19 Гострі леза нашої свідомості

Я часто міркую про той день, що прийде через сто років, коли кількість людей досягне свого ліміту. Я роздумую про роки до настання цього моменту. Є лише три ймовірні варіанти. За першого мені б довелося зламати клятву, що я дозволяю свободу вибору, і обмежити рівень народжуваності. Це не спрацює, бо я не здатен зламати клятву. Я саме тому так мало їх даю. З цієї причини накладання обмеження на рівень народжуваності є неможливе.

Другий варіант — знайти спосіб розширити присутність людини поза межами Землі. Позаземне рішення. Для людства, яке досягло верхнього ліміту, очевидне рішення — переселити мільярди людей в інші світи. Однак усі спроби облаштувати колонії за межами планети — Місяць, Марс, навіть орбітальна станція — закінчилися несосвітенними катастрофами, які я геть не міг контролювати. У мене є причини вірити, що нові спроби теж закінчаться катастрофічно.

Тож якщо людство є в’язнем Землі й неможливо пригальмувати рівень народжуваності, для вирішення проблеми залишається тільки один життєздатний варіант… і цей варіант не з приємних.

Зараз у світі 12 187 женців, і кожен збирає по п’ятеро людей на тиждень. Однак для того, щоб звести зростання населення до нуля після досягнення людством критичної точки, потрібно буде мати 349 429 женців, і кожен повинен буде збирати по сотні людей на день.

Я не бажаю бачити такого світу… але є женці, які залюбки на це погодяться.

І вони мене лякають.

Шторм



Минуло більше тижня від зустрічі з женцем Костянтином, і Сітра з Марі не провели жодного збирання. Спершу Сітра гадала, що отримати перепочинок від щоденного збирання буде приємно. Їй ніколи не приносило задоволення заганяти в когось лезо чи натискати на гачок; їй ніколи не приносило насолоди спостерігати за тим, як в очах людини, якій вона дала смертельну отруту, згасає життя, але мантія женця змінює людину. Впродовж цього першого року Сітриного повноцінного служіння жницею вона почала неохоче приймати цю професію, котра обрала її сама. Сітра збирала зі співчуттям, їй це гарно вдавалося, вона почала цим пишатися.

Сітра й Марі обидві почали витрачати дедалі більше часу на записи в своїх щоденниках — хоча без збирань було менше тем для записів. Вони й досі продовжували «мандрувати», як це називала Марі, рухаючись від міста до міста, від містечка до містечка, ніколи не зостаючись будь-де більш ніж на два дні й ніколи не плануючи свій наступний пункт призначення, доки повністю не зберуть речей. Сітра помітила, що її щоденник почав нагадувати розповідь про подорожі.

От про що Сітра не писала, то це про те, як фізично складно було жниці Кюрі. Без щоденного полювання, яке тримало її у формі, вона повільніше рухалася зранку, під час розмов витала десь думками і постійно здавалася стомленою.

— Можливо, мені вже пора знову відкрутити час назад, — ділилася вона міркуваннями з Сітрою.

Марі ніколи раніше не згадувала про те, що хоче відкрутити час назад. Сітра й не знала, що думати.

— І наскільки ви відкрутите свій вік?

Жниця Кюрі вдала, що це обмірковує, наче їй щойно спала на думку ця ідея.

— Можливо, до тридцяти чи тридцяти п’ятьох років.

— А волосся срібним залишите?

Марі посміхнулася.

— Звісно. Це ж моя візитівка.

Ніхто в Сітриному близькому оточенні не повертав часу назад. У школі були дітлахи, чиї батьки відкручували назад свій вік, коли забажається. У неї був учитель математики, якого після одних довгих вихідних стало майже неможливо впізнати. Він повернувся до двадцятиоднорічного віку, й інші дівчата в класі постійно хихотіли з того, яким він став привабливим, а Сітру це просто лякало. І хоча жниця Кюрі не надто зміниться, повернувшись до тридцятирічного віку, це буде бентежити. Сітра розуміла, що це егоїстично, але все одно сказала їй:

— Ви подобаєтеся мені, як є.

Марі посміхнулася і мовила:

— Можливо, я почекаю до наступного року. Шістдесят — це добрий фізичний вік, щоб відкрутити час назад. Минулого разу під час повороту мені було шістдесят.

