Зимові заручини

МІМ

Офелія довго стояла мовчки й непорушно, одним вухом у шафі, поки не впевнилася, що в червоному салоні нікого не лишилося. Урешті вона поклала дзеркальце на ліжко. Воно було таке важке, що в Офелії розболівся зап’ясток.

— Отже, мадемуазель? — запитала Фісташка з пустотливою усмішкою. — Щось почули?

— Дещо зміниться, — пробурмотіла Офелія.

— Зміниться? Що саме?

— Поки не знаю.

Офелія мала погане передчуття. Торн і Беренільда не ризикнуть лишити її саму в маєтку, вони їй недостатньо довіряють. Що ж на неї чекає в такому разі?

— Мадемуазель! А йдіть-но погляньте!

Фісташка радісно стрибала, дивлячись у вікно, і її коси танцювали разом з нею. Офелія здивовано кліпала очима з-під окулярів. Яскраве сонце пронизало хмари золотими стрілами. Небо стало блакитним, а парк вибухнув такими яскравими кольорами, що на них було боляче дивитися очами, звиклими до сірості. Офелія зробила висновок, що Беренільда принаймні вже не сердиться на неї.

Раптом у двері постукали. Офелія поспіхом сховала дзеркальце під подушку й подала знак Фісташці, що можна відчинити.

Це був Торн. Він безцеремонно увійшов, виштовхав Фісташку в коридор і зачинив двері. Офелія сиділа в кріслі з книжкою в руці. Шалик лежав у неї на колінах. Вона була недостатньо хорошою актрисою, щоб зіграти подив, тому просто роздивлялася довжелезну Торнову поставу, що здіймалася над нею.

— Розпогодилось, — констатувала вона.

Торн став проти вікна, прямий як жердина, схрестивши руки за спиною. У денному світлі його профіль здавався ще більш гострим та блідим, ніж зазвичай.

— У нас був неприємний відвідувач, — процідив він крізь зуби. — Важко навіть уявити собі гіршу ситуацію.

Офелія здивувалася, коли раптом побачила Торна в синьому світлі, але потім зрозуміла, що це її окуляри змінили відтінок.

Синій був кольором небезпеки.

— Про що ви?

— Ви їдете звідси сьогодні ввечері.

Він говорив різко й уривчасто. Спочатку Офелія подумала, що він дивиться у вікно, але помилилася. Сірі очі під пошрамованими бровами застигли непорушно. Його душила злість. Вона розливалася навколо й пронизувала чоло Офелії тисячею голок. Безумовно, зганяти емоції на інших людях було сімейною звичкою.

— Куди? — прошепотіла вона.

— У гніздо стерв’ятника на ім’я Арчибальд. Це наш посол і права рука Фарука. Ви супроводите туди мою тітку й лишатиметеся там до кінця її вагітності.

Офелія сиділа в кріслі, відчуваючи, що подушки, набивка та пружини провалюються під нею. Арчибальд привселюдно її викриє, щойно побачить.

— Але навіщо? — затинаючись, пробелькотіла вона. — Хіба ви не хотіли приховати мою присутність?

Торн роздратовано запнув штори на вікнах, неначе світло було йому ворогом.

— Ми не маємо вибору. Вам з компаньйонкою доведеться вдавати із себе служииць нашого дому.

Офелія дивилася на вогонь, що тріскотів у каміні. Навіть якщо вона переодягнеться служницею, Арчибальд її впізнає і викриє цей обман. Він миттєво помітив її посеред костюмованого балу: ця людина збіса уважна й спостережлива.

— Я не згодна, — заявила вона, загортаючи книжку. — Ми не пішаки, щоб ви могли нас переставляти, як вам заманеться. Я хочу залишитися в маєтку зі своєю тіткою.

Торн кинув на неї спантеличений погляд. Спершу Офелія чекала, що він розгнівається і нашле на неї головний біль. Але він тільки нетерпляче пирхнув.

— Поставитися до вашої відмови легковажно було б помилкою. Гадаю, краще вас переконати, ніж змусити, чи не так?

Офелія вражено скинула бровою. Торн схопив стілець і сів на деякій відстані від неї, насилу зігнувши надто довгі ноги.

Він поклав лікті собі на коліна, сперся підборіддям на кулак й уп’яв свій металевий погляд в окуляри нареченої.

— Я не дуже говіркий, — сказав нарешті він, — і завжди вважав балачки марнуванням часу. Але, сподіваюся, ви помітили, що я намагаюся перебороти себе.

