Шторм

24 Відкрийся резонансу

Наступне збирання жниці Анастасії мало відбутися під час третього акту «Юлія Цезаря» в місті Вічита, в театрі «Орфей» — класичному закладі, який побудували ще за ери смертності.

— Не палаю бажанням зібрати когось перед глядачами, які заплатили за квитки, — Сітра зізналася Марі, поки вони реєструвалися у готелі Вічити.

— Люди платять за виставу, люба, — зауважила Марі. — Вони не знають, що там буде збирання.

— Знаю, але навіть так, збирання не має бути розвагою.

Марі скривила губи в самовдоволену посмішку.

— Ти сама в цьому винна. Це те, що отримуєш, дозволяючи суб’єктам обирати метод їхнього власного збирання.

Сітра вирішила, що Марі має рацію. Сітрі ще дуже пощастило, що ніхто з її попередніх суб’єктів не захотів перетворити своє збирання на публічну виставу. Можливо, коли життя повернеться до норми, вона введе якісь розважливі параметри щодо типів смертей, які можуть обрати її суб’єкти.

Десь за півгодини після заселення в номер у двері постукали. Вони замовили обслуговування номеру, тож Сітру це не здивувало, хоча замовлення виконали швидше, ніж вона очікувала: Марі в душі, і поки вийде, їжа вже охолоне.

Однак, коли Сітра відчинила двері, там стояв не працівник готелю з обідом. А натомість то був юнак десь її віку, і на його обличчі буяли такі косметичні проблеми, яких в еру безсмертя не мав ніхто. У нього були криві й жовті зуби, а на шкірі виднілися невеличкі запалені ґульки, що, здавалося, от-от луснуть. На юнаку була коричнева мішкувата сорочка та штани, які немов надсилали світу повідомлення, що юнак відкидає суспільно прийняті правила — але не так зухвало, як робили лихочинці, а в тихій осудливій манері тоніста.

Сітра одразу усвідомила свою помилку і водномить оцінила ситуацію. Прикинутися тоністом просто — вона й сама якось зробила так, щоб уникнути викриття. Вона не сумнівалася навіть, що це переодягнений нападник, який прийшов їх прикінчити. Вона не мала при собі зброї і не могла до чогось такого дотягтися. Могла захищатися лише голіруч.

Юнак посміхнувся, демонструючи більше огидних зубів.

— Вітаю, подруго! Тобі відомо, що по тобі дзвонить Велика виделка?

— Не підходь!

Але він не послухавсь, а натомість підійшов на крок ближче.

— Вона колись задзвонить по всіх нас!

Тоді він потягнувся до прикріпленого в нього на поясі мішечка.

Сітра рухалася з інстинктивною швидкістю й ідеальною брутальністю бокатору. Вона була настільки метка, що все скінчилося перш, ніж вона встигла подумати, і зламана кістка задзвеніла набагато чіткіше, ніж будь-яка Велика виделка.

Юнак опинився на землі, волаючи від болю через зламану в лікті руку.

Сітра присіла, щоб зазирнути в його мішечок і побачити, яке він приніс джерело смерті. У мішечку було повно памфлетів. Блискучих памфлетиків, у яких розхвалювали чесноти стилю життя тоністів.

Це був не нападник. Юнак був саме тим, ким видавався: фанатиком-тоністом, який проштовхував свою абсурдну релігію.

Тепер Сітра відчувала сором через свою надмірну реакцію і була нажахана своєю звірячою реакцією на його вторгнення.

Вона стала навколішки біля хлопця, який совався по підлозі й пищав від болю.

— Не рухайся, — сказала вона. — Дозволь попрацювати своїм больовим нанітам.

Він похитав головою.

— Немає ніяких больових нанітів, — зойкнув він. — Усі зникли. Їх видалили.

Цього вона не чекала. Вона знала, що тоністи роблять дивні речі, але ніколи не уявляла, що вони зроблять щось таке екстремальне — таке мазохістське — як видалення больових нанітів.

Юнак дивився на неї широко розплющеними очима, наче голуб, якого щойно збило авто.

— Чому ти це зробила? — схлипував він. — Я просто хотів тебе просвітити…

І тоді, в найбільш невдалий час, з ванної вийшла Марі.

— Що це таке?

— Тоніст, — пояснила Сітра. — Я подумала…

— Знаю, що ти подумала, — мовила Марі. — Я б подумала те саме. Але я б, певне, просто його «вимкнула», не розтрощуючи йому лікоть, — вона схрестила руки і глянула на них обох, здаючись радше невдоволеною, ніж сповненою співчуття, що було їй непритаманно. — Мене дивує, що адміністрація готелю дозволяє тоністам розносити від дверей до дверей свою «релігію».

