Зимові заручини

МЕДАЛЬ

Сигароподібна тінь гвинтокрила самотньою хмарою пливла над пасовиськами й водними потічками. Офелія уважно роздивлялася пейзаж крізь навскісні скельця вікон, сподіваючись востаннє побачити сторожову вежу, де зібралася її родина — стояла там і махала хусточками. У голові досі паморочилося. Ледве минуло кілька хвилин після зльоту, і гвинтокрил заходив на віраж, аж тут їй довелося покинути прогулянкову галерею на трипалубнику й бігти на пошуки вбиральні. Повернувшись, вона вже не могла розгледіти Долину: від неї нічого не лишилося, крім далекої тіні під горою.

Годі було навіть уявити невдаліше прощання.

— Гірська дівчина з повітряною хворобою! Твоя мати правду каже: ти ніколи не згаєш нагоди вирізнитися...

Офелія відірвала погляд від панорамного вікна й подивилася на Залу з картами. Її так назвали через прикріплені до стіни планісфери, які відтворювали ламаний рельєф усіх ковчегів. З іншого краю приміщення зелена, як пляшкове скло, сукня Розеліни впадала в око на тлі медово-жовтого оксамиту килимів та крісел. Тітка суворо вдивлялася в карти. Офелія не одразу зрозуміла, що вона вивчає не ковчеги, а якість друку. Професійна деформація: вона займалася відновленням паперу.

Розеліна підхопилася і схвильовано подрібушила до Офелії, опустилася в сусіднє крісло й вгризлася своїми конячими зубами в принесене для них печиво. Дівчина відвела погляд: знову накотила нудота. Вони сиділи в цій залі віч-на-віч. Крім них двох, Торна й екіпажу, на борту взагалі нікого більше не було.

— Ти помітила вираз обличчя мсьє Торна, коли почала вивергати свій обід на весь гвинтокрил?

— Тітонько, мені трохи не до його обличчя було в той момент.

Дівчина глянула на Розеліну поверх своїх прямокутних окулярів. Вона була висохла і жовта — цілковита протилежність пухкої, рум’яної матері. Офелія майже не знала цієї своєї тітки, яка на кілька наступних місяців мала стати її компаньйонкою. Якось дивно було опинитися з нею на самоті. Зазвичай вони мало бачилися, а говорили ще менше. Удова жила своїми старими папірцями, а Офелія — своїм музеєм. Це не залишало їм шансів зблизитися.

— Він ледь не вмер із сорому, — різко промовила тітка Розеліна. — Юна моя добродійко, я нічого подібного ніколи більше не хочу бачити. У твоїх руках честь родини.

Унизу, у тіні гвинтокрила, розпливалися водною плямою Великі озера, що мерехтіли, наче ртуть. У Залі з картами поступово тьмяніло пообіднє світло. Медовий оксамит став не так золотавим, як бежевим.

Витягнувши з рукава носову хусточку в горошок, дівчина чхнула, потім іще й ще раз. Під окулярами на очі навернулися сльози. Нудота минула, а застуда — ні. Навколо рипіли кріплення аеростата й гули його гвинти. Коли змирилася з усім цим шумом і тихим погойдуванням під ногами, їй стало краще. Просто потрібно налаштуватися.

— Бідолашний чоловік. Якщо він боїться зганьбитися на людях, то обрав собі невдалу партію, — сказала вона, іронізуючи із себе.

Жовтава шкіра тітки Розеліни пополотніла. Вона розпачливо озирнула маленьку залу, здригнувшись від думки про те, що в одному з крісел цілком могла опинитися ведмежа шуба.

— Заклинаю тебе предками, не кажи такого, — прошепотіла вона.

— Ви його боїтеся? — здивувалася Офелія.

Вона й сама побоювалася Торна, однак лише до їхньої зустрічі. Коли незнайомцеві можна подивитися в обличчя, уже нема чого лякатися.

— У мене від нього мороз поза шкірою, — зітхнула тітка, поправляючи свій крихітний шиньйон. — Ти його шрами бачила? Я підозрюю, що він схильний до насильства, коли щось у голову вдарить. Раджу тобі загладити ранкову сцену. Постарайся справити на нього хороше враження. Мені з ним бути ще вісім місяців, а тобі — решту життя.

В Офелії аж подих перехопило, коли вона глянула за широке панорамне вікно. Осінні ліси, розцвічені всіма кольорами, позолочені сонцем, розкошлані вітрами, щойно поступилися місцем крутій скелі, яка різко уривалася, зникаючи в морі туману. Гвинтокрил віддалявся, і тепер стало видно всю Аніму, яка висіла в повітрі, стиснута кільцем хмар. Дистанція збільшувалася, і Ані-ма дедалі більше нагадувала шмат ґрунту, який хтось вивернув лопатою в саду. Отже, такий вигляд мав ковчег здалеку? Грудочка землі, загублена в небі? Хто б міг подумати, що на цьому чудернацькому споді світу є озера, луки, міста, ліси, поля, гори й долини?

