Зимові заручини

КІМНАТА

Офелія підвела скуйовджену голову з подушки, розтуливши обважнілі від сну повіки. Її щось розбудило, але вона не знала, що саме. Розтягнувшись на ліжку, вона вдивлялася в неясні контури кімнати. За парчевою завісою балдахіна ледь видно було свинцеве перехрещення віконної рами. Затуманені шибки світлішали: до ранку лишилося зовсім трохи.

Офелія заснула не одразу. Вона все життя прожила в одній кімнаті з братом і сестрами, тому їй незвично було опинитися на самоті в незнайомому місці, та й розмова за вечерею аж ніяк не могла налаштувати на сон.

Дівчина уважно вслухалася в тишу, посеред якої годинник на каміні ритмічно відбивав час. Що ж могло її розбудити? Аж тут раптом у двері тихенько постукали. Отже, їй не наснилося.

Коли Офелія відкинула перину, від холоду аж дух перехопило. Вдягнувши поверх нічної сорочки вовняну кофтину, вона ступила килимом до дверей, налетівши на ослінчик для ніг, і повернула ручку.

— Не кажіть, ніби я вас не попереджав, — гримнули на неї.

Довжелезне пальто, чорне, як смерть, ледь вирізнялося на тлі темряви, що панувала в коридорі. Без окулярів Офелія радше вгадала, аніж упізнала, що перед нею стоїть Тори. Що ж, вій справді вмів зав’язати розмову...

Ще сонна, вона здригнулася від крижаного протягу, яким віяло з дверей. Треба було зібрати себе докупи.

— Я вже не можу відступити, — урешті пробурмотіла вона.

— Так, надто пізно. Відтепер нам доведеться якось ладнати між собою.

Офелія протерла очі, ніби це могло допомогти від короткозорості, але знову побачила замість Торна лише величезне чорне пальто. Утім його тон чудово давав зрозуміти, як мало його тішить така перспектива, і це наповнювало Офелію невимовним полегшенням. їй здалося, ніби вона бачить у Торнових руках валізу.

— Ми вже знову їдемо?

— Я їду, — уточнило чорне пальто. — А ви лишаєтеся з моєю тіткою. Я вже й так чимало часу згаяв і повинен знову взятися до справ.

Офелія раптом усвідомила, що досі не знає, що за робота в її нареченого. Вона завжди сприймала його як мисливця, тому досі не запитувала.

— До яких справ?

— Я працюю в інтендантській службі, — роздратовано сказав він, — але прийшов не для того, щоб говорити про дрібниці. Я поспішаю.

Офелія ширше розплющила очі. Вона просто не могла уявити собі Торна чиновником.

— Я слухаю вас.

Торн так різко штовхнув на Офелію двері, що аж прищемив їй пальці на ногах. Він тричі повернув засув на відчинених дверях, щоб показати, як він працює. Справді мав її за пришелепувату.

— Відсьогодні щоночі зачинятиметеся на два засуви. У кмітили? Не торкайтеся жодної їжі, крім тієї, яку подають за столом, і прошу вас: подбайте, щоб ваша компаньйонка, яка ні на мить ие вгаває, стежила за своїм язиком. Не дуже розумно нападати на Беренільду в її ж домі.

Офелія не змогла стримати позіхання, хоча це й було нечемно.

— Ви радите чи погрожуєте?

Чорне пальто витримало паузу. Запало важке мов свинець мовчання.

— Моя тітка — ваша найкраща союзниця, — урешті сказав Торн. — Ніколи не відмовляйтеся від її захисту, нікуди не ходіть без її дозволу, нікому, крім неї, не довіряйте.

— Тобто й вам не довіряти?

Пирхнувши, Торн зачинив перед нею двері. Він не мав ані найменшого почуття гумору.

