Шторм

11 Свист малинового шовку

Лихочинець! Для Ґрейсона це слово було наче хрящик у роті. Він не міг його виплюнути, але й проковтнути також не міг. Міг лише продовжувати його жувати, сподіваючись, що воно якимось чином подрібниться до чогось, що може перетравитися.

Лихочинці крали, але ніколи не тікали з місця злочину. Вони погрожували людям, але ніколи не втілювали своїх погроз у життя. Вони невпинно лаялися і демонстрували негативні риси характеру, наче маску, — але це й усе, дим без вогню. Шторм завжди перешкоджав їм здійснити щось справді лихе — у нього це так майстерно виходило, що лихочинці вже давно навіть не намагалися вдаватися до чогось серйознішого, ніж дрібні злочини, позерство і нарікання.

Оскільки лихочинцям було недозволено прямо говорити зі Штормом, в управлінні взаємодії існувало ціле бюро для роботи з ними. Вони завжди були на випробному терміні й регулярно зустрічалися зі своїми інспекторами. Тим, хто перетнув межу, навіть призначали власного миротворця, який щогодини їх перевіряв. Враховуючи, скільки лихочинців взяло шлюб зі своїми миротворцями, знову ставши корисними громадянами, це була успішна програма.

Ґрейсон не міг уявити себе між отаких людей. Він ніколи нічого не крав. У школах були дітлахи, які вдавали лихочинців, але це завжди було несерйозно — просто діти так поводилися, а потім це переростали.

Ґрейсонові вкололи дозу його нового життя ще до того, як він дістався додому. Публікар, у якому він їхав, оголосив йому сувору догану ще на території академії німба.

— Прошу мати на увазі, — говорило авто, — що будь-яка спроба вандалізму призведе до негайного припинення вашої подорожі й висадки на узбіччі.

Ґрейсон уявив, як його викидає в небо з крісла-катапульти. Він би й посміявся з цієї думки, якби якась частинка в його свідомості не вірила, що таке справді може трапитися.

— Не хвилюйся, — відповів він автівці. — Мене вже сьогодні раз вигнали, і цього достатньо.

— Ну, гаразд. Тоді прошу повідомити місце призначення без вживання лайки, якщо ваша ласка.

На шляху додому він зупинився біля крамниці, згадавши, що в холодильнику вже два місяці не було їжі. В черзі до каси його підозріло оглядав касир, наче Ґрейсон збирався привласнити пачку жуйок. Йому навіть люди в черзі здавалися непривітними. Відчувалася аура упередження.

«І чому люди таке обирають?» — подумалося йому.

Однак люди таки обирали. У нього був кузен, який з власної волі став лихочинцем.

— Відчуваєш свободу, коли ні про кого і ні про що не турбуєшся, — розповідав Ґрейсонові кузен. Іронія в тому, що йому хірургічно імплантували в зап’ястки сталеві ланцюги — це був один з останніх трендів у модифікації тіла серед лихочинців. От тобі й свобода.

І до нього ставилися інакше не лише незнайомці.

Діставшись додому і розпакувавши кілька речей, які брав до академії, Ґрейсон сів і написав повідомлення кільком друзям, аби розповісти їм, що він повернувся додому і все пішло не так, як він сподівався. У Ґрейсона ніколи не було глибоких дружніх стосунків. Він ніколи нікому не відкривав душу і не аналізував своїх найглибших слабинок. Бо, зрештою, в нього для цього був Шторм. Тобто тепер у нього не було нікого. Його друзі були, в найкращому разі, ненадійні. Вигідні товариші.

Йому ніхто не відповів, і Ґрейсона здивувало, як просто злітає наліт показного. Зрештою він кільком з них зателефонував. У більшості ввімкнувся автовідповідач. Ті, хто таки взяв слухавку, безперечно, зробили це випадково, не усвідомлюючи, що телефонує саме він. На їхніх екранах висвітилося, що він став лихочинцем, тож вони швиденько і якомога люб’язніше урвали розмову. Хоча ніхто не опустився до того, щоб його заблокувати, він сумнівався, що вони знову захочуть хоч якось із ним спілкуватися. Принаймні поки з його профілю не приберуть велику червону літеру «Л».

