Шторм

46 Доля витривалих сердець

Ґоддард згори спостерігав за пожиранням великих згубників, з висоти пташиного польоту насолоджуючись своїм величним переворотом. І так само, як жниця Кюрі на початку свого служіння обрізала засохлу деревину західної цивілізації, Ґоддард покінчив з іншим архаїчним керівним органом. Більше не буде ніяких великих згубників. Тепер кожен регіон стане автономним і більше не матиме відповідати перед вищою владою: кінець нескінченному переліку обмежувальних правил.

Але він не збирався приписувати собі відповідальність за це, як зробила тоді Кюрі. Бо хоча багато женців прославлятиме його за знищення великих згубників, але так само багато його засудить. Краще нехай у світі вважають, що це був жахливий нещасний випадок. І справді невідворотний. Бо, зрештою, на Ендурі впродовж місяців траплялися збої. Хоча, звісно, ці збої влаштувала команда інженерів і програмістів, яких Ґоддард особисто зібрав. Але ніхто ніколи цього не дізнається, бо всіх тих інженерів і програмістів уже зібрали. І те саме трапиться з пілотом, коли він доправить Ґоддарда на корабель, який чекає за п’ятдесят миль

— Як воно — змінити світ? — запитала Айн.

— Наче скинути тягар з плечей, — відповів їй Ґоддард. — А знаєш, була мить, коли я гадав, що справді можу їх урятувати. Але цей момент минув.

Під ними вся палата ради вже пішла під воду.

— Що відомо на суходолі? — запитав він у Ренд.

— Нічого. Зв’язок заблокували з моменту, відколи ми зайшли в палату ради. Запису їхнього рішення не буде.

Коли Ґоддард поглянув униз на острів і побачив на вулицях паніку, то усвідомив, наскільки ситуація там стала небезпечною.

— Гадаю, ми трохи перестаралися, — сказав він, поки вони піднімалися вгору над затопленими низинами. — Можливо, ми спричинили затоплення Ендури.

Ренд на це розсміялася.

— Ви лише зараз це усвідомлюєте? Я гадала, що це входить у план.

Ґоддард зіпсував не одну систему, що дозволяла Ендурі функціонувати та триматися на воді. На меті було послабити все на досить довгий період, щоб знищити великих згубників. Але якщо Ендура потоне, а всіх уцілілих зжеруть, це навіть краще зіграє Ґоддардові на руку. Це означатиме, що йому більше ніколи не доведеться зустрічатися зі жницями Кюрі й Анастасією. Айн зрозуміла це раніше за нього, і це доводило її цінність. А також його турбувало.

— Забери нас звідси, — наказав Ґоддард пілоту і більше навіть не думав про долю острова.

Ще до того, як кит увірвався на причал, Рован знав, що ніяк не вийде потрапити на борт одного з суден. Якщо Ендура справді тоне, то з неї неможливо вибратися в традиційний спосіб.

Слід вірити, що нетрадиційний спосіб таки є. Рован хотів вірити, що він достатньо кмітливий, щоб його знайти, але з кожною наступною хвилиною розумів, що це поза межами його можливостей.

Але Сітрі він не скаже. Якщо вони мають лише надію, то він її цього не позбавить. Нехай Сітра сподівається, доки не всохне останнє джерело.

Вони разом з купою інших людей почали тікати від бухти, яка швидко йшла під воду. А тоді до них хтось наблизився. Це була жінка, яка сплутала Рована з чоловіком, чию мантію він поцупив.

— Я знаю, хто ти! — аж занадто гучно оголосила вона. — Ти — Рован Даміш! Ти — той, кого називають женцем Люцифером!

— Не знаю, про що ви, — відповів Рован. — Жнець Люцифер носить чорне.

Але жінку було неможливо стримати — і тепер на них дивилися інші.

— Це зробив він! Він убив великих згубників!

Натовпом почали ширитися новини.

— Жнець Люцифер! Це зробив Люцифер! Це він винен!

Сітра схопила Рована за руку.

— Слід звідси забиратися! Натовп уже вийшов з-під контролю — якщо люди дізнаються, хто ти, то на шматки тебе роздеруть!

Вони побігли подалі від жінки й натовпу.

— Ми можемо піднятися на одну з веж, — сказала Сітра. — Якщо є один гелікоптер, то можуть бути й інші. Порятунок має прийти згори.

