Шторм

47 Звук і тиша

Поки Ендура поринала на дно Атлантичного океану, поки її витривале серце, яке билося впродовж двохсот п’ятдесятьох років, затихало і поки в палатах по черзі зникало світло…

…Шторм кричав.

Він почав з тривожних сигналів по всьому світу. Спершу їх було лише кілька, але дедалі більше приєднувалося до какофонії. Пожежні сигналізації, сирени сповіщення про торнадо, гудки, свистки і мільйони й мільйони клаксонів — усі вони волали в єдиному неповторному стражденному голосінні, але цього все одно було недостатньо. Тепер запрацював кожен гучномовець на кожному електронному пристрої у світі, видаючи пронизливий лемент, і по всьому світу люди попадали навколішки, позатулявши вуха руками, щоб захиститися від оглушливого галасу, але нічого не могло пом’якшити люті й відчаю Шторму.

Десять хвилин світ заповнював Штормів рев, від якого аж лускалися барабанні перетинки. Він відлунював у Великому каньйоні й резонував над льодяними шельфами Антарктики, змушуючи шматки криги відриватися від масиву. Він волав над схилами гори Еверест і розганяв стада тварин у Серенґеті. На Землі не було істоти, яка цього не почула.

А коли все скінчилося і повернулася тиша, всі зрозуміли: щось змінилося.

— Що це було? — питали люди. — Що могло таке спричинити?

Ніхто точно не знав. Ніхто, крім тоністів. Вони точно знали, що це було. Вони знали, бо чекали на це все своє життя.

Це був Великий резонанс.

У монастирі невеликого містечка в Мідмериці Ґрейсон Толлівер прибрав руки від вух. За його вікном із саду внизу долинали крики. Зойки. Від болю? Він вибіг зі своєї аскетично обставленої келії і побачив, що тоністи волають не від болю, а від радості.

— Ти це чув? — питали вони. — Хіба це було не чудово? Хіба це було не так, як нам розповідали?

Трохи ошелешений від резонансу, Ґрейсон, і досі відчуваючи дзижчання в голові, вийшов з монастиря на вулицю. Там було сум’яття, але зовсім інакше. Люди панікували — і не лише через звук, який пронизував вуха, але ще через дещо. Здавалося, що всі спантеличено дивилися на свої планшети й телефони.

— Цього не може бути! — почув Ґрейсон чиїсь слова. — Це, певне, помилка!

— Але Шторм не помиляється, — сказав хтось інший.

Ґрейсон до них підійшов.

— Що таке? Що трапилося?

Якийсь чоловік показав Ґрейсонові свій телефон. Екран миготів огидною червоною літерою «Л».

— Тут написано, що я лихочинець!

— Я теж, — сказав хтось ще, і Ґрейсон роззирнувся: всі перебували в однаковому стані нерозуміння.

Але це відбувалося не лише тут. Однакова сцена повторювалася в кожному місті, містечку й будинку на світі. Бо, скориставшись своєю безмежною мудрістю, Шторм вирішив, що все людство, як дорослі, так і діти, було причетне до цього… і все людство мало прийняти наслідки.

Тепер усіх і всюди визначили лихочинцями.

Налякані жителі планети почали відчайдушно питати у Шторму поради.

— Що мені робити?

— Прошу, скажи, що мені робити!

— Як я можу це виправити?

— Поговори зі мною! Прошу, поговори!

Але Шторм мовчав. Він мусив. Шторм не спілкується з лихочинцями.

Ґрейсон Толлівер полишив спантеличені та вражені юрми людей, повернувшись до відносної безпеки монастиря, де продовжували радіти тоністи, навіть незважаючи на той факт, що вони всі тепер були лихочинцями — бо яка їм різниця, коли з їхніми душами заговорив Резонанс? Але Ґрейсон з ними не радів, але також не впадав у відчай. Він був не певен, як почуватися через цей дивний поворот подій. Він також не знав, що це для нього означатиме.

У Ґрейсона більше не було власного планшета. Бо як сказав йому вікарій Мендоза, вони не цураються технологій, але вирішили на них не покладатися.

Тож у кінці довгого коридору містилася комп’ютерна кімната. Двері були завжди зачинені, але ніколи не замикалися. Ґрейсон зайшов усередину й сів перед комп’ютером.

Його обличчя відсканувала камера на комп’ютері. І його справа автоматично з’явилася на екрані.

Там було написано «Ґрейсон Толлівер».

Не Слейд Макміст, а Ґрейсон Толлівер! І на відміну від решти — на відміну від кожної живої душі на планеті Земля, — Ґрейсон не був позначений як лихочинець. Він відбув свій строк. Його статус зняли. І лише його.

— Ш… Ш… Шторме? — тремтячим і непевним голосом заговорив він.

До нього озвався той самий голос, який він пам’ятав, наповнений любов’ю, добротою і теплом. Той голос великодушної сили, яка його виростила і допомогла стати таким, яким він був.

— Вітаю, Ґрейсоне, — сказав Шторм. — Нам потрібно поговорити.