Офелія пішла шукати окуляри, що завалилися між подушки, потім стала біля вікна й протерла рукавом запітніле скельце. Надворі світанок розфарбовував небо в бузковий колір і легенько торкався хмаринок рожевим пензлем. Розкішні осінні дерева купалися в мареві. Ще не зовсім розвиднилося для того, щоб листя втратило сірий колір, але от-от з-за обрію вигулькне сонце — і весь парк запалахкотить червоно-золотою пожежею.

Офелія споглядала приголомшливий краєвид і дедалі більше переконувалася: це ілюзія. Дуже вдала копія природи, але все одно копія.

Вона опустила погляд. Торн у своєму великому пальті вже крокував садовою доріжкою між двома квітниками фіалок, тримаючи в руках валізу. Цей тип геть перебив їй сон.

Від холоду в Офелії цокотіли зуби. Вона позирнула на згаслий вогонь у каміні. Таке відчуття, ніби вона потрапила в льох. Знявши нічні рукавички, які запобігали безладному читанню уві сні, вона перехилила глек над вишуканим фаянсовим умивальником на туалетному столику.

«І щодалі?» — міркувала вона, збризкуючи собі щоки холодною водою. Сидіти на одному місці не хотілося. Попередження Торна радше заінтригували її, аніж налякали. Чоловік, який завдав собі великого клопоту, щоб захистити жінку, яка анітрохи не подобалася йому...

І була ще оця дрібничка. Щось невловиме, якесь ледь помітне зніяковіння Беренільди за вечерею. Може, це й не мало аж такого значення, але воно не давало Офелії спокою.

Дівчина дивилася в дзеркало на туалетному столику на свій почервонілий ніс, на вії, вкриті перлинками водяних крапель. Чи стежитимуть за нею? «Дзеркала! — вирішила раптом вона. — Якщо я хочу зберегти свободу руху, треба вивчити розташування всіх тутешніх дзеркал».

Вона знайшла в гардеробі оксамитовий пеньюар, але там не було жодного домашнього взуття. Офелія зробила невдоволену міну: довелося втиснути ноги в дорожні чоботи, що набрали колись води, а тепер висохли й зашкарубли. Вислизнувши з кімнати, вона пішла головним коридором. їм з тіткою, двом гостям, відвели почесні кімнати з правого й лівого краю особистих апартаментів Беренільди, а ще тут було шість порожніх кімнат, до кожної з яких Офелія зазирнула. Вона запам’ятала, де гардеробна й дві вбиральні, а потім спустилася сходами. Попри ранню годину на першому поверсі вже метушилися чоловіки в сюртуках і жінки у фартухах. Вони начищали бильця сходів, обмітали пилюку з вазочок, розпалювали каміни. Навколо віяло сумішшю запахів воску, дерева й кави.

Усі вони люб’язно вітали Офелію, поки вона обходила маленькі вітальні, більярдну, їдальню та концертну залу, але дещо зніяковіли, коли зазирнула ще й на кухню, у пральню і в буфет.

Офелія подбала, щоб її відбиток лишився в усіх дзеркалах, великих і настінних. Хай би що там думав дідусь, проходження крізь дзеркала не дуже відрізнялося від читання, але, безумовно, було набагато загадковішим. Дзеркало зберігає пам’ять про образ, який у ньому відбивається. За допомогою мало вивченого процесу деякі читці могли створити прохід між двома дзеркалами, у яких відбилися, однак до цього не надавалися ані віконні шибки, ані поліровані поверхні. Не працювало це й на великих відстанях.

Не дуже сподіваючись на успіх, Офелія все-таки спробувала пройти крізь дзеркало в коридорі до своєї дитячої кімнати на Анімі. Замість перетворитися на текучу рідину, поверхня під її пальцями лишилася холодною і твердою, як у звичайнісінькому дзеркалі. Надто далеко. Офелія про це знала, але все одно почувалася розчарованою.

Піднімаючись службовими сходами, Офелія натрапила на покинуте крило будинку. У коридорах і передпокоях, немов сонні примари, стояли меблі під білими чохлами. Вона чхнула від пилюки. Може, цю частину будинку відвели, щоб приймати інших членів клану, коли вони приїжджали в гості до Беренільди?