І хоча на дахах уже було повно людей, які подумали так само, Рован сказав:

— Чудова ідея.

Але жниця Кюрі зупинилася. Вона поглянула на бухту і вулиці, які затоплювало навколо них. Поглянула на дахи. Тоді глибоко вдихнула і мовила:

— В мене є краща ідея.

З диспетчерської системи плавучості вже зникли міська інженерка і всі ті, хто роздавав технікам накази.

— Поки ще не запізно, я йду до рідних і вибираюся з цього острова, — сказала на прощання інженерка. — Раджу решті робити так само.

Але, звісно, вже було запізно. Технік залишився за головного, спостерігаючи, як на екрані міліметр по міліметру висвітлюється індикатор прогресу перезавантаження системи, і розуміючи, що Ендура потоне, поки все закінчиться. Але він зберігав надію, що, можливо, хоч раз пощастить і система отримає неочікуваний заряд швидкості обробки і перезапуск закінчиться завчасно.

Коли годинник його судного дня процокав п’ять хвилин, довелося відпустити цю надію. Тепер, навіть якщо система знову запрацює і насоси почнуть спускати воду з резервуарів, це не матиме значення. Вони вже спустилися нижче рівня плавучості, й насосам би не вдалося достатньо швидко спорожнити резервуари, щоб це змінило долю Ендури.

Він пішов до вікна, з якого відкривався драматичний краєвид на око острова і комплекс ради. Комплекс уже затонув разом з великими згубниками. Під вікном цілком затопило широкий проспект, що проходив уздовж внутрішньої межі, бо на нього вилилася вода з ока. Ті кілька людей, які ще залишилися на вулиці, силкувалися дістатися безпечного місця, але на цю мить про таке можна було лише мріяти.

Пережити затоплення Ендури — не та мрія, в яку можна повірити. Тож технік повернувся до панелі управління, увімкнув музику і дивився, як марний індикатор прогресу перевантаження системи перейшов від 19 відсотків до 20.

Жниця Кюрі бігла вулицями, вода на яких уже сягала кісточок і продовжувала підніматися; довелося відкинути ногою рифову акулу, яка випливла на дорогу.

— Куди ми прямуємо? — хотіла знати Анастасія. Якщо в Марі був план, то вона ним не ділилася, і якщо чесно, то Анастасія навіть уявити не могла, що в неї взагалі може бути план. Звідси неможливо вибратися. З потопаючого острова неможливо вибратися. Але Рованові вона не скаже. Останнє, чого вона хоче, це позбавити його надії.

Вони забігли в будівлю за квартал до внутрішньої межі. Анастасії будівля здалася знайомою, але через усе це сум’яття точно згадати вона не змогла. Вода вливалася через парадні двері й затоплювала підвальні рівні. Марі піднялася сходами, зупинившись перед дверима на другий поверх.

— Ви скажете, куди ми прямуємо? — запитала Анастасія.

— Ти мені довіряєш? — запитала Марі.

— Марі, звісно, я вам довіряю.

— Тоді більше нічого не питай.

Марі штовхнула двері, й Анастасія нарешті збагнула, де вони. Вони скористалися бічним входом до музею Цитаделі женців. Опинилися в сувенірній крамниці, яку Анастасія бачила під час екскурсії. Тепер тут нікого не було — касири вже давно кинули свої робочі місця.

Марі приклала до дверей долоню.

— Як верховний клинок, я тепер маю отримати для цього достатній рівень доступу. Сподіваймося, що в системі це вже зареєстровано.

Її долоню просканували, і двері відчинилися на місток, який вів до величезного сталевого куба, який завдяки магніту підвісили всередині ще більшого сталевого куба.

— Що це таке? — поцікавився Рован.

— Це називається сховищем реліквій і майбуть, — Марі побігла містком. — Покваптеся, залишилося не так багато часу.

— Марі, чому ми тут? — запитала Анастасія.

— Бо з острова ще можна вибратися. І хіба ти не згодилася, що більше нічого не питатимеш?

Сховище мало такий самий вигляд, як і вчора, під час приватної екскурсії для Анастасії та Марі. Мантії засновників. Уздовж стін лежать тисячі коштовних камінців для женців.

— Отут, — мовила Марі. — За мантією верховного клинка Прометея. Бачите?

Анастасія зазирнула за мантію.

