Зимові заручини

ДИТИНА

Коли Ренар пішов, Офелії здалося, що він забрав із собою той острівець тепла, що був у кімнаті. Холодна, сіра, замкнена, вона скидалася радше на камеру у в’язниці.

Офелія інстинктивно потягнулася до шиї, але старого доброго шалика там не було. Беренільда примусила спакувати його у валізу й залишити в маєтку. В Офелії на серці стало важко від самої лише думки про те, що вона ще багато місяців не побачить цього непосидючого пилосмока.

Вона підклала клинець під кульгаве ліжко і, видихнувши, впала на спину. Вона не стуляла повік, відколи Беренільда розбудила її вранці, о четвертій годині, щоб навчити правильно сидіти.

Роздивляючись павутиння на стелі, Офелія знову обмірковувала історії із цими пісочними годинниками. Предмети, що можуть перенести будь-куди за кілька годин... Вона припускала, що слуги отримують платню за роботу. Звісно, вона мало знала про гроші, бо на Анімі працювала безкоштовно. І все одно це здавалося справжнім шахрайством.

Офелія замислено поглянула на свої затягнуті в рукавички руки, піднявши їх над обличчям. Зараз їй як ніколи бракувало музею примітивної історії. Коли їй востаннє випадала нагода прочитати щось? Невже ці десять незграбних пальців, які нічого не вміють, окрім як проводити експертизу, відтепер підкорятимуться лише забаганкам Беренільди?

Офелія поклала руки на матрац. Її охопила ностальгія. Від самого прибуття на Полюс вона не отримала жодного листа від батьків, сестри чи двоюрідного дідуся. Чи про неї вже забули?

«Не варто мені тут затримуватися, — міркувала вона, розтягнувшись на ліжку. — Я можу знадобитися Беренільді».

Попри це вона безвладно віддалася звукам, що лунали в спальні. Квапливий цокіт підборів. Дзеленчання дзвіночків. Шум води у вбиральні за стінкою.

Стеля раптом поворухнулася і наїжачилася високими соснами. Павутиння перетворилося на дику хащу, яка розкинулася, скільки сягало око. Офелія знала, що за тим лісом є якась земля, потім море, а далі міста, неуппсоджені, без розломів, адже це був старий світ. Пейзаж став розмитим, і вдалині виринула висока худа постать. Якась сила потягнула Офелію проти її волі до цього чоловіка, який тицьнув їй під ніс годинник.

«Ваша доля справді турбує мене».

Офелія аж підстрибнула, коли прокинулася. Вона ошелешено поглянула на стелю своєї кімнати. Невже Торн справді міг таке сказати? Вона підвелася, і застогнали пружини ліжка. Знявши окуляри, дівчина протерла очі. Так, він сказав саме це. Отже, вона докладала надто великих зусиль, щоб усе лишалося на дні, але зараз воно вихоплювалося на поверхню, мов повітряна бульбашка. З Офелією завжди було саме так: вона реагувала трохи із запізненням.

Тепер вона нервово крутила окуляри в руках. Торн переймався її долею? Якщо так, то він це показував у дуже дивний спосіб. Вона й не знала, що про це думати.

Офелія раптом занепокоїлася: котра година? Вона знову нап’яла окуляри, що зникли на фальшивому білошкірому обличчі Міма. Просунувши голову в напів-прочинені двері, вона поглянула на годинник у коридорі.

Довелося довго вдивлятися в стрілки. Якщо вони правильно показували час, то зараз була п’ята ранку! Як вона могла стільки проспати, навіть не помітивши цього? їй здавалося, що вона ледве встигла стулити повіки.

Офелія зірвалася бігти, але одразу ж уповільнила кроки. Вона мало не забула ключ від дверей. Управитель дуже чітко все їй пояснив: без ключа вона не має права перебувати в Місяцесяйві.

Вона трохи поблукала в плетиві коридорів. Поспішаючи кудись, її штовхали слуги. Вона постійно потрапляла в глухі кути. Невже Арчибальдові гості ще не полягали о такій порі? Якщо знехтувати обов’язками, Беренільда запустить у неї кігті жорстокіше, ніж будь-коли.

Вона врешті знайшла гвинтові сходи і, ледь ступивши на нижню сходинку, опинилася нагорі. Офелія довго про це не думала, бо вже стала звикати до химерних перетворень тутешнього простору.

