Шторм

12 За шкалою від одного до десятьох

Будильник задзвонив ще до сходу сонця. Ґрейсон його не ставив. Після повернення додому в нього більше не було причини рано прокидатися. У нього не було жодних невідкладних справ, а прокинувшись, він знову ховався під ковдрою, аж доки не закінчувалися всі відмовки.

Він ще не почав шукати роботу. Бо, зрештою, вона й необов’язкова. В нього вистачить на прожиття, навіть якщо Ґрейсон не буде помітно впливати на розвиток світу — а він поки що не мав бажання вносити у світ щось, окрім своїх тілесних відходів.

Він ляснув по будильнику, щоб його вимкнути.

— Що відбувається? Навіщо ти мене будиш?

Лише за хвильку тиші Ґрейсон зрозумів, що Шторм не відповідатиме на його питання, доки він вважається лихочинцем. Тож Ґрейсон сів у ліжку і, поглянувши на екран, побачив сліпучо-червоне повідомлення, що освітлювало кімнату.

«ЗУСТРІЧ З НАГЛЯДОВИМ ІНСПЕКТОРОМ НА 8:00. ВІДСУТНІСТЬ ТЯГНЕ ЗА СОБОЮ П’ЯТЬ ШТРАФНИХ БАЛІВ».

Ґрейсон лише приблизно уявляв, що таке штрафні бали, але навіть не уявляв, як їх оцінювати. Може, п’ять штрафних балів подовжують статус лихочинця на п’ять днів? Чи на п’ять годин? На п’ять місяців? Він узагалі не знав. Можливо, варто повчити, як це — бути лихочинцем.

«Що варто вдягнути на зустріч з наглядовим інспектором?» — цікавило Ґрейсона. Він має одягтися ошатно чи навпаки? Хай як йому було прикро через усю цю ситуацію, але він усвідомив, що таки не завадить вразити свого наглядового інспектора, тож знайшов чисту сорочку і штани, а тоді пов’язав ту ж краватку, в якій був на зустрічі в управлінні взаємодії у Фулкрумі, коли ще гадав, що має попереду життя. Він зупинив публікар (у якому його знову попередили про наслідки вандалізму й лайки), а тоді поїхав до місцевого представництва УВ. Він вирішив приїхати раніше та справити позитивне враження і, можливо, збити зі свого статусу день чи два.

Вище представництво УВ Нешвіля було значно меншим за будівлю у Фулкрумі. Там було лише сорок поверхів, а замість сірого граніту — червона цегла. Хоча інтер’єр особливо не відрізнявся. Цього разу Ґрейсона не провели до комфортної зали, а натомість указали напрямок до відділу у справах лихочинців, де звеліли стати в чергу й чекати в кімнаті разом з десятками інших лихочинців, які зовсім не хотіли тут бути.

Нарешті, майже за годину, дійшла Ґрейсонова черга, і він пішов до віконечка, за яким сиділа агентка німба нижчого рівня, яка перевірила його документи й розповіла інформацію, яка здебільшого вже була йому відома.

— Ґрейсон Толлівер назавжди виключений з академії німба і понижений до статусу лихочинця мінімум на чотири місяці через надзвичайно серйозне порушення закону про відділення женців від держави.

— Це я, — мовив Ґрейсон. Принаймні він вже дізнався, як довго триватиме його пониження.

Агентка підвела погляд від свого планшета й усміхнулася десь так само безрадісно, як зробив би робот. Ґрейсонові якусь мить здавалося, що вона справді може бути роботом, але тоді він пригадав, що Шторм не користувався послугами роботів у своїх управліннях. Бо, зрештою, УВ мало бути людським інтерфейсом Шторму.

— Як ви сьогодні почуваєтеся? — запитала вона.

— Нормально, здається, — відповів він, усміхаючись у відповідь. Йому було цікаво, чи його усмішка здавалася такою ж нещирою, як її. — Тобто роздратований через такий ранній підйом, але зустріч є зустріч, правильно?

