильно показує цей годинник? Ми вже сорок хвилин чекаємо на гвинтокрил з Полюса!

— Спізнюється, як завжди, — сказав охоронець із усмішкою. — Ви чекаєте доставку хутра?

— Ні, синку. Ми чекаємо на відвідувача.

Охоронець скоса подивився на чималий, схожий на воронячий дзьоб ніс жінки, яка щойно йому відповіла. Ця пані дуже похилого віку була вбрана в усе чорне — від мантильї, що обрамляла її сиве волосся, до сукні з шемізеткою. Елегантний срібний позумент на вбранні свідчив про статус Настоятельки, Першої серед матерів.

Охоронець зняв кашкет на знак поваги.

— Посланець із Полюса, шановна пані? Ви впевнені, що не помилилися? Я працюю на доках від самого дитинства і ще ніколи не бачив, щоб люди з Півночі приїздили сюди інакше, ніж у справах. Такі люди не водять товариство з першим-ліпшим!

Він торкнувся кашкета на знак прощання і повернувся до своїх ящиків.

Офелія похмуро провела його очима, а потім глянула на свої черевики. Навіщо було взувати абсолютно нову пару? Вони вже були вкриті болотом.

— Зведи вгору підборіддя і не розкисай, — зашипіла Аґата, з якою Офелія стояла під однією лимонно-жовтою парасолькою. — І всміхнися нарешті. У тебе такий вигляд, наче от-от заплачеш! Навряд чи мсьє Торн буде в захваті від твого похмурого личка!

Очевидно, сестра досі не пробачила ту втечу крізь дзеркало — це відчувалося в її голосі. Проте Офелія майже не чула її: вона дослухалася до шелесту дощу, що заглушував несамовиті удари серця...

— Чому б тобі не дати їй дихати спокійно?! — сердито вигукнув Гектор.

Офелія вдячно поглянула на брата, але той уже стрибав по калюжах з її молодшими сестрами, кузенами та кузинами. Вони втілювали дитинство, яке вона хотіла востаннє пережити сьогодні ввечері. Усі ці безтурботні дітлахи прийшли сюди побачити гвинтокрил, а не нареченого. Для них це було рідкісне видовище, справжнє свято.

— Аґата має рацію, — відгукнулася мати з-під своєї величезної червоної парасольки. — Моя дочка дихатиме, коли їй скажуть, і так, як їй скажуть. Чи не так, любий?

Суто формальне запитання адресувалося батькові Офелії, який пробурмотів щось нерозбірливе на знак згоди. Уже лисуватий та сивий, передчасно постарілий, цей бідолаха був розчавлений авторитетом дружини. Офелія не могла згадати, щоб він бодай колись відповів «ні».

Серед натовпу дядьків, тіток, кузенів та племінників вона шукала очима свого дідуся-хрещеного. Він тримався на відстані від парасольок, натягнувши аж до вусів комірець темно-синього плаща. Офелія не чекала від нього чудес, але їй стало краще від підбадьорливого знаку, що він подав їй здалеку.

У її голові коїлося казна-що: тіло не слухалося, а серце билося аж у горлі. Вона воліла б, щоб це очікування під дощем тривало вічно.

Вигуки довкола були, як удари кинджалу:

-Ось!

— Це він!

— Ну нарешті.

Офелія підвела погляд до хмар, її шлунок скрутився вузлом. Темна маса, що силуетом нагадувала кита, пронизала туман і з лиховісним тріщанням розітнула полотно ночі.

Гуркіт гвинтів став нестерпним. Діти верещали від радості. Мереживні спідниці шарпало вітром. Лимонна парасолька Аґати та Офелії здійнялася в небо.

Зупинившись над злітно-посадковою смугою, гвинтокрил скинув линви. Робітники одразу схопили їх і щосили потягнули, щоб аеростат міг спуститися. Вони вдесятьох учепилися за рейки ручного управління, завели гвинтокрил у великий ангар і прив’язали до землі. Для висадки пасажирів поставили трап.

З літального апарата почали виходити члени екіпажу, несучи ящики та мішки з поштою. Уся сім’я з’юрмилася перед ангаром, наче рій мух. Лише Офелія стояла віддалік, мокра як хлющ, з волоссям, прилиплим до щік. Краплі дощу падали на лінзи окулярів. Тепер вона бачила перед собою лише розпливчасту масу суконь, піджаків та парасольок. У загальному гомоні натовпу вирізнявся потужний голос матері:

— Пропустіть його, гей ви, дайте пройти! Любий мій, дорогий мсьє Торн, ласкаво просимо до Аніми. Як же так, невже ви прибули сам, без супроводу? Заради предків, Офеліє! Де ж вона поділася, ця розтелепа? Аґато, мерщій розшукай сестру! Яка жахлива погода, мій бідний друже! Якби ви приїхали на годину раніше, ми зустріли б вас без цього потопу. Дайте ж йому хто-не-будь парасольку!

