Шторм

45 Збій

Ендуру спроєктували, додавши ряд захисних механізмів на той раз, якщо станеться збій будь-якої системи. Впродовж років резервні системи виявилися надзвичайно ефективними. Не було причини вважати, що не вдасться впоратися зі шквалом поточних проблем, якщо буде достатньо часу й зусиль. Останнім часом більшість проблем вирішувалися самі, зникаючи так само таємниче, як і виникали, тож коли в апаратній системи плавучості загорівся невеликий червоний вогник, вказуючи на невідповідність в одній з баластових цистерн острова, черговий технік вирішив спочатку доїсти обід, а тоді це дослідити. Він подумав, що за хвилину чи дві невеличкий червоний вогник зникне сам по собі. Коли цього не трапилося, він роздратовано зітхнув, узяв телефон і подзвонив своєму начальнику.

Поки Анастасія йшла одним з пішохідних мостів, які вели з комплексу ради, її не полишало почуття занепокоєння. Вони виграли у слуханні. Ґоддарда відіслали на річне навчання, а жниця Кюрі зійде на посаду верховного клинка. То чому Анастасія турбується?

— Стільки слід зробити, навіть не знаю, з чого почати, — сказала Марі. — Ми маємо негайно повернутися до Фулкрума. Гадаю, мені доведеться знайти там постійне житло.

Анастасія не відповіла, бо знала, що Марі здебільшого говорить до себе. Їй було цікаво, як це — стати третьою заступницею верховного клинка. Ксенократ наказував своїм заступникам поринати у вир подій і вирішувати проблеми в більш віддалених областях Мідмерики. На конклаві їх фактично не помічали, бо Ксенократ не ховався за почтом. Жниця Кюрі теж, але Анастасія підозрювала, що та триматиме своїх заступників ближче і братиме активнішу участь у щоденних справах Цитаделі женців.

Коли вони підходили до свого готелю, жниця Кюрі трохи випередила Анастасію, яка загубилася у планах і перспективах свого нового життя. Тоді вона помітила, як до неї наближається жнець у поношеній шкіряній мантії.

— Не видавай свого подиву, просто продовжуй іти, — заговорив Рован, низько натягнувши каптур на обличчя.

В палаті ради великі згубники покликали пажів, щоб ті до кінця сьогоднішньої сесії тримали в них над головами парасолі. Це було незручно, але необхідно, бо полуденне сонце палило більше і більше. Замість скасувати проведення засідання (що лише збільшило б перелік нерозглянутих справ), великі згубники вирішили продовжити трудитися.

Під палатою ради було три рівні приймалень, де чекали на аудієнцію ті, кому її призначили. Виявилося, що клапан у баластовому резервуарі під палатою ради був відкритий, і резервуар наповнювався водою. Саме по собі це було не дивно — все дно острова спроєктували з сотень великих резервуарів, здатних набирати воду чи випускати цю воду, щоб острів продовжував триматися на ідеальній глибині. Занадто низько — і його сади заллє морська вода. Занадто високо — і його береги цілком піднімуться з води. Баластові резервуари працювали на таймері, двічі на день піднімаючи й опускаючи острів на кілька футів, щоб симулювати припливи і відпливи. Але вони мали працювати ідеально скоординовано — й особливо баластовий резервуар під комплексом палати ради, бо це був острів у острові. Якщо палата ради підніметься чи занадто низько опуститься, це навантажить три мости, які з’єднують її з островом. А тепер клапан заїло.

— То що нам робити? — запитав начальника черговий технік.

Начальник не відповів — натомість поклався на свого начальника, який, своєю чергою, не дуже добре розумів, чому на контрольному екрані блимають червоні повідомлення.

— Як швидко заповняється резервуар? — запитав він.

— Достатньо швидко, щоб палата ради вже на метр опустилася.

Начальник начальника скривився. Великі згубники просто лютуватимуть, якщо їх доведеться зупиняти посеред засідання через щось таке безглузде, як несправний баластовий клапан. З іншого боку, вони ще більше засмутяться, якщо будуть змушені пробиратися крізь воду, що заповнить низ палати. З якого боку на це не глянеш, департамент баластування був у біді.