Вона щось позначила у планшеті.

— Прошу відзначити свій рівень роздратування, використовуючи шкалу від одного до десятьох.

— Ви серйозно?

— Ми не можемо продовжувати прийом, доки ви не відповісте на питання.

— Ах… п’ять. Ні — шість: питання все погіршило.

— Ви відчували до себе несправедливе ставлення, відколи отримали статус лихочинця? Хтось відмовляв вам у послугах чи якимось чином зазіхав на ваші громадянські права?

Вона так механічно ставила питання, що йому захотілося вибити того планшета в неї з руки. Та принаймні вона вдавала, що її цікавить його відповідь, так само як і вдавала усмішку.

— Люди дивляться на мене так, немов я вбив їхнього кота.

Вона глянула на нього так, немов він справді вбив кількох котів

— На жаль, я ніяк не можу змінити те, як на вас дивляться люди. Але якщо колись порушать ваші права, ви обов’язково маєте повідомити своєму наглядовому інспектору.

— Тобто ви не мій наглядовий інспектор?

Вона зітхнула.

— Я — ваш приймальний інспектор. Ви зустрінетеся зі своїм наглядовим інспектором після закінчення прийому.

— Мені знову доведеться стати в чергу?

— Так.

— Тоді прошу підняти мій рівень роздратування до дев’ятьох.

Вона на нього зиркнула і зробила запис у планшеті. Далі якусь мить обробляла наявні дані щодо нього.

— Останні кілька днів ваші наніти показують зниження рівня ендорфінів. Це може вказувати на ранню стадію депресії. Бажаєте просто зараз скорегувати ваш настрій чи почекаєте досягнення межі?

— Я почекаю.

— Для цього може знадобитися подорож до місцевого центру оздоровлення.

— Я почекаю.

— Гаразд.

Вона провела пальцем по екрану, згорнула його файл і сказала Ґрейсонові триматися синьої лінії на підлозі; дотримуючись указівок, він вийшов у коридор і перейшов у іншу кімнату, де, як і було обіцяно, мав знову стати в чергу.

Нарешті, як здавалося, після цілої вічності, черга дійшла й до нього, і його відіслали до зали зборів, яка мало чим нагадувала ту, в якій він був востаннє. Бо це, зрештою, була зала зборів для лихочинців. Стіни мали невиразний бежевий колір, підлогу виклали огидними зеленими кахлями, а стіл — на якому нічого не лежало — був грифельно-сірого кольору, і з обох боків стояло по дерев’яному стільцю. Єдиним декором у кімнаті був бездушний вітрильник на картині, що висіла на стіні. Картина ідеально пасувала до такої кімнати.

Ґрейсон прочекав ще п’ятнадцять хвилин, перш ніж нарешті зайшов його наглядовий інспектор.

— Доброго ранку, Ґрейсоне, — заговорив агент Трекслер.

Він був останнім, кого чекав сьогодні тут побачити Ґрейсон.

— Ви? Що ви тут робите? Невже недостатньо зруйнували моє життя?

— Я гадки не маю, про що ти.

Ну звісно, він так і скаже. Правдоподібна відмовка. Він не просив Ґрейсона щось робити. Він, навпаки, прямо сказав йому, чого робити непотрібно.

— Перепрошую за очікування, — мовив Трекслер. — Якщо це тебе заспокоїть, то Шторм і агентів теж змушує чекати перед зустрічами.

— Навіщо?

Трекслер знизав плечима.

— Це таємниця.

Він сів навпроти Ґрейсона, глянув на бездушний вітрильник з такою ж огидою, як і Ґрейсон, а тоді пояснив свою присутність.

— Мене перевели сюди з Фулкрума і понизили зі старшого агента до наглядового інспектора в цьому регіональному представництві. Тож тут не лише тебе понизили.

Ґрейсон склав руки на грудях, не відчуваючи до чоловіка навіть йоти співчуття.

— Сподіваюся, ти починаєш звикати до свого нового життя.

