Зимові заручини

ДРАКОНИ

Занурившись у гарячу воду, Офелія потроху оживала. Зазвичай вона не любила користуватися чужими ваннами — читання цих осередочків інтимності могло збентежити, — однак цього разу просто насолоджувалася. Пальці на ногах, які від холоду аж задубіли, під водою поступово знову набували кольору людської плоті. Офелія сонним поглядом озирала емальований краєчок ванни, важку посудину для нагрівання води, гобелен, затканий кучерявими квітками лілей, красиві порцелянові вази на консолі. Усе в цьому приміщенні було справжнім витвором мистецтва.

— Мені стало спокійніше на серці й водночас тривожніше, дівчинко моя!

Офелія обернула свої затуманені окуляри до тканинної ширми, за якою, немов у дитячому театрі тіней, вимахувала руками тітка Розеліна. Вона зібрала шпильками свій шиньйончик, обмотала шию перлами й припудрила ніс.

— Спокійніше, — підхопила тінь хрещеної, — бо цей ковчег, як на мене, гостинніший, ніж віщували мої побоювання. Я ще ніколи в жодному домі не бачила такого порядку, а ця шановна бабуся, попри те що її акцент мені трохи не кладеться на вухо, просто чудова!

Розеліна обійшла ширму й схилилася над ванною Офелії. Біляве волосся, зібране в бездоганно охайну зачіску, дуже відгонило туалетною водою. Своє худорляве тіло вона запакувала в красиву темно-зелену сукню — подарунок бабусі, яким вона хотіла відшкодувати розбиту в будиночку сторожа машинку для шиття.

— Однак мені тривожно, бо чоловік, з яким ти готуєшся одружитися, хамло, — прошепотіла хрещена.

Офелія прибрала з плечей важкі мокрі пасма й втупилася в коліна, що випиналися з піни, мов дві рожеві кульки. Вона одразу подумала, чи не розповісти про те, як Торн застерігав її.

— Вилазь, — наказала Розеліна, клацнувши пальцями. — Не можна стільки сидіти у воді: вкриєшся зморшками, ніби чорносливина.

Коли Офелія підвелася зі своєї теплої купелі, протяг ударив у її тіло холодом, наче оперіщив батогом. Першим її порухом було натягнути рукавички для читання. Потім вона кинулася в обійми великого білого рушника, який тримала для неї хрещена, і сіла біля каміна, розтираючи на собі шкіру. Торнова бабуся дала їй багато суконь на вибір. Вони лежали на широкому ліжку під балдахіном, ніби розніжені жінки, і змагалися між собою в красі та елегантності. Хоч як Розеліна її відраджувала, Офелія взяла найскромніше вбрання — світло-сіру сукню в талію з високим, аж до горла, комірцем на ґудзиках. Почепивши на ніс окуляри, дівчина зробила скельця темнішими. Побачивши себе в дзеркалі такою строгою та охайною, із заплетеним і вкладеним на потилиці волоссям, Офелія відчула, що їй бракує звичної розхри-станості. Вона простягнула руку до шалика, і його триколірні вигини лягли на звичне місце, навколо шиї, а китиці потягнулися підлогою.

— Бідолашна моя племінничко, ти позбавлена смаку, і це невиліковно, — роздратовано промовила Розеліна.

У двері постукали, і всередину шанобливо зазирнула дівчина в білому фартушку й чепчику.

— Якщо пані будуть такі ласкаві, я проведу їх до столу: вечеря готова.

Офелія поглянула на це гарненьке личко, вкрите веснянками, і марно спробувала вгадати, хто вона Торнові. Сестра? Якщо так, вона була зовсім не схожа на нього.

— Дякую, мадемуазель, — люб’язно й церемонно вклонилася їй Офелія.

Дівчина глянула на неї так здивовано, що Офелія вже подумала, чи не припустилася якоїсь помилки. Може, ввічливість вимагала назвати її «кузина», а не «мадемуазель»?

