Шторм

27 Між тут і там

Кислота глибоко пропалила обличчя женця Костянтина — занадто глибоко, щоб це могли загоїти його власні наніти, але не настільки, щоб це не змогли виправити у центрі зцілення.

— Ви пробудете з нами принаймні два дні, — незабаром після прибуття повідомила медсестра, бинтуючи йому очі й половину обличчя. Він спробував уявити, яка вона, але вирішив, що це марна затія і, враховуючи все знеболювальне в його крові, занадто виснажлива. Його мисленнєвому процесу також не допомагав легіон удосконалених зцілювальних нанітів, які запускали зараз у його кровоносну систему. Вони вже, певне, переважали за кількістю його еритроцити, а це означало, що поки вони діють, до його мозку надходить менше крові. Він уявив, що його кров зараз така ж в’язка, як ртуть.

— Коли до мене повернеться зір? — запитав він.

Медсестра ухилилася від відповіді.

— Наніти й досі прораховують ушкодження. Ми отримаємо результати до ранку. Але майте на увазі, їм доведеться з нуля відновлювати ваші очі. Це складне завдання. Гадаю, це забере ще добу.

Він зітхнув, роздумуючи, чому це називається швидким зціленням, якщо взагалі нема тут нічого швидкого.

За звітами його підлеглих, у театрі зібрали восьмеро лихочинців.

— Ми просимо у верховного клинка особливого дозволу тимчасово їх оживити для допиту, — поінформував його жнець Армстронг.

— А це, — зауважив Костянтин, — подарує нам додаткову вигоду зібрати їх вдруге.

Факт того, що його команда перешкодила нападу і знешкодила більшість змовників, затьмарювала інформація про втечу Ґрейсона Толлівера. Дивним було те, що їм не вдалося вирити у другорядному мозку Шторму жодного запису про його присутність там. Насправді про нього взагалі не було записів. Його якимось чином стерли з існування. Замість нього з’явився двійник на ім’я Слейд Макміст, зі справді мерзенною біографією. Те, як Толліверу вдалося не лише створити себе нового, але й переписати власний цифровий слід, було таємницею, яку варто було дослідити глибше.

Без системи пожежегасіння театр вигорів ущент, хоча всі встигли втекти. Єдиними жертвами того вечора стали зібрані лихочинці та гвардієць, який кинувся на Толлівера. На нього під напором полилася кислота, майже нічого не залишивши від тіла. Безперечно, цього було замало для відживлення, але завдяки його жертві врятувалася жниця Анастасія. Оскільки чоловік був частиною приватної команди женця Костянтина з проведення допитів, його втрата стала особистою. Хтось точно за це заплатить.

Хоча звичайних громадян під час пришвидшеного зцілення зазвичай вводять у штучну кому, та Костянтин зажадав бути при тямі, а оскільки він був женцем, то його бажання мали задовольнити. Він мав подумати. Поміркувати. Спланувати. І він знав, скільки минало часу. Він зневажав ідею марнувати цілі дні на процес зцілення, перебуваючи без тями.

Жниця Анастасія навідала його незадовго до того, як він мав знову отримати зір. Він був не в гуморі для її візиту, але не докорятиме їй, поки вона висловлює подяку за його безмежну самопожертву заради порятунку її життя.

— Анастасіє, запевняю вас, що особисто допитаю затриманих лихочинців, і ми схопимо Ґрейсона Толлівера, — сказав їй він, докладаючи всіх зусиль, щоб говорити чітко і не ковтати слова через знеболювальне. — Він заплатить за свої дії в усі способи, дозволені законодавством женців.

— Однак, розбивши ту трубу, він урятував усіх в театрі, — нагадала йому Анастасія.

— Так, — неохоче визнав Костянтин, — але дуже неправильно, коли ваш рятівник також є вашим нападником.

На це вона відповіла лише мовчанкою.

— Четверо затриманих нападників були з техаського регіону, — поінформував її Костянтин.

— То ви гадаєте, що все спланували там?

— Чи що там хтось ховається, — мовив Костянтин. — Ми до цього докопаємося.

Він завжди так казав і раніше завжди виконував свою обіцянку. Його нервувало, що цей випадок може стати першим винятком.

— Незабаром відбудеться конклав, — сказала Анастасія. — Ви зможете прийти?

Він не міг сказати, на що вона сподівалася — на його відсутність чи появу.

— Я там буду. Навіть якщо для цього доведеться замінити мою кров антифризом.

Вона пішла, і лише після цього Костянтин усвідомив, що під час їхньої розмови вона жодного разу йому не подякувала.

