Зимові заручини

СЕСТРА

Ліфт повільно минав поверхи. Офелія прихилилася до оксамитової стінки. У вухах досі відлунювали прощальні слова посланника. Що він хотів ними сказати? Вона вже не мала впевненості, що обдурила його своїми вигадками.

Чи то від шампанського, чи то від неспання, чи то від усіх цих ілюзій у голові в неї паморочилося. Здригаючись, вона почала розтирати руки. Після літньої спеки в саду холод здавався ще сильнішим. Може, саме тут закінчувалася влада ілюзії: поки Офелія думала, ніби їй тепло, тіло змерзло. Погляд упав на програвач, з якого линула мелодія скрипки. «І як ці люди виживають у цій отруйній атмосфері?» — замислилася вона. Істерики, які влаштовувала мати, на цьому тлі здавалися відпочинком.

Якщо не повернутися якомога швидше, побачать, що в її спальні порожньо, і тітка страшенно хвилюватиметься... З-під каптура Офелія дивилися на старого ліфтера в червоній лівреї, з величезними сивими бакенбардами під капелюхом на резинці. Чоловік аж прикипів до важеля ліфта, наче капітан — до керма корабля.

— Мсьє?

Ліфтер не одразу зрозумів, що це невиразно вимовлене слово адресоване саме йому. Він глянув на Офелію глибоко запалими очима, і з того, як він був приголомшений, дівчина зрозуміла, що його ніхто ніколи так не називав.

— Так, мадемуазель?

— Скажіть, будь ласка, як зі складів потрапити до пані Беренільди?

— Це не дуже близько. Мадемуазель варто було б узяти екіпаж, — запропонував старий. — Вони стоятимуть біля великої зали, по інший бік складів.

— Дякую вам.

Ліфтер знову поринув у споглядання лічильника, де миготіли цифри, показуючи дедалі менші числа, а потім іще раз подивився вицвілими очима на Офелію.

— Мадемуазель — іноземка? Це чутно з вимови. Тут нечасто зустрінеш іноземців!

Офелія лише сором’язливо підтакнула. Якщо вона хотіла стати непомітною, то неодмінно мала якось дати раду акценту й манерам.

Ліфт приїхав на один із поверхів, і за мереживом ґраток стало видно якісь постаті. Ліфтер заблокував механізм і відчинив їм. Дівчина припала до оздобленої візерунком стінки. Увійшли чоловік і жінка з трьома дітьми й наказали відвезти їх у чайний салон. Вони всі мали широке хутряне вбрання, і Офелія здалася собі мишеням серед ведмедів.

Жваві хлопчики штовхали її, навіть не помічаючи. Вони були схожі між собою, як три краплі води: виголене волосся, усмішки, як вишкір хижого звіра. Офелія, затиснута в глибину ліфта, міркувала про те, чи ходять ці малі дикуни до школи. Вона спершу сподівалася, що батьки трохи заспокоять їх, але одразу збагнула, що в них інші проблеми.

— Спробуйте бодай раз чимсь вирізнитися! — в’їдливо кинула жінка чоловікові. — Нам ніколи не відчиняться двері Місяцесяйва, якщо ви не здатні жодного дотепного слова із себе видобути. Подумайте трохи про наших синів і про те, що доведеться виводити їх у світське товариство.

Вона ховала руки в муфту, а вдягнена була в прита-лене норкове пальто медового кольору й мала б чарівний вигляд, якби не перекошене від злості обличчя. Безбарвне, зібране під капелюшком волосся, губи, що нервово посмикувалися, гострий носик, глибока складка між бровами — усе виказувало в ній постійне невдоволення і глибоко вкорінену досаду. Від неї йшло таке напруження, що в Офелії аж голова розболілася.

Чоловік насупився. Його величезна біла борода потопала в хутряній оторочці шуби, і здавалося, ніби вони є єдиним цілим.

— Гадаю, однак, що не я своїми словами зачепив графиню. Люба, ваші нервові зриви аж ніяк не на користь нашому життю в товаристві.

У голосі цього чоловіка гуркотіла гірська річка. Ні, він не кричав, але все одно мимохіть оглушував.

— Мені довелося захищати свою честь від її зневаги! Це мали б зробити ви, але вам духу забракло.

Офелія щосили намагалася не привертати до себе уваги, принишкнувши в кутку ліфта. Діти штурхали її, але вона вже навіть не думала про те, щоб зробити зауваження.

— Але... Ми спускаємося! — раптом обурилася жінка. — Нам потрібно в чайний салон, недоумку старий!