Проте йому почали писати незнайомці.

«Чуваче, — написала одна дівчина, — вітаю в зграї! Давай нап’ємося та щось розтрощимо». На фото в неї була налисо поголена голова і татуювання прутня на щоці.

Ґрейсон згорнув ноутбук і жбурнув його в стіну.

— І як вам така троща? — запитав він у порожньої кімнати. В цьому ідеальному світі, можливо, й вистачало місця для всіх, але місце Ґрейсона було не в тому ж усесвіті, що й дівчини з татуюванням прутня.

Він підняв комп’ютер, який тріснув, але й досі функціонував. Ґрейсонові вже, напевне, надіслали новий за допомогою дрона — хіба, може, лихочинцям автоматично не надсилають заміну зламаній техніці.

Він знову зайшов у інтернет, видалив усі вхідні повідомлення, бо вони були від інших лихочинців, які вітали його в команді, а тоді відчайдушно написав Шторму.

«Як ти міг так зі мною вчинити?»

Йому негайно прийшла відповідь. Там було написано: «ЗАБОРОНЕНО ДОСТУП ДО СВІДОМОСТІ ШТОРМУ».

Він гадав, що цей день просто не може погіршитися ще більше. А тоді в нього на порозі з’явилися представники Цитаделі женців.

Жниці Кюрі й Анастасія не забронювали номер у готелі «Луїсвіль Ґранд Мерика». Вони просто підійшли до стійки реєстрації й отримали кімнату. Так було завжди; женці ніколи нічого не бронюють, не купують квитків і не записуються на прийом. У готелях їм зазвичай дають найкращі вільні номери, а якщо все зайнято, то кімната магічним чином з’являється в реєстрі. Жницю Кюрі найкраще не цікавило. Вона попросила найскромніший двокімнатний номер.

— Як довго ви в нас гостюватимете? — запитав клерк. Він, ще відколи вони підійшли, поводився нервово й метушливо. Зараз він постійно переводив погляд з однієї на іншу, наче якщо хоч на мить відвернеться, це може мати летальні наслідки.

— Ми залишимося, доки не вирішимо поїхати, — сказала йому жниця Кюрі, беручи ключа. Коли вони йшли геть, Сітра йому всміхнулася, щоб чоловік трохи заспокоївся.

Вони відмовилися від послуг портьє і самі понесли свої валізи. Щойно поклавши їх у номері, жниця Кюрі була готова йти.

— Незважаючи на наші особисті турботи, у нас є обов’язок. Має померти двоє людей, — сказала вона Сітрі. — Ти зі мною сьогодні збиратимеш.

Сітра захоплювалася тим, як Марі вже встигла забути про замах і повернулася у свій звичний життєвий ритм.

— Насправді, — мовила Сітра, — я маю закінчити збирання з минулого місяця.

Жниця Кюрі зітхнула.

— Твій метод додає тобі так багато роботи. Це далеко?

— Лише година потягом. Я повернуся, перш ніж стемніє.

Споглядаючи свою молодшу напарницю, жниця Кюрі погладжувала косу.

— Якщо бажаєш, я можу до тебе приєднатися, — запропонувала вона. — Я й там можу без проблем збирати.

— Все буде гаразд, Марі. Рухома ціль, правильно?

Якусь мить вона гадала, що жниця Кюрі наполягатиме на поїздці, але та зрештою не стала наполягати.

— Гаразд. Просто май голову на плечах, і якщо помітиш щось бодай приблизно підозріле, одразу мені повідом.

Сітра була певна, що єдина була зараз підозрілою, бо збрехала про те, куди збиралася.

