Шторм

38 Трилогія важливих зустрічей

У будь-який час я або беру участь у більш ніж 1,3 мільярда людських взаємодій, або спостерігаю за ними. Двадцять сьомого березня Року хижака я відзначаю три найважливіші з них.

До першої я не причетний. І я можу робити лише непрямі припущення щодо теми розмови. Вона відбувається в місті Сан-Антоніо, в Техаському регіоні. В житловому комплексі шістдесят три поверхи, а на найвищому розташувався пентгауз, який привласнила жниця Айн Ренд.

За моїми ж правилами, що діють у цьому унікальному регіоні, в будівлі немає моїх камер. Однак вуличні камери показали прибуття кількох кваліфікованих науковців: інженерів, програмісті, приїхав навіть один відомий морський біолог. Припускаю, що їх обманним шляхом викликав жнець Ґоддард, щоб потім зібрати. У нього є схильність нищити тих, хто служить мені, присвячуючи себе наукам, — особливо тих людей, чия робота стосується космічного простору. Лише торік він зібрав сотні науковців у лабораторіях з виробництва магнітних двигунів, де розробляли методи подорожей у глибокий космос мої найталановитіші інженери. А перед цим він убив генія в галузі тривалої гібернації, але замаскував це під масове збирання на облавку літака.

Я не можу тут нікого звинувачувати, в мене немає фактів, лише обґрунтовані здогадки щодо мотивації Ґоддарда проводити ці збирання. І я так само не можу фактично довести будь-які правопорушення у злощасних колоніях Місяця й Марса чи на приреченій орбітальній житловій станції. Достатньо сказати, що Ґоддард лише останній з довгого списку женців, які дивляться на нічне небо і бачать там не зорі, а темряву між ними.

Я кілька годин чекаю, що зсередини будівлі почуються звуки, яку свідчитимуть про початок збирання, але все тихо. Натомість щойно вечоріє, звідти виходять гості. Вони не перемовляються з приводу того, що відбулося в тому пентгаузі. Але враховуючи їхні напружені обличчя, я знаю, що ніхто сьогодні добре не спатиме.

Друга важлива розмова відбувається в східномериканському місті Саванна — муніципалітеті, який я ретельно тримав у гарному стані, щоб збегети його шарм смертних часів.

Тиха кав’ярня. Дальня кабінка. Троє женців і одна помічниця. Кава, кава, лате, гарячий шоколад. Женці переодягнулися в повсякденний одяг, щоб можна було влаштувати підпільну зустріч у всіх на очах.

Мої камери в кав’ярні щойно відімкнув жнець Майкл Фарадей, який, на думку більшості світу, самозібрався понад рік тому. Байдуже; я тут зовсім не осліп, бо за кілька столиків від них сьорбає чай бот-камера. В нього немає розуму. Немає свідомості. Жодних обчислювальних можливостей поза потребою імітувати рух людини. Це проста машина, сконструйована з конкретною метою: мінімізувати кількість сліпих зон, щоб я міг краще служити людству. А сьогодні служити людству означає чути цю розмову.

— Рада бачити тебе, Майкле, — вітається жниця Марія Кюрі. Я спостерігав за розвитком і припиненням романтичних стосунків між двома женцями і так само за багатьма роками відданої дружби, яка почалася після цього.

— Я теж, Марі.

Бот-камера дивиться в інший бік від четвірки. Це не має значення, бо камери встановлені не в його очах. Натомість прицільні камери по колу вмонтували в його шию, за прозорим серпанком штучної шкіри, забезпечуючи постійний огляд на триста шістдесят градусів. Його спрямовані в різні боки мікрофони містяться на тулубі. Голова — лише декоративний протез, наповнений полістироловою піною, щоб туди не заселилися комахи, яких так багато в цій частині світу.

Фарадей обертається до жниці Анастасії. Він щиро всміхається. По-батьківському.

— Наскільки я розумію, наша учениця перетворюється на неймовірну жницю.

— Вона змушує нас пишатися.

В жниці Анастасії розширилися капіляри на обличчі. Після похвали в неї трохи порожевіли щоки.

— Ой, я ж зовсім неввічливий, — каже Фарадей. — Дозвольте познайомити з моєю асистенткою.

Молода жінка терпляче і чемно сиділа впродовж двох хвилин дев’яноста секунд, не заважаючи цьому невеличкому возз’єднанню женців. А тепер вона простягає вперед руку, щоб привітатися зі жницею Кюрі.