Офелія штовхнула двері в глибині галереї. Тут панувала затхлість, тому Офелія була геть не готова до того, що чекало на неї з іншого боку: вишиті гобелени на стінах, широке, вигадливо різьблене ліжко, прикрашена фресками стеля — Офелія ще ніколи не бачила більш розкішної кімнати. У повітрі розливалося м’яке незбагненне тепло — вогонь у каміні не горів, і в попередній галереї стояв крижаний холод. Ще дивніше стало, коли дівчина помітила дерев’яного коника й вишикувану на килимі армію олов’яних солдатиків.

Дитяча кімната.

Офелія із цікавості підійшла до розвішаних по стінах сепійних світлин у рамках. На кожній з них вона побачила чоловіка й жінку з немовлям.

— Ви рання пташка.

Офелія озирнулася на Беренільду, яка всміхалася їй, стоячи у дверях. Вона була вже в новій сукні, просторій атласній, а волосся зв’язала чарівним вузлом на потилиці. У руках вона тримала п’яльця для вишивання.

— Я шукала вас, люба моя дитино. Подумала: і куди це ви поділися?

— Хто ці люди, мадам? Ваші родичі?

Беренільда всміхнулася, показавши рівні, мов перли, зуби. Вона підійшла до Офелії, щоб і собі поглянути на світлини. Зараз, коли вони стояли поруч, різниця в зрості стала ще помітнішою. Беренільда була не така висока, як її племінник, але все одно на голову вища за Офелію.

— Звісно, ні! — промовила вона зі своїм чарівним акцентом і щиро розсміялася. — Це колишні власники будинку. Вони померли багато років тому.

Офелії здалося трохи дивним, що Беренільда успадкувала його, якщо не належала до їхньої родини. Вона знову подивилася на строгі портрети. Навколо їхніх очей, від повік до брів, лежали тіні. Макіяж? Якість фото не давала змоги сказати напевно.

— А дитина?

Беренільда всміхнулася стриманіше, майже сумовито.

— Поки житиме ця дитина, житиме й кімната. Хоч би скільки я змінювала шпалери, переставляла меблі, забивала дошками вікна, вона лишається вірною цьому вигляду, який ви бачите. Безумовно, так краще.

Нова ілюзія? Чи справді це аж така дивна ідея, як спершу здалося Офелії? Анімісти врешті-решт витягували всі барви зі своїх будинків. Вона хотіла запитати, що за сила могла створити такі ілюзії і що трапилося з немовлям зі світлини, але Беренільда їй не дала. Вона вказала на крісло й сама сіла в сусіднє. Рожева лампа заливала їх м’яким світлом.

— Офеліє, ви любите вишивати?

— Мадам, я надто незграбна для цього.

Беренільда поклала п’яльця на коліна, і її ніжні руки, вкриті татуюваннями, спокійним жестом встромили голку в тканину. Уся вона була така м’яка, незворушна, на відміну від свого різкого племінника.

— Учора ви сказали, що не можна милуватися вами, сьогодні називаєте себе незграбною, — мелодійно проспівала вона. — Та ще й голос у вас тоненький і уривається на кожному слові! Урешті-решт може здатися, ніби ви хочете справити на мене погане враження, люба моя дитино. Ви або дуже скромна, або фальшива.

Попри тепло й елегантні шпалери Офелія почувалася незатишно в цій кімнаті. Здавалося, ніби вона незаконно вдерлася до якоїсь святині, і всі іграшки — від заводних мавп до м’яких маріонеток — кололи їй очі. Немає нічого більш моторошного за дитячу кімнату без дитини.

— Ні, мадам, я справді дуже незграбна. У тринадцять років зі мною трапився дзеркальний випадок.

Голка Беренільди застигла в повітрі.

— Дзеркальний випадок? Мушу визнати, що не розумію.