Незважаючи на настанову жниці Кюрі, Сітра не могла просто забути про хлопця, який урятував їм життя. Вона вже провела необхідний пошук щодо нього. Ґрейсон Тимоті Толлівер. Він був на шість місяців старший за Сітру, хоча зовні здавався молодшим. У його анкеті не було нічого примітного — ані негативного, ані позитивного. Це було не дивно — він був такий, як більшість людей. Просто жив. Його існування не мало ні яскравих моментів, ні труднощів. Дотепер. За один день його пересічне скромне існування приправили спеціями й запалили.

Поглянувши на його анкету, Сітра мало не розсміялася, побачивши блимання напису «лихочинець» поруч з його невинувато-наляканим поглядом на фото. Цей малий був десь так само лихочинцем, як льодяник. Він жив у скромному міському будинку у Верхньому Нешвілі. Мав двох сестер-студенток, десятки зведенюків, з якими взагалі не спілкувався, й вічно відсутніх батьків.

А щодо його вчасної появи на дорозі, то його свідчення вже стали доступні для громадськості, тож Сітра могла їх переглянути. У неї не було причин сумніватися в його словах. Вона могла би вчинити так само, якби опинилася на його місці.

Тепер, коли він уже не навчався в академії німба, вона могла з ним зустрітися, не порушуючи жодного закону. Вона не була певна, чого сподівалася досягти, знайшовши його, але знала, що доки цього не зробить, її переслідуватиме спогад про його смерть. Можливо, вона просто мала на власні очі побачити, що він ожив. Вона так звикла бачити, як в очах людей назавжди згасає світло, що, можливо, щось у ній потребувало доказу його відродження.

Потрапивши на його вулицю, вона побачила службове авто гвардії клинка — елітного поліцейського загону, що служив Цитаделі женців, — воно стояло перед будинком. Якусь мить Сітра обдумувала можливість просто піти геть, бо якби її побачили офіцери гвардії клинка, до жниці Кюрі точно б дійшла інформація про появу жниці Анастасії. Вона хотіла уникнути догани.

Її змусили зостатися спогади про власний досвід з гвардією клинка. На противагу миротворцям, які відповідали перед Штормом, гвардійцями клинка керувала лише Цитадель женців — а це означало, що їм могло зійти з рук набагато більше. Фактично їм сходило з рук усе, на що давали дозвіл женці.

Двері були відчинені, тож Сітра зайшла всередину. Там, у вітальні, на стільці з прямою спинкою сидів Ґрейсон Толлівер, а над ним нависало двоє дужих гвардійців. Його руки скували двома з’єднаними сталевими браслетами, — такі самі начепили на Сітру, коли звинувачували у вбивстві женця Фарадея. Один з гвардійців тримав пристрій, якого Сітра ніколи раніше не бачила. Інший говорив до хлопчини.

— …і, звісно, нічого з цього не трапиться, якщо ти розповіси нам правду, — Сітра почула останні слова гвардійця, хоча й проґавила перелік неприємних погроз.

Толлівер поки що здавався неушкодженим. У нього було трохи скуйовджене волосся, і він був гнітюче покірний, але, окрім цього, наче цілий. Саме він помітив її перший, а тоді в ньому щось спалахнуло, уриваючи той його сумний апатичний стан, — наче його відродження не закінчилося, доки він теж не побачив, що вона жива.

Гвардійці простежили за його поглядом і побачили її. Вона поквапилася заговорити перша.

— Що тут відбувається? — запитала Сітра найгордовитішим голосом жниці Анастасії.

Гвардійці якусь мить видавалися наляканими, але швидко почали підлещуватися.

— Ваша честе! Ми не знали, що ви тут будете. Ми просто допитували підозрюваного.

— Він не підозрюваний.

— Так, ваша честе. Пробачте, ваша честе.

Вона підійшла на крок до хлопця.

— Вони тебе чіпали?

— Ще ні, — сказав він, а тоді кивнув на пристрій у руці вищого гвардійця, — але вони скористалися цим, щоб вимкнути мої больові наніти.