— Увімкни сигнал тривоги для палати ради, — сказав він. — Забери їх звідти.

В палаті ради голосно й чітко прозвучав би сигнал тривоги, якби кілька тижнів тому систему не відімкнули через хибні спрацювання. Так вирішила верховний клинок. Сигнал вмикався посеред засідань, і великі згубники мали евакуюватися, лише щоб дізнатися про те, що все нормально. Великі згубники просто були занадто зайняті, щоб відволікатися на збої апаратури.

— Якщо буде справжня катастрофа, — зухвало кинула верховний клинок, — випустіть сигнальну ракету.

Однак про той факт, що вимкнули загальний сигнал тривоги, не повідомили в департамент контролю плавучості. На їхніх екранах сигнал працював, і вони гадали, що великі згубники вже йдуть до внутрішнього кордону острова по одному з мостів. І лише після дзвінка головного інженера острова вони з жахом дізналися, що великі згубники й досі продовжують засідання.

— Рован?

Його присутність водночас хвилювала і лякала Анастасію. У світі не було небезпечнішого для нього місця.

— Що ти тут робиш? Ти здурів?

— Довга історія, і так, — сказав він. — Слухай мене уважно і не привертай уваги.

Анастасія роззирнулася. Всі займалися власними справами. Жниця Кюрі вже відійшла вперед, ще не усвідомивши, що Анастасія відстала.

— Я слухаю.

— Ґоддард щось запланував, — мовив Рован. — Щось погане. Я не уявляю, що саме, але тобі слід негайно вибратися з острова.

Анастасія глибоко вдихнула. Вона це знала! Вона знала, що Ґоддард не дозволить здійснити вирок великих згубників, якщо не виграє. Буде план дій у надзвичайних обставинах. Буде відплата. Анастасія попередить Марі, й вони пришвидшать свій від’їзд.

— А що буде з тобою?

Він широко посміхнувся.

— Я сподівався, що непомітно проїдуся з вами.

Анастасія знала, що здійснити таке буде непросто.

— Верховний клинок Кюрі проведе тебе на борт, лише якщо здасися.

— Ти же знаєш, що я не можу цього зробити.

Так, вона це знала. Анастасія могла спробувати провести Рована на борт тихцем, як одного з гвардійців клинка, але все скінчиться, щойно Марі побачить його обличчя.

Саме тоді до них розвернулася й побігла жінка з чорним як ніч волоссям і яскраво вираженим занепокоєнням на обличчі.

— Марлоне! Агов, Марлоне! Я скрізь тебе шукала, — вона схопила Рована за руку — і побачила його обличчя, перш ніж він устиг відвернутися. — Чекай, ти не жнець Брандо… — збентежено мовила вона.

— Ні, ви помилилися, — негайно зметикувала Анастасія. — Шкіра на мантії женця Брандо трішки темніша. Це жнець Віттон.

— О… — жінка ще продовжувала вагатися. Вона, безперечно, намагалася визначити, де раніше бачила обличчя Рована. — Перепрошую.

Анастасія вдала обурення, сподіваючись достатньо її розхвилювати, щоб та втратила пильність.

— І варто! Коли наступного разу вирішите причепитися на вулиці до женця, то переконайтеся, що це той, хто треба.

Тоді вона розвернулася до Рована і якнайшвидше повела його звідти.

— Жнець Віттон?

— Це все, що я могла придумати. Ми маємо забрати тебе подалі від людей, доки хтось тебе не впізнав!

Але не встигли вони зробити наступний крок, як позаду почули жахливий скрегіт металу та крики. Й усвідомили, що питання, чи впізнають Рована, стало найменшою з їхніх проблем.

Лише за хвильку до цього знизу піднявся австралійський жнець, підійшовши до дверей в палату ради.

— Пробачте, — він звернувся до одного з гвардійців біля дверей, — але мені здається, на нижніх рівнях щось протікає.