Офелія вклякла на місці й не могла ворухнутися. Він був там. Чоловік, що мав зруйнувати її життя, був там. Вона не хотіла ні бачити його, ні говорити з ним.

Аґата схопила її за зап’ястя й потягла за собою крізь юрбу родичів. Сп’яніла від шуму та зливи, напівзомліла, Офелія йшла крізь натовп облич, поки не вперлася в груди полярного ведмедя. Запаморочена, вона навіть не відреагувала, коли ведмідь пробурмотів своє крижане «вітаю» десь там, високо над її головою.

— Отже, знайомство відбулося! — вигукнула мати під ввічливі оплески. — А тепер мерщій по фіакрах! Не дай боже застудитися!

Офелію заштовхнули в один з екіпажів. У повітрі ляснула нагайка, екіпаж захитався і рушив у місто. Кучер запалив ліхтар, що осяяв рудуватим світлом обличчя пасажирів. Дощ продовжував торохкотіти по бруківці.

Притулившись у кутку напроти дверей, Офелія зосередилася на цій пульсації води, щоб оговтатися і вийти із заціпеніння. Помалу вона усвідомила, що довкола точиться жвава розмова. Це була її мати, що говорила за десятьох. А де ж ведмідь?.. Теж тут?

Офелія надягла окуляри, укриті краплями дощу. Спершу вона побачила величезний шиньйон своєї матері, який розметався по спинці сидіння фіакра, потім воронячий ніс Настоятельки просто себе і нарешті, з іншого боку — ведмедя. Він уперто дивився у вікно, час від часу відповідаючи на материні теревені лаконічним кивком, але не завдавав собі клопоту обмінятися поглядом із супутницями.

Заспокоєна тим, що він на неї не дивиться, Офелія вирішила сама детальніше роздивитися свого нареченого. Усупереч першому враженню, Торн не був ведмедем, хоча дуже скидався на нього. Його плечі вкривала широка біла шкура з кігтями та іклами. Власне, він виявися не таким уже й кремезним. Його руки, схрещені на грудях, здавалися тонкими, як лезо шпаги. Попри струнку поставу чоловік вирізнявся гігантським зростом: череп упирався в стелю фіакра, і доводилося згинати шию. Ця жердина була ще вища за кузена Бертра-на, а це значило не абищо.

«Заради предків, — думала вражена Офелія, — він буде моїм чоловіком? Ось цей здоровань?»

Торн тримав на колінах симпатичну килимову валізу, що надавала йому доволі цивілізованого вигляду, але жодним чином не пасувала до одягу зі шкури хижого звіра. Офелія крадькома спостерігала за ним, але не наважувалася дивитися пильно, щоб він не відчув її зацікавлення і рантом не обернувся до неї. Проте двох коротких поглядів було досить, щоб скласти уявлення про його зовнішність, і від побаченого по тілу пробігли мурашки. Холодний погляд, гострий ніс, світле волосся, шрам через усю скроїмо. І весь його профіль був пронизаний зневагою. Зневагою до неї та всієї її родини.

Офелія була збита з паптелику, та все ж зрозуміла: цей чоловік також одружується проти волі.

— Я маю подарунок для мадам Артеміди.

Офелія здригнулася. Її мати вмить замовкла. Навіть Настоятелька, яка вже задрімала, розплющила одне око. Торн сказав цю фразу неохоче, ніби розмова його обтяжувала. Вій вимовляв кожен приголосний твердо, з характерним північним акцептом.

— Подарунок для Артеміди? — розгубилася мати, аж затинаючись. — Звичайно, мсьєі — швидко опанувала себе вона. — Для мене буде великою честю представити вас нашому Духу родини. Ви, мабуть, чули про славетну обсерваторію, еге ж? Якщо буде ваша ласка, пропоную поїхати туди завтра.

— Негайно.

Відповідь Ториа пролунала різко, як удар нагайки. Мати зблідла.

— Мсьє Торн, я хочу сказати, що було б неправильно турбувати Артеміду сьогодні. Вона не приймає відвідувачів після заходу сонця, розумієте? І до того ж, — додала мати, самовдоволеио посміхаючись, — сьогодні в нас запланована скромна вечеря на вашу честь...