— Гадаю, це служниця, — прошепотіла їй на вухо Розеліна, коли вони спускалися застеленими оксамитовим килимом сходами. — Я про таке вже чула, але вперше в житті бачу на власні очі.

Офелія не знала, що й подумати. У музеї вона прочитала ножиці однієї покоївки, але думала, що така робота зникла разом зі світом минулого. Дівчина провела їх до просторої їдальні. Тут було темніше, аніж у коридорі: брунатні панелі на стінах, висока, оздоблена кесонами стеля, картини в техніці к’яроскуро[2] і сонні вітражні вікна, крізь свинцеву сітку яких прозирала ніч із парку. Свічники, розставлені по всій довжині великого столу, ледь розсіювали цю напівтемряву. На срібні столові прибори падали золоті відблиски їхнього полум’я. Посеред усіх цих тіней на центральному місці в глибині вигадливо різьбленого крісла сиділа незнайомка й аж променилася світлом.

— Люба моя дитино, — привітала вона Офелію голосом, у якому лунала спокуса. — Підійдіть і дайте помилуватися вами.

Офелія незграбно простягнула руку, яку вхопили тонкі пальці. Ця жінка вирізнялася такою вродою, що подих перехоплювало. З кожним порухом її гнучкого, розкішного тіла розлягався шурхіт сукні з блакитної тафти, оздобленої кремовими стрічками. Над корсажем здіймалася молочно-біла шия, а голову німбом огортало біляве волосся. Годі було визначити вік цього ніжного обличчя, по якому блукала легенька усмішка, і, раз побачивши його, ніхто не зміг би відвести погляду. Однак Офелії довелося зробити над собою зусилля і подивитися натомість на атласно-гладеньку руку, яку простягнула їй жінка. З-під вишитих напівпрозорих манжет прозирали переплетіння татуювань — таких самісіньких, як на руках у бабусі й на ескізах Авґустуса.

— Боюся, мною навряд чи можна милуватися, — бовкнула Офелія.

Жінка всміхнулася ширше, і на її молочно-білій шкірі з’явилися ямочки.

— Хоч там як, вам не бракує щирості. Це щось нове для нас, чи не так, мамо?

Розкотистий північний акцент, такий грубий у Тор-нових вустах, надавав цій жінці ще більшої чарівності, бо звучав чуттєво.

Бабуся, яка сиділа на два стільці далі, приязно всміхнулася і кивнула.

— Дошо, я тобі саме це й казала. Ця юна дівчина — втілення простодушної невинності!

— Я геть забула про свої обов’язки! — скрушно промовила молода жінка. — Навіть не представилася вам! Беренільда, Торнова тітка. Я люблю його, як сина, і не маю найменшого сумніву, що й вас полюблю, як рідну дочку. Можете говорити зі мною, як з матір’ю. Сідайте, мила дівчинко, і ви, мадам Розеліио.

І лише втупившись у тарілку супу, Офелія усвідомила, що навпроти неї Торн. Він так сховався в затишній напівтемряві, що вона не одразу його помітила.

Її наречений змінився до невнізнання.

Світла грива вже не нагадувала буйні бур'яни. Він поголив щетину, яка раніше вкривала щоки, але залишив борідку, що формою нагадувала якір. Важка дорожня шуба поступилася місцем темно-синьому піджаку з високим коміром. З-під рукавів визирали манжети бездоганно білої сорочки. У цьому одязі високе й худе Торнове тіло здавалося ще більш вугластим, але зараз він принаймні був схожий на джентльмена, а не на дику тварину. На ланцюжку годинника й на запонках танцювали відблиски свічок.

Однак його довгасте обличчя з гострими рисами аж ніяк не стало приязнішим. Опустивши повіки, він уперто дивився на свій гарбузовий суп. Здавалося, подумки він лічить ложки, які підносить до губ.

