Шторм

22 Смерть Ґрейсона Толлівера

Ґрейсона цей поворот подій просто приголомшив. Поки агентка Кріл говорила, він міг лише витріщатися.

— Я знаю, що збирання ніколи не є приємними чи вчасними, але навіть в управлінні взаємодії ми не маємо до них імунітету. Женці можуть зібрати кого завгодно, і ми ніяк на це не впливаємо. Так функціонує світ, — вона на мить зупинилася, зиркнувши на свій планшет. — У наших записах указано, що вас перевели під нашу юрисдикцію десь місяць тому, ви ще не мали достатньо часу для формування стосунків з агентом Трекслером, тож не можете стверджувати, що були друзями. Його втрата сумна, але всі ми її переживемо, навіть ви.

Вона дивилася на нього, чекаючи якоїсь відповіді, але йому було до цього далеко. Вона сприйняла його мовчанку як згоду і провадила.

— Тож схоже, що після вашого трюку на мосту Макінак тимчасово померло двадцять дев’ять людей, і ви тепер маєте виплачувати ціну їхнього відродження. З часу переведення сюди ви живете на мінімальний гарантований дохід, — вона несхвально похитала головою. — Ви ж усвідомлюєте, що, маючи справжню роботу, ви отримаєте більше і набагато швидше погасите свій борг? Чому б мені не спланувати вам зустріч у центрі зайнятості? Якщо хочете отримати роботу, отримаєте — і я певна, що вона вам сподобається. Наш рівень працевлаштування сягає 100 %, а рівень задоволення сягає 93 % — це включно з такими екстремальними лихочинцями, як ви!

Він нарешті згадав, як говорити.

— Я не Слейд Макміст, — мовив він. Вимовляти це здавалося цілковитою зрадою.

— Пробачте?

— Тобто, тепер я Слейд Макміст… але раніше мене звали Ґрейсон Толлівер.

Вона поклацала у планшеті, проглядаючи знімки, і меню, і файли.

— Тут немає запису про таку особу.

— Вам варто поговорити зі своїм керівником. З кимсь, хто знає.

— Мої керівники мають ту ж інформацію, що і я.

Цього разу вона дивилася на нього з підозрою.

— Я… я працюю під прикриттям. Я працював з агентом Трекслером — хтось мав знати! Десь має бути запис!

І вона почала з нього сміятися. Справді сміятися.

— Ой прошу! У нас є достатньо власних агентів. У нас немає потреби працювати «під прикриттям», а навіть якби ви були таким агентом, ми б не залучали до цього лихочинця — особливо з такою біографією.

— Я вигадав ту біографію!

А тепер обличчя агентки Кріл закам’яніло: вона, певно, ставала такою з найскладнішими клієнтами.

— А тепер послухай, я не пошиюсь у дурні через жарт якогось лихочинця! Ви всі однакові! Ви гадаєте, що ми варті ваших насмішок лише тому, що маємо ціль у житті й обрали служіння світові! Я певна, що вийшовши звідси, ти сміятимешся про це зі своїми дружками, і мені таке не до вподоби!

Ґрейсон розтулив рота. І стулив його. Знову його розтулив. Але як не намагався, нічого не виходило, бо він не міг нічого сказати, щоб її переконати. І він усвідомив, що так буде завжди. Немає жодних записів про те, що його попросили зробити, бо його ніколи не «просили» робити це напряму. Насправді він не працює на УВ. Як і сказав йому ще першого дня агент Трекслер, він — звичайний громадянин, який діє з власної волі, бо може ходити тонкою межею між Цитаделлю женців і Штормом, лише будучи звичайним громадянином…

…А це означало, що після збирання агента Трекслера ніхто, абсолютно ніхто не знає, чим займався Ґрейсон. Він настільки глибоко занурився у своє прикриття, що воно його цілком проковтнуло — і його не міг витягнути навіть Шторм.

— То ми вже догралися в цю невеличку гру? — запитала агентка Кріл. — Можемо перейти до щотижневого огляду?

Ґрейсон глибоко вдихнув і повільно видихнув.