— Навіть близько не починаю, — заявив Ґрейсон. — Чому Шторм позначив мене лихочинцем?

— Я гадав, ти достатньо кмітливий, щоб здогадатися.

— Напевно, ні.

Трекслер звів брови і повільно видихнув стрес і розчарування через Ґрейсонову нездогадливість.

— Перебуваючи у статусі лихочинця, ти зобов’язаний регулярно відвідувати наглядові зустрічі. Завдяки цим зустрічам ми з тобою зможемо спілкуватися, не викликаючи підозр у тих, хто може за тобою стежити. Але для цього мене, звісно ж, мали перевести сюди та призначити наглядовим інспектором.

А! То ось чому Ґрейсона понизили до лихочинця! Це було частиною якогось більшого плану. Він гадав, що, дізнавшись, почуватиметься краще, але цього не трапилося.

— Мені тебе справді жаль, — мовив Трекслер. — Тим, хто цього не заслуговує, важко нести ярмо лихочинства.

— А можете визначати рівень своєї жалості за шкалою від одного до десятьох? — запитав Ґрейсон.

Агент Трекслер захихотів.

— Завжди добре мати почуття гумору навіть у найтемніші часи, — сказав він і перейшов до справи. — Наскільки я розумію, ти майже постійно перебуваєш удома. Як твій друг і порадник, хотів би порадити почати відвідувати місця, де можна зустріти інших лихочинців і, можливо, зустріти друзів, які допоможуть простіше пережити цей період.

— Не хочу.

— Можливо, варто захотіти, — м’яко сказав агент Трекслер. Майже змовницьки. — Можливо, ти так сильно хочеш вписатися, що почнеш поводитися як лихочинець, і одягатися як лихочинець, і навіть якось модифікуєш своє тіло так, як роблять лихочинці, щоб продемонструвати своє цілковите прийняття нового статусу.

Спершу Ґрейсон нічого не відповів. Трекслер чекав, поки Ґрейсон повністю осмислить його пропозицію.

— І… якщо я прийму свій статус? — запитав Ґрейсон.

— Тоді я певен, що ти почнеш дізнаватися деякі речі. Можливо, навіть те, чого не знає і Шторм. У нього, на жаль, є сліпі зони. Вони, звісно, дрібні, але існують.

— Ви просите мене бути таємним агентом німба?

— Звісно ж, ні, — вишкірився Трекслер. — Перш ніж отримати своє перше завдання, агенти німба зобов’язані чотири роки провчитися в академії і ще рік додатково загартовувати свій розум, займаючись оперативною роботою. Але ти лише лихочинець… — він поплескав Ґрейсона рукою по плечі. — Лихочинець, який, так трапилося, має дуже хороші зв’язки.

Тоді Трекслер підвівся.

— Побачимося за тиждень, Ґрейсоне.

І вийшов, навіть не озирнувшись.

Ґрейсонові паморочилося в голові. Він був злий. Він був схвильований. Він почувався використаним, він почувався експлуатованим. Він хотів не цього… чи цього?

«А ти, Ґрейсоне, особливіший, ніж тобі здається», — казав йому Шторм. Може, Шторм планував це з самого початку? У Ґрейсона ще є вибір. Він може триматися подалі від біди, як робив усе життя, і його нормальний статус відновиться за кілька місяців. Він може повернутися до свого старого життя.

…Або може стрибнути на цей новий шлях. Який вів його в протилежний напрямок від усього, що робило його тим, ким він завжди був.

Відчинилися двері, й заговорив якийсь агент німба:

— Перепрошую, але ваша зустріч уже закінчилася, ви маєте негайно звільнити приміщення.

Інстинкти Ґрейсона підказували йому вибачитися і вийти. Але він знав, який мав обрати шлях. Тож він відкинувся назад на стільці, посміхнувсь агентові та сказав:

— А не пішов би ти полем.

Агент виголосив йому догану і повернувся з охороною, щоб видворити його з кімнати.