— Протікає? — перепитав гвардієць.

— Ну, там точно багато води — килим повністю просочений, і не думаю, що це з труб.

Гвардієць зітхнув на це нове пекло.

— Я повідомлю службу підтримки, — сказав він, та коли спробував, то, звісно ж, система зв’язку не працювала.

З веранди прибіг паж.

— Щось не так! — мовив він, і це було применшенням року. Що взагалі зараз було так з Ендурою?

— Я намагаюся викликати службу підтримки, — сказав йому гвардієць.

— До біса підтримку, — закричав паж, — визирни назовні!

Гвардійцю було заборонено покидати свій пост біля дверей у палату ради, але його стурбувала паніка пажа. Він зробив кілька кроків на веранду і побачив, що веранди більше немає. Балкон, який раніше був на добрі десять футів над поверхнею, тепер опинився під водою — і вона почала виливатися в коридор, що вів до палати ради.

Гвардієць побіг до дверей у палату. Тут був лише один вхід і вихід, і в нього не було достатнього рівня допуску, щоб відкрити двері своїм відбитком пальця, тож він почав дуже голосно тарабанити в них, сподіваючись, що його почує хтось із того боку важких дверей.

На той час уже всі в будівлі ради, окрім самих її членів, здогадалися, що тут щось не так. З приймалень повибігали женці та їхній персонал, які раніше чекали там на аудієнцію, заполонивши три мости, що вели до внутрішньої межі острова. Австралійський жнець робив усе можливе, щоб допомогти людям убрід перейти через затоплену веранду до найближчого мосту.

Впродовж усього цього часу двері ради залишалися замкненими. Коридор, який вів до них, залило водою вже на три фути.

— Ми маємо дочекатися великих згубників, — сказав пажу австралійський жнець.

— Великі згубники самі про себе попіклуються, — мовив той і вибіг з будівлі, кинувшись на один з мостів, який вів на острів.

Австралійський жнець завагався. Він добре плавав і за необхідності міг пропливти через око чверть милі до суші, тож він продовжив чекати, знаючи, що коли відчиняться ті двері, великим згубникам знадобиться вся можлива допомога.

Але тоді простір заповнився жахливим скреготом, і жнець, обернувшись, побачив, як ламається міст, на який він щойно вивів десятки людей: міст луснув навпіл, відправляючи всіх тих людей у воду.

Жнець гадав, що є надзвичайно гідним і мужнім чоловіком. Він був готовий залишитися й ризикнути життям заради порятунку великих згубників. Сьогодні він вбачав у собі героя дня. Та коли впав міст, його відвага теж упала. Він поглянув, як у воді борсаються вцілілі. Він поглянув на двері ради, які й досі намагався відчинити гвардієць, хоча вода вже доходила йому до грудей. І жнець вирішив, що вже досить. Він виліз на рейку якраз над водою і похапцем кинувся до другого з трьох мостів, а тоді щодуху побіг туди, де було безпечно.

В апаратній системи плавучості тепер було повно техніків та інженерів, які намагалися одне одного перекричати, і ніхто навіть приблизно не міг вирішити проблеми. На всіх екранах люто блимали різні тривожні повідомлення. Після обвалу першого мосту всі усвідомили, наскільки жахлива ситуація.

— Ми маємо зменшити навантаження двох інших мостів! — сказала інженерка міста.

— Як ви пропонуєте це зробити? — гаркнув голова департаменту плавучості.

Інженерка трохи подумала, а тоді пішла до техніка, який продовжував сидіти за контрольною панеллю і з нерозумінням дивитися на екрани.

— Опусти решту острова! — звернулася до нього міська інженерка.

— Як глибоко? — запитав він трохи мрійливо, почуваючись похмуро відстороненим від реальності.

— Достатньо, щоб зняти навантаження з двох інших мостів. Виграємо трохи часу для великих згубників, щоб ті забралися звідти до біса!

Вона зупинилися на мить, подумки підраховуючи.

— Опусти острів на три фути нижче лінії припливу.