Сітра й не знала про існування такого пристрою. Вона простягнула руку до гвардійця, який тримав ту річ.

— Дайте це мені, — а коли той завагався, вона заговорила голосніше. — Я — жниця, і ви мені служите. Віддайте, або я на вас поскаржуся.

Він усе одно їй не передав пристрою.

Саме тоді на шахову дошку вийшла нова фігура. З іншої кімнати зайшов жнець. Він, напевне, з самого початку стояв там і слухав, щоб вчасно долучитися до розмови. Він ідеально все розрахував, щоб заскочити Сітру зненацька.

Вона одразу ж упізнала його мантію, пошиту з шовку малинового кольору, яка свистіла під час ходьби. У нього були м’які, майже жіночні риси обличчя — це було результатом постійного відкручування його віку назад, і тому будова його кісток втратила свою виразність, як-от каміння в річці поступово стирає безперервний потік.

— Женче Костянтине, — мовила Сітра. — Не знала, що ви керуєте цим розслідуванням.

Єдиною доброю новиною було те, що якщо він розслідує замах на них з Марі, то не полює на Рована.

Її занепокоїла ввічлива посмішка Костянтина.

— Вітаю, жнице Анастасіє, — сказав він. — Ви — справжній ковток свіжого повітря в цей важкий день!

Він нагадував кота, який загнав свою жертву в глухий кут і саме збирався з нею побавитися. Сітра справді не знала, що він за один. Як вона розповідала Рованові, жнець Костянтин не був одним з жахливих женців нового ладу, який убивав для задоволення. І він так само не ставав у ряд з женцями старої гвардії, які вважали збирання шляхетним і майже священним обов’язком. Він був слизький і пливкий, наче його червона шовкова мантія, і ставав на бік того, чий план підходив саме цієї миті. Сітра не знала, робило це його неупередженим чи небезпечним у цьому розслідуванні, бо вона взагалі не уявляла, до кого він лояльний.

Незважаючи на це, його присутність спричиняла неабияку реакцію, і Сітра почувалася ніяково. А тоді пригадала, що вона вже не Сітра Терранова — вона тепер жниця Анастасія. Пригадавши це, вона змінилася, дозволивши собі виступити проти Костянтина. Тепер його посмішка здавалася не так лячною, як повною розрахунку.

— Радий, що вас цікавить наше розслідування, — провадив він. — Але якби ж ви попередили, що завітаєте. Ми б підготували легкі закуски.

Ґрейсон Толлівер розумів, що жниця Анастасія щойно сама, вважай, кинулася за нього під авто — бо жнець Костянтин, безперечно, десь так само небезпечний, як і шматок металу, який на тебе несеться. Ґрейсон дуже мало знав про структуру та складнощі ієрархії женців, але було очевидно, що жниця Анастасія ризикувала, виступаючи проти старшого женця.

Та вона випромінювала таку домінуючу ауру, що Ґрейсонові стало цікаво, чи не була вона значно старша, ніж видавалася.

— Вам відомо, що цей юнак урятував наші зі жницею Кюрі життя? — запитала вона в Костянтина.

— За сумнівних обставин, — відповів він.

— Ви плануєте заподіяти йому тілесних травм?

— А якщо й так?

— Тоді маю нагадати вам, що умисне завдання болю порушує всі наші принципи, і я під час конклаву проситиму вашого покарання.

У женця Костянтина лише ненадовго зник з обличчя спокійний вираз. Ґрейсон не знав, добре це чи погано. Костянтин ще якусь мить роздивлявся жницю Анастасію, а тоді повернувся до одного з гвардійців.

— Будь такий ласкавий і повідом мій наказ жниці Анастасії.

Гвардієць поглянув у очі жниці Анастасії, але, як помітив Ґрейсон, не зміг довше секунди витримати її погляд.

— Ви наказали скувати підозрюваного, вимкнути його больові наніти, а тоді погрожувати застосувати до нього кілька форм фізичного болю.