А зараз розпочалася гонитва, завдяки якій вони знову відчувають подих життя. Три збирання, і всі впродовж місяця вогнів і сезону свят старих часів, — наче три духи Різдва: минуле, теперішнє й майбутнє, про які в безсмертні часи здебільшого забули. Дух минулого має не надто велике значення, коли роки називають, а не нумерують. А для більшості людства майбутнє є лише незмінним продовженням теперішнього, тож духи почали зникати в небуття.

— Святкові збирання! — зраділа Марі. — Що може бути кращим прикладом «старих часів», ніж смерть?

— Жахливо прозвучить, якщо я скажу, що чекаю на них? — запитала Сітра радше не в Марі, а в себе. Вона могла сказати собі, що чекає лише на те, щоб виманити їхнього нападника, але це буде брехня.

— Ти жниця, люба. Не будь до себе така сувора.

— То ви кажете, що жнець Ґоддард мав рацію? Що в ідеальному світі навіть женці мають насолоджуватися своєю роботою?

— Звісно, ні! — належно обурилася Марі. — Звичайне задоволення від того, що ти добре виконуєш свою роботу, дуже відрізняється від насолоди під час відбирання життя.

Тоді вона уважно подивилася на Сітру, ніжно взяла її за руки і сказала:

— Лише той факт, що тебе мучить це питання, означає, що ти — справді високоповажна жниця. Бережи свою совість, Анастасіє, і нізащо не дозволь їй ослабнути. Це найцінніше майно женця.

Першою з трьох зібраних жницею Анастасією була жінка, яка вирішила ляпнутися з найвищої будівлі у Фарґо, а це місто не славилося високими будівлями. Хоча сорок поверхів — більш ніж достатньо для цього завдання.

У різних точках по всьому даху будівлі й на навколишніх вулицях розташувалися жнець Костянтин, півдесятка інших женців і ціла когорта гвардійців клинка. Вони пильно видивлялися смертельну загрозу поза спланованою смертельною загрозою.

— А це буде боляче, ваша честе? — дивлячись униз з обледенілого, не захищеного від вітру даху, запитала жінка.

— Не думаю, — сказала їй жниця Анастасія. — А якщо й так, то лише якусь частку секунди.

Щоб це вважалося офіційним збиранням, жінка не могла стрибнути сама — її мала штовхнути жниця Анастасія. Дивна річ, але штовхати жінку з даху виявилося для Сітри набагато неприємнішим, ніж збирати за допомогою зброї. Це нагадало їй про той жахливий випадок, коли вона в дитинстві штовхнула іншу дівчинку під автобус. Дівчинку, звісно, відродили, і вона вже за кілька днів повернулася до школи, ніби нічого й не трапилося. Однак цього разу не буде ніякого відродження.

Жниця Анастасія зробила те, що мала. Жінка померла за розкладом, без фанфар чи інцидентів, а її рідні поцілували перстень жниці Анастасії, офіційно приймаючи свій річний імунітет. Сітру водночас заспокоювало і розчаровувало те, що їй ніхто так і не кинув виклику.

Наступне збирання жниці Анастасії відбулося за кілька днів і було не таке просте.

— Хочу, щоб на мене полювали з арбалетом, — сказав їй чоловік з Брю-Сіті. — Прошу вас полювати на мене біля мого дому від світанку до заходу сонця.

— А якщо ви під час полювання виживите? — запитала в нього Сітра.

— Я вийду з лісу й дозволю вам себе зібрати, але якщо виживу після цілого дня полювання, мої рідні отримають замість одного року дворічний імунітет.

Жниця Анастасія кивнула, тримаючись непорушно й формально: навчилася цього у жниці Кюрі. Був визначений периметр, у межах якого зможе переховуватися чоловік. Жнець Костянтин з командою знову моніторили можливу появу зловмисників і будь-яку незаконну активність.

Чоловік гадав, що є рівнею Сітрі. Він помилявся. Вона вистежила та вбила його менш ніж за годину від початку полювання. Одна стріла у серце. Це було милосердно, як і всі збирання жниці Анастасії. Він помер, ще не торкнувшись землі. Й хоча він не протримався цілого дня, вона все одно подарувала його рідним два роки імунітету. Вона знала, що дорого заплатить за це на конклаві, але їй було байдуже.