Сходи вивели її в довгий, без вікон службовий коридор. По одній зі стін тягнулися незліченні двері з табличками: «Музичний салон», «Будуар прянощів», «Курильня для чоловіків», «Курильня для чоловіків»... Проминаючи їх, Офелія зрозуміла, що цей коридор тягнеться навколо всього замку. Вона врешті наважилася вибрати двері з табличкою «Внутрішня галерея», а далі спробувала розібратися в плетиві проходів, але всі вони здавалися однаковими: лискуча паркетна підлога, красиві настінні дзеркала й оксамитові банкетки.

Офелія скинула бровами, побачивши в глибині альковів пари, що звивалися в пристрасних обіймах, а потім насупилася, коли побачила жінок у самих лише спідницях, що пройшли передпокоєм, голосно сміючись. Арчи-бальдове свято почало здаватися їй сумнівним.

Дівчина зазирала в кожні напівпрочинені двері, припадала обличчям до кожного віконечка. Великим столом спокійно походжали павичі. У театральній залі під овації глядачів двоє чоловіків розігрували пародійну дуель, водночас декламуючи вірші. У саду молоді аристократи розважалися автоперегонами серед квітників. Крізь густі випари курилень Офелія бачила, що багато хто з вельмишановних гостей розгубив свої перуки, а деякі, навпаки, не мали на собі нічого, крім них. У бібліотеці літні пані вголос читали розпутні книжки, і дівчина оці-пеніла, побачивши серед них Торнову бабцю, яка реготала разом з усіма. Вона ніде не бачила ані Беренільди, ані тітки Розеліни й не знала, радіти чи непокоїтися.

У всіх залах стовбичили жандарми в трикутних капелюхах та синьо-червоній формі. Вони лишалися насторожі, пильно в усе вдивлялися і нагадували іграшкових солдатиків. Офелія не розуміла, навіщо вони тут.

Увійшовши до гральної кімнати, вона полегшено зітхнула, побачивши тітку Розеліну (її легко було впізнати завдяки чорній сукні), яка спала на канапі. Офелія злегка поторсала її за плече, але не змогла розбудити. Повітря тут повнилося наркотичними випарами, очі защипало від сліз. Дівчина поглянула на картярів та більярдників: майже всі позасинали за своїми столами. Лакеї, тихі, мов тіні, пропонували найстійкішим коньяк та сигари.

Арчибальд лежав у кріслі, закинувши на спинку схрещені ноги й потягуючи кальян. Його погляд блукав десь у порожнечі задумливо й меланхолійно, без жодного сліду звичної усмішки. Офелія подумала, що цьому чоловікові ніколи й нізащо не довірятиме. Треба ж таке утнути — організовувати оргію на честь вагітної жінки!

У глибині кімната, напівлежачи на софі, Беренільда грала в шахи, сонними жестами переставляючи фігури. Офелія попростувала до неї. Нехай вона не могла говорити, але мала знайти спосіб переконати її повернутися до своєї кімнати разом з тіткою Розеліною, поки тут іще не почалися справжні неподобства. Уклонившись, вона клацнула підборами, як робили всі слуги, щоб сповістити про свою присутність, але Беренільда ледве глянула на неї і продовжила партію, ніби її тут не було.

Офелія почувалася, мов меблі.

— Обережно, шевальє, — солодким голосом прожебоніла Беренільда, висуваючи вперед свою туру. — Зараз вашій королеві буде непросто.

«Шевальє?» Лакеям не можна роздивлятися аристократів, однак Офелія не змогла стриматися, позирнула на сусіднє крісло й страшенно здивувалася. Суперник Беренільди (золотаві кучері, пухкі щоки, круглі окуляри) здавався безмежно засмученим. Він гриз собі нігті. З вигляду йому було не більше десяти років. Ніжки в пантофлях ледь торкалися підлоги. Що ця дитина робила тут о такій порі?

— Шах королю, — повідомила Беренільда.

Шевальє смачно позіхнув і перекинув свою фігуру тильним боком руки.

— Якби мене вчив мсьє Торн, — сказав він, ледве ворушачи язиком, — я грав би в шахи ліпше.

— Шевальє, я подбала про те, щоб ви мали найкращого наставника. Ваш успіх беззаперечний, запевняю. І, по щирості, я б жодній дитині у світі не побажала мати мого племінника за вчителя.

Умочивши в склянку з молоком печиво, шевальє почав гризти його, розсипаючи крихти на свої чудові оксамитові штанці.

— Перепрошую, мадам. Я цілком погоджуюся з вами й дуже вдячний за все, що ви робите для мене.

— Вам добре в дядька?

— Так, мадам. Він трохи недочуває, алея добре ладнаю з його собаками.