— Що ми шукаємо?

— Знатимеш, коли побачиш.

Рован до неї приєднався, але за мантіями засновників нічого не було. Навіть пилу.

— Може, хоч натякнете?

— Пробач, Анастасіє, — сказала вона. — За все пробач.

І коли Анастасія озирнулася, то жниці Кюрі там уже не було. А двері сховища почали зачинятися!

— Ні!

Вони з Рованом кинулися до дверей, та коли туди дісталися, ті вже були зачинені. Почувся скрегіт замка — жниця Кюрі заблокувала їх ззовні.

Анастасія почала гатити в двері, волаючи ім’я жниці Кюрі. Вона гатила, доки не побила кулаки. В неї вже виступили в очах сльози, й Анастасія не намагалася їх стримати чи приховати.

— Навіщо вона таке зробила? Чому вона нас тут покинула?

І Рован спокійно сказав:

— Гадаю, що знаю…

Тоді він ніжно відтягнув її від запечатаних дверей сховища, розвертаючи до себе.

Вона не хотіла бачити його обличчя. Вона не хотіла дивитися йому в очі, бо що як і там вона теж побачить зраду? Якщо її могла зрадити Марі, то може будь-хто. Навіть Рован. Але коли вони нарешті зустрілися поглядами, там не було ніякої зради. Лише прийняття. Прийняття й розуміння.

— Сітро, — сказав Рован. Спокійно. Просто. — Ми помремо.

І хоча Сітра хотіла це заперечити, але знала, що це правда.

— Ми помремо, — повторив Рован. — Але нас не знищать.

Вона від нього відсунулася.

— О, як нам це вдасться? — вона говорила з такою злою в’їдливістю, що це було схоже на кислоту, яка мало її не вбила.

Але бісовий Рован залишався спокійним.

— Ми в герметичній сталевій камері, підвішеній у ще одній герметичній сталевій камері. Це наче… наче саркофаг у піраміді.

Анастасія зовсім не почувалася від цього краще.

— Яка за кілька хвилин опиниться на дні Атлантичного океану! — нагадала вона йому.

— А температура глибинних морських вод однакова скрізь у світі. І лише на кілька градусів вища за нуль.

І до Анастасії нарешті дійшло. Все. Болісний вибір, який довелося зробити жниці Кюрі. Її самопожертва заради їхнього порятунку.

— Ми помремо… але нас збереже холод… — сказала вона.

— І вода сюди не потрапить.

— І колись нас хтось знайде!

— Отож-бо.

Вона спробувала це перетравити. Ця нова доля, ця нова реальність була жахлива, і все-таки… як щось таке страшне може бути наповнене такою надією?

— Як довго?

Він роззирнувся.

— Гадаю, що холод дістане нас перш, ніж закінчиться повітря…

— Ні, — мовила вона, бо це вже прийняла. — Як гадаєш, скільки ми тут пробудемо?

Він знизав плечима, як вона й очікувала.

— Рік. Десять. Сто. Ми не будемо знати, доки нас не оживлять.

Вона його обійняла, а він міцно пригорнув її до себе. Опинившись в обіймах Рована, вона зрозуміла, що більше не є жницею Анастасією. Вона знову стала Сітрою Террановою. Це було єдине місце на світі, де вона й досі могла бути такою, як раніше. Вони були поєднані з тієї миті, коли разом почали навчатися. Вони двоє одне проти одного. Вони двоє проти світу. Все у їхньому житті тепер визначалося тією здвоєністю. Якщо вони сьогодні мають померти, щоб вижити, то було б неправильно, якби вони робили це не разом.

Сітра коротко засміялася, що нагадувало раптовий неочікуваний кашель.

— Я не це сьогодні планувала робити.

— Справді? — мовив Рован. — А я планував. Я мав усі підстави вірити, що сьогодні помру.

Коли під воду пішли вулиці навколо ока острова, все почало рухатися досить швидко. Потопаючи, міські вежі поверх за поверхом опускалися під воду. Вдовольнившись тим, що зробила те, що мала, для Анастасії та Рована, жниця Кюрі помчала сходами нагору вежі засновників, яка була найвищою будівлею в місті; чулися дзвін розбитих вікон і плюскіт води, яка поштовхами рухалася догори, затоплюючи вежу більше й більше. Нарешті жниця Кюрі з’явилася на даху.

