Зимові заручини

ДОВІРА

Офелія підняла голку програвана, щоб позбутися оглушливої музики. Вона замкнула двері на два оберти, зняла ліврею і розтягнулася на ліжку, що пахло зараз мастилом і тютюном. Дивлячись у стелю, вона глибоко зітхнула. Її обкрутили кругом пальця, як дурепу. Відлупцювали кийками. їй погрожував продажний мажордом. І вона гадки не мала, як ставитися до зізнання опальної аристократки. Забагато катастроф як на одну маленьку людину.

Офелія розуміла, що мусить поговорити з Торном негайно, цього ж вечора. Серце закалатало в грудях. Вона боялася нової зустрічі з ним. Ще не знала достоту, що насправді сталося минулого разу, і сподівалася, що їй, може, усе це здалося. А втім, поведінка Торна її справді тривожила.

Офелія страшенно, до глибини душі боялася, що він може закохатися в неї. Вона відчувала, що не здатна відповісти тим самим почуттям навзаєм. Звісно, вона нічого не розуміла в почуттях, але невже для цієї алхімії не потрібно, щоб чоловік із жінкою мали бодай щось спільне? Вони з Торном зовсім не були схожі. Цілковита несумісність характерів. Обмін їхніми силами в день весілля нічого б тут не змінив.

Офелія почала нервово гризти шви своєї рукавички. Вона не дуже привітно повелася з Торном. Чи запропонує він знову свою підтримку, якщо відчує, що його ще раз відштовхнули? Сьогодні він міг бути їй потрібен більше, ніж будь-коли.

Обережно підвівшись, вона провела долонею по дзеркалу. Тіло Офелії залишалося в шостому номері по вулиці Лазень, а рука опинилася в гардеробі інтендантства, на іншому боці Небограда. На дотик вона відчувала, що там висить одяг. Торн казав, що замикатиме шафу на час прийому відвідувачів. Офелія знала, що він може працювати й до півночі. Звісно, зараз було ще надто рано.

Вона витягнула руку із дзеркала. Нічого не лишалося, крім як чекати.

Офелія прикрутила полум’я газового ріжка, заповзла під ковдру й поринула в тривожний напівсон. їй снилося, що вона потрапила у величезний білий пісочний годинник. Коли пересипалася піщинка, щоразу розлягався справжній удар грому. Прокинувшись, вона аж скинулася на ліжку. Сорочка змокла від поту. Насправді вона лише почула, як краплі води з крана стікають у тазик для вмивання. Випивши трохи води й провівши вологою губкою по шиї, вона знову занурила руку в дзеркало. Цього разу рука сягнула по лікоть.

Шафа була відчинена.

Побачивши своє відображення в дзеркалі, вона опам’яталася. У цій простій сорочці й коротких штанях, без черевиків, з довгим темним волоссям, що спадало нижче пояса, навряд чи можна було з’явитися перед Торном. Довелося знайти в безладі цієї кімнати довге пальто, яке він їй дав. Вона застібнулася на всі ґудзики й закасала надто довгі рукави. Синці з обличчя нікуди не зникли, але все одно вона вже мала більш пристойний вигляд.

Офелія зробила скельця окулярів темнішими, щоб приховати підбите око, і всім тілом кинулася у своє відображення. Від холоду одразу перехопило дух. Вона нічого не бачила далі свого носа. У Торновому кабінеті було вимкнеио опалення та світло. Може, він пішов і залишив шафу відчиненою?

Офелія чекала в прохолодній темряві. Серце сильно билося. Крізь затягнуте памороззю віконечко в глибині приміщення сіялося місячне сяйво. Вона почала розрізняти великий письмовий стіл, полиці, круглі сидіння стільців. І під віконцем непорушний, зігнутий у три погибелі силует на канапі.

Торн був тут.

Офелія підійшла, ледь не перечепившись на нерівному паркеті й кілька разів налетівши на меблі. Наблизившись до канапи, вона побачила, що Торн стежить за кожним її рухом своїми світлими очима, які блищали в темряві, наче леза. Він сидів згорблений, спираючись ліктями на коліна, але все одно здавався велетнем. На ньому була службова форма. Лише позолочені еполети вирізнялися на чорному тлі.