Технік похитав головою.

— Система не дозволить мені цього зробити.

— Дозволить, якщо я підтверджу.

І для цього вона відсканувала свій відбиток пальця.

— Ви ж усвідомлюєте, — з крайнім відчаєм заговорив голова департаменту плавучості, — що це затопить нижні сади.

— А що ви хочете врятувати більше? Нижні сади чи великих згубників?

Коли він почув це, то перестав заперечувати.

В той сам час в іншому кабінеті найнижчого підводного рівня тієї ж державної будівлі біотехніки навіть не здогадувалися про кризу в комплексі ради. Натомість вони хапалися за голови через інший збій — найдивніший, з яким їм траплялося стикатися. Це була диспетчерська контролю за дикою природою, де стежили за живими організмами, які робили підводні краєвиди такими захопливими. Віднедавна біотехніки зіткнулися з проблемою косяків риб, які застопорилися у схожому на стрічку Мьобіуса циклі зворотного зв’язку: цілі види раптом вирішили плавати догори дриґом, а хижаки кидалися на вікна так сильно, що вибивали собі мізки. Але те, що вони зараз бачили на сонарі, було взагалі новим рівнем божевілля.

Два чергові спеціалісти з поведінки живих організмів могли лише витріщатися. На екрані було щось, схоже на круглу хмару навколо острова — наче підводне димове кільце навколо Ендури, але замість розширятися, воно зменшувалося.

— На що ми дивимося? — запитав один у другого.

— Ну, якщо ці дані точні, — мовив другий, — то це рій наших морських істот з підсадженими нанітами.

— Яких саме?

Другий технік відвів погляд від екрана, щоб глянути на свого колегу.

— Всіх.

У палаті ради великі згубники слухали досить беззмістовну аргументацію женця, який хотів, щоб рада постановила, що жнець не може самозібратися, доки не виконає свою квоту на збирання. Верховний клинок Кало знала, що не задовольнить такої пропозиції: вирішити покинути службу — надзвичайно особисте рішення, і на нього не мають впливати такі зовнішні фактори, як квоти. Хай там як, рада була зобов’язана вислухати всі аргументи і спробувати зберегти об’єктивність.

Упродовж нестерпно довгого обговорення цього питання Кало здалося, що чується якийсь приглушений віддалений стукіт, але вона вирішила, що це, можливо, через якесь будівництво на острові. Тут завжди щось будують чи ремонтують.

Великі згубники зрозуміли, що щось пішло жахливо не так, лише коли почули крики та скрегіт від падіння мосту.

— Що це в біса таке? — запитав великий згубник Кромвель.

Аж тут вони відчули запаморочення, і просто в розпал своєї промови жнець почав спотикатися, немов п’яний. Верховний клинок не одразу зрозуміла, що підлога вже не рівна. І тепер вона чітко бачила, як з-під дверей у палату просочується вода.

— Гадаю нам варто зупинити засідання, — сказала Кало. — Не певна, що саме тут відбувається, але нам краще вибиратися назовні. Негайно.

Всі вони позлізали зі своїх крісел і кинулися до виходу. Вода вже не просто сочилася з-під дверей — вона вже сягала їм по пояс, а з того боку хтось гатив у двері. Крізь високі стіни палати чути було його голос.

— Ваші преосвященства, — говорив він. — Ви мене чуєте? Вам необхідно звідти забиратися! Вже немає часу!

Верховний клинок Кало приклала до дверей долоню, але вони не відчинилися. Вона спробувала знову. Нічого.

— Ми можемо перелізти, — запропонував Ксенократ.

— Як ви пропонуєте це зробити? — запитав Хідейосі. — Стіни чотири метри заввишки!

— Можливо, ми можемо вилізти одне одному на спини, — запропонувала Маккіллоп, і це було пристойним варіантом, але, здається, ніхто не бажав страждати, стоячи в обурливій людській піраміді.

Кало глянула на небо над відкритою палатою ради. Якщо комплекс ради тоне, то зрештою вода почне переливатися через край стіни. Чи зможуть вони пережити таку повінь? Вона не хотіла цього дізнатися.

