Шторм

10 Тимчасово мертвий

Ґрейсон ще ніколи не втрачав життя. Більшість дітлахів принаймні раз чи двічі тимчасово помирає, перш ніж подорослішати. Сучасні діти ризикують більше за дітей з ери смертності, бо наслідки вже не невідворотні. Смерть і каліцтво замінили відродження й догана. Навіть попри це, Ґрейсона ніколи не тягнуло до недбалості. Він, звісно, достатньо часто травмувався, але всі порізи, і синці, і навіть зламану руку загоїли сумарно менш ніж за день. А померти — то був цілком інакший досвід, і він зовсім не горів охотою незабаром це повторити. А ще він пам’ятав усе до секунди, і це все лише погіршувало.

Гострий біль від удару об авто вже почав стихати, коли він опинився в повітрі й перелітав над дахом авта. Поки Ґрейсон падав, час наче зупинився. Під час зіткнення з асфальтом його приголомшив дикий біль, але навіть тоді було не так боляче, як смертним, — і коли до нього підійшла жниця Анастасія, гострий біль у його нервових закінченнях стих до рівня приглушеного дискомфорту. Його потрощене тіло хотіло страждати від болю, але йому заборонили. В тому викликаному опіатами маренні Ґрейсон пам’ятав, як подумав, що, напевне, так сумно, коли тіло так сильно чогось хоче, а йому повністю в цьому відмовляють. Зранку перед дорожнім ляпанням усе пішло не так, як він очікував. Він просто збирався доїхати до житла жниць публікаром, попередити їх про смертельну небезпеку та спокійно повернутися додому. І вони самі хай думають, як вирішити проблему з небезпекою. Якщо йому пощастить, то ніхто — і тим більше не управління взаємодії — не дізнається про його вчинок. У цьому й полягало завдання, хіба ні? Правдоподібна відмовка? УВ не порушує закону, якщо Ґрейсон діє з власної волі, а якщо його ніхто не побачить, то ніхто взагалі не дізнається.

Звісно ж, про це знатиме Шторм. Він відстежує пересування кожного публікара і завжди точно знає, де перебуває кожна людина. Але він також дотримується дуже суворого закону стосовно недоторканності приватного життя. Він не використає інформації, що порушує особистий простір особи. Кумедно, але власні закони Шторму дозволяли Ґрейсонові вільно порушувати закон, доки він робив це на самоті.

Але його плани різко змінилися, коли публікар зупинився на узбіччі десь за півмилі до Потоку.

— Пробачте, — знайомим радісним тоном заговорило до нього авто. — Публікарам заборонено заїжджати на приватні дороги без дозволу.

А власником, звісно, була Цитадель женців — а вони, звісно, ніколи нічого не дозволяли, та ще й збирали тих, хто про це просив.

Тож Ґрейсон вийшов з машини, аби пройти решту шляху пішки. Він милувався деревами, обмірковуючи їхній вік, роздумуючи, скільки з них росте тут з ери смертності. Йому просто пощастило вчасно поглянути вниз і помітити в себе на шляху дріт.

Він побачив вибухівку лише за кілька секунд до того, як почув наближення машини, і знав, що є лише один спосіб зупинити авто. Він не думав, а просто діяв — бо навіть найменший сумнів коштував би їм усім життя. Тож він кинувся на дорогу і піддався старій добрій моториці тіла.

За відчуттями, тимчасово померти — то було як обмочити штани (і він, напевне, це й зробив) і поринути в таке густе желе, що неможливо стало дихати. Желе перетворилося на щось схоже на тунель, який ховався сам у себе, наче змія, що ковтає власний хвіст, а тоді Ґрейсон розплющив очі, оточений м’яким розсіяним світлом центру відродження.

Його першою емоцією було полегшення, бо якщо його оживили, то вибух таки не пролунав. Якби пролунав, від нього б не залишилося нічого для відродження. Якщо він тут, то він досяг успіху! Він урятував жниць Кюрі й Анастасію!

Далі його почав гризти смуток… бо в кімнаті більше нікого не було. Коли когось оголошували тимчасово мертвим, їхні рідні завжди негайно про це дізнавалися. Зазвичай хтось завжди присутній під час пробудження, щоб привітати тебе після повернення в цей світ.

До Ґрейсона ніхто не приїхав. На моніторі біля його ліжка виднілася кумедна вітальна листівка від сестер з намальованим збентеженим чарівником, що дивиться на дуже мертве тіло свого асистента, якого він щойно пилкою розрізав навпіл. «Вітаємо з твоєю першою кончиною», — написали на листівці.