Там були десятки людей, які стояли на вертолітному майданчику, дивлячись угору й без надії сподіваючись, що з небес прийде порятунок, — бо все це трапилося занадто швидко, щоб будь-хто зміг таке прийняти. Визирнувши з торця будівлі, жниця Кюрі побачила, як у булькітливій воді зникають нижчі вежі. Тепер залишалося тільки сім веж великих згубників і вежа засновників, і до її зникнення зоставалося піти під воду десь двадцятьом поверхам.

У свідомості жниці Кюрі не виникало питань про те, що вона мала тепер зробити. Приблизно десяток присутніх тут були женцями. І звернулася вона саме до них.

— Ми щурі, — спитала вона, — чи женці?

Впізнаючи її, всі обернулися, щоб подивитися. Її почали впізнавати, бо всі знали верховну даму смерті.

— Як ми покинемо цей світ? — запитала вона. — І яку урочисту послугу зробимо тим, хто мусить покинути його разом з нами?

Тоді вона витягнула лезо і схопила найближчого до себе цивільного. Жінку, яка могла бути ким завгодно. Вона запхала лезо жінці під ребра, просто в серце. Жінка не відводила від неї погляду, і жниця Кюрі сказала:

— Втіштеся цим.

А жінка відповіла:

— Дякую, жнице Кюрі.

Поки вона поклала жінку долу, ніжно притримуючи голову, інші женці почали, наслідуючи її, збирати з такою сердечністю, співчуттям і любов’ю, що це приносило колосальну втіху, і зрештою люди почали навколо них збиратися, просячи, щоб їх зібрали наступними.

А коли залишилися тільки женці, й море вирувало лише на кілька поверхів нижче, жниця Кюрі сказала:

— Закінчуйте.

Вона стала свідком того, як останні женці на Ендурі виконували сьому заповідь, збираючи самих себе, а тоді підняла ножа над власним серцем. Було дивно й незручно тримати руків’я оберненим усередину. Жниця Кюрі прожила довге життя. Повноцінне життя. Про деякі речі вона шкодувала, а деякими пишалася. Ось і прийшов час платити за свої ранні вчинки — вона чекала цього всі ці роки. Вона майже відчувала полегшення. Бажала лише одного: бути поряд, коли оживлять Анастасію, коли сховище піднімуть з океанічного дна, — але Марі мала прийняти факт, що хай як воно буде, це трапиться без неї.

Вона вдарила лезом усередину, просто в серце.

Вона впала на землю лише на кілька секунд раніше, ніж її накрила вода, але знала, що смерть накриє раніше. А від удару ножем боліло значно менше, ніж вона уявляла, і це викликало в неї посмішку. Їй було добре. Дуже, дуже добре.

*

У сховищі реліквій і майбуть занурення Ендури здавалося Рованові й Сітрі лише м’яким рухом донизу, наче спуск ліфта. Відчуття падіння глушило магнітне левітаційне поле, що тримало куб у повітрі. Воно може протриматися, поки вони не опустяться на дно, і магнітне поле приглушить удар від зіткнення з морським дном, до якого дві милі. Але джерело енергії зрештою вимкнеться. Внутрішній куб опуститься на підлогу зовнішнього, і його сталева поверхня виведе все тепло, впустивши смертельний холод. Але не зараз.

Рован оглянув сховище й пишні мантії засновників.

— Агов, — сказав він, — а якщо ти будеш Клеопатрою, а я — Прометеєм?

Він пішов до манекена, на який натягнули фіолетово-золоту мантію верховного клинка, й одягнув її на себе. Він мав царський вигляд — наче був народжений її носити. Тоді Рован зняв мантію Клеопатри, зроблену з павичевого пір’я та шовку. Сітра кинула власну мантію на підлогу, і Рован ніжно накинув мантію великої засновниці їй на плечі.

Для нього вона була як богиня. Єдине, що могло справедливо відобразити її красу, це малюнок художника ери смертності, здатного увічнити світ з набагато більшою точністю, ніж може вийти у справжнього безсмертя.

Коли він обійняв Сітру, раптом стало неважливо, що відбувалося за межами їхнього малесенького запечатаного всесвіту. В ці останні хвилини їхнього теперішнього життя існували лише вони двоє, нарешті піддавшись найвищому акту поєднання. Здвоєне нарешті стало єдиним.