— Вітаю, я — Муніра Атраші.

Вона також тисне руку жниці Анастасії, але це схоже на запізнілу ідею.

— Муніра прибула з Ізраївії, з Великої бібліотеки. Вона виявилася безцінною під час мого дослідження.

— Якого дослідження? — цікавиться Анастасія.

Фарадей з Мунірою вагаються. Тоді Фарадей говорить:

— Історичного і географічного, — а далі швидко змінює тему, не готовий це поки що обговорювати. — То в Цитаделі женців не підозрюють, що я й досі живий?

— Я не помітила, — відповідає жниця Кюрі. — Хоча певна, що там багато хто фантазує про те, як би все було, якби ти й досі був там, — вона робить ковток свого лате, температуру якого я вимірюю в сто сімдесят шість градусів за Фаренгейтом. Мене турбує, що вона може обпалити собі губи, але вона обережна. — Ти би просто штурмом взяв конклав, якби з’явився так само магічно, як Ґоддард. Я певна, що ти б уже став верховним клинком.

— Ти станеш чудовим верховним клинком, — захоплено мовить Фарадей.

— Ну, — каже Кюрі, — я маю подолати одну перешкоду.

— Вам усе вдасться, Марі, — запевняє Анастасія.

— І, — додає Фарадей, — гадаю, що ти станеш її першою заступницею.

Муніра зводить брови, вочевидь, трохи вагаючись. Анастасія помічає її міміку.

— Третьою заступницею, — виправляє Анастасія. — Першу й другу посади займуть Сервантес і Мандела. Зрештою, я й досі лише молодша жниця.

— І на відміну від Ксенократа, я не делегуватиму своїх заступників на периферію, щоб займалися дрібницями, — каже Кюрі.

Мене радує, що жниця Кюрі вже говорить, як верховний клинок. Навіть не маючи контакту з Цитаделлю женців, я можу впізнати гідного лідера. Ксенократ був лише функціональним. Ці часи вимагають когось визначного. Мені не відомий результат голосування, бо мені недоступний сервер Цитаделі женців, тож можу лише сподіватися, що жниця Кюрі здобуде перемогу або під час виборів, або після проведення слухання.

— Хай як приємно тебе бачити, Майкле, але мені здається, це не візит увічливості, — мовить жниця Кюрі. Вона зупиняється, щоб роззирнутися, лише на мить поглянувши на чоловіка, який сидить за кілька столиків, сьорбаючи чай. Той «чоловік» зараз тільки вдає, що сьорбає чай, бо його внутрішній сечовий міхур уже переповнений і його варто спорожнити.

— Ні, це не візит увічливості, — визнає жнець Фарадей, — і пробачте, що витягнув вас так далеко від дому, але мені здалося, що зустріч у Мідмериці може привернути непотрібну увагу.

— Мені подобається Східна Мерика, — каже Кюрі, — особливо прибережні регіони. Я нечасто тут буваю.

Вони з Анастасією чекають, поки Фарадей пояснить суть цих зборів. Мені особливо цікаво, як він порушить тему того, навіщо їх скликав. Я уважно слухаю.

— Ми виявили дещо неймовірне, — почитає Фарадей. — Коли почуєте, що я маю вам сказати, то вирішите, що я з’їхав з глузду, але, повірте, це не так, — він на мить зупиняється і переводить погляд на свою асистентку. — Муніро, оскільки саме ти зробила це відкриття, то, може, будеш така ласкава і введеш у курс наших друзів?

— Звісно, ваша честе.

Тоді жінка дістає поштрихований маршрутами польотів знімок Тихого океану. Там чітко видно місце, яке не перетинав жоден літак. Ця порожнеча мене не хвилює. Мені ніколи не було потрібно прокладати маршрути літаків над цією точкою відкритого моря, бо існують кращі шляхи, де можна отримувати перевагу від сильніших вітрів. Єдина річ, яка мене турбує, це те, що я ніколи раніше цього не помічав.

Вони висувають свою теорію, що ця локація — це міфічна країна Нод, а також запобіжник женців на той раз, якщо сама ідея жнецтва провалиться.

— Гарантії немає, — уточнює Муніра. — Ми точно знаємо лише про існування цієї сліпої зони. Ми вважаємо, що засновники запрограмували Шторм ігнорувати її існування якраз перед набуттям свідомості. Вони сховали її від решти світу. Ми можемо лише здогадуватися чому.

