Зимові заручини

ВІЗИТ

— Не ганьбіть свою професію, юначе, — прожебонів Ґюстав.

Офелія подивилася на брунатний слід, що лишився на папері від її праски. З усіх повсякденних важких обов’язків найневдячнішою роботою для неї було прасування газет. Слугам у вестибюль щоранку привозили стос газет, а лакеї мали поскладати їх заново так, як було б зручніше для господарів. Офелія зазвичай спалювала по три-чо-тири, перш ніж правильно скласти бодай одну. Ренар зазвичай робив це замість неї, але сьогодні він мав зелений пісочний годинник, тому насолоджувався заслуженим відпочинком. А Офелії не щастило, тож саме сьогодні вранці мажордом прийшов перевірити їхню роботу.

— Ви ж розумієте, що я не стану терпіти такого нищення речей, — сказав він, широко всміхаючись. — Відтепер ви не працюватимете з пресою. Але сьогодні віднесіть мадам Беренільді результат своєї незграбності. Якщо язика не маєте, спробуйте відростити собі бодай хоробрість.

Захихотівши, Ґюстав подрібушив геть. Мажордом уже не вперше знущався так з Міма. Під його солодкавою манерою спілкування крилося бажання принижувати й викривати нижчих за рангом. Зважаючи на перегар, криво пришпилену манишку й вдягнену навспак перуку, сам він справляв жалюгідне враження, але, за словами Ренара, довів до самогубства вже не одну людину.

Офелія почувалася надто виснаженою, щоб обурюватися. Прямуючи до білого будуару з напівспаленою газетою на таці, вона почувалася так, ніби її загорнули у вату. Бігаючи зі своєї кімнати, просоченої вогкістю, в оманливо-теплі коридори й недосипаючи, вона врешті захворіла на ангіну. Боліли голова, горло, вуха та ніс, і не було її шалика, щоб зігрітися. Якби вона не віддала всі пісочні годинники Ренару, з радістю відпочила б протягом дня.

Ідучи службовим коридором, Офелія намагалася розібрати великий шрифт заголовків підпаленої газети.

Уже весна? Час так швидко проминув... Офелія перегорнула газету, щоб подивитися прогноз погоди. Мінус двадцять п’ять градусів. Термометр цього ковчега немовби застиг на цій позначці на багато місяців. Чи пом’якшиться клімат, коли повернеться сонце й зміниться пора року? У глибині душі їй не дуже кортіло це знати: кожен день наближав весілля, заплановане на кінець літа.

У безумному ритмі життя Торна Офелія майже не мала часу думати про нареченого й не мала сумніву, що й він так само нечасто згадує про неї. «Ваша доля справді турбує мене», — сказав він колись. Що ж, якщо він і турбувався про свою наречену, то лише на відстані. Відколи вони прибули до Місяцесяйва, він більше не з’являвся. Якби він цілковито забув про її існування, Офелія не здивувалася б.

Груди перехопило від кашлю. Вона почекала, поки напад минув, і штовхнула двері для слуг, що вели до білого будуара. Цей невеличкий жіночий салон був найзручніший і найвишукаиіший у всьому замку: суцільне мереживо, подушечки й м’які оксамити. Згідно з поетичною ілюзією, зі стелі падали сніжинки, які ніколи не долітали до килима.

Сьогодні в білому будуарі зібралися семеро Арчи-бальдових сестер з Беренільдою, щоб помилуватися новою колекцією капелюхів барона Мельхіора.

— Дозволю припустити, що ось цей мав би сподобатися вам, мадемуазель, — сказав він Ладі, передаючи їй квіткову композицію. — Троянди квітнуть протягом усього балу, аж поки не розкриваються вповні. Я назвав це «Вечірнім цвітінням».

Усі жінки привітали його оплесками. Барон Мельхіор, Міражник з огрядним черевцем, заснував власний дім мод. Жодна уява не могла вигадати таких ілюзій, як тканини, якими він оздоблював свої вироби. Що сміливіше він діяв, то більше йому щастило. Казали, що в нього золоті руки. Штани з різними візерунками, що змінюються протягом дня, — творіння Мельхіора. Музичні краватки для особливих нагод — теж Мельхіор. Жіноча білизна, що ставала невидимою рівно опівдні, — теж він.

— Мені до вподоби ось цей шовковий домашній чепчик із сіточкою, — похвалила Беренільда.

