Зимові заручини

КІГТІ

Від того дня життя Офелії стало більш схожим на ув’язнення. їй заборонили гуляти наодинці й заходити в кімнати з великими дзеркалами. Власна спальня вже немовби не належала їй. Чекаючи нагоди ухилитися від придворних обов’язків, не викликавши при цьому підозри, Торн із Беренільдою організували постійний нагляд за дівчиною. Тепер у її кімнаті спала покоївка, і хай би куди рушила Офелія, за нею повсюди йшов назирці хтось зі слуг. Іноді Офелія чула хрипкий кашель бабусі навіть під дверима вбиральні. На додачу до всього її шию сковував гіпсовий комір після двох ляпасів Фреї.

Хоч-не-хоч Офелії довелося примиритися із цими обмеженнями. Торн порадив їй не привертати до себе уваги, а інтуїція підказувала, що він має рацію, принаймні зараз. Але найстрашніше було ще попереду — повернення господарів садиби. Офелія відчувала, що саме тут розпочнеться справжнє покарання за порушення правил. «Вправити клепки», — казав Торн. Що він мав на увазі?

Одного січневого вечора під час модної театральної вистави Беренільда вдала, ніби їй зле. Не встигла вона повернутися додому, як усі газети Небограда вже розносили тривожні чутки. «Фаворитка важко виходжує вагітність!» — кричали шпальти однієї газети. «Ще один викидень у вдови!» — цинічно сповіщала інша.

— Полиште ці дурниці, моя люба дитино, — порадила Беренільда, знайшовши Офелію в будуарі, занурену в читання преси.

Вона солодко розтягнулася на канапі й наказала подати їй ромашкового чаю.

— Мерщій принесіть мені збірку, он ту, що на столі. Завдяки вам я тепер можу присвятити весь свій час книжкам!

Беренільда наголосила на цій фразі лагідною усмішкою, від якої в Офелії пробігли мурашки по спині.

Раптом за вікном затьмарилося. Зірвався грозовий вітер, флюгери на дахах скажено заметлялися. Крапля води беззвучно вдарила у вікно будуару, і вже за кілька секунд щільна завіса зливи впала на сади. Офелія стояла перед вікном, не маючи змоги поворухнутися: її шию стискав гіпсовий комір. Було дивно бачити стільки води, що падає, не створюючи жодного шуму чи калюж на землі. Ця ілюзія лишала бажати кращого.

— О великі предки, яка похмура погода! зітхнула Беренільда, гортаючи сторінки збірки. — Навряд чи я зможу читати під такий акомпанемент.

Вона зручніше влаштувалася на канапі й почала акуратно масажувати собі повіки.

— Чи хоче мадам запалити лампи? — запропонував камердинер, помішуючи багаття в печі.

— Ні, не витрачайте газ. Ох, певно, я вже немолода! Я заздрю вашому віку, моя люба дівчинко.

— Вік не заважає мені носити окуляри, — завважила Офелія.

— Чи могли б ви допомогти мені? — запитала Беренільда, передаючи дівчині книжку. — Зрештою, ви дуже відома чтиця!

Її голос став більш чуттєвим, схоже було на те, що вона вдається до якоїсь дивної гри, спокушаючи Офелію.

— Я володію іншим видом читання, мадам.

— Ну, зараз маєте нагоду!

Офелія присіла на стілець і завела пасма волосся за вуха. Позаяк вона не могла зігнути шию, довелося підняти книгу вище. Дівчина поглянула на обкладинку: «Звичаї Вежі» маркіза Адальбера. Вежа? Хіба тут не мало б ітися про двір?

— Це афоризми та портрети дуже відомого мораліста, — пояснила Беренільда. — Певне, кожна людина благородного походження бодай раз читала його!

— А що це за Вежа? Це метафора?

— Зовсім ні, моя люба крихітко, Вежа нашого володаря Фарука цілком реальна. Це вона височіє над Небогра-дом, ви не могли її не помітити. Саме там сильні світу цього відвідують нашого володаря, міністри проводять раду, найвідоміші митці дають свої вистави, там творяться найкращі ілюзії! Ну, як там наше читання?

Офелія розгорнула книжку й прочитала, обравши навмання, афоризм про конфлікт між пристрастю та обов’язком.