— Вона не дозволяє, — крізь біль промовив тоніст, — але ми все одно це робимо.

— Ну звісно.

Тут він нарешті склав два плюс два.

— Ви ж… ви жниця Кюрі, — а далі обернувся до Сітри. — А ви теж жниця?

— Жниця Анастасія.

— Ніколи не бачив женців без мантій. Ваш одяг того ж кольору, що й мантії?

— Так простіше, — мовила Сітра.

Марі зітхнула, не зацікавлена його одкровенням.

— Піду по лід.

— По лід? — запитала Сітра. — Навіщо?

— Це ліки ери смертності проти набряку й болю, — пояснила вона й попрямувала до автомата з льодом, що стояв далі по коридору.

Тоніст перестав соватися, але все одно важко дихав від болю.

— Як тебе звати? — поцікавилася Сітра.

— Брат Макклауд.

«Точно, — подумала Сітра. — Всі тоністи — якісь-там брати чи сестри».

— Ну, мені шкода, брате Макклауд, я гадала, ти хочеш нам нашкодити.

— Те, що тоністи виступають проти женців, ще не означає, що ми бажаємо вам зла. Ми хочемо вас просвітити, як і решту. Можливо, навіть більше, ніж інших.

Він глянув на свою руку, яка почала набрякати, і застогнав.

— Не все так погано, — мовила Сітра. — Твої зцілювальні наніти мають…

Але він похитав головою.

— Тобто зцілювальні наніти теж зникли? Це взагалі законно?

— На жаль, так, — сказала Марі, повертаючись із льодом. — За бажання люди мають право страждати. Хай наскільки це відстало.

Тоді вона віднесла відерце з льодом до невеличкої кухні в номері, щоб покласти його в щось схоже на пакунок.

— Я можу дещо запитати? — озвався брат Макклауд. — Якщо ви жниці й з усіх боків над законом… то навіщо на мене нападати? Чого ви боїтеся?

— Це складно, — сказала Сітра, не бажаючи роз’яснювати тонкощі й інтриги їхньої теперішньої ситуації.

— Це може бути просто, — мовив він. — Ви можете зректися посади жниці й піти шляхом тоністів.

Сітра мало не розсміялася. Навіть попри біль, у нього було одне на думці.

— Я одного разу потрапила у монастир тоністів, — зізналася вона. Це, здається, йому сподобалося й відволікло від болю.

— Велика виделка співала вам?

— Я вдарила по камертону на олтарі, — підтвердила Сітра. — Я нюхала брудну воду.

— У ній повно хвороб, котрі раніше вбивали людей, — сказав тоніст.

— Я чула.

— Колись вони знову почнуть вбивати людей!

— Щиро в цьому сумніваюся! — заговорила Марі, повертаючись із льодом, замотаним у поліетиленовий пакет для сміття.

— Не сумніваюся, що ви сумніваєтеся, — відреагував тоніст.

Марі несхвально хмикнула та стала перед ним навколішки, притискаючи пакунок з льодом до його набряклого ліктя. Тоніст скривився, а Сітра допомогла тримати лід на місці.

Юнак кілька разів глибоко вдихнув, примиряючись як з холодом, так і з болем, а тоді сказав:

— Я належу до тонального ордену у Вічиті. Вам варто прийти до нас. Щоб відплатити за те, що зробили зі мною.

— А хіба ти не боїшся, що ми тебе зберемо? — глузувала Марі.

— Певне, ні, — мовила Сітра. — Тоністи не бояться смерті.

Але брат Макклауд її виправив.

— Ми її боїмось. Але приймаємо наш страх і стаємо вищими за нього.

Марі роздратовано підвелася на ноги.

— Ви, тоністи, вдаєте, що мудрі, але вся ваша система переконань сфабрикована. Це лише годящі уривки релігій ери смертності — і навіть не хороші уривки. Ви взяли все це і невміло зшили у розрізнену строкату ковдру. Вас не розуміє ніхто, крім вас самих.

— Марі! Я вже заламала йому руку, нам не варто його ще й ображати.

Але вона вже занадто заглибилася у свою тираду, щоб зупинитися.

— Анастасіє, а ти знала, що існує принаймні сто різних тональних культів, і в кожному власні правила? Вони люто сперечаються, чи їхній божественний тон — це соль-дієз чи ля-бемоль, і навіть не можуть вирішити, чи називати оте їхнє божество «Велика вібрація» чи «Великий резонанс». Тоністи відрізають собі язики, Анастасіє! Вони себе осліплюють!

— То екстремісти, — сказав брат Макклауд. — Більшість не такі. В моєму ордені не так. Ми належимо до локранського ордену; видалення наших нанітів — це найекстремальніша річ для локранців.