— Я розбудила вас? — пробурмотіла Офелія.

— Ні. Чого ви хотіли?

Холоднішого прийому годі було чекати. Торнів голос був іще похмуріший, ніж зазвичай. Здавалося, він аж ніяк не радий бачити Офелію, і це її трохи заспокоїло. Після їхньої минулої зустрічі він, поза сумнівом, переглянув свою думку про неї.

— Я мушу дещо обговорити з вами. Це досить важливо.

— Сідайте, — сказав Торн.

Те, що могло б здаватися формулою ввічливості, звучало в нього як деспотичний наказ — такий він мав хист. Офелія навпомацки знайшла стілець, але не змогла його посунути: коштовне дерево й оксамит були надто важкі, та ще й розболілося зламане ребро. Вона сіла на канапу, з іншого краю від Торна. Той невдоволено пирхнув і пересів у службове крісло по інший бік столу. Офелія закліпала очима, коли він підкрутив свою лампу.

— Я слухаю, — сказав він, явно поспішаючи якнайшвидше покінчити із цією справою.

Офелія не встигла й слова мовити, як він урвав її:

— Що з вами трапилося?

Торнове довгасте обличчя стало ще непривітнішим, якщо таке взагалі було можливе. Офелія як могла сховала все під окулярами та пасмами волосся, марно сподіваючись, що він не помітить синців.

— Поховальна церемонія кепсько закінчилася. Про це я й хотіла поговорити.

Зчепивши довгі вузлуваті пальці на стільниці, він чекав пояснень з таким холодним виглядом, що Офелії здалося, ніби вона сидить на лаві підсудних перед невмолимим суддею,

— Чи знаєте ви мадам Хільдеґарду?

— Архітекторку? Її всі знають.

— Я принесла їй помаранчі. Досить їй було торкнутися лише однієї, як вона знепритомніла. Ніхто не сумнівався, що це я винна, тому жандарми одразу кинули мене до кам’яного мішка.

Сплетені на столі Торнові пальці напружилися.

— Чому тітка не зателефонувала мені?

— Може, не було часу чи нагоди, — обережно промовила Офелія. — Хоч там як, а мадам Хільдеґарда не померла. Просто в неї трапився напад важкої алергії. Так вона пояснила те, що з нею сталося.

— Алергії... — скептично повторив Торн.

Офелія проковтнула слину й стиснула кулаки на колінах. Настав момент істини.

— Вона збрехала. Просто хтось отруїв помаранчі... Щоб нашкодити мені, а не мадам Хільдеґарді.

— Схоже, ви в цьому впевнені, — зазначив Торн. — І хто це скоїв?

— Ваша бабуся.

Почувши це, він навіть не поворухнувся — так і сидів, зчепивши руки, згорблений, насуплений, невдоволений. Офелія навряд чи колись почувалася так незатишно.

Зараз, спаливши за собою мости, вона боялася. Урешті-решт, чому Торн мав повірити їй?

— Я прочитала це, торкнувшись кошика, — продовжила вона. — Ваша бабуся нібито хотіла допомогти й узяла його, а тоді влила отруту, яку сама й приготувала. Вона мене так ненавидить, що мене морозом обсипало від самого лише її дотику.

Офелія чекала, що в металевому Торновому погляді спалахне якась емоція — подив, обурення, недовіра, — але здавалося, що навпроти сидить статуя.

— Вона ненавидить усе, що пов’язано зі мною, — вела вона далі, сподіваючись переконати його. — Я парвеню, ганьба роду, нечиста кров. Вона не бажає моєї смерті, а хоче привселюдно знеславити.

Офелія підстрибнула: на столі задзеленчав телефон. Не беручи слухавки, Торн і далі сидів, утупивши очі в її темні окуляри.

— Я нічого не сказала вашій тітці, — пробелькотіла вона. — Я не знаю, чи були в неї бодай якісь підозри щодо неоднозначної поведінки матері. Думала спершу дізнатися, як ви ставитеся до цього, — договорила Офелія тоненьким голоском.