— Даруйте, але я не дуже розумію вас, — увірвала читання Беренільда. — Чи могли б ви читати голосніше й без цього різкого акценту?

Офелія одразу зрозуміла, у чому насправді полягає покарання Беренільди. Дівчина відчула знайоме поколювання в голові, що перейшло в сильний біль, такий самісінький, що його вже довелося пережити під час зустрічі з Торновою сестрою.

Зручно розкинувшись на подушках і чарівно всміхаючись, Беренільда користувалася своєю владою, щоб покарати дівчину.

Офелія підвищила голос, але біль у скронях посилився, і Беренільда знову її перервала:

— Ні, так не годиться! Як я можу діставати задоволення, слухаючи вас, якщо ви постійно бурмочете собі під ніс?

— Ви марнуєте час, — втрутилася Розеліна. — Офелія завжди мала жахливу дикцію.

Сидячи в кріслі, тітка роздивлялася в лупу сторінки старої енциклопедії, яку вона відшукала в бібліотеці.

Вона не читала її, а зосереджувалася тільки на якості паперу. Час від часу вона проводила пальцем по згинах, розривах та пліснявих плямах: після дотику листочок ставав як новий. Тітка так нудилася в маєтку, що бралася лагодити всі книжки, які потрапляли під руку. Одного разу Офелія зі щемом у серці застала її за реставруванням шпалер у пральні. У глибині душі тітка була схожа на Офелію: вона нудьгувала від неробства.

— Я вважаю, що вашій племінниці не завадило б навчитися висловлюватися у вищому товаристві, — заявила Беренільда. — Ну ж бо, моя люба крихітко, докладіть зусиль і напружте голосові зв’язки!

Офелія спробувала знову взятися до читання, але зір зраджував її. Здавалося, що в голову їй упиваються гострі шпички. Розкинувшись на канапі й ніжно всміхаючись, Беренільда краєм ока стежила за дівчиною. Вона знала, що Офелія страждає через неї і що тій це відомо.

«Вона хоче, щоб я поступилася, — збагнула Офелія, стискаючи книжку, — щоб я вголос попросила її припинити».

Офелія промовчала. Тітка Розеліна, зосереджена на своїй енциклопедії, навіть не помітила німих тортур, яким піддавали її племінницю. Якщо дозволити собі слабкість, якщо виказати свій біль, тітка Розеліна може вчинити щось необачне й також буде покарана.

— Голосніше! — наказала Беренільда.

Тепер в Офелії двоїлося в очах. Вона геть втратила нитку оповіді.

— Якщо ви сплутаєте значення слів, то перетворите цю маленьку перлину духовності на картопляне лушпиння, — скрушно відповіла Беренільда. — І цей жахливий акцент! Докладіть зусиль!

Офелія згорнула книжку.

— Перепрошую, мадам. Гадаю, що зараз найліпше запалити лампу, щоб ви могли повернутися до читання.

Усмішка Беренільди стала ще ширшою. Офелія подумала, що ця жінка схожа на троянду: безжальні колючки під оксамитовою м’якістю.

— Проблема не в цьому, моя люба дівчинко. Одного дня, коли ви станете дружиною мого племінника й ваше становище визначиться, вам доведеться увійти у вище товариство. А там немає місця для слабких духом.

— Моя племінниця не з полохливих, — сухо зазначила тітка Розеліна.

Офелія слухала краєм вуха, її вже нудило від усього, що діялося. Головний біль, що дедалі наростав, гострими спалахами поширився на потилицю.

У дверях дуже вчасно з’явився слуга й опустив перед Беренільдою срібну тацю. На ній лежав невеликий конверт.

— Приїздить моя люба Коломбіна, — сказала Беренільда, прочитавши листа. — Візити лише починаються. Моє нездужання не залишилося непоміченим, і викидень багатьох би порадував!

Беренільда ліниво підвелася з канапи й причепурила золотаві кучері.

— Мадам Розеліно, моя маленька Офеліє, мені треба приготуватися. Одужання має здаватися достовірним, тож мені потрібен належний макіяж. Незабаром вас проведуть до кімнат. Не виходьте звідти, поки я прийматиму гостю.