Офелія не вірила своїм очам, особливо зважаючи на те, що зовсім нещодавно вона бачила чоловіків та жінок, що поринули в розгул.

На неї вже почали діяти наркотичні випари цієї кімнати. Аж ніяк не хотілося впасти на канапу поруч із тіткою Розеліною. Вона могла покашляти, щоб нагадати Беренільді про себе, але, з іншого боку, боялася виказати себе. Коли сам шевальє звів на неї погляд очей за товстими, мов із пляшкового скла, окулярами, вона аж підстрибнула. Від повік і аж до брів тягнулося татуювання Міражників.

— Ви служите мадам? Працюєте в маєтку? Вам подобається моя кімната?

Офелія замість відповіді лише дурнувато кліпала очима. Отже, дитяча кімната належала йому? Що ж, допитливість шевальє бодай очутила Беренільду.

— Вибачайте, шевальє, але вже доволі пізно, — сказала вона, удаючи, що стримує позіхання. — Я чудово танцювала й розважалася!

— Мадам, — сказав хлопчик, ввічливо схиляючи голову. — Якщо забажаєте, продовжимо нашу розмову іншим разом.

Офелія мерщій простягнула руку Беренільді, побачивши, що та нетвердо стоїть на ногах. Її очі, зазвичай такі вологі, застигли, мов скляні. Вона пила й курила більше, ніж дозволяв би здоровий глузд, і Офелія добре розуміла, що, зважаючи на її стан, це було справжнім божевіллям.

— Що це ви коїте? — спитала Беренільда в Арчибальда, який розтягнувся вниз головою в кріслі.

Вийнявши з рота мундштук кальяну, він видихнув блакитний димок. Старий циліндр скотився з голови, і світле волосся звішувалося аж на килим.

— Я споглядаю своє існування з іншої точки зору, — серйозно пояснив він.

— Лишенько! І що ж ви там бачите?

— А бачу я те, що, хоч з якого боку глянь, воно геть позбавлене сенсу. І що в цій позі кров приливає до голови, — додав він, криво посміхнувшись. — Ви вже покидаєте нас? Бажаєте, щоб я вас провів?

— Ні-ні, продовжуйте свою медитацію.

Офелія зрозуміла, що тепер опікуватися цією справою повинна вона. Беренільда всією своєю вагою привалилася до її плеча, і дівчина твердо тримала її, ведучи гральною кімнатою та коридорами. На щастя, вони швидко прийшли до красивих золотих ґраток ліфта.

— Доброго вечора, мадам! — весело привітався ліфтер і вклонився їй.

— До моєї кімнати, — наказала Беренільда.

— Звісно, мадам.

Вони піднялися на найвищий поверх Місяцесяйва. Офелія зціпила зуби, коли тягла на собі Беренільду до покоїв Арчибальда. Вона тепер уже всією своєю вагою упала на неї, а нігтями, немов лезами, вп’ялася їй у плече. Сама лише багатоповерхова перука Беренільди, мабуть, була вагою не один кілограм.

Вони увійшли до передпокою, де щось наспівував програвач, а потім потрапили нарешті до відведеної для Беренільди кімнати. Покоївки вже розпакували валізи й порозкладали речі.

Щойно всадовивши господиню, Офелія кинулася до шаф. У кожній кімнаті пані, гідної так називатися, десь мав лежати нашатир. Вона врешті знайшла шафу, де були розставлені пляшечки з мінеральною водою та трісковою олією, а також безліч слоїків. Відкоркувавши один з них, вона одразу засунула корок назад у слоїк: ніздрі обпекло гострим запахом. Так, вона знайшла те, що шукала.

Офелія ледь не впустила все, що тримала в руках, на килим, коли Беренільда раптом схопила її за зап’ястя.

— Хлопчик, з яким ви мене бачили... — хрипко мовила вона, — ніколи до нього не наближайтеся. Ви добре втямили те, що я сказала?

Офелії зараз було зрозуміло тільки одне: тітка Розеліна залишилася сама внизу. Кілька разів смикнувши руку, вона врешті вивільнилася.

У коридорі ліфт уже встиг спуститися. Офелія натиснула на важіль виклику. Коли ґратки прочинилися, люб’язна усмішка на обличчі ліфтера одразу розтанула.

— Це ти викликав ліфт?

Кивнувши, Офелія увійшла, однак він виштовхнув її так грубо, що в неї аж подих перехопило.

— Ти за кого себе маєш? За маркіза? Ще раз мене потурбуєш — усі зуби повибиваю!