— Перепрошую, мсьє та мадам, — сказав ліфтер, шанобливо вклонившись. — Я спершу повинен доправити мадемуазель до складів.

Жінка, чоловік і троє дітей розвернулися до маленької тіні, що марно намагалася сховатися під пелериною. Вони, здається, лише зараз помітили її. Офелія ледь наважилася зустрітися очима з їхніми поглядами, спрямованими на неї, — гострими як леза, що зблискували вгорі над нею. Чоловік був вищий на зріст за свою пані, мав довгу біляву бороду і справляв завдяки цьому неабияке враження, однак жінка лякала. Її присутність чомусь викликала жахливий головний біль.

— А чого б це вас мали обслуговувати першою? — зневажливо промовила незнайомка, так ніби випльовувала кожне слово.

Офелія боялася відповісти, щоб знову не виказати себе акцептом. Вона лише похитала головою під капюшоном, показуючи, що ладна поступитися. На жаль, її поведінка не сподобалася жінка.

— Ви тільки погляньте! — обурено просичала вона. — Ця юна особа, здається, надто горда, щоб здобутися на відповідь.

— Фреє, заспокойтеся, — зітхнув чоловік собі в бороду. — Ви надто вразливі й роздуваєте скандал з нічого, їдемо на склади, потім повернемося — і годі про це!

— Через таких, як ви, ні на що не здатних, занепадає наш клан! — люто кинула жінка. — Якщо ми хочемо собі гідного місця, то не повинні заплющувати очі на вияви зневаги. Ну ж бо, покажіть обличчя. Чого очі ховаєте? — зиркнула вона на Офелію. — Чи ви із цих Міражників-боягузів?

Дітям передалося нервове напруження матері: вони сміялися і тупотіли ногами. Офелія ніяк не могла второпати, що вона знову втрапила в халепу.

Побачивши, що розмова може погано скінчитися, старий ліфтер вирішив втрутитися:

— Мадемуазель — іноземка, вона не дуже добре зрозуміла мадам.

Гнів Фреї миттю згаснув, ніби задутий вогник.

— Іноземка?

Вона уважно глянула вузькими світлими очима на сховані в тіні каптура окуляри Офелії. Та, своєю чергою, подивилися на руки жінки, яка зняла муфту. Шкіру вкривали татуювання, точнісінько такі, як у Беренільди. Отже, її супутники в ліфті належали до клану Драконів. Майбутні родичі...

— Ви та, за кого я вас маю? — глухуватим голосом запитала Фрея.

Офелія кивнула. Вона чудово зрозуміла, що в її ситуації корисніше прикидатися ким завгодно, аби лише не особою з ворожого клану.

— І що ви тут замислили, можна поцікавитися?

Здивоване обличчя Фреї вже не було таке суворе. Вона помолодшала років на десять.

— Я загубилася, — прошепотіла Офелія.

— Спускаймося на склади, — скомандувала врешті Фрея.

Її чоловік та ліфтер полегшено зітхнули.

Коли ліфт прибув, Фрея пропустили Офелію першою, а потім пішла за нею.

— Альдоре, подбайте про дітей, — сказала вона, зачиняючи за собою ґратчасті дверцята ліфта.

— Але... Люба, ви впевнені?

— Я приєднаюся до вас у салоні, коли проведу цю дівчинку до місця призначення. Прикро було б, якби їй трапилася неприємна зустріч.

Офелія глянула на настінний годинник у залі очікування. Надто пізно, щоб нишком повернутися до спальні. Мабуть, усі в маєтку вже прокинулися.

Тож вони пішли складами. Фрея підбирала краєчки свого довгого пальта, обходячи калюжі.

— Мабуть, ви мешкаєте в Беренільди? Зараз візьмемо фіакр.

Вони перетнули ринкову торгову залу, у якій уже було повну народу. Від запаху риби до горла Офелії підступала нудота. Зараз понад усе хотілося доброї кави.

Фрея покликала візника й сіла на ослінчик. Офелія влаштувалася навпроти. Висока білявка навпроти незграбної низенької брюнетки. Екіпаж рушив, і їх оповила важка пелена незручної тиші.

— Дякую, мадам, — прошепотіла Офелія.

У відповідь Фрея всміхнулася, але її погляд анітрохи не потеплішав.

— Вам добре на Полюсі?

— Для мене тут багато нового, — відповіла Офелія, дипломатично добираючи слова.

Вона вже зрозуміла, що Фрею дуже легко зачепити, тож усіляко намагалася цього уникнути.

— А мій брат? Він до вподоби вам?