— Отож-бо! — мовив жнець Костянтин, а далі повернувся до Анастасії. — От бачите, жодних неправомірних дій.

Обурення жниці Анастасії відображало почуття самого Ґрейсона, хоча він не смів їх виразити.

— Жодних неправомірних дій? Ви планувати бити його, доки він не скаже того, що ви хотіли почути.

Костянтин знову зітхнув і розвернувся до гвардійця.

— Як я наказав діяти, якщо ваші погрози не принесуть результатів? Чи було наказано реалізовувати будь-які з тих погроз?

— Ні, ваша честе. Якби його розповідь не змінилася, ми б мали привести вас.

Костянтин безвинним жестом розвів руками, від чого брижаті червоні рукави його мантії стали схожі на крила якоїсь вогняної птахи, готової поглинути молодшу жницю.

— От бачите? — мовив він. — Жодного наміру зашкодити хлопцю не було. Я зрозумів, що в цьому позбавленому болю світі винуватого легко примусити зізнатися у злочині, лише пригрозивши болем. Але цей молодик притримується своїх свідчень, навіть після найбільш неприємних погроз. І тому я переконаний, що він каже правду, — а якби ви дозволили мені закінчити розслідування, то й самі б це побачили.

Ґрейсон був певен, що всі вони відчули, як його, немов еклектичний розряд, прошило полегшення. Невже Костянтин каже правду? Ґрейсон був не в тому стані, щоб зрозуміти. Він ніколи не розумів женців. Вони проживають свої життя високо нагорі, це вони змащують шестерні цього світу. Він ніколи не чув про женця, який навмисне завдавав би страждань поза тими, що приходять під час збирання, — але те, що він про таке не чув, не означає, що такого не могло трапитися.

— Анастасіє, я — високоповажний жнець і дотримуюсь однакових з вашими ідеалів, — провадив жнець Костянтин. — А щодо хлопчини, йому взагалі не загрожувала небезпека. Хоча тепер я відчуваю спокусу зібрати його вам на зло.

Він якусь мить почекав. У Ґрейсона трохи збилося серцебиття. Праведно розчервоніле обличчя жниці Анастасії на кілька тонів зблідло.

— Але я цього не зроблю, — сказав жнець Костянтин, — бо я не злостива людина.

— А яка ви тоді людина, женче Костянтине? — запитала Анастасія.

Він жбурнув їй ключі від кайданків.

— Така, яка нескоро забуде про сьогоднішні події.

На цьому він пішов, тріпочучи своєю мантією, а гвардійці приєдналися до нього.

Коли вони зникли, жниця Анастасія одразу ж зняла з нього кайданки.

— Вони тебе мучили?

— Ні, — визнав Ґрейсон. — Як він і казав, лише погрожували.

Але тепер, коли все скінчилося, він усвідомив, що він не у кращому положенні, ніж коли прийшли вони. На зміну полегшенню швидко прийшла та сама злість, що не полишала його, відколи його викинули з академії німба, як то кажуть, на узбіччя.

— А чому ви взагалі прийшли? — запитав її він.

— Ну, напевне, просто хотіла подякувати за твій учинок. Знаю, що він багато тобі коштував.

— Так, — зізнався Ґрейсон. — Коштував.

— Тож… враховуючи це, я пропоную тобі річний імунітет від збирання. Це найменше, що я можу зробити.

Жниця простягнула йому персня. Він ніколи раніше не мав імунітету від збирання. До цього пекельного тижня він ніколи раніше не бував так близько до женця, вже не кажучи про перстень женця. Той сяяв навіть у розсіяному освітленні його кімнати, але осердя було дивовижно темне. Хоча Ґрейсонові кортіло й далі на нього витріщатися, він збагнув, що не має бажання приймати імунітет з того персня.

— Я цього не хочу, — сказав він жниці.

Її це здивувало.

— Не будь дурнем; усі хочуть отримати імунітет.

— Я не всі.

— Тоді просто замовкни і поцілуй перстень!