— Ксенократе! Хідейосі! Станьте біля стіни. Ви будете основою. Амундсене, залізьте їм на плечі. Ви допоможете іншим перелізти через край.

— Так, ваше преосвященство, — сказав Ксенократ.

— Припиніть це, — звернулася до нього вона. — Зараз я просто Фріда. А тепер уперед.

Анастасія хотіла б сказати, що після обвалу мосту кинулася діяти, але цього не трапилося. Вони з Рованом обоє стояли, як і решта, просто вилупивши очі.

— Це Ґоддард, — сказав Рован. — Це має бути він.

Тоді до них ззаду підійшла жниця Кюрі.

— Анастасіє, ти це бачила? Що трапилося? Він просто впав у море?

А коли вона помітила Рована, то поведінка повністю змінилася.

— Ні! — вона інстинктивно дістала ножа. — Тобі не можна тут бути! — прогарчала вона йому, а тоді обернулася до Анастасії. — А тобі не можна з ним говорити!

На цьому вона щось збагнула і мерщій розвернулася до нього.

— Це зробив ти? Бо якщо так, то я тебе просто тут зберу!

Анастасія всунулася між ними.

— Це зробив Ґоддард, — мовила вона. — Рован тут, щоб нас попередити.

— Я щиро сумніваюся, що він на Ендурі для цього.

— Маєте рацію. Я тут, бо Ґоддард збирався кинути мене до ніг великих згубників, щоб купити їхню підтримку. Але я втік.

Згадка про великих згубників повернула увагу жниці Кюрі до наявної проблеми. Вона глянула на комплекс ради, що стояв посеред ока острова. Його ще тримали на місці два мости, але тепер комплекс опустився у воду значно нижче, ніж мав би, і почав кренитися на один бік.

— Він може їх убити, — відреагувала Анастасія, — але не може прикінчити.

Але Рован похитав головою.

— Ти не знаєш Ґоддарда.

А тим часом за кілька миль звідти, на краю острова, повільно почали занурюватися у море прибережні сади.

Оскільки на всьому острові не працювала система зв’язку, єдиний контроль рівня плавучості здійснювався визиранням у вікно, а те, чого не можна було побачити так, повідомляли пластуни. Всі були переконані, що великі згубники й досі перебувають у комплексі ради, який почав занурюватися, навіть попри те, що решту острова теж опустили, щоб зменшити навантаження на два цілі мости і ті теж не розкололися. Якщо таке трапиться, то зникне цілий комплекс. Хоча за тілами великих згубників можна надіслати батискафи, це буде непросто. Ні в кого в департаменті підтримки плавучості не було імунітету, і хоча Ендура — це вільна від збирання зона, вони підозрювали, що коли доведеться відроджувати потонулих великих згубників, голови техніків буквально покотяться.

Панель приладів уже палала червоними попереджувальними вогниками, немов різдвяна ялинка, а рев аварійних сигналів розхитав усім нерви.

Технік просто обливався потом.

— Острів уже на чотири метри нижче рівня припливу, — повідомив він решті. — Я певен, що вже почали затоплюватися низько розташовані рівні.

— В низинах буде достобіса роздратованих людей, — відреагував керівник департаменту плавучості.

— По одній проблемі за раз! — головна міська інженерка так протерла очі, неначе намагалася втиснути їх у череп. Тоді вона глибоко вдихнула і сказала: — Гаразд, вимкніть клапани і тримайте на цьому рівні. Дамо великим згубникам ще хвилину для втечі, а тоді надуємо цистерни й піднімемо острів до нормального рівня.

Технік почав виконувати наказ і зупинився.

— А-а-а… є проблема.

Міська інженерка заплющила очі, намагаючись подумки перенестися у якесь щасливе місце — тобто куди завгодно подалі звідси.

— Що тепер?

— Клапани баластових резервуарів не реагують. Ми продовжуємо набирати воду, — він клацав екран по екрану, але на всіх висвічувалося повідомлення про помилку, яке неможливо було видалити. — Накрилася вся система плавучості. Ми маємо її перезапустити.