Отже, Фрся була Торповою сестрою? Так, у них обох в очах чаїлася буря. Офелія глянула у віконце дверцят, що затремтіли від подуву вітру. Фіакр щойно виїхав надвір по-справжньому. Підстрибуючи, він розхитувався на високому й довгому карнизі скель, а потім, діставшись вершини земляного насилу, знову спустився схилом Небограда. Наважившись глянути вниз, Офелія побачила, що вдалині, по той бік хвойного лісу, над поораним слідами снігом, блякне ніч. Сонце, справжнє сонце вдало, ніби сходить, але одразу по-зрадницьки зникло, як і щодня, лишаючи Полюс під владою зими. Зробивши поворот, фіакр знову поринув у плетиво провулків Небограда.

— Ми з ним не дуже добре знаємо одне одного, — врешті відповіла Офелія.

— Торна ви ніколи не знатимете! — насмішкувато сказала Фрея. — Вам відомо, що вас видають заміж за покидька й опортуніста, який без розрахунку нічого не робить? Ні для кого не новина, що в нього купа жінок. Можете мені повірити: коли він зробить вам живіт, ви втратите для нього будь-який інтерес. Станете для нього мотлохом, а при дворі — посміховиськом.

Промерзла до кісток, Офелія розтирала собі руки. Торн аж ніяк не був святим -- вона й сама вже встигла це помітити, але якось так сталося, що її завжди дратувало, коли когось паплюжили. Вона мала підстави вважати, що ця безцеремонна жінка обстоює власні інтереси, намагаючись відрадити її від заміжжя. Крім того, знову розболілася голова. Це було важко навіть описати: немовби зусібіч у неї повстромляли злі голочки.

— Мадам, за всієї поваги до вас я хотіла б скласти власну думку.

На Фреї, яка сиділа навпроти, не поворухнулася ані волосинка, вона не виймала рук з муфти, однак Офелію відкинуло до дверцят потужним ляпасом. Вона ошелешено, не вірячи власним відчуттям, витріщилася на розмитий силует: від струсу окуляри впали з носа.

— Це, — крижаним голосом промовила Фрея, — пестощі порівняно з тим, що чекає на вас у близькості із цим чоловіком.

Офелія витерла тильним боком долоні, а далі й рукавом цівку крові, що стікала з носа на підборіддя. Отже, у цьому й полягала сила Драконів? Завдавати болю на відстані? Навпомацки вона знайшла окуляри на підлозі й знову надягнула їх.

— Мадам, здається, я не маю вибору.

Невидима сила з усього розмаху обпекла ляпасом другу щоку, та ще й так, що Офелія відчула, як застогнали шийні хребці. Обличчя Фреї навпроти розплив-лося в гидливій посмішці.

— Виходьте за цього покидька, люба дівчинко, і я сама подбаю, щоб перетворити ваше життя на пекло.

Офелія боялася, що вже не витримає третього ляпасу Фреї. На щастя, фіакр саме тоді почав гальмувати. Крізь затуманене віконечко Офелія не могла впізнати фасад з колонами, перед яким вони зупинилися.

Фрея відчинила їй дверцята.

— Поміркуйте про це на свіжу голову, — сухо сказала вона.

Ляскіт батога. Цокіт чобіт по бруківці. Фіакр зник у мряці.

Потираючи щоки, що аж пашіли від ляпясів, Офелія стала роздивлятися фасад, який височів перед нею — суцільний мармур і колони — між двома рядами будинків. Чому Фрея зупинилася тут? Офелія непевним кроком піднялася сходинками, над якими здіймалися розкішні позолочені двері з написом на табличці:

ВОЛОДІННЯ ПАНІ БЕРЕНІЛЬДИ

У день їхнього прибуття Торн провів їх через чорний хід. Офелія мала б здогадатися, що існує й парадний. Вона мусила сісти: ноги вже не тримали її, а ще ж треба було привести думки до ладу.

«Усі ненавидять інтенданта», — сказав Арчибальд. Офелія щойно усвідомила, до якої міри це відповідає дійсності. Ця ненависть поширилася вже й на неї — вона не мала жодних шансів жити своїм життям. Торнова наречена — та й квит. Але й це, на думку інших, уже занадто.

Офелія дістала з рукава носовичок і витерла кров, яка ще лишилася на носі. Потім вийняла з волосся шпильки, щоб укрити густою завісою сліди від ударів на щоках. Хотіла побачити світ, який чекає на неї? От і отримала своє. Болісний урок, але саме так вона тут житиме, і не варто заплющувати очі на це.