Офелія полегшено зітхнула. Цей візит поклав край її мукам. До неї повернулася чіткість зору, а головний біль ущухнув. Можна було подумати, що все це їй просто примарилося, коли б не нудота, що досі викручувала живіт.

Усміхнувшись, Беренільда нахилилася до дівчини й з незбагненною ніжністю погладила її по щоці. Офелія відчула, як потилицею пробігли дрижаки, просто під коміром.

— Моя люба крихітко, зробіть мені ласку — попрацюйте над своєю дикцією у вільний час.

— О великі предки, вона за словом у кишеню не лізе! — вигукнула тітка Розеліна, щойно Беренільда вийшла з будуару. — Ця жінка суворіша, ніж здавалося на перший погляд. Невже вона поводиться так зверхньо, тому що носить дитину Духа родини?

Офелія вважала за краще тримати свої думки при собі. Тим часом хрещена згорнула енциклопедію, поклала лупу й дістала з кишені сукні шпильки.

— Але почасти вона має рацію, — вела далі Розеліна, збираючи каштанові кучері Офелії. — Тобі судилося стати світською жінкою, тож треба подбати про те, якою ти постанеш перед людьми.

Офелія дозволила Розеліні зробити собі високу зачіску. Тітка безжально смикала за волосся, але цей простий ритуал, який відлунював материнською турботою, потроху її заспокоював.

— Тобі не боляче?

— Ні, ні, — збрехала Офелія тихим голосом.

— Не дуже зручно робити тобі зачіску, коли шия зафіксована!

— Скоро я зможу зняти цей комір.

Офелія відчула клубок у горлі, поки тітка щось буркотіла, намагаючись розплутати волосся. Вона знала, що це дуже егоїстично з її боку, але думка про те, що одного дня ця жінка поїде звідси, здавалася Офелії нестерпною. Крім цієї людини, хоч якої грубої і черствої, ніхто анітрохи не зігрівав душу Офелії від моменту приїзду сюди.

— Тітонько?

— М-м-м-м-м? — пробурмотіла Розеліна, стискаючи шпильку своїми конячими зубами.

— Ви не дуже сумуєте за домом?

Розеліна здивовано глянула на племінницю і встромила останню шпильку в її зачіску. Раптом вона обняла дівчину й легенько поплескала по спині.

— Це ти мене питаєш?!

Але обійми тривали лише мить. Тітонька Розеліна відступила на крок, скривила свою звичну бундючну міну й вилаяла Офелію:

— Сподіваюся, ти не проявиш малодушності! Вище голову! Покажи цим великосвітським аристократикам, чого ти варта!

Офелія відчула, як у грудях сильніше забилося серце. Вона справді не знала, звідки взялося це тріпотіння, але на губах з’явилася усмішка.

— Гаразд.

Дощ падав увесь день, а також наступного дня і решту тижня. Беренільда продовжувала приймати відвідувачів у маєтку, прирікаючи Офелію та тітку Розеліну на ув’язнення в спальнях. їм приносили їжу, але ніхто не переймався їхнім дозвіллям, не було навіть книжок. Години здавалися Офелії нескінченними. Вона розмірковувала, скільки ще триватиме цей парад аристократів.

Коли вони вечеряли разом з господинею дому, зазвичай доволі пізно, Офелії знову доводилося терпіти її знущання. Чарівна й делікатна на початку трапези, Беренільда залишала отруєні стріли на десерт.

«Ах, яке це дівча незграбне!» — бідкалася вона, коли пудинг падав з рук Офелії на скатертину. «Мені з вами смертельно нудно», — зітхала, якщо тиша западала надовго. «Коли вже ви наважитеся спалити це жахіття?» — сичала, указуючи пальцем на старий шалик Офелії. Вона змушувала дівчину по кілька разів повторювати сказане, глузувала з її вимови, критикувала манери й надзвичайно вправно принижувала на кожному кроці. А якщо їй здавалося, що Офелія докладає недостатньо зусиль, щоб виправитися, то насилала на неї нестерпні мігрені, що мучили бідолаху до кінця вечора.

Ці ритуали остаточно переконали Офелію: знущання не були примхами вагітної жінки — це і є справжня натура Беренільди.