— Ага, — сказав він і почав розповідати про свій тиждень, оминаючи речі, про які б розповів агентові Трекслеру, й більше не згадував про свою місію.

Ґрейсон Толлівер помер. Ба гірше: Ґрейсон Толлівер взагалі не існував для цього світу.

Брамс!

Рован і раніше почувався відповідальним за татове збирання, а тепер це почуття подвоїлося. Це була відплата за стриманість — це була нагорода за те, що зупинився й дозволив Брамсові жити. Рован мав прикінчити того огидного чоловічка так само, як інших, які не заслуговували бути женцями, — але він вирішив дати йому шанс. Яким же дурнем мав бути Рован, щоб гадати, наче той виправиться.

Покинувши тієї ночі Ксенократа в його купальнях, Рован безцільно блукав вулицями Фулкрума, маючи неспинну жагу рухатися. Він був не певен, чи намагається випередити гнів, чи, може, його наздогнати. Можливо, і те, і те. Той мчав перед ним, переслідував його і не давав спокою.

Наступного дня Рован вирішив повернутися додому. До своєї старої домівки. Звідки він пішов майже два роки тому, щоб стати учнем женця. Він гадав, що це, можливо, дасть йому почуття завершення.

Діставшись свого району, він пильнував, щоб не потрапити на очі комусь, хто міг на нього чекати, — але за його появою ніхто не стежив. Ніхто, крім завжди увімкнених камер Шторму. Можливо, в Цитаделі женців думають, що коли Рован не з’явився на похорон, то тут нізащо не з’явиться. Або, можливо, як і сказав Ксенократ, тепер він відійшов на другий план.

Рован підійшов до вхідних дверей, але останньої миті не зміг примусити себе постукати. Він ніколи раніше не почувався таким боягузом. Він міг безстрашно постати перед чоловіками й жінками, яких учили вбивати, але не міг витримати побачення зі своїми рідними після того, як вони пережили татове збирання.

Він зателефонував мамі, коли його публікар від’їхав уже далеченько звідти.

— Рован? Роване, де ти був? Де ти? Ми так хвилювалися!

Він саме таких слів чекав від мами. Він не відповів на її питання.

— Я чув про тата. Мені так шкода…

— Це було жахливо, Роване. Жнець сів за наше піаніно. Він грав. Він змусив усіх нас слухати.

Рован скривився. Йому був відомий Брамсів ритуал збирання. Він не міг уявити, як його родина мусила це терпіти.

— Ми сказали йому, що ти був учнем женця. Ми гадали, що навіть якщо тебе не обрали, це може змінити його думку, але цього не трапилося.

Він не сказав їй, що це була його провина. Він хотів їй зізнатися, але знав, що лише збентежить і викличе ще більше запитань, на які він не міг відповісти. Чи, можливо, просто знову став боягузом.

— Як усі тримаються?

— Ми тримаємося, — сказала мама. — У нас знову є імунітет, тож принаймні якась розрада. Мені шкода, що тебе тут не було. Якби був, то жнець Брамс і тобі подарував би імунітет.

Подумавши про це, Рован відчув, як у ньому знову піднімається гнів. Він мав його позбутися, тож ударив кулаком по панелі приладів.

— Попередження! Насильницька поведінка і/або вандалізм призведуть до висадки з авта, — оголосила машина. Рован це проігнорував.

— Прошу, Роване, повертайся додому. Ми всі за тобою жахливо сумуємо.

Кумедно, бо вони ніколи не сумували за ним під час його навчання. У такій численній родині, як у нього, за ним майже не сумували. Але він вирішив, що збирання це змінило. Переживши таке, люди почуваються набагато більш уразливими й дорогими одне одному.

— Я не можу повернутися додому. І, будь ласка, не питай чому — це все лише погіршить. Але я просто хочу, щоб ти знала… хочу, щоб ти знала, що я всіх вас люблю… і… і за можливості буду на зв’язку.

Він повісив слухавку перш, ніж вона встигла що-небудь сказати.

Його погляд затуманили сльози, і він знову бахнув кулаком по панелі приладів, надаючи перевагу зовнішньому болю замість внутрішнього.