Коли за годину Сітра й Марі обідали в ресторані готелю, принесли таємничу записку. Це вперше за довгий час вони їли на публіці. Записка стала сюрпризом для них обох. Жниця Кюрі по неї потягнулася, але посильний, який її приніс, перепросив і повідомив, що вона для жниці Анастасії. Він передав її Сітрі, яка розгорнула записку та швидко її прочитала.

— Ну, розказуй, — мовила Марі. — Від кого вона, і чого вони хочуть?

— Дрібниця, — сказала Сітра жниці Кюрі, кидаючи записку в одну з кишень своєї мантії. — Це від родичів зібраного вчора чоловіка. Вони хочуть знати, коли я надам їм імунітет.

— Я гадала, що вони прийдуть сюди сьогодні ввечері.

— Так і є, але вони не були певні щодо точного часу. У записці сказано, що вони будуть о п’ятій, якщо це, звісно, не проблема.

— Як тобі краще, — мовила жниця Кюрі. — Зрештою, вони цілуватимуть твій перстень, а не мій.

Тоді вона повернулася до свого лосося.

За півгодини Сітра вже була надворі у звичайному одязі, поспішаючи на інший кінець міста. Записку написали не рідні актора. А Рован. Її він написав нашвидкуруч, і там було ось що: «Потрібна твоя допомога. Музей транспорту. Негайно». Вона усіх зусиль доклала, щоб не піти від жниці Кюрі посеред обіду: Сітра знала, що Марі може щось запідозрити, коли вона отак піде.

У відділенні своєї валізи Сітра заховала звичайний одяг — на той раз, якби довелося вийти кудись інкогніто. Проблема полягала в тому, що в неї не було пальта; воно було занадто об’ємне, щоб приховати від Марі. Тож, вислизнувши на вулицю без термальних котушок своєї зимової мантії, вона одразу почала замерзати. Два квартали вона терпіла холод, а потім надягнула свій перстень і показала його власнику крамниці, щоб дістати пальто: він безкоштовно віддав їй те, яке вона хотіла.

— Отримавши імунітет, я точно не розповім, що ви з’явилися на публіці без мантії, — запропонував власник магазину.

Сітрі не сподобалася спроба чоловіка їй пригрозити, тож вона сказала:

— А якщо я просто не зберу вас після такої погрози?

Він однозначно про це не подумав. Він на мить затнувся.

— Так, так, звісно, це справедливо, справедливо… — Тоді він покопирсався в аксесуарах. — Може, рукавички до пальта?

Вона їх узяла й пішла на вітряну вулицю.

Коли вона тільки прочитала записку, в неї тьохнуло серце, але Сітра не могла показати свого хвилювання Марі. А ще занепокоєння. Рован тут і потребує її допомоги? Чому? Йому загрожувала небезпека, чи він хотів, щоб вона приєдналася до його місії і теж убивала недостойних женців? Чи погодиться вона, якщо він попросить? Безперечно, ні. Певно, ні. Мабуть, ні.

Але це, звісно, могло бути частиною пастки. Хай хто стояв за вчорашнім нападом, безумовно, зараз саме зализував рани, тож шансів на іншу атаку мало. Але Сітра все одно взяла достатньо прихованої зброї, щоб за потреби мати змогу захиститися.

Музей транспорту Великих рівнин був виставкою під відкритим небом, де демонстрували двигуни й рухомий склад з ери залізничних перевезень. Тут навіть могли похвалитися вагоном з першого потяга на магнітній подушці, який навічно завис у самому центрі. Вочевидь, раніше Вічита з’єднувала серйозні транспортні шляхи. А тепер перетворилася на місто, яке нічим не відрізнялося від інших. Мідмерика нині одноманітна, і це водночас заспокоює та дратує.

У цю пору року в музеї було лише кілька групок туристів, які чомусь поїхали до Вічити у відпустку. Оскільки тут управляв Шторм, то вхід був безкоштовний — це теж було добре. Сітрі навіть не довелося знову показувати персня, щоб пройти всередину. Бо одна справа — отримати в продавця пальто, а інша зірвати своє прикриття в тому місці, де в тебе от-от відбудеться таємна зустріч.

Туго загорнувшись у пальто від вітру, вона ходила між чорними паровими двигунами й червоними дизельними, по всіх кутках депо шукаючи Рована. За деякий час вона таки почала хвилюватися, чи це зрештою не трюк — можливо, щоб відділити її від жниці Кюрі. Сітра вже збиралася йти геть, як хтось її покликав.

— Я тут!