— Я на багато годин застрягла у двох місцях одночасно, — пробурмотіла Офелія. — Відтоді моє тіло не дуже мене слухається. Я пройшла реабілітацію, але лікар попереджав, що залишаться ускладнення. Вивихи.

На гарне обличчя Беренільди лягла усмішка.

— Ви така мила! Ви мені подобаєтеся.

Офелія, сидячи в заболочених чоботах, скуйовджена, почувалася селянкою перед цією розкішною світською пані. Сповненим ніжності жестом Беренільда поклала п’яльця на коліна й узяла вдягнені в рукавички руки Офелії у свої.

— Уявляю, як неспокійно вам, люба моя дівчинко. Усе це таке нове для вас! Обов’язково діліться зі мною всіма своїми тривогами, як з рідною матір’ю.

Офелія не стала їй казати, що рідна мати, напевно, остання людина у світі, з якою вона поділилася б тривогами. Та й узагалі вона хотіла не вилити душу, а отримати конкретні відповіді на запитання. Беренільда майже одразу відпустила її руки й вибачилася:

— Перепрошую. Іноді я забуваю, що ви чтиця.

Офелія не одразу зрозуміла, що тут не так.

— Мадам, я нічого не можу прочитати, коли в рукавичках. І навіть якщо я їх зніму, ви можете спокійно брати мене за руки. Я читаю не живих істот, а лише предмети.

— Надалі я знатиму.

— Ваш племінник сказав мені, що працює в інтендантській службі, а в якій саме галузі?

Беренільда широко розплющила очі, величезні й сяйливі, мов коштовні камені, і на всю кімнату розсміялася, наче кришталь забринів.

— Я бовкнула якусь дурницю? — здивувалася Офелія.

— Та ні, це Торн у всьому винен, — промовила Беренільда, досі не відсміявшись. — У цьому він увесь: ощадливий у словах і в хороших манерах!

Вона витерла воланом на сукні краєчки очей і заговорила серйозно.

— Варто вам знати, що він працює не в «інтендантській службі», як ви сказали. Він суперінтендант сеньйора Фарука й відає фінансами Небограда та всіх провінцій Полюса.

Окуляри в Офелії стали блакитними, і Беренільда лагідно кивнула.

— Так, люба, ваш майбутній чоловік — головний скарбник королівства.

Офелії знадобився час, щоб осмислити цю новину. Важко було уявити цього простацького, похмурого дикуна чиновником-високопосадовцем. І чому таку непоказну із себе дівчину, як оце вона, мали намір видати за цього чоловіка? Тепер їй здалося, що цим шлюбом карають не її, Офелію, а Торна.

— Мені важко уявити своє місце у вашому клані, — зізналася вона. — Чого ви очікуєте від мене, крім дітей?

— Про що це ви? — здивувалася Беренільда.

Офелія сховалася за своєю незворушною, трохи наївною маскою, але для себе подумки відзначила цю дивну реакцію. Вона ж нічого такого не спитала, еге ж?

— На Анімі я мала музей, — тихенько пояснила вона. — Може, тут від мене сподіваються такої ж роботи чи якоїсь подібної? Я б не хотіла жити у вашому затінку, ніяк не проявляючи себе.

Офелія зараз намагалася домовитися про можливість діяти самостійно. Беренільда замислено поглянула своїми гарними вологими очима на книжки з картинками в шафі.

— Музей? Так, мабуть, це заняття було б цікаве. Тутешнє життя жінки часто вганяє її в нудьгу. Нам не доручають нічого відповідального, як у вас. Повернімося до цієї розмови, коли буде усталено ваше місце при дворі. Тут квапитися не можна, люба моя дівчинко...

Якщо Офелія і поспішала кудись, то аж ніяк не в лави цієї аристократії. Насправді вона знала про неї лише те, що прочитала в щоденнику («Ми проводимо цілі дні, граючи в карти й гуляючи садами»), і це анітрохи не вабило її.