Невдовзі візити до маєтку припинилися. Офелія змогла нарешті погуляти будинком і розім’яти ноги. Вона зрозуміла причину паузи, коли натрапила на щоденну газету: «Учора мсьє Торн оголосив, що його інтендантство припиняється на невизначений термін. У зв’язку із цим відвідувачів просять переглянути дати візитів. Секретар мсьє Торна повідомив, що проведе “необхідний час” у будинку своєї тітки, фаворитки з фавориток, чиє здоров’я, як ми вже знаємо, стрімко погіршується. Невже мсьє Торн — такий люблячий племінник (чого не скажеш із його вигляду)? Чи, можливо, цей природжений бухгалтер піклується про те, щоб Беренільда не змінила свого заповіту, складеного на його користь? Залишаємо нашим читачам можливість самим скласти думку із цього приводу».

Офелія насупилася. Торна справді не дуже шанують... Щойно стало відомо про його приїзд, будинок спорожнів.

Звільнившись від ортопедичного коміра, вона машинально розминала собі шию. Якщо це означає, що скоро вона зможе побачити щось, окрім стін своєї кімнати, то нема на що скаржитися. Через тривале перебування в чотирьох стінах вона втратила сон.

Беренільда, щойно дізнавшись про приїзд племінника, негайно напосілася на слуг. Вона наказала провітрювати приміщення, перестилати постелі, вибивати килими, чистити каміни, витирати пил і стала такою безкомпромісною та прискіпливою до дрібниць, що одна юна покоївка врешті розридалася. Офелія не розуміла її поведінки: Беренільда більше клопоталася про приїзд племінника, ніж про прийом шановних гостей, хоча він доволі часто приїздив до неї.

Наступного дня вранці Торн перетнув поріг маєт-ку. У руках він тримав такий величезний стос паперів, що було незрозуміло, як ця жердина зберігає при цьому рівновагу.

— У вас дощ, — кинув він з порога замість привітання.

— Ти взяв із собою стільки роботи? — ніжно засміялася Беренільда, спускаючись сходами й тримаючись за живіт. — Я думала, ти наглядатимеш за мною.

— Наглядати за вами — так. Сидіти склавши руки — ні, — монотонно промовив Торн, навіть не позирнувши на тітку.

Він подивився на верхню сходинку, де Офелія зав’язувала шнурки чобіт. Коли вона піймала байдужий погляд заваленого паперами Торна, то чемно кивнула. Залишалося сподіватися, що цей чоловік не каратиме її, як Беренільда.

Того ранку вони снідали разом. Тітка Розеліна не зраділа можливості знову побачити Торна за цим столом, вона воліла б зберігати тишу й спокій. Натомість Офелія потайки була на сьомому небі від щастя: уперше за цілу вічність Беренільда забула про її існування.

Вона була геть зачарована племінником: оповивала його ніжним поглядом, під’юджувала, завважуючи його худорлявість, цікавилася роботою, дякувала за те, що витягнув її з полону нудьги. Здавалося, вона не помічала, що Торн їв та відповідав їй через губу, наче силував себе, щоб не сказати чогось грубого.

Побачивши Беренільду такою жвавою, з рожевими від задоволення щоками, Офелія майже розвеселилася, їй почало здаватися, що ця жінка мала глибоку потребу бути комусь мамою.

Настрій за столом різко змінився, коли Торн заговорив сам:

— Вам зле?

Він звертався не до тітки, а до нареченої. Важко сказати, хто тієї миті більше здивувався — Беренільда, тітка Розеліна чи Офелія.

— Ні, ні, — нарешті пробурмотіла Офелія, споглядаючи яйце на тарілці.

Вона знала, що сильно схудла, та невже мала такий нещасний вигляд, що вразила самого Торна?

— Ти ж знаєш: дівчинку тут балують! — зітхнула Беренільда. — Це скоріше я змучилася, намагаюсь утовкмачити їй бодай якісь манери. Твоя наречена так само непіддатлива, як і мовчазна.

Торн підозріло подивився на вікна їдальні. Дощ ішов безперестанку, закриваючи пейзаж суцільною завісою.

— Чому дощить?

Це було найдивніше запитання, яке доводилось чути Офелії.

— Нічого такого, — чарівно всміхаючись, запевнила Беренільда. — Я трохи знервована, от і все.

Офелія по-новому глянула на дощ, що безшумно бився в скло. Невже погода відображала настрій господині дому?