Погляд Офелії метався між матір’ю і нареченим. їй було відомо, що таке насправді ця «скромна вечеря»! Заради розкішного бенкету мати спустошила комору дядька Юбера, наказала зарізати трьох поросят, замовила бенгальські вогні в господарчій крамниці, приготувала кілька кілограмів цукрованого мигдалю і запланувала костюмоваиий бал до світанку.

Розеліна, тітка й хрещена Офелії, цієї миті саме закінчувала всі приготування.

— Це нагальна справа, — твердо мовив Торн. — І в будь-якому разі я не голодний.

— Я розумію, сишсу, — раптом погодилася Настоя-телька, ніяково всміхнувшись. — Якщо треба, то треба.

Офелія розгублено кліпала очима. Якраз вона нічого не розуміла! Як пояснити таку поведінку Торна? Він поводився так грубо, що порівняно з ним вона була втіленням хороших манер. Тим часом Торн постукав кулаком у скляне віконце, що відділяло кучера від пасажирів. Фіакр різко зупинився.

— Так, мсьє? — озвався кучер, притулившись носом до скла.

— До мадам Артеміди! — наказав Торн зі своїм жорстким акцентом.

Через заднє скло кучер запитливо подивився на матір Офелії. Від шоку вона сполотніла, її губи ледь помітно тремтіли.

— Вези нас в Обсерваторію, — нарешті сказала вона й напружено стиснула щелепи.

Схопившись за бильце сидіння, Офелія відчула, як екіпаж круто розвернувся і поїхав нагору схилом, звідки щойно з’їхав. Інші фіакри, що везли решту родини, зустріли такий маневр невдоволеним лементом.

— Яка муха вас укусила?! — заверещала тітка Ма-тильда крізь двері.

Мати Офелії опустила скло.

— Ми їдемо в Обсерваторію, — відрубала вона.

— Як?! — обурився дядько Юбер. — О такій порі? А бенкет? А бал? У нас у всіх у животі вже бурчить!

— їжте без нас, бенкетуйте й розходьтеся додому спати! — розпорядилася мати.

Вона зачинила своє віконце, щоб скінчити суперечку, і подала сигнал, що кучер може їхати далі. Він саме знову нерішуче озирнувся на віконце.

Офелія закусила шалик, стримуючи усмішку. Цей чоловік з Півночі смертельно образив її матір. На таке Офелія навіть і сподіватися не могла.

Поки екіпаж під ошелешеними поглядами всієї родини прямував своєю дорогою, Торн притулився до вікна й зосереджено дивився на дощ. Він, схоже на те, не бажав продовжувати розмову з матір’ю і ще менше хотів спілкуватися з нареченою. Його погляд, гострий наче лезо, ні на мить не зупинявся на юній леді, до якої він мав би залицятися.

Офелія із задоволеним виглядом відкинула пасмо волосся, що прилипло до носа. Торн не вважає за потрібне докладати зусиль, щоб сподобатися їй, тож, мабуть, від неї він цього також не очікує. Якщо так триват-ме далі, то заручини розірвуть ще до півночі. Стуливши рота, мати більше не намагалася заповнити тишу. Налиті гнівом, її очі блищали в напівтемряві екіпажу. На-стоятелька загасила ліхтар і, зітхнувши, задрімала, загорнувшись у свою велику чорну мантилью. Подорож обіцяла бути довгою.

Екіпаж рушив погано вимощеною дорогою, що зміїлася серпантином схилом гори. Офелія, заколисана поштовхами, споглядала пейзажі. Спочатку здавалося, що вона невдало обрала місце всередині, тому бачила лише поодинокі скелі, укриті першим снігом. Далі, за поворотом, її погляд провалився в порожнечу.

Дощ скінчився, західний вітер розігнав хмару. Просвіток був усіяний зоряним пилом, але нижче, в улоговині Долини, небо досі жевріло в сутінках. Дубові та модринові ліси поступилися хвойним, у повітрі розливався смолистий запах сосон.

У напівтемряві Офелія могла уважніше роздивитися скоцюрблену постать Торна. Його опущені повіки здавалися блакитними. Офелія помітила ще один шрам, що розсікав брову й кидав білий відблиск на щоку. Тож цей чоловік, зрештою, мисливець? Без сумніву, він трохи худий, але в нього такий самий жорсткий погляд, як у моделей Авґустуса. Могло б здаватися, ніби він спить, утомлений поштовхами фіакра, якби не гнівна складка на чолі та нервове постукування пальцями по валізі. Офелія відвернулася, коли раптом Торн розплющив повіки, і з-під них блиснув сталевий погляд.

Фіакр зупинився.

— Обсерваторія! — повідомив кучер.