Офелія нервово барабанила пальцями по палітурці книжки. До чого він веде?

— Ви теж не надто балакуча, — продовжував він зі своїм різким акцентом. — Спершу це мене заспокоїло, але мушу визнати, що зараз ваше мовчання радше бентежить мене. Я не маю ілюзій щодо вас: ви не надто щасливі тут. Але я не маю ані найменшого уявлення щодо того, якої ви про мене думки.

Торн замовк, ніби очікуючи на відповідь, але Офелія не могла вимовити ані слова. Вона очікувала чого завгодно, крім такої розмови. Якої вона думки про нього? Відколи це його цікавить? Він навіть не довіряв їй.

Торн задумливо опустив погляд на шалик, що згорнувся клубком на колінах дівчини.

— Днями ви мали рацію, коли сказали, що я не намагався нічого дізнатися про вас і не дав можливості вам пізнати мене. Не в моїх правилах іти на поступки, але... визнаю, що мав би поводитися з вами інакше.

Він затнувся, звівши очі на Офелію. Вона страшно зніяковіла, бо помітила, що в неї носом пішла кров.

— Напевне, це через жар з каміна, — пробурмотіла вона, витягаючи носовичок з рукава.

Офелія схилилася, приклавши хусточку до носа, а Торн чекав, вклякнувши на місці. Лише вона могла втрапити в таку безглузду ситуацію, та ще й тоді, коли це геть недоречно.

— Нічого, — пробурмотів Торн, поглянувши на годинник. — Хоч там як, я до таких розмов не дуже вдат-ний, а час спливає.

Він глибоко зітхнув і повів далі вже більш формальним тоном:

— Ось факти. Арчибальд прийме мою тітку у своєму маєтку Місяцесяйві, щоб я міг надолужити згаяне. Принаймні це офіційна версія, але підозрюю, що цей негідник планує щось інше.

— Хіба не найкраще для мене було б залишитися тут? — наполягала Офелія, тримаючи хусточку біля носа.

— Ні. Навіть у вовчому лігві вам буде набагато безпечніше поряд з моєю тіткою, ніж самій у маєтку. Фрея знає, що ви тут, і, повірте мені, вона не бажає вам добра. Усі слуги цього дому разом узяті не зможуть захистити вас від неї.

Офелії довелося визнати, що про це вона не подумала. Між Фресю та Арчибальдом вона все-таки вибрала б Арчибальда.

— Оце цим і обмежиться все моє існування? — гірко прошепотіла вона. - Жити за спідницею вашої тітки?

Торн глянув на годинник і деякий час дивився на циферблат. Пауза тривала так довго, що Офелія встигла налічити багато секунд.

— Я надто зайнятий, щоб наглядати за вами належним чином.

Він вийняв з кишені маленького записничка в срібній обкладинці й щось нашкрябав олівцем.

— Ось адреса інтендантства. Добре її запам’ятайте. Якщо втрапите в халепу, якщо вам знадобиться допомога, приходьте до мене, але не привертайте зайвої уваги.

Офелія подивилася на аркуш. Це було дуже мило, але не розв’язувало її проблеми.

— Хіба мсьє Арчибальд не запідозрить, хто я, якщо я проведу в його домі наступні кілька місяців?

Очі Торна перетворилися на дві вузькі щілини.

— У нього не повинно виникнути підозри. Не вірте його простакуватим усмішкам: це небезпечна людина. Якщо він дізнається, хто ви, то поставить собі за мету збезчестити вас лише заради того, щоб принизити мене. Тому будьте уважні й контролюйте все, щоб не виказати свого походження.

Офелія відкинула волосся за плечі. Це мало стати справжнім випробуванням.

— Вам доведеться вживати застережних заходів не лише перед Арчибальдом, — продовжував Торн, наголошуючи на коленому складі, — але й перед усією його родиною. Ці люди пов’язані одне з одним. Те, що бачить один, бачать усі. Те, що чує один, чують усі. Те, що знає один, знають усі. їх називають Павутиною, ви впізнаєте їх за знаком, який вони носять на чолі.

Згадка про останні слова Арчибальда прошила Офелію, немов удар струмом: «Перекажіть своїй кузині, щоб не розповідала зайвого тим, хто носить такий знак. Це колись може обернутися проти неї». Отже, тієї ночі вся родина Арчибальда була свідком їхньої зустрічі? Тепер усі вони знають її в обличчя?