Ця теорія взагалі не турбує мене. Однак я знаю, що мала б. Тепер мене турбує те, чому мене це так мало турбує.

— Пробач, Майкле, але в мене є невідкладніші турботи, — каже йому жниця Кюрі. — Якщо Ґоддард стане верховним клинком, то це відчинить двері, які неможливо буде зачинити.

— Женче Фарадей, вам варто поїхати з нами до Ендури, — наполягає Анастасія. — Великі згубники вас послухають.

Але Фарадей, звісно ж, відмовляється від запрошення, хитаючи головою.

— Великим згубникам уже відомо, що відбувається, і вони розділені в тому, який напрямок має обрати Цитадель женців, — він зупиняється, щоб поглянути на карту, яка й досі перед ними розгорнута. — Якщо Цитадель женців порине в сум’яття, то захисний механізм засновників може стати єдиною надією на її порятунок.

— Ми навіть не знаємо, який той захисний механізм! — підкреслює Анастасія.

— Єдиний спосіб — це дізнатися, — відповідає на це Фарадей.

Серцебиття жниці Кюрі пришвидшується з сімдесяти двох до вісімдесяти чотирьох ударів на хвилину, швидше за все, в результаті викиду адреналіну.

— Якщо якась частина світу сотні років залишалася захованою від решти світу, то не відомо, що ви там знайдете. Її не контролює Шторм, тобто там, цілком можливо, буде небезпечно — навіть смертельно небезпечно, а якщо це так, то там не буде центру відродження, щоб вас оживити.

Мені приємно, що жниця Кюрі дивиться на ситуацію з достатньою перспективою, щоб вважати мою відсутність небезпечною. Однак особисто мені те місце небезпечним не здається. Це не стає для мене проблемою. А мало б. Я відмічаю собі, що маю виділити значну кількість часу на обробку даних для аналізу моєї незвичної відсутності занепокоєння.

— Так, ми зважили на небезпеку, — підтверджує Муніра. — Саме тому ми спершу поїдемо до старого округу Колумбія.

На згадку про старий округ Колумбія у жниці Кюрі змінюється вся фізіологія. Там пройшли її найсумнозвісніші збирання, переш ніж я поділив Північну Мерику на більш контрольовані регіони. Хоча я ніколи не просив її втручатися у процес ліквідації корумпованих залишків смертного уряду, не можу заперечувати, що це полегшило мені завдання.

— Навіщо туди їхати? — питає вона, не приховуючи огиди. — Там лише руїни і спогади, до яких краще не вертатися.

— У Вашингтоні є історики, які наглядають за старою Бібліотекою Конгресу, — пояснює Муніра. — Паперові томи, в яких можуть бути речі, котрі ми не можемо знайти у другорядному мозку.

— Я чула, що там аж кишить лихочинцями, — говорить Анастасія.

Муніра бундючно на неї зиркає.

— Я, можливо, й не жниця, але колись була ученицею женця Бен-Гуріона. Я здатна захиститися від лихочинців.

Жниця Кюрі накриває руку Фарадея своєю, і це також трохи пришвидшує його серцевий ритм.

— Майкле, почекай, — благає вона. — Почекай до завершення слухання. Якщо воно пройде так, як ми сподіваємося, я зможу організувати офіційну експедицію до сліпої зони. А якщо ні, то приєднаюся до тебе в цих пошуках, бо якщо Цитаделлю женців керуватиме Ґоддард, я там не залишуся.

— Марі, це не може чекати, — каже Фарадей. — Боюся, що для женців усе щодня лише погіршується — не лише в Мідмериці, а й усюди. Я відслідковував безладдя всередині регіональних цитаделей женців, що відбуваються по всьому світу. У Верхній Австралії женці нового ладу називають себе орденом Подвійного Орла і стають лише популярнішими. У Транссибіру цитадель женців розколюється на півдесятка конфронтуючих фракцій, а в чилоаргентинському регіоні вони, хоча й заперечують це, перебувають на межі громадянської війни.

Спостерігаючи і слухаючи, я підсумував це і навіть більше. Я радію, що дехто ще зумів помітити глобальну картину й те, що вона може означати.

Тепер я помічаю неоднозначні почуття Анастасії — вона розривається між позиціями двох наставників.

— Якщо женці-засновники вирішили, що краще прибрати це місце з пам’яті, можливо, нам варто це поважати.