— Торне, щось тебе не чути! — зауважила красуня Беренільда, беручи до рук кубок з вином. — А я собі сподівалася, що від легкого дотику жіночності ти станеш красномовнішим.

Піднявши погляд, він різко позирнув не на тітку, а на Офелію. З його очей, схожих на грозове небо, досі не зник вогник виклику. Два шрами — один на скроні, другий на брові — страшенно дисонували зараз із його виголеним обличчям.

Торн повільно обернувся до Беренільди.

— Я вбив людину.

Він промовив ці слова між двома ложками супу — недбало, ніби щось банальне. З окулярів Офелії збіг колір. Розеліна поруч із нею похлинулася і мало не знепритомніла. Беренільда спокійним жестом поставила на мережану скатертину свій кубок з вином.

— Де? Коли?

Офелія запитала б інше: «Кого? Чому?»

— На летовищі до відправлення на Аніму, — рівним тоном відповів Торн. — Зловмисник підіслав мені якогось знедоленого. Після цього довелося вирушити трохи раніше.

— Ти правильно вчинив.

Офелія закам’яніла на своєму стільці. Невже це кінець розмови?

«Отже, ти вбивця. Чудово, передай сіль...»

Беренільда помітила її реакцію.

— Очевидно, ми здаємося вам страшними, — прошепотіла вона, плавним жестом прикривши рукавичку Офелії своєю вкритою татуюваннями рукою. — Бачу, ви не в курсі. Мій племінник, як завжди, не став обтяжувати себе поясненнями...

— Якими ще поясненнями?! — обурилася Розеліна. — Ніколи ще не йшлося про те, щоб моя хрещениця взяла шлюб зі злочинцем!

Беренільда глянула на неї ясними, як прозора вода, очима.

— Мадам, ідеться аж ніяк не про злочин. Ми повинні захищатися від суперників. Боюся, багато придворних аристократів дуже несхвально ставляться до союзу між нашими двома родинами. Посилення одних розхитує позиції других, — мило всміхнулася вона. — Найменше порушення рівноваги в розстановці сил дає поштовх інтригам і вбивствам.

Офелія була ошелешена. Це і є придворне життя? Вона у своїй наївності раніше уявляла собі королів і королев, які проводять дні у філософських бесідах та грі в карти.

Тітка Розеліна, здається, теж упала з небес на землю.

— Світлі наші предки! Ви хочете сказати, що це тут звична річ? Ви отак просто спокійно вбиваєте одне одного?

— Не так просто, як здається, — терпляче проказала Беренільда.

До їдальні тихо ввійшли чоловіки у фраках з білими манишками. Не промовивши ані слова, вони прибрали супові тарілки, поставили на стіл рибу й зникли, тричі вклонившись. Нікому за столом навіть на думку не спало представити їх Офелії. Невже всі ці люди, які жили в будинку, не належали до родини? Отже, це слуги? Позбавлені власної особистості невидимки?

— Річ у тім, — правила далі Беренільда, спираючись підборіддям на сплетені пальці, — що наш спосіб життя дещо відрізняється від заведеного на Анімі. Існують родини, до яких наш Дух Фарук прихильний, а також ті, хто втратив його прихильність або ніколи її не мав.

— Родини? — перепитала Офелія своїм тихим голосом.

— Так, дівчинко моя. Наше генеалогічне древо має більше розгалужень, аніж ваше. Від самого створення ковчега воно розділилося на численні цілком окремі гілки, і якщо вони переплітаються між собою, це супроводжують великі застороги... або вбивства.

— Як чудово! — прокоментувала тітка Розеліна, енергійно витираючи губи серветкою.

Офелія колупалася у своєму лососі, боязко знімаючи шкірку. Зазвичай вона не могла з’їсти ані шматочка риби, не вдавившись кісткою. Дівчина крадькома позирала на Торна — їй було незатишно сидіти прямо навпроти нього, однак він більше уваги приділяв своїй тарілці, аніж усім разом узятим людям, які зібралися за столом. Її наречений з такою похмурою міною жував рибу, що здавалося, ніби їсть він щось гидке. Тому ж і худющий... Торн мав такі довгі ноги, що Офелія мусила прибрати свої під стілець, щоб не зачепити його, хоч і сиділа по інший бік широкого стола.