Авто одразу ж знизило швидкість, під’їхало до узбіччя й відчинило дверцята.

— Звільніть, будь ласка, транспортний засіб. Вас висаджено через насильницьку поведінку і/чи вандалізм; вам на шістдесят хвилин заборонено користуватися всім громадським транспортом.

— Дайте секундочку, — сказав Рован машині. Він мав подумати. Перед ним було два шляхи. Навіть знаючи, що Цитадель женців активно намагається попередити наступний напад на Сітру та жницю Кюрі, він не вірив, що вони на це здатні. Можливо, його шанси не кращі, але він заборгував Сітрі бодай спробу їй допомогти. З іншого боку, він має виправити свою помилку і назавжди прикінчити Брамса. Якась його темна частка переконувала спершу помститися і не чекати… але Рован не піддався тій темряві. Жнець Брамс нікуди не подінеться й після порятунку Сітри.

— Звільніть, будь ласка, транспортний засіб!

Рован вийшов, і авто поїхало геть, залишивши його в чорта на болоті. Під час штрафної години він ішов узбіччям і роздумував, чи ще хтось у Мідмериці так само розривався між двома рішеннями.

Ґрейсон Толлівер замкнувся у своїй квартирі, відчинив вікна, щоб впустити холодного повітря, заліз у ліжко під важкі простирадла. Він робив так і в молодшому віці, коли світ брав над ним гору. Він міг зникнути під широкою ковдрою, що захищала його від холоду світу. Ґрейсон уже багато років не відчував потреби відступити в свою дитячу зону комфорту. Але зараз він принаймні на кілька хвилин мав змусити решту світу зникнути.

Коли він робив таке в дитинстві, Шторм дозволяв це, але максимум на двадцять хвилин. А тоді починав обережно до нього звертатися. «Ґрейсоне, — казав він, — тебе щось турбує? Поговорити не хочеш?» Ґрейсон завжди відповідав «ні», але зрештою все одно починав розмовляти, і Шторм завжди поліпшував йому настрій. Бо знав його краще, ніж будь-хто.

Але тепер, коли видалили його досьє — коли на його стару особистість перезаписали злочинця Слейда Макмоста, чи взагалі знає про нього Шторм? Чи, як і решта світу, гадає, що він саме такий, як пишеться в його досьє?

Чи можливо, щоб перезаписали Штормові спогади про Ґрейсона? Оце жахлива доля, якщо сам Шторм вірить, що він — нерозкаяний лихочинець, який насолоджується тимчасовим убивством людей. Цього достатньо, щоб захотіти стерти власні спогади. Шторм здатен перетворити його на когось іншого і змінити не лише ім’я, а й особистість. Обидва — Слейд Макміст і Ґрейсон Толлівер — зникнуть назавжди, а він навіть не пам’ятатиме, ким вони були. Невже це буде так погано?

Ґрейсон вирішив, що його власна доля не має зараз значення. Коли до цього дійде, він кинеться з мосту, а зараз найголовніше — врятувати двох женців… і якось захистити П’юриті.

Та він усе одно відчував непереборну ізоляцію. Він був як ніколи самотній на світі.

Він знав, що в його квартирі є камери. Шторм дивиться на нього без осуду. Він спостерігає з проникливим милосердям, щоб краще турбуватися про кожного мешканця планети. Він бачить, чує, запам’ятовує. А це означає, що він має знати речі поза фальшивим досьє Ґрейсона.

Тож хлопець вибрався з-під простирадл у прохолодну порожню кімнату і запитав:

— Ти там? Ти слухаєш? Ти пам’ятаєш, хто я? Ким я був? Пам’ятаєш, ким я мав стати, перш ніж ти вирішив, що я «особливий»?

Він навіть не знав, де ті камери. Шторм непохитно волів не втручатися в людські життя, але Ґрейсон знав, що камери десь є.

— Ти ще мене знаєш, Шторме?

Але відповіді не було. Та й не могло бути. Шторм дотримувався закону. Слейд Макміст був лихочинцем. Навіть, бажаючи цього, Шторм не міг заговорити.