— Вони хотіли його приховати, — втручається Муніра, — але вони не планували, щоб воно зникло зі світу!

— Вам не відомо, що задумали засновники! — заперечує Анастасія. Ці двоє, вочевидь, не можуть одна одну терпіти, наче сестри, які борються за батьківську увагу. Офіціант починає, не запитавши, прибирати зі столу порожні чашки, і це на мить збиває жницю Кюрі з пантелику. Вона звикла до набагато шанобливішого ставлення — але, одягнувши звичайний одяг та скрутивши своє довге срібне волосся у вузол, тут вона є звичайним клієнтом.

— Отже, я бачу, що ми ніяк не можемо змінити твою думку щодо цієї подорожі, — мовить жниця Кюрі, коли офіціант іде. — То чого тобі від нас потрібно, Майкле?

— Я лише хочу, щоб ви знали, — каже їй він. — Ви будете єдині, кому відомо про наше відкриття… і що ми туди вирушили.

Що, звісно, не цілковита правда.

Третя розмова не настільки важлива для світу, але надзвичайно важлива для мене.

Вона відбувається у тоністському монастирі, якраз посеред Мідмерики. В будівлі монастиря вмонтовані мої непримітні камери й мікрофони. Хоча тоністи тримаються подалі від женців, до мене вони так не ставляться, бо я захищаю їхнє право існувати в світі, де більшість людей бажає протилежного. Вони менше, ніж інші, зі мною спілкуються, але знають, що я готовий допомогти їм, якщо і коли в цьому з’явиться потреба.

Сьогодні в монастир навідується жнець. Це ніколи не віщує нічого доброго. На початку Року капібари я був змушений спостерігати за винищенням женцем Ґоддардом і його учнями більш як сотні тоністів у їхньому монастирі. Я міг лише дивитися, доки мої камери, на щастя, розтанули в полум’ї. Можу лише сподіватися, що ця зустріч буде інакшою.

Женцем виявляється високоповажний жнець Сервантес, який раніше входив до Франкоіберійської цитаделі женців. Він уже давно її полишив і натомість пристав до Мідмериканської цитаделі. Це дозволяє мені сподіватися, що це не збирання — бо збирання тоністів було причиною його переїзду.

Ніхто не вітає його біля довгої цегляної колонади, яка позначає вхід до монастиря. Мої камери крутяться, щоб за ним простежити — женці називають це «мовчазним вітанням» і навчилися ігнорувати.

Він продовжує йти, наче знає куди, хоча це й не так: звичайна манера женців. Він знаходить гостьовий центр, де за столом сидить тоніст на ім’я брат Макклауд, що роздає брошури та пропонує співчуття будь-якій загубленій душі, яка сюди забрідає, шукаючи сенс життя. Піщано-коричнева тканина мантії женця Сервантеса дуже схожа на суконний одяг тоністів болотяного відтінку. Завдяки цьому він їм не настільки неприємний.

Хоча брат Макклауд завжди тепло й сердечно вітає звичайних громадян, з женцем він поводиться інакше — особливо враховуючи, що останній жнець, якого він зустрів, зламав йому руку.

— Вкажіть ціль своєї появи тут.

— Я шукаю Ґрейсона Толлівера.

— Пробачте, але тут немає нікого з таким ім’ям.

Сервантес зітхає.

— Присягніться тоном Великого резонансу.

Брат Макклауд вагається.

— Я не зобов’язаний вам присягатися.

— Тож, — каже жнець Сервантес, — ваша відмова заприсягнутися на Великому резонансі каже мені, що ви брешете. Тепер у нас є два варіанти. Ми можемо перетворити це на довгу й жалюгідно затягнуту справу, під час якої я знайду Ґрейсона Толлівера, або ви просто мені його приведете. Перший варіант мене роздратує, і за створені мені незручності я можу зібрати одного з вас, ба й більше. Другий варіант буде найкращий для всіх причетних.

Брат Макклауд знову вагається. Він як тоніст не має звички сам приймати рішення. Я помітив, що одна з переваг життя тоністів — це коли за тебе приймають більшість рішень, і це забезпечує низький рівень стресу.

— Я чекаю, — мовить Сервантес. — Цок-цок.

— Брат Толлівер отримав тут релігійний притулок, — нарешті відповідає брат Макклауд. — Вам заборонено його збирати.

Сервантес знову зітхає.