Поправивши окуляри, вона потай спостерігала за бабусею, яка згорбилася за столом поруч із Торном, з апетитом жуючи рибу.

Що вона там сказала, зустрівши їх? «На допомогу Драконам прибула свіжа кров»...

— Дракони... — раптом прошепотіла Офелія. — Це назва вашої родини?

Беренільда звела догори бездоганно вискублені брови й здивовано поглянула на Торна.

— Ти їм узагалі нічого не пояснив? Що взагалі ти робив під час подорожі?

Вона похитала головою, чи то розпачливо, чи то глузливо війнувши своїми гарними кучерями, і кинула на Офелію іскристий погляд.

— Так, люба моя дівчинко, це наше родове ім’я. Зараз при дворі мають вагу три клани, зокрема й наш. Як ви вже знаєте, ми тут не дуже любимо одне одного. Клан Драконів потужний і викликає страх, але він нечисленний. Ви хутко з усіма познайомитеся, дитино моя!

Спиною Офелії, від потилиці до пояса пробігла дрож. Вона подумала про відведену їй роль у цьому клані — і нараз її охопило лихе передчуття. «Нова кров»? Народити купу дітей — ось яку роль їй тут призначили.

Вона стала пильно роздивлятися Торна. Завважила його сухе неприязне обличчя, велетенське кістляве тіло, зверхній погляд очей, що уникав її погляду, жорстку манеру триматися. Від самої лише думки про ближче знайомство із цим чоловіком Офелія впустила виделку на килим. Вона хотіла нахилитися і підняти її, але вдягнений у фрак стариган одразу вигулькнув із затінку й подав їй нову.

— Перепрошую, мадам, — знову озвалася тітка Розеліна. — Ви хочете сказати, що цей шлюб може піддати небезпеці життя моєї племінниці, бо комусь при дворі вдарить у голову якесь безумство?

— Бідолашна моя подруго, — сказала Беренільда, продовжуючи незворушно різати рибу в себе на тарілці. — Гадаю, спроба залякати Торна — лише часточка довгої ланки подій.

Офелія закашлялася, прикриваючи рот серветкою, і мало не вдавилася риб’ячою кісткою.

— Маячня! — обурилася тітка, кинувши на Офелію багатозначний погляд. — Це дівча навіть мухи не скривдить. Хто міг би з нею ворогувати?

Наречений роздратовано пустив очі під лоба. Офелія принишкла, згрібаючи кісточки на край тарілки. Вона лише здавалася неуважною, а насправді слухала, спостерігала й думала.

— Мадам Розеліно, — відповіла Беренільда м’яким, ніби шовк, голосом. — Ви маєте зрозуміти, що союз з іншим ковчегом у Небограді вважають захопленням влади. Як вам розповісти про це, не шокувавши... — тихо промовила вона сама до себе, примруживши величезні вологі очі. — Жінки з вашого роду відомі плодючістю.

— Плодючістю? — перепитала заскочена зненацька тітка.

Офелія поправила окуляри, що з’їхали на кінчик носа, коли вона схилилася над тарілкою.

Що ж, усе прояснилося.

Вона уважно вдивлялася в Торна, який сидів навпроти. Хоч як старанно він уникав її погляду, але його обличчя виказувало таку саму відразу, що і її. Від цього стало спокійніше. Офелія повільно випила склянку води, щоб відпустило стиснуте горло. Чи мала вона зараз, посеред сімейного застілля, повідомити, що не має жодного наміру ділити ложе із цим чоловіком? Очевидно, це справило б не дуже добре враження. Крім того, було ще дещо... Дівчина не могла достеменно визначити, що саме, але повіки Беренільди стрепенулися — здавалося, що, пояснюючи свої міркування, вона докладає зусиль, щоб дивитися в очі гостям. Торнова тітка вагалася? Замовчувала щось? Важко було визначити, але Офелія не мала сумніву: тут щось криється.