— Чудово, — сказала інженерка. — Просто чудово. Скільки на це піде часу?

— Приблизно двадцять хвилин, щоб система знову запрацювала.

Інженерка побачила, як вираз огиди на обличчі керівника департаменту плавучості змінився на жах — і хоча вона не хотіла ставити питання, але знала, що мусить.

— А якщо ми продовжимо набирати воду, скільки часу до безповоротної втрати баласту?

Технік витріщався на екран, хитаючи головою.

— Скільки? — зажадала інженерка.

— Дванадцять хвилин, — відповів технік. — Якщо нам не вдасться знову запустити систему за дванадцять хвилин, Ендура затоне.

Загальна аварійна сигналізація — яка й досі функціонувала всюди, окрім комплексу ради — почала ревти по всьому острову. Спершу люди гадали, що це знову якийсь збій і продовжували займатися своїми справами. Затоплення низин могли бачити лише люди на верхніх вежах, де був панорамний краєвид. Вони вибігали на вулицю, заскакували в публікари чи просто кидалися тікати.

Саме жниця Кюрі збагнула рівень їхньої паніки і побачила, як високо піднялася вода всередині острівного ока, почавши виливатися на вулицю буквально за кілька футів від них. Будь-яка злість на Рована раптом стала неважливою.

— Ми маємо дістатися гавані, — сказала вона Анастасії та Рованові. — І швидко.

— А що з нашим літаком? — мовила Анастасія. — Для нас його вже готували.

Але жниця Кюрі навіть не намагалася їй відповісти — вона просто побігли до гавані, проштовхуватися крізь натовп, що лише зростав. Анастасія не одразу зрозуміла чому…

Черга на злітно-посадковій смузі острова збільшувалася швидше, ніж устигали відлітати літаки. Про ввічливе спілкування всі забули, й у терміналі намагалися домовитися, пропонували хабарі й билися навкулачки. Були женці, які відмовлялися пускати на борт когось, крім свого почту, а інші дозволяли піднятися на борт усім, хто міг влізти. Це було справжнє випробування жнецьких чеснот.

Потрапивши на борт люди, починали розслаблятися, але їх турбувало, що вони чомусь нікуди не летіли. І навіть усередині літаків вони могли чути приглушені тривожні сигнали, що гриміли по всьому острову.

Перш ніж злітну смугу почало затоплювати, встигло злетіти п’ять літаків. Шостий потрапив у калюжі наприкінці смуги, що лише збільшувалися, однак у нього таки вийшло піднятися в небо. Сьомий літак розганявся в шістьох дюймах води, і це створило такий опір, що йому не вдалося досягти швидкості для підйому, тож він з’їхав у море наприкінці смуги.

У диспетчерській контролю за дикою природою чергові біологи намагалися затягнути в свій кабінет хоч когось із принаймні якимось рівнем повноважень, але всі твердили, що полюють на більшу рибу, ніж та, що металася нині під островом.

Біологи бачили на екрані та крізь ілюмінатор, що рій, який наступав на будівлю, трохи розпорошився: більші та швидші істоти перші досягли ока.

Саме тоді один з біологів обернувся до іншого і сказав:

— А знаєш… мені починає здаватися, що це не збій системи. Гадаю, нас гакнули.

А в цей час просто повз ілюмінатор у напрямку поверхні помчав кит-смугач.

Після третьої спроби перелізти через стіну палати ради, великі згубники, женці й чергові пажі перегрупувалися і спробували вигадати інший план.

— Коли палату затопить, ми зможемо випливти, — сказала Фріда. — Нам лише потрібно тримати голови над водою, поки це відбувається. Ви всі вмієте плавати?

Кивнули всі, крім великої згубниці Нзінґи, яка завжди поводилася спокійно й елегантно, а тепер перебувала майже у стані паніки.

— Все гаразд, Анно, — мовив Кромвель, — просто тримайтеся за мене, і я виведу нас до берега.