Приклавши руку до скла, Офелія закарбувала у своїй пам’яті це видовище, проводжаючи поглядом ковчег, аж поки він не зник за хмарами. Вона не знала, коли повернеться.

— Ти повинна була взяти запасні. Нас матимуть за бідняків!

Дівчина озирнулася на тітку, яка осудливо дивилася на неї, і аж тоді зрозуміла, що йдеться про її окуляри.

— Вони майже відновилися, — заспокоїла її Офелія. — Завтра вже й сліду не лишиться.

Знявши окуляри, вона подихала на скельця. За винятком тріщинки, помітної під одним кутом зору, її насправді нічого не тривожило, і речі вже не троїлися.

Зовні не лишилося нічого, крім безкрайого неба, де замерехтіли перші зірки. Коли зала освітилася, вікна стали мов дзеркала, і крізь них уже нічого не прозирало. Офелія відчувала, що їй потрібно кудись спрямувати погляд, тому підійшла до стіни з картами — справжніми витворами мистецтва, зробленими славетними географами. Двадцять один великий ковчег і сто вісімдесят шість менших були відтворені з небаченою увагою до деталей.

Офелія входила в минуле так само легко, як інші — у кімнату, але погано зналася на картографії. Аніму вона знайшла не одразу, а Полюс шукала ще довше. Вона була вражена різницею пропорцій: Полюс виявився майже втричі більшим за її рідний ковчег. Через своє внутрішнє море, джерела й озера він скидався на велику чашу, наповнену водою.

Однак найбільше вона захопилася центральною планісферою, що давала загальний огляд Ядра світу, і ковчегами, які оберталися навколо по сталій орбіті. Ядро світу було найбільшим уламком колишньої Землі: тут нічого не лишилося, крім скупчення вулканів, у які постійно вражали блискавки. Ясна річ, тут ніхто не жив. Навколо Ядра горнулося Море хмар — маса пари, крізь яку ніколи не сягали сонячні промені, але тут його не показали, щоб не затьмарювати огляд. Натомість модель демонструвала повітряні течії, що давали гвинтокрилам змогу легко переміщуватися від ковчега до ковчега.

Офелія заплющила очі й спробувала уявити собі на цій карті рельєф — такий, як можна було б побачити з Місяця. Кам’яні уламки, що висять над неосяжним виром вічної бурі... Якщо замислитися, цей новий світ — справжнє диво.

У Залі карг пролунав дзвіночок.

— Вечеря, — пояснила тітка Розеліна, зітхнувши. — Як ти гадаєш, зможеш протриматися за столом, не осоромивши нас?

— Тобто не блюючи? Це залежить від меню. _

Коли Офелія та її хрещена розчинили двері кают-компанії, то спершу подумали, що помилилися. Буфети стояли порожні, а оббиті дерев’яними панелями стіни оповивала напівтемрява.

Вони вже хотіли вийти, але їх перепинив люб’язний голос:

— Прошу сюди, будь ласка!

Їм назустріч ступив чоловік у білій уніформі із червоними еполетами та подвійними рядами ґудзиків на манжетах.

— Капітан Бартоломе до ваших послуг! — піднесено промовив він.

Широко всміхнувшись — і показавши кілька золотих зубів, — капітан струсив з нашивок невидимі пилинки.

— Насправді я лише помічник капітана, але не станемо прискіпуватися до дрібниць. Сподіваюся, ви пробачите, що ми вже взялися до холодних закусок. Долучайтеся до нас, нам дуже бракує жіночого товариства!

Помічник капітана вказав рукою в глибину зали. Між красивими панорамними вікнами й довгою ширмою з просвітами на оглядовій палубі за столом зібралася невеличка компанія, освітлена останніми променями надвечірнього сонця. Офелія одразу помітила високий і худий силует, якого воліла б не бачити. Торн сидів спиною до неї, і вона бачила лише його довжелезну спину в дорожній туніці, світле кошлате волосся, та ще лікті. Він ритмічно орудував столовим приладдям і ні на мить не припинив їсти, коли увійшли жінки.

— Та що ж це ви робите? — обурився Бартоломе.

Не встигла Офелія сісти поруч із тіткою, як він одразу схопив її за талію, провів два кроки, ніби в танці, і владно посадив там, де їй аж ніяк не хотілося б опинитися.

