Шторм

17 Спам-клуб

Якщо Сітрі було важко вжитися у роль жниці Анастасії, чиє ім’я вона обрала, то Ґрейсон Толлівер без проблем став Слейдом — це було його лихочинське ім’я. Батьки колись розповідали, що імпульсивно назвали його Ґрейсоном, бо в день його народження було сіре небо, а «ґрей» означає «сірий». Ім’я не мало жодного значення, просто вкотре засвідчило легковажне ставлення його батьків до всього у їхніх довгих і марних життях.

А от зі Слейдом варто було рахуватися.

Наступного дня після зустрічі з Трекслером він пофарбував волосся у колір під назвою «обсидіанова порожнеча». Це був настільки темний відтінок чорного, що він не існував у природі. Волосся, наче чорна діра, вбирало світло навколо голови, і тому здавалося, що Ґрейсонові очі глибоко посаджені у непроникний морок.

— Це дуже в стилі двадцять першого сторіччя, — сказав стиліст. — Хай що це означає.

Ґрейсон також імплантував металеві вставки під шкіру на обох скронях, завдяки чому здавалося, що в нього починають рости роги. Це привертало значно менше уваги, ніж волосся, але все разом робило його потойбічним і трохи диявольським на вигляд.

Він точно мав вигляд лихочинця, навіть якщо таким не почувався.

Наступним кроком було випробувати свою нову особистість.

У нього трохи пришвидшилося серцебиття, коли Ґрейсон наближався до «Молту» — місцевого клубу, де обслуговували лихочинців. Коли він підійшов, його почали оцінювати і роздивлятися інші лихочинці, які вешталися біля клубу. Ґрейсон подумав, що ці люди — карикатури самих себе. Вони так чітко відповідали своїй культурі невідповідності, що їхня однаковість перекреслювала всю мету їхнього існування.

Ґрейсон підійшов до викидайла біля дверей, у якого на бейджику було написало «МАНЖ».

— Вхід лише для лихочинців, — суворо кинув викидайло.

— Я що — не схожий тобі на лихочинця?

Той знизав плечима.

— Завжди може трапитися позер.

Ґрейсон показав йому свої документи, на яких виблискувала велика червона літера «Л». Викидайла це вдовольнило.

— Насолоджуйся, — засміявся він і впустив Ґрейсона всередину.

Ґрейсон думав, що заходить у місце з голосною музикою, блиманням вогників і темними закутками, де відбуватимуться всілякі сумнівні речі. Але всередині «Молту» було зовсім не те, на що він чекав, — насправді він був настільки неготовий до побаченого, що завмер, наче помилився дверима.

Це був яскраво освітлений ресторан — старомодна їдальня з червоними кабінками і сяйливими барними дзиґликами з нержавіючої сталі перед шинквасом. Там сиділи гарно стрижені хлопці в куртках з нашитими університетськими ініціалами і симпатичні дівчата з волоссям, зібраним у хвостик, у довгих спідницях і товстих ворсистих шкарпетках. Ґрейсон упізнав еру, яку мало відображати це місце: період під назвою П’ятдесяті. Це була культурна епоха Мерики в еру смертності, де всіх дівчаток називали Бетті, Пеґґі чи Мері Джейн, а всіх хлопчиків — Білл, Джонні чи Ейс. Якось один учитель розповів Ґрейсонові, що період П’ятдесятих тривав лише десять років, але хлопцю було важко в це повірити. Певне, років сто минуло перед наступним періодом.

Це місце видавалося правдоподібною копією ери, але щось тут було не так — бо між порядними клієнтами розосередилися лихочинці, які зовсім сюди не належали. Один лихочинець у навмисне подертому одязі силою запхався в кабінку зі щасливою парою відвідувачів.

— Зникни, — сказав він міцному на вигляд справжньому мериканцю Біллі, у светрі з нашитими літерами, який сидів навпроти. — Ми з твоєю дівчинкою познайомимося ближче.

Біллі, звісно, відмовився піти і пригрозив, що виб’є з нього всю душу. У відповідь лихочинець підвівся, витягнувши хлопця з кабінки і розпочавши бійку. Здоровань Біллі в усьому переважав кістлявого лихочинця: і в розмірах, і в силі, вже не кажучи про зовнішність, але щоразу як він замахувався своїм важким кулаком, він мазав, а лихочинець щоразу влучав — доки спортсмен не втік, завиваючи від болю і полишивши свою дівчину, яку, здається, дуже вразило молодецтво лихочинця. Той підсів до дівчини, і вона прихилилася до нього так, наче вони й були справжньою парою.