Офелія почувалася загнаною в глухий кут. Вона більше не могла брехати Торну та Беренільді й мусила сказати їм, що сталося.

— Послухайте, — тихенько почала вона.

Торн зрозумів її збентеження зовсім по-іншому.

— Напевно, ви думаєте, що я з веселої легковажності кидаю вас у лев’яче лігво, — сказав він важким голосом. — Я не вмію красиво висловлюватись, але ваша доля справді непокоїть мене. Якщо хтось скривдить вас за моєю спиною, це дорого йому коштуватиме.

Торн ляснув металевою кришкою годинника. Він зник так само раптово, як і прийшов, лишивши Офелію наодинці з нечистою совістю.

Вона довго стукала у двері своєї кімнати, просила зустрічі з Беренільдою, повторювала, що це дуже важливо, але-нічого не могла вдіяти.

— Мадам дуже, дуже зайнята, — пояснила Фісташка, прочинивши трохи двері. — Потерпіть, мадемуазель, скоро я випущу вас.

Віддалік пролунав дзвіночок, і покоївка побігла, на-останок крикнувши:

— Я маю залишити вас!

Коли в замкову шпарину вставили ключ, Офелія стрепенулася, але надії були марні. На порозі постала Розеліна, яку забули в читальні, а зараз привели сюди.

— Нестерпно! — обурилася тітка, аж зелена від люті. — Нас постійно замикають, наче злодюжок! Та що тут узагалі коїться?! Унизу повно валіз! Ми їдемо чи що?

Офелія переказала їй нещодавню розмову з Торном, але від цього настрій у тітки Розеліни зіпсувався ще більше.

— Як? Цей неотеса був тут, наодинці з тобою, і ніхто за вами не стежив? Він хоч не дуже грубо з тобою повівся? І що це за вигадка, щоб ми вдавали служниць? І що за Архімед?

Офелія спершу хотіла розповісти більше, але швидко зрозуміла, що тітка Розеліна не найкраща співрозмовниця. їй і без того страшенно важко було пояснити, чого від них хочуть Торн із Беренільдою.

Після тривалої розмови, коли багато чого довелося повторювати, Офелія врешті сіла в крісло, а тітка Розеліна стала ходити кімнатою по колу. Майже весь день вони дослухалися до метушні, у яку поринув будинок. Беренільда невпинно віддавала накази, її чистий гучний голос відлунював по всіх закутках, і слуги збирали валізи, виймали сукні, прасували спідниці...

За вікном день хилився до завершення. Офелія підтягнула ноги на крісло й поклала підборіддя на коліна. Вона знову й знову обмірковувала ситуацію і шкодувала, що не розповіла Торну правду тепер. Зараз, хоч би що вона зробила, було вже надто пізно.

«Підсумуємо, — міркувала вона. — Дракони хочуть мене знищити, бо я виходжу заміж за їхнього бастарда. Міражники бажають моєї смерті, бо я наречена Дракона. Арчибальд хоче затягнути мене в ліжко задля розваги, а ще — щоб покарати, бо я збрехала всій Павутині в його особі. Єдині мої союзники — Торн із Беренільдою, але я розсердила її, а невдовзі і він стане лихий до мене».

Офелія натягнула на голову комір сукні. Цей світ був для неї надто складний. їй дуже боліло, що не можна повернутися до колишнього життя.

Вона здригнулася, коли двері кімнати нарешті прочинилися.

— Мадам хотіла б поговорити з мадемуазель, — повідомив мажордом. — Прошу за мною.

Офелія пішла за ним до великого салону, де на підлозі стояло безліч коробок з капелюхами.

— Дитиночко! Мені дуже треба поговорити з вами!

Беренільда аж світилася. Аж надто напудрена, вона стояла в самому лише корсеті та нижній спідниці, зовсім не соромлячись. Від неї сильно пахло розжареним металом щипців для завивки.

— Мені з вами теж, мадам, — почала Офелія, набравшись сміливості.

— Ні, жодних «мадам»! Покиньмо це! Називайте мене на ім’я, або «тітонько», чи навіть «мамо», якщо захочете! А зараз кажіть усе відверто.

Беренільда граційно розвернулася до неї боком, демонструючи свій бездоганний профіль.

— Ну, як? Я не погладшала?

— Погладшали? -=- пробелькотіла розгублена Офелія. — Та ні, що ви... Але...