— Треба, щоб за столом жінки сиділи із чоловіками.

Втупившись у тарілку, Офелія відчувала, що її накрила тінь Торна, який височів над нею, дуже прямо тримаючись на стільці. Вона взяла собі редису. їсти не хотілося. Чоловічок навпроти люб’язно кивнув їй, і його обрамлене чорними бакенбардами обличчя розплив-лося в усмішці. Протягом кількох секунд за столом панувала тиша, яку ніщо не порушувало, крім дзенькання столових приборів. Люди жували сирі овочі, пили вино й передавали одне одному масло. Офелія перекинула на скатертину сільницю, узяту з рук тітки.

Помічник капітана, якого явно гнітила тиша, розвернувся до Офелії, наче флюгер.

— Як ви почуваєтеся, мила дитино? Ця бридка нудота вже минула?

Офелія витерла рот краєчком серветки. Чому цей чоловік говорить до неї так, наче їй десять років?

— Так, дякую.

— Перепрошую, мадемуазель, — пирхнув той. — У вас такий тихий голос.

— Усе гаразд, дякую, — вимовила Офелія, напруживши голосові зв’язки.

— Ми маємо на борту лікаря. За найменших ознак дискомфорту обов’язково звертайтеся до нього. Він знавець своєї справи.

Чоловік із чорними бакенбардами скромно опустив погляд. Мабуть, він і був лікарем.

Знову запала тиша, посеред якої Бартоломе нервово барабанив пальцями по своїх столових приборах. Офелія прочистила носа — насправді їй хотілося прикрити обличчя хусточкою, щоб не виказувати свого роздратування.

Блискучі очі Бартоломе невпинно перебігали з неї на Торна, потім з Торна на неї. Мабуть, він страшенно нудився, якщо готовий був навіть у них шукати розваги.

— Це ж требаї Ви не дуже балакучі, — захихотів помічник капітана. — А мені спершу здалося, ніби ви подорожуєте разом. Це не так? Дві пані з Аніми й чоловік з Полюса... Нечасто зустрінеш таку компанію!

Офелія наважилася кинути погляд на довгі худі руки Торна, який мовчки різав редис. Отже, екіпаж гадки не мав, що насправді звело їх разом? Вона вирішила поводитися так само й лише люб’язно всміхнулася, не вдаючись до роз’яснень.

Її тітка міркувала інакше.

— Ці молоді люди їдуть одружуватися, мсьє! — обурено вигукнула вона. — Хіба ви не знаєте?

Справа від Офелії Торн міцніше вчепився в столові прибори. Вона побачила, як набрякла вена в нього на зап’ясті. На капітанському місці зблиснули золоті зуби Бартоломе.

— Мені дуже прикро, мадам, але я справді не знав. Мсьє Торн, чого ж це ви так? Ви мали б мені сказати, що ця мила дівчинка — ваша наречена! На кого я зараз схожий?

«На людину, яка насолоджується незручною ситуацією», — подумки відповіла Офелія.

Однак він тішився недовго. Його усмішка згасла, щойно він помітив реакцію Торна. Тітка Розеліна теж пополотніла. Офелія зі свого місця його не бачила — їй довелося б розвернутися і скрутити собі карк, щоб зазирнути йому в обличчя. Утім вона й так знала, з яким виразом він сидить: очі мов леза, а замість рота жорстка складка. Торн не любив виставлятися на огляд — бодай ця риса була для них спільна.

Бортовий лікар, мабуть, помітив зніяковіння, тож поквапився змінити тему:

— Невеличкі таланти вашої родини — така загадка для мене! — звернувся він до тітки. — Ваша влада над звичайнісінькими речами просто цікавезна. Пробачте за нескромність, але я наважуся запитати: яка сфера ваших інтересів, мадам?

Тітка Розеліна витерла рот серветкою:

— Папір. Я реставрую, відновлюю зім’яте й розірване.

Вона взяла карту вин, безцеремонно роздерла її навпіл, а потім просто клацнула пальцями — і половинки знову зрослися.

— Справляє враження, — прокоментував лікар, накручуючи собі вуса.

Тим часом подали суп.

— Ще б пак, — гордовито наприндилася тітка. — Я врятувала від розпаду чимало безцінних архівних документів. Наша гілка родини береже пам’ять Артеміди — у нас чимало фахівців з генеалогії, реставраторів, хранителів.

— Ви теж цим займаєтеся? — спитав Бартоломе Офелію, зблиснувши своїми золотими зубами.

«Займалася раніше», — хотіла сказати та, але не встигла. Тітка вирішила відповісти замість неї і між двома ложками супу промовила:

— Моя племінниця — неперевершена чтиця.