— Можемо ми бодай викликати амбудрон, щоб тебе доправили в центр зцілення? — запитала Сітра.

Він знову похитав головою.

— У нашому монастирі є лікар. Він про це потурбується. Він зробить для моєї руки гіпс.

— Що?

— Чаклунство! — мовила Марі. — Стародавній зцілювальний ритуал. Вони загортають руку в гіпс і залишають так на кілька місяців.

Тоді вона пішла до шафи, вийняла дерев’яного вішака і зламала його на дві частини.

— Ось, я зроблю для тебе шину, — вона повернулася до Сітри, очікуючи на її питання. — Ще чаклунство.

Вона роздерла наволочку на смужки і прив’язала половину зламаного вішака до руки юнака, щоб та не рухалася, а ще одну смужку тканини намотала, щоб тримати на місці лід.

Брат Макклауд підвівся йти геть. Уже розтулив рота щось сказати, але Марі його зупинила.

— Якщо ти скажеш: «Нехай з вами буде Камертон», я вперіщу тебе другою половиною цього вішака.

Тоніст зітхнув; скривившись, змінив положення руки, і сказав:

— Тоністи насправді цього не говорять. Ми кажемо: «Резонуйте добре і по-справжньому».

Говорячи це, він спеціально глянув їм обом у очі. Марі гучно зачинила двері, щойно він вийшов за поріг.

Сітра наче вперше її бачила.

— Я ніколи не бачила, щоб ви так з кимсь поводилися! — сказала вона. — Чому ви були з ним така груба?

Можливо, трохи присоромлена Марі відвела погляд.

— Тоністи мені байдужі.

— Жнець Ґоддард відчував те саме.

Марі різко глянула на Сітру. Сітра гадала, що зараз Марі на неї закричить, але ні.

— Це, можливо, єдине питання, з якого ми мали однакову думку. Але відмінність полягає в тому, що я поважаю їхнє право на існування, хай яку відчуваю до них ворожість.

Сітра розсудила, що це таки правда, оскільки за увесь час разом з Марі вона ніколи не бачила, щоб та зібрала тоніста — на відміну від женця Ґоддарда, який спробував винищити цілий монастир, перш ніж його прикінчив Рован.

У двері знову постукали, і вони обидві аж підскочили, але цього разу їм таки принесли очікувану їжу. Коли вони сіли обідати, Марі зиркнула на залишений тоністом памфлет і глузливо посміхнулася.

— Відкрийся резонансу, — пародіювала вона. — Це резонує лише в одному місці, — викидаючи аркуш у сміття, сказала вона.

— Ви скінчили? — хотіла знати Сітра. — Ми можемо спокійно поїсти?

Марі зітхнула, глянула на свою їжу й махнула рукою.

— Коли я була на кілька років молодшою за тебе, мій брат приєднався до тонального культу, — вона відсунула тарілку вбік і за мить провадила. — Ми дуже нечасто бачили його, і він щоразу просто заливав нас нісенітницями. А тоді зник. Ми дізналися, що він упав і забив голову, але без зцілювальних нанітів і медичного догляду він помер. І тоністи спалили його тіло, ще амбудрон не встиг забрати його до центру відродження. Бо саме так роблять тоністи.

— Мені так шкода, Марі.

— Це було дуже давно.

Сітра мовчала, даючи Марі час виговоритися. Вона знала, що найбільший подарунок, який могла запропонувати своїй наставниці, це вислухати.

— Нікому не відомо, хто і чому заснував перший тональний культ, — провадила Марі. — Можливо, люди сумували за віруваннями ери смертності й хотіли знову віднайти те почуття. Чи, можливо, хтось вирішив так пожартувати, — вона ще на мить загубилася у власних думках, а далі вийшла з того стану. — Хай там як, коли Фарадей запропонував мені можливість стати жницею, я одразу погодилася. Хотіла захистити від таких жахливих речей решту своєї родини — навіть якщо це означало, що я сама робитиму жахливі речі. Я перетворилася на Маленьку Міс Убивство, а коли почала дорослішати — на верховну даму смерті.

Марі подивилася на свою тарілку і знову почала їсти: після звільнення демонів до неї повернувся апетит.

— Я знаю, що тоністи вірять у сміховинні речі, — сказала Сітра, — але вважаю, що деякі люди вбачають в них дещо привабливе.

— Індички саме так думають про дощ, — зауважила Марі. — Вони зводять догори очі, розтуляють дзьоби і топляться.

— Не ті індички, яких вирощує Шторм, — мовила Сітра.

Марі кивнула.

— Отож бо.