Шторм

23 Реквієм, маленький і огидний

Рован не міг знайти Сітру, а отже, не міг їй допомогти.

Він вилаяв себе, що не натиснув на верховного клинка Ксенократа, щоб той відкрив її місцезнаходження. Рован був безрозсудним і, можливо, занадто самовпевненим, гадаючи, що зможе сам її відшукати. Зрештою, йому вдалося відшукати різноманітних женців, яких він прикінчив. Але всі ті женці були публічними фігурами, які хизувалися своєю позицією в суспільстві. Вони існували в самому центрі власної слави, наче в центрі мішені. Однак Сітра зі жницею Кюрі цілком зникли з радару — а знайти такого женця фактично неможливо. Хай як би Рован хотів відіграти роль у їхньому порятунку від нападників, він не міг.

Тож він натомість вирішив повернутися до єдиної справи, яку міг зробити…

Рован завжди пишався своєю стриманістю. Навіть під час збирання найогидніших женців йому вдавалося відкласти свою злість, як і вимагала друга заповідь. Однак тепер він не міг придушити свою лють на женця Брамса. Вона натомість розгорнулася, немов вітрило.

Жнець Брамс за натурою був недалекоглядний і простакуватий. Його власна мішень не перевищувала двадцятьох миль у діаметрі. Іншими словами, всі його збирання проходили навколо його дому в Омасі. Коли Рован уперше звернув увагу на цього чоловіка, то відстежив його пересування, які були надзвичайно передбачувані. Брамс щоранку вигулював свого дзявкітливого собачку до однієї і тієї ж самої забігайлівки, де він щоранку снідав. І в цьому ж місці він роздавав імунітети родичам тих, кого зібрав напередодні. Він узагалі ніколи не вилазив зі своєї кабінки, просто простягаючи згорьованим рідним руку для цілування, а далі повертався до свого омлету, наче ті люди були надокучливим тягарем у його розкладі. Рован навіть уявити не міг ледачішого женця. Чоловіка, певне, неабияк дратувало, що довелося проїхати половину Мідмерики для збирання Рованого батька.

В понеділок зранку, коли Брамс вийшов поснідати, Рован пробрався до нього додому, вперше одягнувши свою чорну мантію вдень. Нехай люди його побачать і почнуть розносити чутки. Нехай публіка нарешті дізнається про присутність женця Люцифера!

Численні потаємні кишені його мантії обтяжувала надлишкова кількість зброї. Він був не певен, що саме використає для того, щоб скінчити життя женця. Можливо, він усі їх використає — кожна наступна річ ще більше виводитиме Брамса з ладу, тож у нього буде вдосталь часу, щоб обміркувати наближення смерті.

Будинок Брамса було неможливо проґавити. Це була гарно доглянута, пофарбована в персиковий колір будова вікторіанського стилю з ніжно-блакитними елементами — кольори повторювали барви Брамсової мантії. План полягав у тому, щоб вибити бокове вікно й чекати на повернення Брамса, загнати його в кут у власній домівці. На підході до будинку Рованова лють лише набирала обертів, і дорогою він пригадав слова женця Фарадея.

«Ніколи не збирай зі злістю, — казав йому Фарадей. — Бо хоч злість і посилює твої чуття, вона затьмарює твоє судження, а ніколи не варто послаблювати судження женця».

Якби Рован узяв до уваги слова женця Фарадея, то все могло б піти інакше.

Жнець Брамс дозволив своїй мальтійській болонці робити свою справу на обраному нею газоні й навіть не намагався прибрати за нею. Чому це має бути його проблемою? До того ж сусіди ніколи не нарікали. Однак, коли вони цього дня поверталися додому після сніданку, песик був перебірливий і непоступливий. Довелося пройти зайвий квартал, щоб Реквієм нарешті випорожнився на присипаному снігом газоні Томпсонів.

А тоді, залишивши Томпсонам подаруночок, жнець Брамс знайшов і для себе подарунок у своїй вітальні.