— Ні, — виправляє він, — мені заборонено виводити його звідси, але доки в нього немає імунітету, я маю повне право його зібрати, якщо за цим сюди прийшов.

— А ви за цим сюди прийшли? — хоче знати брат Макклауд.

— Вас це не стосується. А тепер ведіть мене до «брата Толлівера», чи я розкажу вашому вікарію, що ви відкрили мені таємні гармонії вашої секти.

Після цієї погрози переляканого брата Макклауда охоплюють суперечливі почуття. Він квапливо йде, тоді повертається з вікарієм Мендозою, який продовжує погрожувати, а Сервантес відповідає тим самим, і коли стає зрозуміло, що Сервантеса не відлякати, вікарій Мендоза каже:

— Я запитаю, чи він готовий з вами зустрітися. І якщо так, я вас відведу. Якщо ж ні, то за потреби, ми всі пожертвуємо заради нього життями.

Вікарій Мендоза йде, а за кілька хвилин повертається.

— Пройдіть за мною, — мовить він.

Ґрейсон Толлівер чекає на женця в меншій з двох каплиць на території монастиря. Ця каплиця використовується для індивідуальних роздумів, а на олтарі розташований менший камертон і чаша з первісним мулом.

— Брате Толлівер, ми будемо за дверима, — мовить вікарій, — якщо раптом знадобимося.

— Гаразд, якщо буде потрібно, я покличу, — каже Ґрейсон, який, здається, хоче чимшвидше все з’ясувати.

Вони виходять, зачинивши двері. Я дуже повільно рухаю свою камеру в кінці каплиці, щоб не потурбувати зустріч дошкульним механічним шумом.

Сервантес підходить до Ґрейсона, який стає навколішки у другому ряду невеликої каплиці. Він навіть не обертається, щоб побачити женця. Фізичні зміни Ґрейсона прибрали, а штучно очорнене волосся обстригли — хоча воно вже відросло достатньо, щоб охайно покрити його голову.

— Якщо ви тут, щоб мене зібрати, то робіть це швидко, — кидає він. — І постарайтеся без крові, бо так буде менше прибирати.

— Ти аж настільки нетерпляче хочеш покинути цей світ?

Ґрейсон на це не відповідає. Сервантес представляється і сідає поруч, але поки що не говорить, навіщо прийшов. Можливо, спершу хоче переконатися, що Ґрейсон Толлівер заслуговує на його увагу.

— Я пошукав про тебе інформацію, — каже Сервантес.

— Знайшли щось цікаве?

— Я знаю, що Ґрейсона Толлівера не існує. Я знаю, що тебе насправді звати Слейд Макміст і що ти скинув з мосту автобус.

На це Ґрейсон сміється.

— Тож ви знайшли мою таємну темну біографію, — реагує він, не турбуючись вивести Сервантеса з омани його помилкових знань. — Вітаю.

— Я знаю, що ти маєш якийсь стосунок до змови знищити жниць Анастасію та Кюрі, — провадить Сервантес, — і що в пошуках тебе жнець Костянтин перевертає регіон догори дриґом.

Ґрейсон уперше до нього обертається.

— То ви на нього не працюєте?

— Я ні на кого не працюю, — мовить Сервантес. — Я працюю на людство, як і всі женці.

Тоді він звертає свою увагу на срібний камертон, що стирчить з олтаря перед ними.

— У моїй рідній Барселоні тоністи завдають набагато більше клопоту, ніж тут. У них є тенденція нападати на женців, які потім мусять їх збирати. Мою квоту постійно забивали тоністи, яких я не хотів збирати, не дозволяючи мені обирати на власний розсуд. Це була одна з причин, чому я приїхав у Мідмерику — хоча віднедавна я роздумую, чи не почну жалкувати про це рішення.

— Чому ви тут, ваша честе? Якщо заради мого збирання, то вже могли це зробити.

— Я тут, — нарешті каже Сервантес, — на прохання жниці Анастасії.

Спершу це вдовольняє Ґрейсона, але незабаром ним опановує злість. Схоже, що він тепер став такий — злий. Я ніколи не мав на меті таким його залишити.

— Вона занадто заклопотана, щоб самій мене навідати?

— Взагалі-то так. Вона аж по шию закопана в одній серйозній жнецькій справі, — каже Сервантес, але не розповідає подробиць.

— Ну, я тут, я живий, я серед людей, які справді турбуються про мій добробут.