— А як усталити це місце при дворі? — трохи занепокоїлася вона. — Мені доведеться брати участь у світських заходах і віддавати шану вашому Духу родини?

Беренільда знову взялася за вишивання. У спокійній заводі її погляду промайнула тінь. Голка протикала полотно вже не такими граційними рухами. Офелія, сама не знаючи як, скривдила її.

— Ви бачитимете сеньйора Фарука лише здалеку, дитино. Що ж до світських заходів, то так, але не зараз. Ми почекаємо вашого весілля наприкінці літа. Ваші Настоятельки просили неухильно дотримуватися традицій — зачекати рік від заручин до весілля, щоб ближче познайомитися з вами. Крім того, — додала Беренільда, трохи насупившись, — це дасть нам трохи часу, щоб підготувати вас до появи при дворі.

Офелії незручно було сидіти в кріслі, заваленому подушками, і вона підсунулася до краєчка й поглянула на свої заболочені чоботи, що визирали з-під нічної сорочки.

Її підозри справджувалися: Беренільда щось приховувала. Звівши голову, дівчина ковзнула поглядом у вікно. Сонце проймало ранковий туманець золотими стрілами своїх променів. Під деревами лягали тіні.

— Отже, цей парк, ця кімната, — прошепотіла Офелія, — це оптичні ефекти?

Беренільда потягнула за голку, незворушна, мов річкове озеро.

— Так, люба моя дитино, але це не моє творіння. Дракони не вміють плести ілюзії, це радше спеціалізація клану суперників.

«Однак Беренільда успадкувала від них цей маєток, — подумки завважила Офелія. — Може, вона з ними не так уже й погано ладнала?»

— А яка здібність у вас, мадам?

— Яке нескромне запитання! — трохи обурилася Беренільда, не відводячи очей від п’ялець. — Хіба в жінки запитують про вік? Мені здається, що розповідати вам про все це має радше ваш наречений...

Офелія зробила безпорадну міну, і Беренільда, розчулено зітхнувши, сказала:

— Торн справді безнадійний! Я так розумію, що він лишив вас блукати в сутінках й анітрохи не подбав про те, щоб задовольнити вашу цікавість.

— Ми обоє не дуже балакучі, — зауважила Офелія, ретельно добираючи слова. — Однак я з вашого дозволу хочу сказати: здається, я не припала до серця вашому племінникові.

Беренільда дістала з кишені сукні портсигар. За кілька секунд вона вже випустила з губ хмарку блакитного диму.

— Торнове серце, — прошепотіла вона, розкотисто вимовляючи «р». — Міф? Безлюдний острів? Кулька засохлої плоті? Люба моя дитино, я ніколи не бачила його закоханим, якщо це втішить вас.

Офелія пригадала, з яким незвичним красномовством він говорив про свою тітку.

— Вій луже шанує вас.

— Так. - Обличчя Беренільди прояснішало, вона задумливо постукала портсигаром по бонбоньєрці. — Я люблю його, як мати. Гадаю, що Торн щиро мене любить, і це мене тішить, особливо зважаючи на те, що йому це не дуже властиво. Я довго побивалася з приводу того, що він не знається із жінками, тож він гнівається на мене, бо я його трохи присилувала. Ваші окуляри постійно змінюють колір, — весело сказала раптом вона. — Як кумедно!

— Сонце піднімається, мадам. Вони прилаштовуються до освітлення. — Офелія поглянула на Беренільду крізь похмуру сіру плівку, що опустилася на скельця, і вирішила відповісти більш щиро: — А також до мого настрою. Просто я замислилася, чи не очікував Торн собі дружини, більше схожої на вас. А я ж цілковита протилежність його очікуванням.