За іншим столиком лихочинка почала перекидатися образами з гарненькою багатійкою в рожевому светрі. Протистояння закінчилося тим, що лихочинка схопила її за светр і роздерла його. Гарненька дівчина ніяк не відбивалася — вона просто затулила обличчя руками і почала ридати.

А позаду стогнав ще один Біллі, бо щойно програв усі таткові гроші на більярді проти жорстокого лихочинця, який безперервно його обзивав.

Що тут у біса відбувається?

Ґрейсон сів за шинквас, бажаючи просто зникнути в чорній дірі свого волосся, доки не зрозуміє різноманітні драматичні сценки навколо нього.

— Що волієте? — поцікавилася жвава офіціантка з того боку шинкваса. На її уніформі було нашите ім’я «БЕБС».

— Ванільний шейк, будь ласка, — сказав Ґрейсон. Бо хіба не це замовляють у такому місці?

Офіціантка хитро посміхнулася.

— «Будь ласка»? Нечасто таке тут чую.

Бебс подала йому шейк, вставила соломинку і мовила: «Насолоджуйтеся».

Незважаючи на бажання Ґрейсона зникнути, біля нього сів ще один лихочинець. Чоловік був настільки виснажений, що практично перетворився на скелет.

— Ванільний? Справді? — заговорив він.

Ґрейсон покопався в собі, щоб знайти необхідну манеру поведінки.

— У тебе з цим проблеми? Може, треба в тебе цим жбурнути, а тоді замовити ще один.

— Нє, — сказав скелет. — Ти не в мене маєш ним жбурляти.

Чоловік йому підморгнув — і тоді до Ґрейсона врешті дійшло. Суть цього місця — його мета — прояснилася. Скелет чекав на його реакцію, і Ґрейсон усвідомив, що коли хоче вписатися — справді вписатися — то має ввійти в роль. Тож він покликав Бебс.

— Агов, — сказав він, — це не коктейль, а лайно.

Бебс стала руки в боки.

— І чого ти від мене хочеш?

Ґрейсон потягнувся до свого шейку. Просто збирався його перекинути на стільницю, але не встиг: скелет схопив склянку зі столу і плеснув напоєм у Бебс, і тепер з неї краплями стікало ванільне морозиво, а зацукрована вишня застрягла в нагрудній кишені уніформи.

— Він сказав, що в нього не коктейль, а лайно, — кинув скелет. — Зроби йому інший!

З уніформи Бебс продовжувало стікати ванільне морозиво, але дівчина зітхнула і сказала: «Зараз буде». Тоді пішла робити новий шейк.

— Отак це й робиться, — мовив лихочинець. Він відрекомендувався Зексом. Він був трохи старший за Ґрейсона — йому було, можливо, двадцять один, — але його поведінка вказувала на те, що переживав цей вік він не вперше.

— Раніше тебе тут не бачив, — сказав він.

— Управління взаємодії відіслало мене сюди з півночі, — повідомив йому Ґрейсон, щиро дивуючись, як зміг отак одразу вигадати легенду. — Я створював стільки проблем, що Шторм вирішив улаштувати мені зміну обстановки.

— Нове місце, де можна створювати проблеми. Круто.

— Цей клуб відрізняється від тих, що в мене вдома, — мовив Ґрейсон.

— Ви, північани, відстаєте від моди! Тут шаленіють від спам-клубів!

Він пояснив, що «спам» розшифровується як «СПравдження Анахронічних Мрій». Усі присутні тут — окрім, звісно, лихочинців — є працівниками. Навіть Біллі й Бетті. В їхні обов’язки входить терпіти всі знущання відвідувачів-лихочинців. Вони програють у бійках, дозволяють, щоб у них кидалися їжею і щоб у них крали пару, і Ґрейсон припустив, що це тільки квіточки.

— Ці місця просто суперові, — сказав йому Зекс. — Нам дозволено робити тут усе, про що мріяли зробити там, але через покарання не могли.

— Ага, але ж усе це не справжнє, — зауважив Ґрейсон.

Зекс знизав плечима.

— Воно достатньо справжнє.

Тоді він зробив підніжку ботану, який проходив поруч. Малий спіткнувся занадто сильно, щоб це було щиро.

— Агов, що тут не так? — озвався ботан.

— Твоя сестра, — сказав Зекс. — А тепер шуруй, поки я не пішов її шукати.

Малий злісно на нього зиркнув і, злякавшись погрози, пошкутильгав далі.

Ґрейсон сказав, що йде до вбиральні, навіть не дочекавшись нового шейку, хоча й не хотів. Просто вирішив забратися подалі від Зекса.

