Шторм

40 Знання — це си…

Доки жниці Анастасія та Кюрі цілий день досліджували Ендуру, за дві тисячі кілометрів на північний захід Муніра та жнець Фарадей перейшли зрешечену ямами й зарослу бур’янами вулицю, щоб дійти до будівлі бібліотеки, яка колись була найбагатшою і найбільш усеосяжною на світі. Будівля повільно розсипалася, а волонтери, які за нею доглядали, не встигали її ремонтувати. Всі тридцять вісім мільйонів томів відсканували у Шторм ще понад двісті років тому, коли «хмара» тільки ще росла і мала мінімальну свідомість. Коли система перетворилася на Шторм, усі матеріали Бібліотеки Конгресу вже перебували в його пам’яті. Але оскільки ті скани завантажували люди, іноді закрадалися людської помилки… а траплялися і людські маніпуляції.

Як і в Александрійській бібліотеці, тут був грандіозний вестибуль, де їх зустрів Парвін Марченуа — діючий і, можливо, останній бібліотекар Конгресу.

Фарадей дозволив Мунірі говорити, а сам стояв осторонь — раптом його не впізнають. Тут його не дуже знали, але Марченуа міг виявитися більш світським, ніж типовий житель Східної Мерики.

— Вітаю, — мовила Муніра. — Дякую, що знайшли час для зустрічі, пане Марченуа. Я — Муніра Атруші, а це професор Геринг з ізраївійського університету.

— Вітаю, — сказав Марченуа, замикаючи величезні двері позаду них на два замки. — Перепрошую за стан речей. З дірявим дахом і нальотами вуличних лихочинців ми вже на та бібліотека, що раніше. Ніхто з них не турбував вас на шляху сюди? Я про лихочинців.

— Вони трималися оддалік, — повідомила Муніра.

— Добре, — відреагував Марченуа. — Знаєте, це місто приваблює лихочинців. Вони з’являються, бо гадають, що тут панує беззаконня. Ну, вони помиляються. Наші закони такі самі, як будь-де, — просто Шторм витрачає небагато часу на їхнє впровадження. У нас тут навіть немає управління взаємодії — можете в таке повірити? Ох, але повірте, в нас є вдосталь центрів відродження, бо тут куди не глянь помирають люди…

Муніра спробувала вставити слівце, але він просто посунув далі.

— А минулого місяця мене вдарило по голові камінцем зі старого Смітсоніанського замку, я тимчасово загинув і втратив майже двадцять годин спогадів, бо Шторм ще з попереднього дня не завантажував моєї пам’яті — він нехтує навіть цим! Я продовжую йому на це скаржитися, а він каже, що чує мене і співчуває, але хіба щось змінюється? Ні!

Вона запитала б чоловіка, чому він залишається тут, якщо йому так не подобається, але знала на це відповідь. Він залишається, бо його найбільша радість у житті — скаржитися. Цим він не надто відрізняється від лихочинців з того боку дверей. Через це вона мало не розсміялася, бо навіть дозволивши місту перетворитися майже на руїну, Шторм забезпечував необхідне середовище, якого потребують деякі люди.

— І, — провадив Марченуа, — навіть не варто говорити про якість харчів у цьому місті!

— Ми шукаємо карти, — втрутилася Муніра, і це успішно відвернуло його увагу його від тієї демагогії.

— Карти? В Штормі є купа карт. Навіщо вам приїжджати по карту аж сюди?

Нарешті заговорив Фарадей, усвідомивши, що Марченуа так сильно поглинули його біди, що він навіть не помітив би смертоносного женця, якби той підійшов і зібрав його.

— Ми вважаємо, що існують… технічні розбіжності. Ми плануємо дослідити оригінальні томи й написати про них академічну статтю.

— Ну, якщо існують якісь розбіжності — це не наша провина, — почав захищатися Марченуа. — Будь-які розбіжності під час завантаження могли виникнути понад двісті років тому, і боюся, що в нас більше немає оригінальних томів.

— Зачекайте, — заговорила Муніра, — тут єдине місце на світі, де могли зберігатися друковані екземпляри, й у вас їх немає?

Марченуа показав на стіни.