Торн нарешті поворухнувся. Він розчепив пальці, сів у кріслі прямо й одразу став вищим. Поглянув на кишеньковий годинник. Офелія була ошелешена. Невже він не сприймає її всерйоз? Не хоче гаяти з нею час?

— Хочете дізнатися, як я ставлюся до цього? — врешті запитав він, не відводячи погляду від свого годинника.

— Так, скажіть, будь ласка, — майже благально промовила вона.

Торн знову поклав годинник до кишені своєї уніформи, а тоді раптовим рухом змахнув усе зі столу. Чорнильні ручки, каламарі, промокальний папір, листи й навіть телефон — усе із шумом розсипалося по підлозі. Офелія вчепилася обома руками в бильце: їй страшенно хотілося втекти. Вона вперше побачила, як Торн гнівається, і боялася, що все може окошитися на ній.

Однак він спокійно сидів, спираючись ліктями на стіл, з’єднавши долоні й пальці. Ніхто й не здогадався б, що він щойно шаленів. На спорожнілому столі темніла прегарна пляма від чорнила, що його минулого разу розлила Офелія.

— Мені прикро, — сказав Торн. — Це навіть трохи м’яко сказано.

— Мені дуже прикро, — пошепки повторила за ним Офелія.

Торн сердито клацнув язиком.

— Я сказав, що мені прикро, але я не сказав, що прикрість завдали мені ви.

— Отже, ви схильні повірити мені? — з полегшенням пробурмотіла вона.

Торн здивовано вигнув брови, і довгий шрам на чолі теж поповз угору.

— А чому б то я вам не вірив?

Ошелешена Офелія втупилася в канцелярське приладдя, розсипане по підлозі. Цей хаос у бездоганно впорядкованому кабінеті здавався дисонансом.

— Ну... Було б логічно, якби ви більше довіряли своїй бабусі, ніж ледь знайомій людині. По-моєму, ви порвали кабель,—додала вона хрипким голосом: у горлі пересохло.

Торн уважно подивився на неї.

— Скиньте окуляри, будь ласка.

Заскочена зненацька, Офелія послухалася. Худий Торнів силует по інший бік стола став розмитим, ніби в тумані. Якщо він хоче на власні очі подивитися, як з нею обійшлися, що ж, нехай.

— Це жандарми, — зітхнула вона. — Спритно працюють.

— Вони дізналися, хто ви насправді?

— Ні.

— Чи заподіяли вам щось іще, чого я не бачу?

Офелія незграбно знову начепила окуляри: їй було страшенно незручно. їй дуже не подобалося, що Торн поводиться, ніби слідчий на допиті. Було схоже на те, що він ніколи не виходив з ролі інтенданта.

— Нічого серйозного.

— Якщо подумати, я мушу внести корективи в сказане, — монотонно продовжував Торн. — Відповідальність за моє роздратування частково лежить на вас.

— Як це?

— Я вас просив не довіряти нікому, крім моєї тітки. Нікому. Невже для вас треба постійно все розжовувати?

Торн говорив так сердито, що Офелія миттю впала з небес на землю.

— Як я могла запідозрити вашу бабусю? Вона була до мене лагідніша, ніж будь-хто з вас.

Він миттю так сполотнів, що на шкірі вже не було видно шрамів. Офелія надто пізно схаменулася. Не завжди треба казати правду.

— І вона живе під вашим дахом, — пробелькотіла дівчина.

— Вам часто траплятимуться вороги саме під вашим дахом. Спробуйте звикнути до цієї думки.

— То ви із самого початку остерігалися її? — ошелешено запитала Офелія. — Власної бабусі?

По всій будівлі зашурхотіла, а потім задзеленчала якась машинерія.

— Підйомник з кухні, — пояснив Торн.

Його довгі ноги совалися, мов на пружинах. Він підійшов до ніші в стіні, відчинив дерев’яні дверцята й узяв кавник.

— Можна й мені трохи? — несподівано для себе попросила Офелія.