От і все. Від батьків нічого. Його це не мало б дивувати. Вони занадто звикли до того, що їхню роль відігравав Шторм — але Шторм також мовчав. Це турбувало Ґрейсона більш за все.

Зайшла медсестра.

— Ой, а хто в нас отямився!

— Скільки часу це забрало? — щиро хотів знати він.

— Навіть дня не минуло, — відповіла вона. — Враховуючи все, це досить просте відродження, а оскільки воно ваше перше, то все безкоштовно!

Ґрейсон відкашлявся. Він почувався не гірше, ніж після обіднього сну; трохи сам не свій, трохи роздратований, але це все.

— А бодай хтось до мене приходив?

Медсестра підібгала губи.

— Мені шкода, дорогенький.

І вона опустила очі. Це був простий рух, але Ґрейсон чітко помітив, що вона дещо приховує.

— То… це і все? Я можу йти?

— Нас проінструктували посадити тебе, тільки-но будеш готовий, у публікар, що відвезе тебе до академії німба.

Вона знову не дивилася йому в очі. Щоб не ходити околяса, Ґрейсон вирішив запитати її прямо.

— Щось не так, правда ж?

Тепер медсестра почала знову складати вже складені рушники.

— Наша робота полягає у твоєму відродженні, а не в коментарях з приводу того, що ти зробив, щоб сюди потрапити.

— Я врятував своїм учинком два життя.

— Мене там не було, я не бачила і нічого про це не знаю. Я лише знаю, що тебе визнали через це лихочинцем.

Ґрейсон був переконаний, що не те почув.

— «Лихочинець»? Я?

Тут вона знову почала посміхатися й підбадьорювати.

— Це ж не кінець світу. Я певна, ти вмить позбудешся цього статусу… якщо, звісно, цього хочеш.

Далі вона сплеснула руками, наче намагаючись відсторонитися від цієї ситуації, і сказала:

— А тепер, може, трохи морозива, перш ніж поїдеш?

Виставлений у публікарі маршрут вів не до Ґрейсонового гуртожитку, а до ректорату академії німба. Коли Ґрейсон приїхав туди, його повели прямо до конференц-зали з великим столом, за яким умістилося б двадцятеро людей, але там сиділо лише троє: ректор академії, декан по роботі зі студентами і ще якийсь офіційний представник, чия єдина ціль, здається, полягала в тому, щоб постійно дивитися на Ґрейсона, мов злий доберман. Це були новини в потрійному розмірі.

— Сідайте, пане Толлівер, — мовив ректор, чоловік з ідеальним чорним волоссям, яке навмисно мало сиві кінчики. Декан стукала ручкою по відкритій папці, а «доберман» просто витріщався.

Ґрейсон сів навпроти них.

— Ви хоч уявляєте, — провадив ректор, — яких ви завдали собі й нашій академії проблем?

Ґрейсон цього не заперечував. Це просто все затягувало, а він хотів чимшвидше закінчити.

— Пане, я керувався своєю совістю.

Декан розчаровано пирхнула, водночас образливо і принизливо.

— Ви або надзвичайно наївний, або винятково дурний, — гавкнув «доберман».

Ректор підняв догори руку, щоб утихомирити уїдливий сарказм чоловіка.

— Коли студент академії з власної волі вступає в контакт з женцями, навіть для їхнього порятунку, це…

Ґрейсон договорив за нього.

— …порушення закону про відділення женців від держави. Якщо точно, то стаття п’ятнадцять, пункт три.

— Не вдавайте розумника, — сказала декан. — Це ніяк не допоможе в цій справі.

— З усією повагою, пані, сумніваюся, що моїй справі допоможуть будь-які слова.

Ректор нахилився ближче.

— От що я хочу знати, то це звідки ви дізналися про замах, — бо мені видається, що єдиний спосіб — це бути причетним до нього, а потім злякатися. Тож зізнайтеся, пане Толлівер, чи були ви причетні до змови з метою спопелити женців?

Звинувачення впало як грім на голову. Ґрейсонові ніколи не спадало на думку, що його можуть вважати підозрюваним.

— Ні, — мовив він. — Я б ніколи… як ви взагалі могли таке подумати? Ні!

Тоді він замовк, налаштований взяти свої емоції під контроль.