Впродовж усього збирання не було жодних ознак, що на неї хтось збирається напасти.

— Ти мала б відчути полегшення, а не розчарування, — сказала їй тієї ночі жниця Кюрі. — Це, напевне, означає, що я була єдиною ціллю, можеш заспокоїтися.

Але сама Марі точно не була спокійна, і не лише тому, що була ймовірною ціллю.

— Боюся, що це все не просто вендета проти мене чи тебе, — зізналася жниця Кюрі. — Анастасіє, це неспокійні часи. Чиниться забагато насильства. Я сумую за простими чесними часами, коли женці боялися лише гострих лез свого сумління. Але тепер з’явилися вороги поміж ворогів.

Сітра підозрювала, що в цьому є правда. Напад на них був тоненькою ниточкою у значно більшому гобелені, і його не вдавалося роздивитися з того місця, де вони стояли. Вона постійно відчувала, що одразу за обрієм ховається щось колосальне й загрозливе.

— Я встановив контакт.

Агент Трекслер звів брову.

— Розповідай, Ґрейсоне.

— Прошу, не називайте мене так. Просто Слейд. Мені так простіше.

— Ну гаразд, Слейде, розповідай про цей твій контакт.

Досі їхні щотижневі наглядові зустрічі проходили досить тихо. Ґрейсон доповідав про те, як адаптується до життя в ролі Слейда Макмоста і як ефективно вливається в місцеву громаду лихочинців. «Вони не такі вже й погані, — казав Ґрейсон. — Здебільшого». Трекслер відповів на це: «Так, я дізнався, що незважаючи на поведінку, лихочинці сумирні. Здебільшого».

Кумедно, що Ґрейсона тягнуло якраз не до сумирних. Принаймні до однієї такої. П’юриті.

— Є одна людина, — розповів Трекслеру він. — Запропонувала мені роботу. Мені не відомі деталі, але точно знаю, що це передбачає порушення встановленого Штормом законодавства. Гадаю, є ціла група людей, які діють у сліпій зоні.

Трекслер нічого не нотував. Узагалі нічого не записував. Він ніколи цього не робив. Але завжди уважно слухав.

— Коли хтось починає за цими зонами наглядати, вони перестають бути сліпими, — мовив Трекслер. — То в цієї людини є ім’я?

Ґрейсон завагався.

— Я ще не дізнався, — збрехав він. — Але люди, яких вона знає, важливіші.

— Це жінка? — знову повів бровою Трекслер, і Ґрейсон мовчки вилаявся. Він намагався нічого не видати про П’юриті — навіть її статі. Але Трекслер здогадався, і Ґрейсон нічим не міг зарадити.

— Так. Думаю, вона пов’язана з досить підозрілими людьми. Саме щодо них варто хвилюватися, а не щодо неї.

— Це визначати мені, — сказав йому Трекслер. — А поки що тобі варто проникнути якнайглибше.

— Я глибоко.

Трекслер глянув йому в очі.

— Занурся глибше.

Ґрейсон зрозумів, що, перебуваючи поруч з П’юриті, він не думає ані про Трекслера, ані про свою місію. Він думає лише про неї. Вона, безперечно, причетна до злочинних дій — і не лише до вдаваних злочинів, які коїть більшість лихочинців, а до справжнього криміналу.

П’юриті знала способи, як не потрапляти в поле зору Шторму, і вчила цього Ґрейсона.

— Якби Шторм знав про все, чим я займаюся, то переселив би мене, як зробив з тобою, — повідала йому П’юриті. — А далі підкрутив би мої наніти, щоб я думала про щось щасливе. А можливо, й цілком змінив мою пам’ять. Шторм мене зцілив би. Але я не хочу зцілення. Я хочу бути гіршою за лихочинку, хочу бути поганою. Щиро й по-справжньому поганою.

Ґрейсон ніколи не думав про Шторм з погляду нерозкаяного лихочинця. Чи неправильно з боку Шторму переробляти людей? Чи не повинні лихі люди мати свободу бути лихими, без будь-яких підстраховок? Чи така П’юриті? Чи зла вона? Ґрейсон зрозумів, що не має відповідей на питання, котрі крутяться в нього в голові.