— Ми піймали його, коли він пробирався у вікно, ваша честе, — сказав один з його домашніх вартових. — Ми відключили хлопця — він ще й наполовину не вліз усередину.

Міцно зв’язаний і з кляпом у роті, Рован лежав на підлозі — вже при тямі, але дезорієнтований. Він просто повірити не міг у свою тупість. Як він міг не зрозуміти, що після їхньої останньої зустрічі Брамс матимете вартових? Ґуля на голові від удару одного з вартових вже заніміла й почала зменшуватися. Рован виставив свої больові наніти на досить низький рівень, але вони все одно випускали знеболювальне, змушуючи його почуватися, як під кайфом, — чи, можливо, то було через струс мозку від удару по голові. І все лише погіршувала дрібна нікчемна мальтійська болонка, що постійно гавкала і раз у раз кидалася до нього, але одразу втікала. Рован обожнював собак, але через цього пса він почав бажати, щоб з’явилися женці для псів.

— Йолопи! — мовив Брамс. — Невже ви не могли покласти його на підлозі на кухні, а не у вітальні? Його кров заливає мій білий килим!

— Пробачте, ваша честе.

Рован спробував звільнитися зі своїх пут, але вони лише затягнулися міцніше.

Брамс пішов до обіднього стола, на якому розклали Рованову зброю.

— Блискуче. Я додам усе це до своєї особистої колекції, — сказав він, а тоді стягнув перстень женця з Рованової руки. — А це взагалі ніколи тобі не належало.

Рован спробував вилаятися, але, звісно ж, не зміг через кляп у роті. Він вигнув спину — і затягнув пута ще тугіше, а це змусило його загарчати від розчарування, а це, своєю чергою, спонукало пса загавкати. Рован знав, що Брамс сприймає все це як бажану виставу, але не міг стриматися. Брамс нарешті звелів охороні всадовити Рована на стілець, а тоді вийняв у нього з рота кляп.

— Якщо маєш що сказати, кажи, — наказав Брамс.

Замість говорити, Рован використав цю можливість, аби плюнути Брамсові в пику, а чоловік у відповідь жорстоко ляснув його по обличчю зворотом долоні.

— Я дозволив вам жити! — заволав Рован. — Я міг вас зібрати, але дозволив жити! А ви відплачуєте мені, збираючи мого тата?

— Ти мене принизив! — заверещав Брамс.

— Ви заслуговували на гірше! — волав у відповідь Рован.

Брамс поглянув на стягнутого з Рованової руки персня і поклав його собі в кишеню.

— Зізнаюся, що після твого нападу я добряче проаналізував свою поведінку й переглянув свої дії. Але тоді вирішив, що мене не залякає якийсь бандюк. Я не змінюся через такого, як ти!

Рована це не здивувало. Він помилково гадав, що змія може стати чимось іншим, а не змією.

— Я міг би зібрати та спалити тебе, як ти б зробив зі мною, — сказав Брамс, — але ти ще й досі маєш «випадковий» імунітет від жниці Анастасії, тож мене покарають за порушення твого імунітету, — він злобно похитав головою. — Як наші правила працюють проти нас!

— Гадаю, тепер ви здасте мене Цитаделі женців.

— Я б міг, і певен, вони будуть щасливі зібрати тебе вже наступного місяця, після закінчення дії імунітету… — Брамс вишкірився. — Але я не повідомлю Цитаделі женців, що піймав невловимого женця Люцифера. Ми маємо на тебе набагато цікавіші плани.

— Ми? Тобто — «ми»?

Але розмова добігла кінця. Брамс знову запхав Рованові в рота кляп і обернувся до своєї охорони.

— Відгамсельте його, але не вбивайте, — звелів він, а тоді клацнув пальцями собаці. — Ходімо, Реквієме, гайда!

Брамс залишив своїх головорізів, щоб ті примусили Рованові больові наніти працювати, а небеса прорвалися, як здалося, скорботним потоком дощу.