Офелія піднялася, обтрусила сукню, підійшла до дверей і тричі смикнула шнурок дзвіночка. По той бік пролунав металевий брязкіт: хтось відхилив прозурку, щоб роздивитися гостю. «Мадам, мадам!» — розлігся вдалині голос мажордома, а потім надовго запала тиша. Беренільда врешті сама прийшла відчинити двері:

— Заходьте. Ми чаювали, очікуючи вас.

І по всьому. Жодних звинувачень і докорів. Обличчя Беренільди було спокійне й гладеньке, але під золотими кучерями й широким шовковим пеньюаром відчувалося щось жорстке. Вона сердилася набагато частіше, ніж це показувала. Офелія зрозуміла, що світські пані саме такими і є: ховають справжні почуття під ніжною усмішкою.

Переступивши поріг, Офелія опинилася в чарівній кімнатці. Тепле різнокольорове світло падало крізь вітражі на три арфи та клавесин. Здивована Офелія впізнала музичний салон. Беренільда зачинила двері, якими вони увійшли, — дівчина досі думала, що це дверцята великої шафи для нот. Може, існували й інші переходи між маєтком та зовнішнім світом?

Офелія не встигла й слова промовити, а Беренільда взяла її обличчя у свої гарні, укриті татуюваннями долоні. Вона примружила великі вологі очі під довгими віями, роздивляючись синці на щоках. Офелія сміливо дивилася на неї: треба було відповідати за свої вчинки. Вона не сказала ані слова про те, що від цього огляду їй боляче: у потилицю немовби увігнали тисячу голок. У дзеркало вона себе не бачила, але зосереджені зіниці Беренільди багато про що говорили.

— Хто? — просто запитала вона.

— Фрея.

— Ходімо до вітальні, — скомандувала Беренільда, не повівши й бровою. — Вам доведеться поговорити з Торном.

Офелія запустила руки у волосся, щоб знову бодай трохи прикрити щоки пасмами.

— Він тут?

— Ми зв’язалися з інтендантською службою, щойно помітили ваше зникнення. Усіх сполохнув шалик.

— Шалик? — пробурмотіла Офелія.

— Він розбудив нас посеред ночі: перекидав вази у вашій кімнаті.

Мабуть, злякався, коли вона не повернулася. Якою ж необачністю було не подбати про це! Перепочити б трохи перед зустріччю з Торном, але вона мусила відповідати за наслідки своїх учинків. Офелія без жодних заперечень пішла за Беренільдою, і, щойно опинилася у вітальні, тітка Розеліна кинулася їй назустріч. Вона скидалася на примару: бліда жовта шкіра, нічна сорочка й білий чепець.

— Яке безумство вдарило тобі в голову? Піти отак, посеред ночі, без мого супроводу! Я так тривожилася, що ледь не збожеволіла! Ти... У тебе розуму, як у меблів!

Кожна репліка відгонила болем у потилиці. Мабуть, тітка збагнула, що їй недобре, бо штовхнула її на стілець і тицьнула в руки чашку чаю.

— Що це в тебе на щоках? Трапилася погана пригода? На тебе хтось напав?

Беренільда м’яко взяла тітку Розеліну за плечі, щоб заспокоїти.

— Не чоловік, якщо вас тривожить саме це. Офелія познайомилася зі своїми майбутніми родичами. Дракони часом поводяться різко.

— Різко? — аж задихнулася тітка. — Ви глузуєте з мене? Погляньте на її обличчя!

— Мадам Розеліно, якщо не заперечуєте, то ваша племінниця має дещо пояснити моєму племінникові. Зачекаймо трохи в передпокої.

Жінки вийшли до сусідньої кімнати, лишивши двері напівпрочиненими. Офелія сиділа, мляво помішуючи ложечкою лимонний чай. Торнів силует застиг на тлі вікна, мов велика непорушна тінь. Він поринув у споглядання і навіть не позирнув на неї жодного разу, відколи вона увійшла. У чорній формі із золотими еполетами він здавався ще більш бундючним, ніж зазвичай. Мабуть, так він вдягався на службу.

Надворі осінні барви немовби пригаснули. Над верхівками дерев висіли важкі темні хмари, а в них спалахували блискавиці. У повітрі пахло бурею.

Торн розвернувся. Поки він повільно ішов до неї, Офелія, як ніколи досі, чітко завважувала деякі деталі: відблиски світла на килимі, чашку теплого чаю у своїх руках, гудіння схвильоваиих голосів у домі. Однак усе це поглинала Торнова мовчанка, що тиснула дедалі сильніше. Дівчина глянула просто себе. Боліла шия, і це не давало їй змоги підвести голову, щоб дивитися йому в очі. Шкода, що вона не могла побачити вираз його обличчя. Він відважить їй ляпаса, як Фрея?