— Ми геть нічого не знали про ваше становище, — зиічено пробурмотіла Розеліна. — Я повинна звернутися до своєї родини, мадам Беренільдо. Ваша розповідь може стати на заваді цим заручинам.

Беренільда поблажливо всміхнулася.

— Мадам Розеліно, ви, мабуть, не знаєте, але ваші Настоятельки так не вважають. Приймаючи нашу пропозицію, вони були в курсі справи. Мені дуже прикро, якщо вони вам нічого не пояснили, але довелося діяти цілком таємно, щоб захистити вас. Для всіх нас безпечніше, коли про цей шлюб знає менше людей. Звісно, якщо ви маєте сумніви щодо моїх слів, то вільні написати родині листа, і Торн про нього подбає.

Обличчя хрещеної під тугим шиньйоном сполотніло. Вона так учепилася в столові прибори, що аж руки в неї затремтіли. Тицьнувши виделкою в тарілку, Розеліна, здається, навіть не помітила, що вже встигли прибрати лосося і поставити перед нею карамель.

— Я не дозволю, щоб мою племінницю вбили через ваші оборудки!

Її голос зірвався на пронизливий, мало не істеричний крик. Офелію це так приголомшило, що вона забула про власну тривогу. Саме тієї миті вона усвідомила, якою самотньою і покинутою почувалася б тут без буркотливої старої тітки.

— Немає причини хвилюватися, — збрехала вона, силкуючись говорити переконливо. — Якби Настоятельки вважали, що мені загрожує аж така небезпека, то не дали б згоди.

— Тут людину вбили, дурненька!

На це Офелія не мала що відповісти. їй, так сама як і Розеліні, аж ніяк не сподобалося почуте, але, впадаючи в розпач, вони б нічого не змінили. З притиском подивившись у Торнові очі, що звузилися, перетворившись на два леза, вона поглядом вимагала пояснень.

— У мене при дворі чимало ворогів, — жорстко промовив він, — а світ не навколо вашої племінниці обертається.

Беренільда глянула на нього, трохи здивована, що він заговорив.

— Навіть якщо лишити осторонь міркування про шлюб, ситуація справді від самого початку делікатна, — визнала вона.

— Ще б пак! Якщо цей скажений убиває все живе, цілком зрозуміло, чому навколо нього немає натовпу друзів, — докинула Розеліна.

— Кому ще карамелі? — поспіхом втрутилася бабуся, хапаючи вазочку.

Ніхто не відповів. У мерехтінні свічок згаснуло сяйво очей Беренільди. Торн зціпив зуби. Офелія кусала собі губу, розуміючи: якщо тітка зараз не стулить рота, її змусять замовкнути в інший спосіб.

— Пробачте, будь ласка, нашу нестриманість, — пробурмотіла вона, схилившись до Торна. — Ми трохи знервовані, бо втомилися з дороги.

Розеліна хотіла заперечити, але Офелія під столом притиснула їй ногу, не відводячи погляду від Торна, і продовжила:

— Моя хрещена просить пробачення, і я також. Зараз я розумію, що всі заходи, до яких ви вдавалися, просто мали на меті убезпечити нас, і вдячна вам за це.

Вигнувши брову, Торн уважно вдивлявся в неї. Ложка в його руці завмерла в повітрі. Він добре зрозумів, що криється за подякою Офелії — показна люб’язність, не більше. Відклавши серветку, дівчина покликала з-за столу Розеліну, яка аж задихалася.

— Гадаю, нам з тітонькою треба відпочити.

Беренільда схвально всміхнулася Офелії з глибини свого крісла.

— Уранці голова завжди ясніша, — філософськи мовила вона.