Оселившись на Полюсі, дівчина вже не могла обходитися без кави. Надто пізно вона помітила, що чашка тут лише одна, але Торн спокійно її віддав. Зважаючи на те, з ким має справу, вона подумала, що це надзвичайно люб’язний жест.

— Цей старий лис і на мене гострив зуби, — сказав він, наливаючи їй каву.

Офелія підняла на нього погляд — довелося витягнути шию. Вона сиділа, а він стояв так високо над нею, що аж у голові запаморочилося.

— Ваша бабуся намагалася вам нашкодити?

— Вона спробувала задушити мене подушкою, — флегматично промовив Торн. — На щастя, я живучіший, ніж можу видаватися.

— І ви тоді... були дитиною?

— Немовлям.

Офелія втупилася в чашку. Над темною кавою здіймалася пара. Її охопила лють.

— Це жахливо.

— З бастардами зазвичай саме так і чинять.

— І ніхто нічого їй не сказав, нічого з нею не вчинив? Як Беренільда може терпіти цю жінку під своїм дахом?

Торн знову відчинив дверцята кухонного підйомника — цього разу, щоб дістати тютюн. Він сів у своє крісло, узяв із шухляди люльку й став набивати її.

— Ви самі могли побачити, як вправно ця стара пані морочить близьких.

— Отже, ніхто не знає, що вам довелося пережити через неї? — здивувалася Офелія.

Торн черкнув сірником, розпалюючи люльку. Полум’я підсвітило його різко окреслені гострі риси обличчя, на яких лежала печать напружених роздумів. Щойно він завершив допит, погляд загубився десь у далечині.

— Ніхто, — пробурмотів він. — Як і про вас сьогодні.

— Не хочу вас засмучувати, — м’яко, але наполегливо сказала Офелія, — та як ви взагалі могли знати, що трапилося? За вашими словами, ви тоді були ще немовлям.

Торн змахнув сірником, щоб загасити полум’я, і над люлькою зав’юнилися кільця сріблястого диму.

— У мене дуже хороша пам’ять.

Від подиву вона широко розплющила підбите око. Вона не вірила, що можна пам’ятати події перших місяців життя. З іншого боку, ці виняткові здібності пояснювали, чому Торн — прекрасний обліковець. Офелія вмочила губи в каву. Гірка рідина зігрівала. Вона б не відмовилася від цукру до кави, але не варто було вимагати забагато.

— А ваша бабуся знає, що ви це пам’ятаєте?

— Може, знає, а може, і ні, — процідив крізь зуби Торн і знову випустив хмарку диму. — Ми ніколи про це не говорили.

В Офелії перед очима постала сцена їхнього прибуття: бабуся вийшла назустріч, а Торн її відштовхнув. Слід було визнати, що того дня вона неправильно оцінила їх обох.

— Я гадав, що з віком ці смертовбивчі забаганки вивітрилися в неї з голови, — правив далі Торн, відрубуючи приголосні. — Але те, що вона втнула з вами, доводить, що ні, не вивітрилися.

— І що мені тепер робити?

— Вам? Нічого.

— Здається, я не зможу дивитися їй в очі так, ніби нічого не трапилося.

Металевий Торнів погляд під насупленими бровами й важкими повіками став іще жорсткішим: там спалахнула блискавка. Офелія мало не злякалася.

— Вам уже не доведеться дивитися їй в очі. Я відправлю цю жінку дуже далеко від Небограда. Хіба я вам не казав, що мститимуся всім, хто вас скривдить?

Офелія миттю сховала обличчя за чашкою кави. Нараз їй здавило горло. Вона щойно зрозуміла, що справді дуже важлива для Торна. Він не розігрував виставу й не кидав слова на вітер. Щоправда, висловлював свої почуття дещо брутально, але з пекучою щирістю.

«Він ставиться до шлюбу набагато серйозніше, ніж я», — подумала Офелія. Від цього їй стало боляче. Хоч він і був не найприємнішим чоловіком, але вона аж ніяк не хотіла принизити його чи завдати болю, відштовхуючи. Урешті-решт... Може, це й спадало їй на думку спочатку, але відтоді вона змінила своє ставлення до нього.