Її роздратування лише його піддрочувало. То цього вартувала його жертва? Тимчасового уникнення смерті? Його жадане майбутнє життя вже не майоріло на обрії, тож який сенс гарантувати його подовження?

— Можливо, я хочу, щоб мене зібрали, — сказав їй він. — Ну, все, заради чого я хотів жити, в мене забрали, то навіщо взагалі жити?

Жниця Анастасія опустила руку з перснем. І посерйознішала. Аж занадто.

— Гаразд, — сказала вона. — Тоді я тебе зберу.

Цього Ґрейсон не очікував. Вона може таке зробити. Вона може навіть зробити це перш, ніж він зможе її зупинити. І хай як би він не хотів цілувати її персня, але й бути зібраним теж не хотів.

Це б означало, що метою всього його існування було кинутися під авто. Ґрейсон хотів пожити ще трохи, щоб поставити собі кращу мету. Навіть якщо гадки не має, в чому полягатиме ця мета.

Тоді жниця Анастасія розсміялася. Отак узяла й почала з нього сміятися.

— Бачив би ти своє обличчя!

А тепер уже у Ґрейсона почервоніли щоки — і не від злості, а від сорому. Можливо, він ще не закінчив себе жаліти, але перед нею він цього не робитиме.

— Радий, що вам сподобалося. Ну от, ви мені подякували, а я це прийняв. Тепер можете йти.

Але вона цього не зробила. Ґрейсон цього й не чекав.

— То ти казав правду? — запитала вона.

Йому здавалося, якщо бодай ще одна людина його про це запитає, він сам вибухне і залишить по собі вирву. Тож він сказав їй те, що, на його думку, вона хотіла почути.

— Не знаю, хто заклав вибухівку. Я в цьому участі не брав.

— Ти не відповів на моє питання.

Вона чекала. Терпляче. Не погрожувала, не заохочувала. Ґрейсон не уявляв, чи може їй довіряти, але усвідомив, що його це більше не хвилювало. Він більше не хотів лицемірити й говорити напівправду.

— Ні, — відповів їй він. — Я збрехав.

Це зізнання викликало відчуття свободи.

— Чому? — запитала жниця. Вона здавалася не розгніваною, а лише зацікавленою.

— Так краще для всіх.

— Для всіх, окрім тебе.

Він знизав плечима.

— Моя доля ніяк би не змінилася, хай що я б їм сказав.

Вона цього очікувала і сіла навпроти, невідривно дивлячись йому в очі. Ґрейсонові це не подобалося. Вона знову опинилася на тому верхньому рівні, прокручувала свої таємні думки. Хто може знати, які ідеї крутяться у свідомості вбивці, що має суспільну санкцію?

А тоді вона кивнула.

— Це був Шторм. Він знав про змову — але не міг нас попередити. Тож потребував для цього того, на кого покладався. Того, хто, на думку Шторму, діятиме, почувши цю інформацію.

Ґрейсона вразила її здогадливість. Жниця вирахувала те, чого більше ніхто не зрозумів.

— Навіть якби це була правда, я б вам не сказав.

Вона посміхнулася.

— Та я б і не хотіла.

Вона ще якусь мить дивилася на нього не лише приязно, а й з повагою. Лише уявити таке! Ґрейсон Толлівер викликає повагу в женця!

Вона підвелася, щоб піти. Ґрейсон усвідомив, що цього не хоче. Він не палав бажанням залишитися наодинці зі сліпучою літерою «Л» і власними думками, сповненими песимізму.

— Мені прикро, що тебе визнали лихочинцем, — сказала жниця перед самим виходом. — Але навіть якщо тобі заборонено спілкуватися зі Штормом, ти все одно маєш доступ до всіх його даних. Вебсайтів, баз даних — до всього, крім його свідомості.

— І навіщо все це потрібно, якщо немає мозку, аби тебе скеровував?

— У тебе є власний мозок, — зауважила вона. — Це має чогось вартувати.