Її сукні були скроєні так, щоб приховати живіт, але попри це вагітність ставала дедалі помітнішою. Офелія стежила за нею, стоячи в кутку. Ця вдова аж сяяла, випромінюючи вроду. Як їй це вдавалося за її шаленого життя?

— Ви справді знаєтеся на речах, — відповів Мельхіор, пригладжуючи свої напомаджені вуса. — Я завжди вважав, що ви виняток у своїй родині, мадам. У вас чудовий смак, притаманний Міражникам!

— Ой, бароне, не варто нікого кривдити, — мелодійно розсміялася Беренільда.

— А от і сьогоднішні новини!

І Розрада взяла газету з таці Офелії, елегантно вмостилася в глибокому кріслі, але одразу насупилася.

— Схоже на те, що ця газета надто близько познайомилася з праскою.

— Міме, сьогодні ти позбавлений перерви, — оголосила Беренільда.

Офелія навіть не чекала іншого: вона не мала ілюзій щодо себе. Розливаючи всім чай, тітка аж заціпеніла від люті. Вона тримала на Беренільду зло за кожне покарання своєї племінниці.

— Ось лишень послухайте! Вони про це написали! — пирхнула Розрада, зарившись у газету своїм гарним носиком. — «Виїзди карет у садах Місяцесяйва завжди вражали. Учора графині Інґрід не пощастило, і вона показала це на своєму прикладі. Чи то карета була завелика? Чи то графиня впрягла надто норовливих жеребців? Ніщо не могло спинити їх. Ані батіг, ані вуздечка, і графиня пролетіла широкою алеєю, мов вихор, що його здійняла буря, і зчинила неймовірний галас, благаючи про допомогу». Стривайте, не смійтеся, найкраще наприкінці! «Чи то ворота були занизькі, чи то карета зависока, але їй знесло дах. Ми довго тут це описуємо, але насправді все сталося миттєво. Шалена поїздка, на щастя, добре закінчилася, і графиня відбулася чималим переляком та ще трохи забилася».

— Як це жалюгідно! — сказала Мелодія.

— Якби від сорому вмирали... — зітхнула Грація, не договоривши.

— Наступного разу вона приїде в скромнішій кареті, — по-філософськи підсумувала Світосвітла.

— Або візьме стриманіших жеребців, — докинула Де-ліція.

Арчибальдові сестри так сміялися, що довелося їм діставати хусточки. В Офелії гуло в голові. Цей щебет здавався їй смертельно нудним. Беренільда, яка прихильно дивилася на веселощі дівчат, помахала перед собою віялом.

— Ну ж бо, любі мої, не варто аж так сміятися з нещасливої пригоди цієї бідолашної Інґрід.

— Дуже слушне зауваження, — погодилася Ждана. — Заспокойтеся трохи, дурненькі, — порадила вона ущипливим тоном. — Хай там як, а графиня — наша гостя. Ми самі її запросили.

Арчибальдові сестри недарма носили свої прізвиська. Ждана постійно казала щось виважене, Розрада сміялася з усього, Мелодія скрізь бачила привід поговорити про мистецтво, Світосвітла засліплювала всіх ясністю своїх розумних суджень, а Деліція все розглядала з позиції чуттєвих задоволень. Що ж до маленької Лади, то дівчинка була така мила, що навіть найнеприємніші слова, вилітаючи з її вуст, здавалися перлинками.

Павутина... Це слово набирало об’ємного значення, коли бачила їх разом.

Попри всі відмінності віку й характеру здавалося, що сестри — насправді одна людина. Досить було комусь із них простягнути руку, й інша одразу передавала пудреницю, рукавички, щипчики для цукру, не відволікаючись від того, що робила в той момент. Досить було одній з них почати речення, інша закінчувала його, наче так і треба. Часом усі вони починали хором сміятися без видимої причини. Іноді, навпаки, вони шарілися від сорому, і жодна не могла продовжити розмову — зазвичай таке траплялося, коли Арчибальд «відвідував» одну з гостей у палаці.

Арчибальд...

Після побаченого в бібліотеці Офелія вже не могла боротися з якимось невиразним побоюванням. Вона відчувала, що доступилася до чогось дуже важливого, але не могла про це говорити ні з ким, а надто — з Бере-нільдою. Що довше вона думала, то сильніше переконувалася: фаворитка організувала Ториів шлюб для того, щоб відвоювати собі місце біля Фарука.