Торн зняв свою серветку й підвівся з-за столу.

— У такому разі можете дати перепочинок своїм нервам, тітонько. Я візьму всі клопоти на себе.

Одразу після сніданку Офелію з хрещеною попросили перейти до бібліотеки, що їх не дуже потішило, адже це було найхолодніше місце в маєтку після туалетів. Торн уже методично розклав свої папки на письмовому столі в задній частині приміщення. Він широко відчинив вікно, а потім, жодним словом не озвавшись до жінок, випростав під столом свої довжелезні ноги й занурився у вивчення графіків.

— А ми? — образилася тітка Розеліна

— А ви візьміть собі книжку, — процідив крізь зуби Тори. — Здається, їх тут не бракує.

— Чи не могли б ми бодай трохи пройтися? Ми не були надворі вже цілу вічність!

— Ви візьмете книжку, — повторив Торн із властивим йому жорстким акцентом.

Скипівши, тітка Розеліна люто схопила словник, усі-лася якнайдалі від Торна, в іншому кінці бібліотеки, і стала вивчати стан паперу сторінку за сторінкою.

Офелія, так само розчарована, спираючись на підвіконня, вдихала садове повітря без запаху. Краплі дощу зникали, відскакуючи від скелець її окулярів, ніби ілюзія не могла посунути свої межі далі. Це було справді дивно — відчувати на обличчі воду, яка не мокріє. Офелія простягла руку, майже торкаючись троянд перед собою. Вона б віддала перевагу справжньому саду зі справжніми рослинами та справжнім небом, але зараз у неї було палке бажання перестрибнути через це вікно. Чи не годі карати її?

Офелія спостерігала за Торном з-під окулярів. Йому було тісно за маленьким столом: він зсутулив плечі й опустив голову до паперів, ледве не торкаючись їх носом. Здавалося, йому байдуже до всього, окрім цих паперів. Йому було однаково, є тут Офелія чи нема. Дівчина подумала, що їй напевно буде важко знайти gboc місце в цій родині — між Беренільдою, яка буквально переслідувала дівчину, і цим чоловіком, який заледве усвідомлював її існування.

Офелія взяла книжку, сіла на стілець і застрягла вже на першому рядку. У цій бібліотеці були зібрані самі лише наукові праці, тому вона не розуміла ані слова. Дивлячись у порожнечу, вона гладила старий шалик, що згорнувся в неї на колінах, і віддавалася повільному плину часу.

«Чого врешті-решт ці люди від мене хочуть?» — розмірковувала вона, гублячись у здогадках. — Вони дають мені зрозуміти, що я не виправдовую їхніх очікувань, то навіщо ж вони завдають собі стільки клопоту зі мною?»

— Цікавитесь алгеброю?

Офелія здивовано обернулася на голос, розминаючи рукою затерплу шию. їй радили утриматися від різких рухів, але запитання заскочило зненацька. Поклавши лікті на стіл, Торн уп’явся в неї гострим поглядом. Офелія думала про те, як довго ці металеві очі вивчають її.

— Алгеброю? — перепитала вона.

Торн кивнув на трактат у неї в руках.

— А, це... Я взяла випадково.

Вона спустила ноги з крісла, перегорнула сторінку й удала, що зосередилася на читанні. Беренільда вже достатньо познущалася з неї своїми «Звичаями Вежі», тож Офелія сподівалася, що Торн не мучитиме її математикою. Такий бухгалтер має бути неперевершеним у цій сфері.

— Що відбувається між вами й моєю тіткою?

Цього разу Офелія подивилася на Торна з усією серйозністю. Отже, їй не здалося — цей чоловік справді намагався зав’язати розмову. Вона кинула нерішучий погляд на хрещену — тітка Розеліна заснула зі словником на колінах. Офелія взяла в руки шалик, поставила на полицю трактат з алгебри й підійшла до столу, де сидів Торн.

Дівчина подивилася йому прямо в очі, хоча навіть тепер, коли він сидів, а вона стояла, він здавався набагато вищим. Цей чоловік справді був утіленням стриманості: надміру кострубата постать, бездоганно зачесане світле волосся, постійно насуплені брови, гострі як бритва очі, худі руки, складені на грудях, і непривітні губи, що ніколи не всміхалися. Він достоту був не з тих людей, яким хочеться довіритися.