Беренільда театральним жестом схопила її в обійми, обсипаючи сукню пудрою.

— Донечко, я шкодую, що ставилася до вас так прискіпливо. Сердилася на вас, мов дівча. Але тепер усе це позаду!

Щоки в Беренільди стали рожевими від задоволення. Очі палали. Закохана жінка, що ж тут незрозумілого: вона дуже тішилася, що Фарук непокоїться через неї.

— Торн мав переказати вам новини. Гадаю, нам неймовірно пощастило отримати пропозицію від Арчи-бальда.

Беренільда сіла перед туалетним столиком, де три дзеркала показували її гарне обличчя під різними кутами, і натиснула на розпилювач флакона, прискаючи парфумами собі на корсаж. Офелія чхнула.

— Бачте, — заговорила Беренільда вже серйозніше, — мені здається, що наше життя було нестерпне. Ізоляція від товариства — смерть для придворного. Та й узагалі, якщо говорити цілком відверто, гадаю, що моєму племінникові не завадило б трохи побути без вас.

Щось її тривожило, але в кутиках вуст зачаїлася іронія. Офелія стояла, опустивши руки, і Беренільда всміхнулася її відображенню.

— Цей хлопець став надто м’яким, відколи забрав вас із вашої родини. Він з вами надзвичайно делікатний — така поведінка йому не притаманна. Я тішилася, вважаючи себе єдиною володаркою його серця, а зараз мушу зізнатися, що мені допікають ревнощі!

Офелія ледве чула її, бо не могла думати ні про що, крім слів, які от-от мусила вимовити: «Мадам, я вже зустрілася з мсьє Арчибальдом».

— Мадам, я...

— Нехай минуле там і залишається! — урвала її Беренільда. — Має значення лише те, що буде далі. Нарешті я зможу познайомити вас із придворними хитросплетіннями.

— Стривайте, мадам, я...

— Адже ви, люба моя Офеліє, станете частиною мого почту, — додала вона, а тоді покликала: — Мамо!

І горда й прекрасна Беренільда клацнула пальцями. Широко всміхаючись, підійшла бабуся, поморщена, мов черепаха, і подала Офелії чудернацьку скриньку, від якої сильно відгонило нафталіном. Усередині лежала складена трохи дивно чорна сукня.

— Роздягайтеся, — наказала Беренільда, запалюючи сигарету.

— Стривайте... — зробила ще одну спробу Офелія. — Я вже...

— Мамо, допоможіть їй. Ця дівчинка надто цнотлива.

Бабуся плавними жестами розстібнула на Офелії сукню, що впала до ніг. Здригаючись від холоду, дівчина затулила руками груди, а спину їй прикривала лише вузенька смужка полотна. Гарний вона б мала вигляд, якби зараз до вітальні увійшов Торн.

— Вдягніть оце, дитинко, — сказала бабуся, простягаючи їй чорну сукню, яку вийняла зі скриньки.

Офелія не знала, що й подумати: розгортаючи важку, розшиту срібними галунами оксамитову тканину, вона збагнула, що насправді це аж ніяка не сукня.

— Лакейська ліврея?

— Сорочку й штани вам принесуть. Приміряйте-но.

Офелія проділа голову у вузький комір уніформи. Поділ доходив до середини стегна. Задоволено всміхаючись, Беренільда видихнула хмарку диму.

— Від сьогоднішнього вечора ваше ім’я — Мім.

Ошелешена Офелія побачила в потрійному дзеркалі

Беренільди відображення, якого не могла впізнати: на неї здивовано дивився чорнявий невисокий чоловічок з розмитими рисами обличчя та мигдалеподібними очима.

— Що це? — пробелькотіла вона.

Відображення в дзеркалі ворушило губами в тому ж ритмі.

— Вдалий маскарад, — відповіла Беренільда. — Із цього образу вибивається лише ваш голос... І акцент. Але яка різниця, якщо ви занімієте?

Офелія зустрілася поглядом із чоловічком у дзеркалі, який широко розплющив очі. Вона потягнулася до окулярів, щоб перевірити, чи вони досі тут, адже вона їх не бачила. Відображення замахало рукою в порожнечі.

— І цих нервових посмикувань також варто уникати, — підколола її Беренільда. — Ну, що скажете? Мабуть, у такій подобі ніхто не зверне на вас уваги!

Офелія кивнула, не промовивши ні слова. Її проблему щойно було розв’язано.