Ошелешена Офелія стояла й дивилася, як він замикає ґратки свого розкішного ліфта й спускається. Довелося пройти довгим коридором і повернутися до кімнати для челяді. Навіть службові сходи цього разу вирішили показати свій норов, прикинувшись звичайними й змусивши Офелію спускатися всіма поверхами пішки.

На щастя, приспана випарами тітка Розеліна лежала на тій самій канапі, де залишила її Офелія. Від нашатирної солі, що її тицьнула Офелія їй під ніс, та здригнулася, наче від ляпасу.

— Смердюча куля і брудні шкарпетки! — пробурмотіла вона, відштовхуючи слоїк.

Офелія кілька разів підморгнула їй, даючи на мигах зрозуміти, що потрібна стриманість. Якщо розмовляти, як на Анімі, їхній грі настане кінець. Побачивши схилене над нею бліде обличчя Міма, Розеліна сіла й розгублено озирнулася на картярів та більярдників.

— Де Бере... мадам?

Замість відповіді Офелія подала їй руку. Не привертаючи до себе уваги, вони вийшли з гральної кімнати і, подолавши кілька поверхів, прийшли до Беренільди. Вона вже зняла перуку й розмотала телефонний кабель аж до ліжка.

— Моя челядь повернулася, — повідомила вона в слухавку. — Зараз ти вже спокійніше почуваєшся? Перший вечір минув без жодних проблем.

Тітка Розеліна, щойно знайшовши віяло, обурено замахала ним. Цілком очевидно, що вона мала іншу думку про цей вечір.

— Я користуватимуся своїм ключем, не переймайся, — вела далі розмову Беренільда. — Ні, я сама тобі передзвоню. Бувай.

Вона простягнула Офелії слухавку зі слонової кістки.

— Цей хлопчик став надзвичайно дбайливим, — сказала вона їй не без сарказму.

Офелія поклала слухавку швидше, ніж треба було б. «Ваша доля справді непокоїть мене». І що? Хіба їй від цього легше? Беренільда з Арчибальдом безвідповідальні, мов розбещені діти, і Торн про це знає. Якщо чоловік покинув власну наречену в такому кублі розпусти, як йому язик повертається казати, що він про неї турбується?

— Замкніть двері, — подала з ліжка голос Беренільда.

Вона зняла із шиї ланцюжок і подала Офелії красивий ключик, інкрустований самоцвітами, який дав їй Арчибальд. Після першого оберту ключа їх оповила мертва тиша. У передпокої по той бік дверей раптом змовкла хрипка мелодія, що лилася з програвача.

— Зараз ми можемо спокійно поговорити, — змучено промовила Беренільда. — Ми захищені від чужої цікавості, поки ці двері замкнені на ключ.

Офелія з тіткою нерішуче перезирнулися, і Беренільда, роздратовано клацнувши язиком, взялася розбирати свою зачіску. Вона виймала шпильки, і золоті кучері гарно спадали на плечі.

— Кімнати Місяцесяйва найбезпечніші на Полюсі, пані. Кожен оберт ключа відділяє нас від світу. Насправді ми ніби не тут, розумієте? Можете кричати, а вас навіть із сусідньої кімнати не почують, якщо прикладуть вухо до дверей.

— Не можу стверджувати, що мені від цього спокійніше, — просичала тітка Розеліна.

— Ми зачинятимемося, лише щоб перепочити, — утомлено запевнила її Беренільда. — І прикрутіть це світло, дуже вас прошу!

Вона впала головою на подушку й почала розтирати собі скроні. На обличчі в неї був вираз болю. Гарне волосся зім’ялося під перукою, а шкіра, зазвичай така доглянута, стала блідою, наче віск. Однак Офелія мала визнати, що в такому стані, виснажена, Беренільда ще більше вражала своєю вродою.

Тітка Розеліна, пригасивши світло, здригнулася, побачивши безлику машкару Міма.

— Не можу я звикнути до цього недолугого маскараду! Ти можеш роздягнутися бодай зараз, коли ми самі?

— Не варто, — сказала Беренільда. — Офелія не спатиме з нами. Лишатися з хазяйкою можна тільки компаньйонкам та годувальницям.

Обличчя тітки Розеліни, зазвичай жовте, стало сірим.

— А куди ж вона піде? Я маю наглядати за своєю хрещеницею, а не за вами!

— Мені вже дали кімнату поряд з вашою, — сказала Офелія, показуючи ключ. — Я буду в ній.

У глибині душі вона сподівалася, що тітка ніколи не потрапить у Лазні.