— Чтиця? — в унісон перепитали спантеличені лікар і помічник капітана.

— Я завідувала музеєм, — коротко пояснила Офелія.

Поглядом вона попросила тітку не розповідати далі.

Їй не хотілося згадувати колишнє життя, особливо коли поряд сидів Торн, стискаючи довгими пальцями супову ложку. Перед очима колихалися хусточки, якими родичі махали їй на прощання зі сторожової вежі. Хотілося спокійно доїсти овочевий суп і піти спати.

На жаль, тітку Розеліну зліпили з того самого тіста, що й матір Офелії — недарма ж вони були сестрами. їй залежало на тому, щоб справити враження на Торна.

— Ні, ні, ні, навіщо така скромність? Це ще далеко не все! Мсьє, моя племінниця вміє встановлювати емоційний зв’язок із предметами, заглиблюватися в їхнє минуле й давати напрочуд точні експертні оцінки.

— Звучить цікавої — оживився Бартоломе. — Мила дитино, чи погодилися б ви продемонструвати нам свої здібності? — Він витягнув ланцюжок з кишені своєї красивої уніформи. Офелії спершу здалося, що це годинник, але вона помилилася. — Ця золота медаль — мій талісман. Чоловік, який дав її мені, розповів, що колись, у стародавньому світі, нею володів імператор. Я б дуже хотів дізнатися більше!

— Я не можу.

Офелія витягнула із супу довгу темну волосину. Хоч би скільки вона збирала всі пасма на потилиці, хоч би як закріплювала всілякими шпильками, усе одно вони розсипалися.

— Не можете? — розчаровано промовив Бартоломе.

— Мсьє, професійна етика мені цього не дозволяє. Я відтворюю минуле не предметів, а їхніх власників. Це означатиме моє втручання у ваше особисте життя.

— Етичний кодекс читачів, — підтвердила тітка Розе-ліна, показуючи свої конячі зуби. — Приватне читання можливе лише з дозволу власника.

Офелія блиснула окулярами на тітку, але та затялася будь-що домогтися, щоб її племінниця відзначилася перед чоловіком, призначеним їй у наречені. Він справді повільно склав столове приладдя на скатертину, і його вкриті випнутими венами руки непорушно застигли. Торн готовий був уважно спостерігати. Або просто наївся.

— У такому разі даю вам дозвіл! — цілком очікувано проголосив Бартоломе. — Я хочу познайомитися з тим імператором!

Він простягнув їй медаль, золоту, як його нашивки й зуби. Офелія спершу роздивилася її крізь окуляри.

Одне попа могла иапеимо сказати вже зараз: ця річ походила не з минулого спіту. Прагнучи швидше покінчити із цим, нона розстібпула рукавички й обхопила медаль пальцями. Під напівзаплющеними повіками одразу замерехтіли спалахи. Офелія занурилася в цей потік, поки що не інтерпретуючи відчуттів, які розгорталися в ній від новіших до більш давніх. Читання завжди йшло проти руху годинникової стрілки.

Порожні обіцянки, промовлені впівголоса гарній дівчині на вулиці. Тут, у височині, наодинці з безмежжям, так нудно. Удома на нього чекає дружинонька з малими хлоп’ятами. Вони далеко, їх майже не існує. Нові й нові подорожі проминають безслідно. Жінки теж. Нудьга сильніша за докори сумління. Аж тут під чорним плащем зблискує щось біле. Це ніж. Його спрямовано в груди Офелії. Ревнивий чоловік прийшов помститися. Лезо натрапляє на медаль у кишені уніформи, тому смертельний удар відвернуто. Офелії знову нудно. За картковим столом їй випадає троє королів, і під розгніваний лемент у її руках опиняється гарна медаль. Офелія почувається маленькою. Учитель лагідно всміхається їй і викликає стати перед класом. Дає їй подарунок. Він виблискує.

— То як? — весело запитав помічник капітана.

Офелія знову вдягнула рукавички й повернула йому талісман.

— Вас надурили, — пробурмотіла вона. — Це медаль за хороше навчання. Проста винагорода для дитини.

З обличчя Барголомео зникла золота посмішка.

— Перепрошую, мадемуазель. Мабуть, ви щось неправильно прочитали.

— Це дитячий медальйон, — повторила Офелія. — Він не золотий, і йому не більше ніж пів століття. Чоловік, який програв вам у карти, надурив вас.

Тітка Розеліна нервово закашлялася. Не такого подвигу очікувала вона від своєї племінниці. Лікар дуже уважно задивився у свою тарілку. Тори сповненим роздратування жестом почав заводити кишеньковий годинник.