— Роззирніться. Ви бачите хоч якісь справжні книжки? Всі примірники, що мають історичну цінність, розвезли в безпечніші місця. А решту визнали небезпечними джерелами загоряння.

Коли Муніра почала роззиратися і поглянула на суміжні коридори, то усвідомила, що на полицях справді було цілком порожньо.

— Якщо у вас немає жодних справжніх книжок, то навіщо взагалі це місце? — хотіла знати Муніра.

Він надувся, ставши перед ними з обуреним виглядом.

— Ми зберігаємо ідею.

Муніра продовжила б висловлювати йому свою думку, але її зупинив Фарадей.

— Ми шукаємо загублені книги, — мовив він.

Це заскочило бібліотекаря зненацька.

— Не знаю, про що ви.

— Думаю, знаєте.

Тоді чоловік уважніше придивився до Фарадея.

— Повторіть, звідки ви?

— Професор археологічної картографії в ізраївійському університеті Редмонд Геринг.

— Ви здаєтеся знайомим…

— Можливо, ви бачили одну з моїх промов під час дискусій з приводу середньосхідної території наприкінці ери смертності.

— Так, так, певно, це воно, — перш ніж знову заговорити, Марченуа роззирнувся вестибулем з виразом легкої параної. — Якщо загублені книги таки існують — а я не кажу, що це так, — інформація про них не має полишити цього місця. Їх роздобудуть приватні колектори і попалять лихочинці.

— Ми цілком усвідомлюємо потребу повної обачності, — Фарадей говорив так спокійно, що це переконало Марченуа.

— Тоді гаразд. Ходіть за мною.

Він повів їх в арку, над якою в граніті викарбували напис: «ЗНАННЯ — ЦЕ СИ». Камінь, на якому були літери «ЛА!», вже давно розсипався.

Сходами вниз, у кінець коридору, далі ще старіші сходи — й ось перед ними іржаві двері. Марченуа схопив один з двох ліхтарів, які стояли на полиці, і штовхнув двері, які кожною своєю дрібкою опиралися вазі його тіла. Нарешті вони з рипінням відчинилися у щось схоже на катакомбу — але зі стіни не звисали тіла. Це просто був темний шлакоблоковий тунель, який зникав у ще глибшій темряві.

— Тунель Кеннона, — пояснив Марченуа. — В цій частині міста увсебіч розходяться тунелі. Ними користувалися законодавці та їхній персонал — гадаю, щоб пересуватися непомітно для кровожерливих натовпів людей з ери смертності.

Муніра взяла другий ліхтар і почала ним світити. Боки тунелю заклали горами книг.

— Це, звісно ж, лише частка оригінальної колекції, — сказав Марченуа. — Вони більше не мають жодної практичної мети, оскільки загал може отримати до них доступ у цифровій формі. Але є щось… особливе… коли тримаєш в руках книгу, яку колись тримали смертні. Певне, саме тому ми їх і зберегли, — він передав ліхтарика Фарадею. — Сподіваюся, ви знайдете, що шукаєте. Але зважайте на щурів.

Тоді він їх залишив, зачиняючи по собі непіддатливі двері.

Вони швидко зрозуміли, що книжки складали в тунелі Кеннона без жодного особливого порядку. Це нагадувало колекцію всіх книжок на світі, яким не знайшлося полиці.

— Якщо я маю рацію, — заговорив Фарадей, — то женці-засновники ввели в «хмару» вірус-черв’як, коли вона еволюціонувала в Шторм. Цей черв’як має систематично видаляти в його пам’яті будь-яку інформацію, яка стосується сліпої зони в Тихому океані, включно з картами.

— Книжковий черв’як, — саркастично зауважила Муніра.

— Так, — погодився Фарадей, — але не такий, який здатен прогризати справжні книги.

Пройшовши кількасот футів углиб тунелю, вони натрапили на двері з написом «Архітектор Капітолію. Теслярська майстерня». Відчинивши двері, вони побачили обшир, наповнений столами та старими теслярськими верстатами, і на всьому цьому стояли тисячі стосів книжок.

Фарадей зітхнув.

— Здається, ми тут надовго.