— Зазвичай я ні про що не шкодую, — попередила його Офелія.

Вона чекала від Торна осуду, сварки, удару — чого завгодно, але не цього моторошно спокійного тону:

— Не можу збагнути, яке з моїх попереджень до вас не дійшло.

— Ваші попередження були для мене лише словами. Я повинна була побачити ваш світ на власні очі.

Офелія підвелася, щоб дивитися йому в обличчя під час розмови, але марно: він був надто високий, а шию вона так і не спромоглася розігнути. Зараз вона у всій красі бачила хіба що ланцюжок Торнового кишенькового годинника на тлі уніформи.

— З ким ви змовилися, щоб вийти?

— З дверцятами в глибині парку. Я їх приручила.

Грубий Торнів голос, який від акценту звучав іще різкіше, примусив Офелію відповідати щиро: не хотілося, щоб за її провину покарали слуг. Вона побачила, як худа рука схопила годинник і підняла кришку нігтем великого пальця.

— Хто напав на вас і чому? — запитав він безбарвним тоном, ніби жандарм під час розслідування.

Запитання аж ніяк не свідчило про його занепокоєння — Торн лише хотів з’ясувати, як сильно Офелія скомпрометувала родину. Вона вирішила не говорити про зустріч із посланником. Безумовно, це було неправильно, але вона соромилася переказувати йому зміст тієї розмови.

— Лише ваша сестра Фрея — я випадково трапилася на її шляху. Здається, вона не схвалює нашого шлюбу.

— Вона мені не єдинокровна сестра, — виправив Торн. — І ненавидить мене. Дивно, що ви взагалі вижили.

— Сподіваюся, ви не дуже засмучені.

Тори різко клацнув кришкою годинника.

— Ви з’явилися на люди. Зараз можна лише сподіватися на те, що Фрея не плескатиме язиком і нічого проти нас не затіватиме. Я вам дуже раджу не привертати уваги до себе.

Офелія поправила окуляри. З того, як Торн її розпитував, він здавався їй цілком спокійним і байдужим до її походеньок. Та вона помилялася: цей випадок дуже зачепив його.

— Це через вас, — пробурмотіла вона. — Ви погано підготували мене до цього світу. Нічого мені до пуття не пояснили.

Вона побачила, як Торн стиснув у руці годинник.

Аж тут увійшла Беренільда.

— Ну що? — м’яко запитала вона.

— Доведеться змінити стратегію, — повідомив Торн, заклавши руки за спину.

Беренільда похитала головою, ледь помітно іронічно всміхнувшись. Затанцювали її золоті кучері. Навіть без макіяжу й парадного вбрання вона була гарна, як ніколи.

— Кому твоя сестра могла б розповісти? Вона пересварилася з усім Небоградом.

— Мусимо виходити з того, що комусь іще відомо про приїзд нареченої і що плітки поширюватимуться. Якщо знатимуть, що моя наречена тут, нам не буде спокою. — Торн розвернувся до Офелії. Вона не могла зазирнути йому в очі, але відчувала його сталевий погляд мало не шкірою. — До того ж кого нам слід остерігатися насамперед, то це цієї необачної особи.

— І що ти пропонуєш?

— Уважніше наглядати за нею і трохи вправити їй клепку. Займатимемося цим по черзі — то ви, то я.

Усмішка Беренільди зблякла.

— Якщо ми лише зрідка підніматимемося нагору, це викличе запитання. Хіба не так?

— То й нехай, — кинув Торн. — Тітонько, боюся, ви не знаєте деяких додаткових обставин. Що ж до мене, то хіба неправильно, щоб я був тут, до ваших послуг?

Беренільда мимоволі поклала руку на живіт. Офелія раптом склала докупи все, що впадало у вічі від самого ЇЇ прибуття. Ці широкі сукні, знемога, втомлюваність...

Удова була при надії.

— За мною повинен наглядати він, — ледь чутно промовила вона. — Я не хочу полишати двір. Він справді любить мене, розумієш?

На Торнове обличчя лягла зневажлива гримаса. Його відверто дратував такий її настрій.

— Фарук уже не цікавиться вами, і ви чудово це знаєте.

Офелія страшенно здивувалася. Дух родини? Ця жінка завагітніла від власного предка?

Беренільда стала білішою за свій шовковий пеньюар, їй довелося зробити зусилля, щоб обличчя поступово знову стало спокійним.

— Нехай так, — визнала вона. — Ти, як завжди, маєш рацію, мій хлопчику.

Її вуста всміхалися, але в погляді, який вона кинула на Офелію, кипіла отрута.