Помічник капітана здавався таким засмученим цією звісткою, що Офелії захотілося втішити його.

— Усе одно це дуже надійний талісман, адже він урятував вас від того ревнивого чоловіка.

— Офеліє! — аж задихнулася Розеліна.

Решта вечері проминула в мовчанні.

Коли всі підводилися з-за столу, Торн вийшов першим, не кинувши жодного люб’язного слова на прощання.

Наступного дня Офелія міряла кроками кабіну гвинто-крила. Прикривши ніс шаликом, вона походжала прогулянковими галереями правого й лівого бортів, пила чай у кают-компанії, нишком, з дозволу Бартоломе, приходила на капітанський місток, у навігаційну або в радіорубку. Найчастіше вона збавляла час, споглядаючи пейзажі. Іноді перед нею розпросторювалася нескінченна синява, скільки сягав погляд, і лише де-не-де виднілося кілька хмаринок. Часом за всіма вікнами розливався вологий туман, а іноді, коли вони пролітали над ковчегом, здіймалися дзвіниці якихось міст.

Офелія звикла до столів без скатертин, кают без пасажирів і порожніх крісел. Ніхто новий не піднімався на борт, гвинтокрил не здійснював посадок. Це не пришвидшувало політ, адже доводилося часто відхилятися від прямого курсу, щоб викидати над ковчегами посилки та сумки з листами.

Офелія походжала майже скрізь, що ж до Торна, то він не витикав носа зі своєї каюти. Вона не бачила нареченого ані за сніданком, ані за обідом, ані за чаєм, ані за вечерею, і гак тривало багато днів поспіль.

Коли в коридорах посвіжішало, а ілюмінатори затягнуло мереживом паморозі, тітка Розеліна проголосила, що її племінниці конче по грібна справжня розмова з нареченим.

— Якщо не розбити лід зараз, потім буде надто пізно, — гріючи руки під муфтою, попередила вона одного вечора, кати вони з Офелією прогулювалися містком.

В оглядових вікнах горіло сонце, що хилилося до заходу. Мабуть, по той бік скла було страшенно холодно. Уламки колишнього світу, надто малі, щоб утворити ковчеги, скувало льодом, і вони мерехтіли посеред неба, мов доріжка з діамантів.

— Яка вам різниця, чи є симпатія між нами з Тор-ном? — зітхнула Офелія, кутаючись у пальто. — Ми одружимося. Лише це й має значення, хіба ні?

— Отакої! За часів, коли я була дівчам, я виходила заміж у більш романтичному настрої, ніж ти.

— Ви наглядаєте за мною, — нагадала їй Офелія. — Ви повинні стежити, щоб не трапилося нічого непристойного, а не штовхати мене в обійми цього чоловіка.

— Непристойного, непристойного... Щодо цього ризиків небагато, — пробуркотіла Розеліна. — Мені здається, що ти не запалила вогню шаленої пристрасті в серці мсьє Торна. Правду кажучи, я ніколи досі не бачила, щоб чоловік докладав стільки зусиль, аби уникати зустрічей із жінкою.

Офелія не змогла стримати посмішку, якої тітка, на щастя, не помітила.

— Віднесеш йому трав’яного чаю, — рішуче промовила раптом вона. — 3 липового цвіту. Липа заспокоює нерви.

— Тітонько, цей чоловік захотів зі мною одружитися, а не я з ним. Не повинна ж я упадати за ним.

— Я не прошу тебе упадати за ним, а просто хочу на майбутнє нормальної атмосфери, щоб можна було дихати. Доведеться тобі докласти трохи зусиль і побути з ним милою.

Офелія дивилася, як тінь у неї під ногами видовжується, розтягується і зникає, поки рудий сонячний диск розчиняється в тумані за вікнами. У її окулярах, що пристосовупалися до зміни освітлення, поступово розвиднилося. Вони вже повністю загоїлися.

— Тітонько, я подумаю про це.

Розеліна взяла її за підборіддя, щоб змусити підвести голову. Як більшість жінок у сім’ї, тітка була вища за Офелію. У капелюшку з хутром, та ще й зі своїми надто довгими зубами вона скидалася вже не на конячку, а на байбака.

— Тут потрібна твоя добра воля, розумієш?

За оглядовими вікнами настав вечір. Офелія вся промерзла, попри те що шалик дедалі сильніше стискав їй плечі. У глибині душі вона розуміла, що тітка має рацію. Поки що нічого не було відомо про життя, яке чекає на них на Полюсі.

Доведеться їй ненадовго забути про своє невдоволення Торном і перекинутися з ним словом.