— Ваша тітонька не пробачила мені мою втечу, — мовила Офелія.

Торн іронічно пирхнув.

— Це ще м’яко сказано! Злива за вікном дуже показова. Востаннє погода так розійшлася, коли все закінчилося смертельною дуеллю між моєю тіткою та іншою придворною пані. Я не хотів би, щоб усе скінчилося такими крайнощами.

Окуляри Офелії поблякли. Смертельна дуель? Це виходило за межі її розуміння.

— Я зовсім не збираюся боротися з вашою тіткою, — заспокоїла вона Торна. — Може, вона сумує за придворним життям?

— Радше за Фаруком.

Офелія навіть не знала, що вразило її більше: те, що Беренільда чекала дитину від власного Духа родини, чи зневага, яку вона почула в голосі Торна. Цей Фарук явно викликав у своїх нащадків дуже суперечливі почуття.

Вона задумливо погладила шалик, наче старого кота. Цей чоловік, що сидів за столом навпроти неї... Що вона мала думати про нього?

— Чому місцеві ненавидять вас?

У колючих Торнових очах зблиснув подив. Він аж ніяк не чекав такого прямого запитання і надовго замовк, насупившись. На чолі пролягли глибокі зморшки.

— Бо я шаную лише цифри, — розтулив він нарешті зуби.

Офелія не знала, чи правильно зрозуміла, але поки що мусила прийняти це пояснення. Неймовірним здавалося вже те, що Торн узагалі завдав собі клопоту відповісти. У неї виникло відчуття — можливо, хибне, — що він налаштований до неї вже не так вороже, як доти. Він не став привітнішим, сидів так само вовкувато, але загальна атмосфера стала менш напруженою. Чи не є причиною цього їхня минула розмова? Торн узяв до уваги те, що вона сказала?

— Ви маєте налагодити стосунки з моєю тіткою, — продовжив він, примружившись. — Вона єдина людина, якій можна довіряти, — вам аж ніяк не можна робити з неї ворога.

Офелія замислилася, а Тори одразу знову поринув у свої папери.

— Розкажіть, якими силами володіє ваша сім'я, — урешті наважилася вона попросити.

Торн підвів погляд від звіту й вигнув брови.

— Мабуть, ви про сім’ю мого батька, — невдоволено промовив він.

Ніхто ніколи про це не згадував, тож Офелія часом забувала, що Торн — незаконний син двох родин. На мить вона злякалася, що сказала щось нетактовне.

— Ну... Так... Якщо ви самі володієте цією силою...

— Не в найпотужнішій формі, але так, володію. Я не можу продемонструвати її, не завдавши вам болю. Чому ви запитали?

Офелія відчула певну розгубленість: у голосі Торна пролунало раптом якесь напруження.

— Я не була готова до того, що вчинила зі мною ваша сестра.

Вона вирішила не говорити про мігрені, але Торн захопив її зненацька запитанням:

— Тітка використовує проти вас свої кігті?

Зчепивши пальці на підборідді, він уважно дивився на Офелію, вичікуючи. Безумовно, це був лише оптичний ефект, але від шраму над бровою погляд здавався особливо проникливим. Офелія зніяковіла. Вона не могла відповісти на це запитання, у якому таїлася пастка. Якщо відповісти «так», на кого він розсердиться? На тітку, яка жорстоко ставиться до його нареченої? Чи на наречену, яка зрадила довіру тітки? А може, узагалі не розсердиться і питає з простої цікавості?

— Розкажіть мені про кігті, — попросила вона, ухиляючись від теми.

Протяг війнув по її ногах. Офелія чхнула так, що кістки навколо потилиці пройняло болем. Як слід висякавшись, вона вирішила додати:

— Будь ласка.

Спираючись на стіл кулаками, Торн ривком підняв своє довжелезне тіло. Він закасав рукави сорочки по лікті. Худі руки були вкриті шрамами, схожими на ті, що на обличчі. Офелія із чемності намагалася не дуже витріщатися, але розтривожилася. Як посадовець такого високого рангу міг зазнати таких поранень?