— Тоді будьте такі ласкаві й розкажіть нам, звідки ви знали про вибухівку, — озвався «доберман». — І не смійте брехати.

Ґрейсон міг усе видати, але його щось зупинило. Якби він спробував перекласти провину, то це б перекреслило мету його вчинку. Вони справді можуть і самі дещо дізнатися, якщо ще цього не знають, але не все. Тож він обережно добирав правдиві факти, які вирішив відкрити.

— Минулого тижня мене викликали в управління взаємодії. Можете перевірити мою справу — там є про це запис.

Декан узяла планшет, кілька разів там щось натиснула, тоді глянула на інших і кивнула.

— Це правда, — розповіла їм вона.

— З якої причини вас викликали в УВ? — запитав ректор.

А тепер прийшов час почати непомітно малювати переконливу вигадку.

— Татів друг — агент німба. Оскільки мої батьки вже досить довго подорожують, він хотів перевірити, як я, дати кілька порад. Ну знаєте — які предмети варто обрати наступного семестру, з якими познайомитися викладачами. Він хотів допомогти.

— Тож він запропонував потягнути за кілька ниточок, — мовив «доберман».

— Ні, він лише хотів поділитися власними знаннями — і дати знати, що підтримує мене. Без батьків я почувався трохи одиноко, і йому це було відомо. Він просто виявив доброту.

— Це все одно не пояснює…

— Я намагаюся до цього дійти. Тож коли я вийшов з його кабінету, пройшов повз кількох агентів, у яких закінчилася нарада. Всього я не чув, але чув, як вони обговорювали чутки про якусь змову проти жниці Кюрі. Це привернуло мою увагу, бо вона — одна з найвідоміших жниць на світі. Я почув, як вони говорили про те, що дуже прикро таке ігнорувати та що вони навіть не можуть її попередити, бо це було б порушенням. Тож я подумав…

— Тож ви подумали, що можете стати героєм, — кинув ректор.

— Так, сер.

Ті троє перезирнулися. Декан написала щось, показуючи двом іншим. Ректор кивнув, а «доберман» здався, з огидою соваючись на стільці й відводячи погляд.

— Ґрейсоне, наші закони існують не просто так, — мовила декан. Він знав, що досяг успіху, бо вони більше не називали його паном Толлівером. Вони, можливо, й не повністю йому повірили, але цього було достатньо, щоб вирішити не марнувати більше на це час. — Життя двох женців, — провадила декан, — не варте навіть найменшого відхилення від закону про відділення. Шторм не може вбивати, а Цитадель женців не може управляти державою. Єдиний спосіб це забезпечити — не мати жодного контакту і жорстоко карати за будь-яке порушення.

— Заради вашого блага ми не будемо це затягувати, — сказав ректор. — З цієї миті ви назавжди і незворотно виключені з академії, і вам назавжди заборонено вступати до цієї чи будь-якої іншої академії німба.

Ґрейсон знав, що до цього йде, та коли почув це вголос, це справило на нього сильніше враження, ніж він гадав. Він не міг стримати сльози. Насправді це навіть додавало його брехні більшої правдоподібності.

Йому було байдуже до агента Трекслера, але він знав, що має його захистити. В законодавстві передбачався принцип винуватості — зведення рахунків — і навіть Шторм не міг уникнути власного законодавства. Це була частина його непідкупності; він жив за своїми законами. Правда полягала в тому, що Ґрейсон діяв з власної волі. Шторм розраховував на це, незважаючи на наслідки. А тепер Ґрейсона покарають відповідно до закону. Але йому необов’язково це має подобатися. І хай як він обожнює Шторм, зараз він його ненавидів.

— А тепер, коли ви вже не наш студент, — знову заговорила декан, — закон про відділення більше не діє, тобто вас захочуть допитати женці. Нам нічого не відомо про їхні методи допитів, тож варто підготуватися.

Ґрейсон важко глитнув. Цього він не передбачав.

— Розумію.

«Доберман» зневажливо махнув рукою.

— Повертайтеся в гуртожиток і збирайте речі. Рівно о п’ятій вас виведе з території один з моїх офіцерів.

О, то це керівник служби безпеки. Він і лякав відповідно для займаної посади. Ґрейсон обпалив його поглядом, бо вже не мало значення, як він поводиться. Він підвівся, але перш ніж піти, мав поставити їм одне питання.

— Невже обов’язково було визнавати мене лихочинцем?