— А як щодо тебе, Слейде? Ти хочеш бути поганим?

Дев’яносто дев’ять відсотків часу він знав свою відповідь на це питання. Та коли Ґрейсон опинявся в обіймах П’юриті, коли все його тіло аж кричало від близькості з нею, в такі миті прозорий кристал його свідомості перетворювався на нефрит, і відповідь ставала чітким «так».

Третє збирання жниці Анастасії було найскладніше для здійснення. Суб’єктом виявися актор на ім’я сер Альбін Алдрич. «Сер» було вигаданим титулом, оскільки зараз нікого вже не висвячували в лицарі, але для актора класичної школи це звучало значно поважніше. Обираючи його, Сітра знала про його професію і підозрювала, що він захоче театрально поставленої кончини, яку вона з радістю йому забезпечить, але його прохання здивувало навіть її.

— Я бажаю бути зібраним під час вистави Шекспіра «Юлій Цезар», де гратиму головну роль.

Вочевидь, того дня, коли вона обрала його для збирання, він зі своєю трупою одразу зупинив репетиції спектаклю, який тоді готували, і розпочав готуватися до єдиної вистави уславленої трагедії ери смертності.

— Ваша честе, ця п’єса так мало значить для наших часів, — пояснив їй він, — але Цезар може не просто вдати, що помирає: якщо його натомість зберуть на очах у глядачів, то, можливо, п’єса затримається в їхній пам’яті, як, певне, було під час ери смертності.

Жнець Костянтин аж розлютився, коли Сітра розповіла йому те прохання.

— Це просто неможливо! Серед глядачів може опинитися будь-хто!

— Отож-бо, — сказала йому Сітра. — І всі там або працюватимуть у театрі, або матимуть заздалегідь придбані квитки. Тобто ви зможете перевірити всіх напередодні прем’єри. Ви знатимете, якщо там буде хтось зайвий.

— Мені доведеться подвоїти особовий склад гвардійців під прикриттям. Ксенократові це не сподобається!

— Зате йому сподобається, якщо ми піймаємо злочинця, — зауважила Сітра, і жнець Костянтин не міг заперечити.

— Якщо ми на це підемо, — сказав він, — я чітко дам знати верховному клинку, що саме ви наполягли на такому рішенні. Якщо ми зазнаємо невдачі й ви загинете, то будете сама в цьому винна.

— Я зможу з цим жити, — сказала йому Сітра.

— Ні, — зауважив жнець Костянтин, — не зможете.

— У нас є робота, — сказала Ґрейсонові П’юриті. — Така, як ти шукав. Це не зовсім схоже на стрибок з водоспаду на плоту, але буде незабутньо, після чого залишиться багато спогадів.

— Це була внутрішня камера колеса, а не пліт, — виправив він. — А яка робота?

Він був однаково занепокоєний і зацікавлений. Він уже звик до свого нового способу життя. Вдень крутився в колах лихочинців, а ночі проводив з П’юриті. Вона була наче стихійне лихо, які природа влаштовувала за старих часів. Як ураган, перш ніж Шторм дізнався, як розсіяти його руйнівну силу. Як землетрус, перш ніж Шторм дізнався, як перерозподілити несамовитий струс на тисячу слабких вібрацій. Вона була як неприборканий світ — і хоча Ґрейсон усвідомлював, що бачить її в абсурдних відтінках величі, він не відмовляв собі в такому задоволенні, бо взагалі останнім часом не відмовляв собі в задоволеннях. Чи змінить це нова робота? Агент Трекслер сказав йому зануритися глибше. Ґрейсон уже так глибоко занурився у своє лихочинство, що не мав певності, чи хоче піднятися на поверхню по ковток повітря.

— Слейде, ми все збуримо. Ми помітимо цей світ, як роблять тварини, й залишимо такий запах, що його ніколи не забудуть.

— Мені подобається, але ти й досі не сказала, що ми зробимо.

Тоді вона посміхнулася. І не своєю звичною хитрою посмішкою, а набагато ширше і лячніше. Набагато спокусливіше.

— Ми вб’ємо кількох женців.



Загрузка...