— Де мама? — занепокоїлася раптом Беренільда, помітивши її відсутність.

— У бібліотеці, — відповіла Офелія. — Здається, їй там аж ніяк не нудно.

Вона нічого не сказала про сороміцькі читання, у які бабуся поринула в компанії своїх ровесниць.

— Скоро підете по неї, дитинко. А поки що приготуйте нам чай.

В апартаментах Беренільди була кухонька. Поки тітка Розеліна ставила кований чайник на газовий вогонь, Офелія знайшла чашки, розбивши лише одну з них.

— Чому мені не можна наближатися до шевальє? — спитала вона, шукаючи цукорницю в шафці для продуктів.

Беренільда, розкинувшись на ліжку, витерла чоло мережаною хусточкою. Якщо їй не стане зле після всього викуреного й випитого цієї ночі, їй дуже пощастить.

— Ані вам, ані мадам Розеліні, — видихнула вона. — Це дуже небезпечний ілюзіоніст, і ви програєте в його грі, люба моя дитино.

— Однак ви прегарно трималися, — здивувалася Офелія, збираючи цукор, який розсипала по підлозі.

— За нашою невинною партією в шахи розігралася інша битва. Цей хлопчик намагається піймати мене в пастку своєї уяви, а я докладаю неймовірних зусиль, щоб від нього врятуватися! Він цілком може розважитися вашим коштом лише за те, що ви служите мені.

— Розважитися нашим коштом? — насупилася тітка Розеліна.

Беренільда перекотилася на інший бік й іронічно всміхнулася їй.

— Знаєте, що таке гіпноз? Це мов бачити сни, не засинаючи, мадам Розеліно, — сказала вона, розкотисто вимовивши «р». — Але цей сон буде вам накинуто силою.

— От паскудник малий! Мушу визнати, що в нас діти не завжди янголятка, але найгірша їхня забавка — натиснути на дзвінок, а потім утекти, мов кроленя.

Почувши це, Беренільда засміялася, але так невесело, що в Офелії мороз пішов поза шкірою.

— А що вій має проти вас? — допитувалася дівчина. — Мені здалося, що ви не бажаєте йому зла.

Беренільда скинула з ніг черевики й глянула на балдахін свого ліжка.

— Я дещо заборгувала йому. Стара історія, розкажу колись, іншим разом.

Запала тиша, посеред якої пролунав посвист чайника. Тітка Розеліна, стиснувши вуста в тоненьку ниточку, подала чай, але Беренільда невдоволено відштовхнула чашку.

— Офеліє, сонечко, чи не могли б ви принести мені портсигар, запальничку й трохи горілки?

— Ні.

Беренільда підвелася з подушки, а в тітки Розеліни аж перекинулася чашка. Не вірячи власним вухам, обидві втупилися в чоловічка, який закляк на килимі, стискаючи в руках цукорницю.

— Боюся, що не розчула, — солоденьким голосом промовила Беренільда.

— Ні, — дуже спокійно повторила Офелія. — Перепрошую за відвертість, але вашим перегаром тхне аж сюди. Хіба ви не розумієте, яким випробуванням піддаєте себе й дитину, яку носите? Якщо ви самі не здатні, за вас думатиму я.

Тітка Розеліна всміхнулася дуже коротко, лише на мить оголивши свої конячі зуби.

— Вона має рацію. Жінка вашого віку повинна дуже берегти себе.

Беренільда в подиві вигнула брови й зчепила руки на животі.

— Жінка мого віку? — невиразно пробурмотіла вона. — Та як ви насмілилися на таке?

Вона була надто виснажена, щоб розгніватися. Її голова знову торкнулася подушки, і по ній водоспадом розсипалися біляві кучері.

— Я справді почуваюся якось дивно. Боюся, що була необережна.

— Пошукаю вам нічну сорочку, — сухо промовила тітка Розеліна.

Розкинувшись на ліжку у своїй гарній зім’ятій сукні, Беренільда раптом стала здаватися такою беззахисною, що серце Офелії мимохіть прихилилося до неї. «Я мала б ненавидіти цю жінку, — міркувала вона. — Це примхлива, самозакохана егоїстка, яка кроку не ступить, не прорахувавши все заздалегідь. Тоді чому я відчуваю, що повинна дбати про неї?»

Підтягнувши до ліжка стілець, дівчина сіла. Вона щойно зрозуміла, що її справжній обов’язок тут, поза сумнівом, полягатиме саме в цьому — захищати Бере-нільду від її ворогів, родичів... і від неї самої.