— Бароне, можна подивитися на стрічки? — солодким, як завжди, голосом озвалася Лада.

Мельхіор поставив чашку й широко всміхнувся — аж настовбурчилися незавиті вуса.

— Мадемуазель, я чекав, коли ви спитаєте. Створюючи нову колекцію, я думав саме про вас.

— Про мене?

Лада радісно скрикнула, коли барон розщепив свою валізу для зразків. На чорній оксамитовій підкладці кожна кольорова стрічка мала подобу кольорового метелика, що тріпотів крилами. Дівчинка вирішила переміряти геть усе.

— Принесіть велике дзеркало.

Отупіла від виснаження, Офелія не одразу зрозуміла, що звертаються до неї.

— Віддавати накази чужим слугам — поганий тон, — зауважила Ждана.

— Моя челядь до ваших послуг, люба, — промовила Беренільда, ніжно гладячи дівчинку по голові. — Цей лакей мені зараз не потрібен.

Дзеркало було важке, як свинець, однак Лада поводилася так само безжально, як Беренільда.

— Ні, не ставте, — наказала вона. — Тримайте ось так, на висоті мого зросту. Ні, не нахиляйте, краще станьте на коліна. Ось так і стійте.

Лада зверталася до неї ніжним голосом, немовби робила Офелії велику ласку цими вимогами. Довге, невимовно м’яке волосся, перламутрова шкіра, ясні, мов чиста вода, очі... Вона вже зараз залюбки використовувала свої чари. Офелія лишалася байдужою до них, бо встигла побачити кілька сповнених люті істерик і знала, що хороші манери — лише позолота, яка відлущується, коли бодай щось іде не так. Вона щиро співчувала її майбутньому чоловікові.

Тримаючи в руках дзеркало, Офелія боролася з нестерпним бажанням чхнути, а дами розмовляли, сміялися, пили чай і міряли капелюшки.

— Мадам Беренільдо, відішліть свого лакея геть, — промовив раптом Мельхіор, затуляючи ніс хусточкою. — Він лише те й робить, що кашляє та шморгає носом. Це огидно.

Якби Офелія могла заговорити, вона перша погодилася б з бароном, але Беренільда не встигла відповісти: у двері делікатно постукали.

— Іди відчини, — скомандувала вона.

В Офелії вже ноги заніміли. Вона з радістю поставила важке дзеркало. Відчинивши двері, вона так здивувалася, що аж забула вклонитися. Перед нею, скований своєю уніформою, в еполетах з китицями, ще худіший і похмуріший, ніж зазвичай, вищий за неї на дві голови, стояв Торн і заводив свій годинник.

Він увійшов, навіть не глянувши на Офелію.

— Пані... — привітався він, ледь розтуливши вуста.

У маленькому будуарі запала тиша. Усі були приголомшені. Беренільда припинила гратися з віялом, на тітку Розеліну від подиву напала гикавка, сестри вклякли на місці із чашками в руках, а Лада кинулася до старшої сестри й сховала обличчя в її спідниці. Цей мовчазний велетень самою лише своєю присутністю зруйнував чари жіночого затишку. Торн був такий високий, що штучний сніг під стелею кружляв у нього перед очима, наче рій білих мух.

Беренільда отямилася першою.

— Що за манери! — промовила вона зі своїм чарівним хрипким акцентом. — Ти заскочив нас зненацька, а мав би попередити.

Торн знайшов крісло, не захаращене ані подушками, ані мереживом, і сів, зігнувши довгі, мов у лелеки, ноги.

— Я заносив документи до кабінету посланника й скористався із цієї нагоди, щоб завітати до вас, тітонько. Я не заберу багато вашого часу.

Почувши ці слова, усі Арчибальдові сестри полегшено зітхнули. Що ж до Офелії, то вона страшенно мучилася, намагаючись грати свою роль, непорушно стояти в кутку й не дивитися на обличчя Торна. Вона чула, що її нареченого не дуже полюбляють, але переконатися в цьому на власному досвіді — інша річ. Чи знав він, хто ховається в подобі Міма? Чи здогадувався, що в будуарі його наречена, яка мовчки дивиться на те, як холодно його приймають?