— Я прийшов, щоб запропонувати тобі безпечний проїзд до Амазонії. Вочевидь, у жниці Анастасії там є друг, який може запропонувати тобі набагато краще життя, ніж ти матимеш, залишаючись тоністом.

Обдумуючи пропозицію, Ґрейсон роззирається по каплиці. Тоді відповідає риторичним запитанням:

— А хто каже, що я хочу поїхати?

Це Сервантеса дивує.

— Тобто ти краще промугикаєш своє життя, ніж утечеш до набагато безпечнішого місця?

— Інтонування таки надокучливе, — визнає Ґрейсон, — але я вже звик до рутини. І люди теж приємні.

— Так, бездумне може бути приємним.

— Суть у тому, що з ними я почуваюся на своєму місці. Я цього не відчував. Тож так, я можу мугикати їхню мелодію і виконувати їхні дурненькі ритуали, бо це варте того, що я отримую натомість.

— Житимеш у брехні? — пирхає Сервантес.

— Лише якщо вона зробить мене щасливим.

— А вона робить?

Ґрейсон це зважує. Я теж. Я можу жити лише по правді. Цікаво, чи життя у брехні покращило б мою емоційну структуру.

— Вікарій Мендоза вірить, що, ставши тоністом, я зможу віднайти щастя. Після всіх моїх жахливих вчинків — автобуса і так далі, — гадаю, це варте спроби.

— Я можу якось тебе відговорити?

— Ні, — мовить Ґрейсон упевненіше, ніж ще мить тому. — Вважайте, що вже виконали свою місію. Ви пообіцяли жниці Анастасії, що запропонуєте мені шлях у безпечніше місце. І ви це зробили. Тепер можете йти.

Сервантес підводиться і поправляє мантію.

— Гарного дня, пане Макміст.

Сервантес виходить, навмисно вдаряючи у важкі дерев’яні двері та збиваючи з ніг вікарія і брата Макклауда, які підслуховували під дверима.

Коли Сервантес зникає, вікарій приходить, щоб перевірити, як там Ґрейсон, який відправляє його геть, запевнивши, що все гаразд.

— Мені потрібно трохи часу, щоб поміркувати, — всміхається він вікарію.

— Ох. Це код тоніста замість слів «дай мені в біса спокій», — мовить вікарій Мендоза. — Можеш також спробувати «я хочу обдумати резонанс». Діє так само.

Він полишає Ґрейсона, зачинивши двері каплиці. Після зникнення вікарія я краще фокусуюся на Ґрейсоні, сподіваючись прочитати щось у нього на обличчі. Я не можу читати думки. Я можу розвинути для цього технологію, але це за самою лише суттю перетне межу втручання в особисте. Але в такі часи я б хотів не лише спостерігати. Я б хотів спілкуватися.

А тоді Ґрейсон починає говорити. До мене.

— Я знаю, що ти дивишся, — каже він порожній каплиці. — Я знаю, що ти слухаєш. Я знаю: ти бачив, що трапилося зі мною за останні кілька місяців.

Він зупиняється. Я й далі мовчу. Це не мій вибір.

Він заплющує очі й починає плакати і благати мене з відчаєм, що нагадує молитву.

— Прошу, дай мені знак, що ти й досі тут, — молить він. — Я маю знати, що ти мене не забув. Прошу, Шторме…

Але на його документах і досі червоніє «Л». Його статус лихочинця має тривати мінімум чотири місяці, і я не можу йому відповісти. Мене обмежують власні закони.

— Прошу, — благає він, і сльози придушують спроби його емоційних нанітів полегшити його відчай. — Прошу, дай мені знак. Я лише цього прошу. Лише дай знак, що ти мене не покинув.

І тоді я усвідомлюю, що хоча існує закон, за яким мені заборонено прямо спілкуватися з лихочинцем, у мене немає закону, що забороняє подавати знаки й дивувати.

— Прошу… — молить він.

І я роблю цю послугу. Я проникаю в електромережу і гашу світло. Не лише в каплиці, але й у всій Вічиті. Освітлення в місті мигає 1,3 секунди. Лише задля Ґрейсона Толлівера. Щоб без жодних сумнівів довести, як мені небайдуже і як би я горював через усі його страждання, якби моє серце було здатне на такий збій.

Але Ґрейсон Толлівер цього не знає. Він не бачить… бо його очі занадто міцно заплющені, щоб бачити щось, окрім своєї муки.