— Як бачите, знак мого клану в мене відсутній, — гірко сказав Торн. — Однак я виняток, який лише підтверджує правило: його мають усі благородні. Виробіть у себе звичку завжди шукати поглядом татуювання в усіх, кого зустрічаєте. Має значення не символ, а місце, де він розташований.

Офелія була не дуже емоційна, але зараз не змогла стримати подиву. Торн узяв на себе ініціативу в розмові, та ще й відповідав зараз на запитання! Дивно, але це здавалося фальшивим. Він мовби докладав великих зусиль, щоб стриматися і не поринути знову у свої документи. Власна багатослівність аж ніяк не була йому приємна, то чому ж він узагалі заговорив?

— У Драконів кланова мітка на руках, — незворушно продовжив він. — Не опиняйтеся на їхньому шляху й не реагуйте на їхні провокації, хоч би які принизливі. Не довіряйте нікому, крім моєї тітки.

Легко сказати... Офелія поглянула на вікно, яке зачинив Тори. Фальшивий дощ падав зараз у моторошній тиші, не залишаючи по собі ані краплини води.

— Тортури на відстані — це один з видів ілюзій? — прошепотіла вона.

— Це набагато жорстокіше за ілюзію, але принцип ви зрозуміли правильно, — пробуркотів Торн, глянувши на кишеньковий годинник. — Кігті працюють як невидиме продовження нашої нервової системи, їх справді не можна відчути фізично.

Офелії не подобалося говорити будь з ким, не дивлячись в обличчя. Вона хотіла звести погляд на Торна, але нічого не могла побачити вище від ґудзиків офіцерського коміра. У неї досі погано гнулася шия, а цей чоловік був неймовірно високий.

— Агресія вашої сестри здалася мені дуже відчутного, — сказала вона.

— Бо її нервова система напала безпосередньо на вашу. Якщо мозок переконаний, що тілу завдають страждань, тіло підлаштовується під це уявлення.

Торн сказав про це так, наче йшлося про найелементарнішу очевидність. Нехай він говорив уже не так різко, але не втратив своєї зверхності.

— І якщо нападає Дракон, як далеко може зайти тіло, підкоряючись мозковій грі? — нерозбірливо запитала Офелія.

— Біль, переламані кістки, синці, каліцтва, — незворушно почав перелічувати Торн. — Усе залежить від таланту нападника.

Офелії раптом стало нестерпно далі дивитися на його шрами. Отже, це заподіяли йому свої? Як він міг називати це талантом? Вона почала гризти шви своєї рукавички. Зазвичай вона собі такого не дозволяла перед іншими, але зараз справді не могла нічого із собою вдіяти. Перед очима промайнули ескізи Авґустуса: мисливці із жорсткими й зверхніми поглядами, здатні без жодної зброї вбивати Звірів — ось такою буде її нова родина. Офелія просто не розуміла, як виживатиме серед них.

— Зараз я починаю усвідомлювати, про що ви говорили у гвинтокрилі, — зізналася вона.

— Боїтеся? На вас це не схоже.

Офелія звела на Торна здивований погляд, але біль у шиї змусив знову опустити голову. Однак вона замислилася над тим, що встигла помітити. Гострі очі дивилися на неї холодно й відсторонено, але вже не зверхньо, а радше зі знеособленим зацікавленням, немовби для їхнього господаря було несподіванкою, що ця дівчинка-наречена геть не така безбарвна, як про неї були подумали.

Офелія не змогла стримати обурення.

— Як ви можете зрозуміти, що схоже на мене, а що ні? Ви ніколи не завдавати собі клопоту бодай щось дізнатися про мене.

Торн нічого не відповів. Здавалося, мовчанка, що запала між ними, триватиме вічно. Офелії було дедалі незручніше стовбичити перед цим чоловіком, який закляк, мов колона, і звісив руки. Через різницю в зрості вона не могла зазирнути йому в обличчя.

Від незручного моменту її врятував шум у глибині бібліотеки. Словник упав з колін тітки Розеліни й лунко гепнувся на паркет. Дуенья здригнулася, прокинувшись, і розгублено глянула навколо. Вона швидко побачила Торна з Офелією біла вікна.

— Що це ви там замислили?! — обурилася вона. — Мсьє, відійдіть, будь ласка. Ви стоїте надто близько до моєї племінниці! Коли вас поєднає священний шлюб, робитимете що завгодно.