Вона так задивилася у свою порожню чашку, що Торн вийняв люльку з рота й вказав на кавник.

— Налийте собі ще.

Офелію не довелося припрошувати. Тримаючи в руках повну чашку, вона знову сіла, намагаючись знайти позу, у якій могла витримати біль. Коли вона сиділа, ребра пекло й важко було дихати.

— Я маю розповісти вам про іншу нагальну проблему, — хрипко промовила вона. — Крім вашої бабусі, у мене з’явився ще один ворог.

Торн знову насупив світлі брови.

— Хто?

Набравши повні груди повітря, Офелія одним духом розповіла, як її шантажував Ґюстав. З кожним її словом на Торновому обличчі вимальовувався дедалі більший подив. Він збентежено вдивлявся в неї, мов не вірив, що в природі могло з’явитися таке створіння.

— Якщо Беренільда не втратить дитину до весняного вечора в опері, мені кінець, — договорила вона, жмакаючи свої рукавички.

Торн відкинувся на спинку крісла й провів рукою по біляво-сріблястому волоссі, ще більше пригладжуючи його.

— Ви піддаєте мої нерви важкому випробуванню. У вас великий талант шукати собі на голову халепу.

Він видихнув хмару диму крізь свій великий яструбиний ніс.

— Що ж, нехай. Я й це владнаю, — промовив він.

— Як? — пошепки запитала Офелія.

— Не переймайтеся деталями. Я просто даю вам слово, іцо цей мажордом анітрохи не нашкодить вам — ані вам, ані моїй тітці.

Офелія одним ковтком допила рештки кави. Горло перехопило й не відпускало. Тори збирався допомогти їй — це було над усі її сподівання. Вона відчувала провину за те, що раніше так зневажала його.

Годинник інтендантства пробив шосту ранку.

— Я мушу повернутися до своєї кімнати, — сказала Офелія і поставила чашку. — Я не знала, що вже так пізно.

Торн підвівся і притримав для неї дверцята гардеробної шафи, мов звичайні двері. Вона не могла піти ось так, не знайшовши доброго слова на прощання, тому пробелькотіла:

— Я... Хочу подякувати вам.

Торн скинув бровою. Раптом він почав здаватися дуже суворим у своїй формі з еполетами, надто тісній для його високого худого тіла.

— Дуже добре, що ви поговорили зі мною відверто, — промовив він похмурим тоном. Запала ніякова мовчанка, потім Тори додав крізь зуби: — Може, я зараз здався вам трохи сухим...

— Я сама винна, — перервала Офелія. — Минулого разу я негарно повелася.

Його вуста смикнулися. Вона не могла визначити, що побачила — спробу усмішки чи вимучену гримасу.

— Відтепер не довіряйте нікому, крім моєї тітки, — ще раз нагадав він.

Сумно було бачити, як безмежно він покладається на Береиільду. Вона крутила ними, як маріонетками, а він брав участь у її грі й навіть гадки про це не мав.

— Не знаю щодо неї, але вам я довіряю, не майте в цьому сумніву.

Офелія думала, що правильно вчинила, сказавши це. Вона не могла розігрувати закоханість, але хотіла бодай бути чесною з Торном. Він мав знати, що вона йому довіряє. Одразу ж вона засумнівалася, чи варто було про це говорити: він різко відвів погляд своїх сірих очей від неї.

— Вам час іти, — процідив він. — Я повинен прибрати в кабінеті й полагодити телефон, перш ніж почнуть приходити відвідувачі. Щодо того, про що ви мені розповіли, я вживу заходів.

Офелія зникла в дзеркалі й виринула у своїй кімнаті. Вона так замислилася про своє, що не одразу почула музику, яка знову лунала з програвача. Дівчина стурбовано глянула на платівку, що крутилася, вивергаючи із себе фанфарну музику.

— Ну нарешті! — зітхнув хтось за нею. — Я вже почав непокоїтися.

Офелія озирнулася. У неї на ліжку сидів хлопчик.