Вона пішла на голос до вузького темного простору між двома товарними вагонами, де, пробиваючись у шпарини, свистів морозний вітер. І поки він дув їй у обличчя, Сітра не могла нікого роздивитися, аж доки не підійшла ближче.

— Жнице Анастасіє! Я боявся, ви не прийдете.

Це був не Рован. Це був Ґрейсон Толлівер.

— Ти? — розчаруванням навіть близько не можна було описати її почуття. — Я маю просто тут тебе зібрати і принести серце Костянтину!

— Він його, певно, з’їсть.

— Певно, — мала визнати Сітра. Вона зараз ненавиділа Ґрейсона. Ненавиділа тому, що він виявився не тим. Це було так, наче її зрадив сам усесвіт, і вона взагалі не була готова йому пробачати. Вона мала зрозуміти, що почерк на записці був не Рованів. Але хай як вона хотіла виплеснути своє роздратування на Толлівера, а не могла. Він не винен, що він не Рован — і, як сказала Сітра Костянтину, Ґрейсон двічі врятував їй життя.

— Мені потрібна ваша допомога, — справді у відчаї заговорив Ґрейсон. — Мені немає куди піти…

— А до чого тут я?

— Бо якби не ви, мене б тут узагалі не було!

Вона знала, що в цьому є правда. Вона пригадала, як він розповів їй — або радше не розповів, — що працював під прикриттям від імені Шторму. Якщо вона настільки важлива для Шторму, аж той використав Ґрейсона, щоб обійти закон про відділення женців від держави, то хіба не має принаймні допомогти йому вибратися з цієї безвиході?

— На мене полюють і Цитадель женців, і управління взаємодії, і хай хто стояв за цією атакою, тепер він теж став моїм ворогом!

— У тебе, здається, дуже гарно виходить заводити ворогів.

— Точно — і ви, здається, єдина людина, яку я можу з натяжкою назвати другом.

Нарешті Сітра забула про своє розчарування. Вона не могла залишити його розплачуватися за все замість неї. — І що ж я маю для тебе зробити?

— Не знаю! — Ґрейсон почав міряти кроками невеликий простір, а його неможливо-чорне волосся дико тріпало вітром — і Сітра на мить уявила, як навколо нього сходяться стіни. У нього справді нема виходу. Жодні її слова не зможуть змінити думку Костянтина — він готовий зібрали Ґрейсона, розпанахуючи шматок по шматку. І навіть якби вона за нього поклопоталася, це не мало значення. Цитаделі женців потрібен цап-відбувайло.

— Я можу дати тобі імунітет, — сказала вона, — але коли дані твого ДНК з’являться в базі женців, вони знатимуть твоє точне місце перебування.

— І, — додав він, — я певен, що вони дізнаються, чий я цілував перстень, — похитав головою він. — Не хочу, щоб через мене у вас були неприємності.

На це вона розсміялася.

— Ти був у команді людей, які намагалися мене прикінчити, але не хочеш, щоб у мене були неприємності?

— Я не був насправді в команді! — наполягав він. — Вам це відомо!

Так, вона це знала. Інші могли сказати, що йому просто забракло хоробрості, але вона знала правду — і, певно, була така одна. І хоча справді хотіла допомогти йому з цього вибратися, але не знала як.

— То кажете, що мудра та вродлива жниця Анастасія не має ідей? — мовив він. Від будь-кого іншого Сітра би сприйняла це як награне підлабузництво, але він до таких людей не належав. Він занадто доведений до розпачу, щоб іти на нещирість. Вона зараз не почувалася мудрою чи вродливою, але дозволила йому зберегти фантазію про високоповажну жницю Анастасію. А тоді вона піднялася до свого статусу — бо їй дещо спало на думку.

— Я знаю, куди ти можеш піти…

Він глянув на неї благальним поглядом своїх темних очей, чекаючи, поки вона поділиться часточкою своєї мудрості.

— Тут, у місті, є монастир тоністів. Вони сховають тебе від Цитаделі женців.

Ґрейсон був щонайменше розчарований.

— Тоністи? — з жахом сказав він. — Ви серйозно? Та вони мені язика відріжуть!

— Ні, але вони ненавидять женців, і я певна, що вони скоріше захищатимуть тебе ціною власних життів, ніж передадуть їм. Поклич брата Макклауда. Скажи, що від мене.

— Але…

— Ти хотів моєї допомоги, і я допомогла. Твої наступні дії залежать тільки від тебе.

Тоді вона його покинула й повернулася в готель саме вчасно, щоб непомітно переодягнутися у свою мантію і надати імунітет згорьованій родині зібраного актора.