У вбиральні Ґрейсон зустрів справжнього мериканця Біллі, у светрі з нашитими літерами, якого відгамселили кілька хвилин тому. Хоча звали його не Біллі, а Дейві. Він роздивлявся у дзеркалі своє набрякле око, і Ґрейсон не втримався, щоб не поцікавитися про цю його «роботу».

— То… з тобою таке щодня відбувається? — запитав Ґрейсон.

— Навіть три, чотири рази на день.

— І Шторм це дозволяє?

Дейві знизав плечима.

— А чому ні? Це нікому не шкодить.

Ґрейсон тицьнув на розпухле око Дейві.

— А тобі, здається, шкодить.

— Що, це? Та ні, мої знеболювальні наніти виставлені на максимум — я ледь це відчуваю, — він вишкірився. — Агов, глянь на це, — він знову розвернувся до дзеркала, глибоко вдихнув і сконцентрувався на своєму відображенні. Просто на очах у Ґрейсона синє розпухле око здулося, стало таким, як раніше. — Мої зцілювальні наніти виставлені на ручний режим. Таким чином я можу мати побитий вигляд стільки, скільки сам захочу. Ну, знаєш, для максимально ефекту.

— А-а… ага.

— Хоча, звісно, якщо один з наших гостей-лихочинців зайде задалеко і хтось із нас тимчасово помре, ця людина муситиме заплатити за наше відродження й більше не зможе сюди приходити. Ну, бо ж мають бути хоч якісь правила, правда? Хоча таке трапляється нечасто. Тобто навіть найгірші лихочинці не хочуть когось тимчасово вбивати. Така жорстокість зникла разом з ерою смертності. Працівники цього місця здебільшого тимчасово помирають випадково. Хтось удариться головою об стіл абощо.

Дивлячись у дзеркало, Дейві пригладив волосся пальцями, аби переконатися, що має якнайкращий вигляд для наступного раунду.

— Хіба не краще бути на роботі, яка подобається? — запитав Ґрейсон. Зрештою, в такому світі ніхто не мусить робити те, чого не хоче.

Дейві хитро посміхнувся.

— Хто каже, що мені це не подобається?

Ідея того, що хтось може насолоджуватися побоями — і що, усвідомивши це, Шторм знайшов спосіб поєднати нападників і жертв у закритому і почасти безпечному середовищі, — просто ошелешила Ґрейсона.

Дейві, здається, помітив на обличчі Ґрейсона подив, бо засміявся.

— А ти нещодавно став лихочинцем, правда?

— Так очевидно?

— Ага — і це погано, бо професійні лихочинці зжеруть тебе живцем. Як звати?

— Слейд, — сказав Ґрейсон. — Через «й».

— Ну, Слейде, здається, тобі слід ефектно увійти в середовище лихочинців. Я допоможу.

І вже за кілька хвилин, щойно Ґрейсонові вдалося відкараскатися від Зекса, Слейд підійшов до Дейві, який їв бургери з кількома іншими кремезними на вигляд справжніми мериканцями. Ґрейсон не дуже добре знав, як розпочати, тож якусь мить просто витріщався. Тож Дейві почав першим.

— На що дивишся? — пробурчав Дейві.

— На ваші бургери, — сказав Ґрейсон. — Файні. Думаю, твій підійде.

Тоді він схопив бургер Дейві й відкусив здоровецький шматок.

— Ти про це пожалкуєш, — пригрозив Дейві. — Та я з тебе всю душу виб’ю.

Це, здається, був один з його найулюбленіших анахронічних виразів. Він виліз із кабінки й наставив кулаки, готовий до бійки.

Тоді Ґрейсон зробив те, чого ніколи раніше не робив. Ударив людину. Він заїхав Дейві в обличчя, і той похитнувся назад. Далі й сам замахнувся на Ґрейсона, але промазав. Ґрейсон ударив його вдруге.

— Сильніше, — прошепотів Дейві, а Ґрейсон послухався. Він знову і знову щосили лупив його в обличчя. Правою, лівою, джеб, аперкот, доки Дейві зі стогоном не опинився на землі, його обличчя почало набрякати.

Ґрейсон роззирнувся і побачив, як спостерігають інші лихочинці, деякі схвально кивають.

Ґрейсонові знадобилася вся його внутрішня сила, щоб не вибачитися і не допомогти Дейві підвестися. А натомість він глянув на інших за столом.

— Хто наступний?

Ті двоє перезирнулися, й один сказав: «Агов, друже, ми не хочемо проблем», — і вони штовхнули тарілки з бургерами в напрямку Ґрейсона.

Перш ніж наспіх поповзти до вбиральні, щоб оговтатися, Дейві швидко йому підморгнув. Ґрейсон забрав свої трофеї до кабінки, де й наминав, доки не відчув, що скоро лусне.