— А до цього, — сказав ректор, — ми не маємо жодного стосунку. Це покарання від Шторму.

В Цитаделі женців, де все, крім збирання, вирішували зі швидкістю равлика, цілий день вигадували, як бути з вибухівкою. Там зрештою вирішили, що найбезпечніше буде надіслати робота, який зачепить дріт, щоб вибухівка здетонувала, а коли всядуться курява й тріски від дерев, для ремонту дороги відрядять будівельну бригаду.

Від вибуху в Потоці так почали труситися вікна, що Сітра гадала, деякі можуть навіть розлетітися. А вже за п’ять хвилин жниця Кюрі пакувала сумку і звеліла Сітрі робити те саме.

— Будемо переховуватися?

— Я не ховаюся, — сказала їй жниця Кюрі. — Ми станемо мобільними. Тут ми перетворимося на мішені для наступного нападу, а якщо будемо кочувати, поки все не стихне, то нас буде набагато складніше знайти та знищити.

Однак і досі залишалося невідомим, хто саме — і чому — був метою нападу. Хоча жниця Кюрі мала з цього приводу свої міркування. Вона поділилася ними, поки Сітра допомагала їй заплітати довге сріблясте волосся.

— Моє еґо підказує, що полюють саме на мене, — мовила вона. — Я — найшановніша з женців старої гвардії… але ти теж могла стати ціллю.

Сітру ця ідея розсмішила.

— Навіщо комусь на мене полювати?

Вона помітила у дзеркалі, як посміхається жниця Кюрі.

— Анастасіє, ти розбурхала Цитадель женців більше, ніж уявляєш. Тебе поважають багато молодших женців. Ти навіть можеш стати їхнім голосом, їхньою представницею. А враховуючи, що ти дотримуєшся старих методів — істинних методів, цілком можуть існувати ті, хто захоче знищити тебе, перш ніж ти одержиш шанс перетворитися на той голос.

У Цитаделі женців їх запевнили, що розпочнуть власне розслідування, але Сітра сумнівалася, що варто розраховувати на успіх. Цитадель женців не славилася вирішенням проблем. Вони вже встигли обрати шлях найменшого спротиву, виходячи з припущення, що це була робота «женця Люцифера». І Сітра від цього лютувала, але не могла відкрити женцям свої емоції. Вона мусила публічно віддалитися від Рована. Ніхто не має знати, що вони зустрічалися.

— Тобі варто розглянути можливість, що вони мають рацію, — мовила жниця Кюрі.

Сітра трохи засильно натягнула її волосся, заплітаючи наступну косу.

— Ви не знаєте Рована.

— Ти теж, — відреагувала жниця Кюрі, забираючи волосся і продовжуючи плести самотужки. — Анастасіє, ти забуваєш, що я була на конклаві, коли він зламав тобі шию. Я бачила його погляд. Він цим неабияк насолоджувався.

— Це була вистава! — наполягала Сітра. — Він грав перед женцями. Він знав, що так нас обох дискваліфікують у змаганні, й це був єдиний спосіб забезпечити нічию. Як на мене, то це було до біса розумно.

Жниця Кюрі мить помовчала, а тоді сказала:

— Просто будь обережна, щоб твої емоції не впливали на твої судження. А тепер, може, мені й твоє волосся заплести, чи хочеш, аби я зібрала його на маківці?

Але сьогодні Сітра вирішила ніяк не укладати своє волосся.

Вони поїхали до зруйнованої ділянки дороги на пошкодженій спортивній машині, а там уже працювали ремонтники. Знищило принаймні сто дерев, а ще кількасот залишилося без листя. Сітра припускала, що ліс нескоро відновиться від цієї шкоди. Сліди вибуху залишатимуться тут навіть за сто років.

Неможливо було проїхати через кратер чи об’їхати те місце, тож жниця Кюрі викликала публікар, який мав забрати їх з іншого боку. Вони взяли сумки, залишивши авто на відрізаній від решти частині дороги, й обійшли вирву.

Сітра не могла не помітити плям крові на асфальті, якраз на краю вирви. То було місце, де лежав їхній юний рятівник.

Жниця Кюрі завжди помічала набагато більше, ніж хотіла б Сітра, і, піймавши її погляд, сказала:

— Анастасіє, забудь про нього — ми не повинні турбуватися про того нещасного хлопчину.

— Знаю, — визнала Сітра. Але вона не збиралася його забувати. Це було їй непритаманне.