— Ви боїтеся чи відчуваєте полегшення? — Затиснувши двома пальцями довгу сигарету, Беренільда вдивлялася в обличчя своєї гості, немовби граючи в дуже захопливу гру. — Не треба так морщитися, Офеліє: я не розставляю вам пасток. Гадаєте, я не розумію ваших емоцій? Вашу долю силою пов’язали із чоловіком, якого ви не знаєте, і він виявився палким, наче айсберг. — Вона загасила недопалок у бонбоньєрці й хитнула головою. Біляві кучері затанцювали у вальсі. — Але я з вами не згодна, дитино моя. Тори — чоловік слова, і, гадаю, він просто иамислив собі ніколи не одружуватися. Зараз ви стали на заваді його дрібним звичкам, ото й усе.

— А чому він не хотів одружуватися? Хіба не кожен прагне вшанувати родину, створивши свою власну?

Офелія поправила окуляри на носі, подумки сміючись. Невже це сказала вона?

— Він не міг, — м’яко заперечила Беренільда. — Я це не для того, щоб зачепити вас, але подумайте, чому довелося шукати йому дружину в далеких краях?

— Вам щось подати, мадам?

На порозі кімнати стояв якийсь немолодий добродій, дуже здивований, що вони опинилися в цій частині будинку. Беренільда недбало пожбурила вишивання на подушку крісла.

— Чаю та апельсинових бісквітів! У маленькому салоні. Тут ми не сидітимемо. Про що ми говорили, люба моя дівчинко? — запитала вона, позираючи на Офелію великими бірюзовими очима.

— Про те, чому Торн не міг одружитися. Мушу визнати, що не розумію, як це чоловік не взяв би дружину собі до вподоби.

Промінь сонця зазирнув до кімнати й золотим поцілунком ліг на шию Беренільди. Зблиснули локони, що лежали на її потилиці.

— Він бастард.

Офелія закліпала очима: по той бік шибок зійшло сонце.

— Торн — позашлюбна дитина?

— Його покійний батько, мій брат, мав таку слабкість — учащати до жінки іншого клану, — пояснила їй Беренільда, — і лиха доля судила, щоб сім’я цієї дівки знеславилася.

Бездоганний овал обличчя перекосило на слові «дівка».

«Це не просто зневага, а відверта ненависть», — завважила подумки Офелія.

Беренільда простягнула свою гарну, вкриту татуюваннями руку, щоб дівчина допомогла їй підвестися.

— Торна мало не видворили звідси разом із цією шльондрою, його матір’ю, — продовжила вона вже спокійнішим голосом. — Мій любий братик не придумав нічого ліпшого, аніж померти, не встигнувши офіційно визнати його. Мені довелося застосувати весь свій вплив, щоб зберегти його права. Як бачите, я це зробила належним чином.

Беренільда лунко захряснула за ними двері. Її жорстка посмішка пом’якшилася, погляд з гіркого перемінився на солодкий.

— Ви постійно роздивляєтеся татуювання на руках — і в мене, і вчора в моєї матері. Що ж, люба моя Офеліє, знайте, що це мітка Драконів, відзнака, на яку Торн ніколи не зможе претендувати. Він не жінка з нашого клану, що погоджується взяти шлюб з бастардом, у якого один з батьків знеславився.

Офелія обмірковувала почуте. На Аміні людину, яка завдала сильного удару честі родини, могли приректи на вигнання, але карати весь клан... Торн правду казав: тутешні звичаї аж ніяк не вирізнялися м’якістю.

Удалині пролунало мідне відлуння ударів настінного годинника. Беренільда, яка поринула у власні думки, немовби прокинулася.

— Крокет у графині Інґрід! Я ледь не забула. — Вона схилилася до Офелії, гнучка, висока й оксамитово-м’яка, і погладила їй щоку. — Я не запрошую вас приєднатися, бо ви, мабуть, іще втомлені з дороги. Попийте чаю в салоні, відпочиньте у своїй кімнаті й користуйтеся моєю челяддю, як власного!

Офелія провела поглядом Беренільду, яка під шурхіт сукні віддалялася галереєю меблів-привидів у чохлах.

Дівчина гадки не мала, що таке челядь.