Здавалося, Торн був байдужий до цієї атмосфери. Прилаштувавши на колінах теку з документами, він розпалив люльку, попри те що всі навколо обурено закашляли. Позирком з-під насуплених брів відмовився від чаю, який запропонувала тітка Розеліна. Офелія зараз не змогла б визначити, хто з них більш невдо-волено закопилив губу.

— Мсьє інтенданте! — усміхнувся барон Мельхіор. — Мені так приємно бачити вас! Уже кілька місяців намагаюся потрапити до вас на аудієнцію.

Торн позирнув на нього холодним сталевим поглядом, від якого багато хто розгубився б, натомість барон продовжив, радісно потираючи руки, унизані перснями:

— Чи знаєте ви, що всі з нетерпінням чекають вашого весілля? Таку церемонію не можна організувати в останній момент. Я впевнений, що для чоловіка, який усе планує, це очевидно. Беру на себе зобов’язання витворити для обраниці вашого серця найчарівніше вбрання нареченої!

Офелія ледь не привернула увагу всіх, але все-таки стримала напад кашлю.

— Я обміркую це, коли настане час, — похмуро озвався Торн.

Барон вийняв з капелюха записник таким самим жестом, яким штукарі витягують білого кролика.

— Ми все миттю владнаємо. Чи могли б ви повідомити мені розмір нареченої?

Поза сумнівом, Офелія ще ніколи в житті не відчувала такого сорому. Вона хотіла провалитися крізь килим.

— Мене це не цікавить, — твердо промовив Торн голосом, у якому вчувалося відлуння бурі.

Змащені бріоліном баронові вуса опустилися, усмішка згасла. Він закліпав татуйованими повіками, а потім склав записник.

— Воля ваша, мсьє інтенданте, — сказав він, і від його м’якого тону стало лячно.

Він застібнув валізу зі стрічками й поскладав усі капелюхи в скриню. Офелія була впевнена, що Торнова поведінка страшенно обурила його.

— На все добре, — тихо промовив Мельхіор жінкам.

Коли він пішов, у будуарі запала ніякова тиша. Сховавшись за спідницею старшої сестри, маленька Лада бридливо позирала на Торнові шрами.

— Ще більше схуднув, — докірливо сказала Беренільда. — Ти на всіх цих бенкетах з міністрами не знаходиш часу поїсти?

Деліція підморгнула сестрам і підійшла до Тернового крісла, пустотливо всміхаючись.

— Мсьє Торн, нам кортить познайомитися із цією дівчинкою з Аніми, — протуркотіла вона. — Ви її ховаєте?

Офелія занепокоїлася, що тільки й говоритимуть про неї. Вона сподівалася, що в цій розмові не вирине її зустріч з Арчибальдом. Замість відповіді Торн лише поглянув на годинник, тому Деліція, набравшись сміливості, нахилилася до нього. Її біляві кучері тріпотіли від кожного руху голови.

— Ви бодай могли б сказати нам, на що вона схожа?

Торн так зиркнув в очі Деліції, що її усмішка миттю зів’яла.

— Я міг би сказати вам, на що вона не схожа.

Офелія під своєю незворушною маскою Міма скинула бровами. Про що це він?

— Мушу повернутися до своїх обов’язків, — сказав Торн, клацнувши кришкою годинника.

Він підвівся і двома великими кроками вийшов з кімнати. Офелія зачинила за ним двері, не знаючи, що й думати. Якщо він посидів тут так недовго, то навіщо взагалі приходив?

Одразу знов полилася розмова, ніби ніщо її і не переривало.

— Мадам Беренільдо! Чи погодилися б ви зіграти з нами в опері навесні?

— Ви були б чудова в ролі красуні Ізольди!

— До того ж на виставу завітає монсеньйор Фарук. Ви могли б нагадати йому про себе!

— Мабуть, — відповіла Беренільда, махаючи віялом і майже не слухаючи.

«Чи, бува, не сердиться вона?» — подумала Офелія, прочищаючи собі ніс. Причину вона зрозуміла пізніше, коли Беренільда віялом указала на підлогу.

— Що це я бачу на килимі?

Офелія сіла навпочіпки біля Торнового крісла й узяла в руки красивий брусочок срібла.

— Печатка інтендантської служби, — сказала Світо-світла. — Мабуть, вашому вельмишановному племінникові страшенно прикро було загубити її.

Офелія не знала, що робити далі, тож Беренільда роздратовано тицьнула в неї віялом.

— Чого чекаєш? Віднеси йому!