Через дальній край палати почала переливатися вода. Невезучі пажі та слуги, які опинилися тут у пастці, водночас були нажахані й чекали від великих згубників настанов — наче ті могли скінчити все це, просто махнувши своїми могутніми руками.

— Піднімаймося вище! — заволав великий згубник Хідейосі, й усі, навіть не замислюючись, на чиє крісло лізуть, спробували вилізти на найближчі «місця для роздумів». Враховуючи нахил підлоги, крісла з нефриту й оніксу мали найвищу позицію, але Амундсен був людиною звички й інстинктивно попрямував до свого крісла. Пробираючись до нього, він відчув різкий біль у щиколотці. Поглянувши вниз, він побачив, як від нього пливе істота з невеликим чорним плавцем, а вода почала червоніти від крові. Його крові.

«Рифова акула?»

Але вона була не одна. Вони були всюди. Вони перепливали через край тонучої палати, і коли води стало більше, Амундсен міг заприсягтися, що побачив більші плавці серйозніших істот.

— Акули! — заволав він. — Господи, тут повно акул!

Він виліз на своє крісло, а кров з його ноги текла з білого мармуру у воду, й акули просто шаленіли.

Поки Ксенократ дивився на це зі свого виступу якраз над рівнем води, хапаючись за оніксове крісло поруч з Кало та Нзінґою, йому дещо спало на думку. Дещо набагато темніше й жахливіше, ніж сцена перед ним. Усі знають, що є два способи назавжди припинити чиєсь існування: вогонь і кислота — і в обох випадках нищиться тіло, майже нічого не залишається.

Але є ще один спосіб переконатися, що тіло знищене…

*

Те, що спочатку нагадувало сум’яття й сумніви на вулицях і вежах внутрішньої межі острова, швидко переросло в паніку. Люди бігли в усіх напрямках, ніхто не знав, куди треба, але всі були певні, що ті, хто біжить їм назустріч, помиляються. Вода почала прориватися крізь дощові стоки, розливаючись сходами в готельному районі, затоплюючи нижні рівні, а в гавані аж вигиналися доки від ваги людей, які намагалися пробратися на човен чи субмарину.

Марі, Анастасія та Рован не могли навіть наблизитися до доків.

— Ми запізнились!

Анастасія оглянула доки — ті кілька суден, що ще залишалися, вже були переповнені людьми, а ще більше намагалося пробитися на борт. Женці навсібіч розмахували холодною зброєю, щоб зменшити кількість людей, які намагалися залізти на переповнені кораблі.

— Погляньте на справжнє серце людства, — сказала жниця Кюрі. — Водночас хоробре і порочне.

А тоді з води в оці, яка настільки скаламутилася, наче от-от мала закипіти, напролом кинувся кит, надвоє ламаючи один з доків на причалі й топлячи половину людей.

— Це не збіг, — мовив Рован. — Бути такого не може!

Коли він придивився, то помітив, що все око аж вирувало від морських істот. Чи міг це бути ендшпіль Ґоддарда?

Почувши вгорі дзижчання лопатей, усі поглянули туди й побачили гелікоптер. Він пролетів над головами, прямуючи до ока, до комплексу ради.

— Добре, — сказала жниця Кюрі. — Це порятунок великих згубників.

Вони могли лише сподіватися, що ще не пізно.

Нзінґа, яка боялася води так само, як і акул, перша побачила порятунок з небес.

— Погляньте! — прокричала вона, коли вода вже охоплювала її ноги, а рифова акула, пропливаючи повз, торкнулася щиколотки.

Гелікоптер опустився нижче, зависнувши в центрі палати ради, просто над поверхнею сколоченої води.

— Хай хто це прилетів, він отримає пожиттєвий імунітет, якщо ще його не має! — сказала Кало.

Але саме тоді великий згубник Амундсен втратив рівновагу і зісковзнув зі свого крісла у воду. Хижаки негайно на це відреагували. Рифові акули накинулися на нього, влаштувавши шалений бенкет.

Амундсен почав кричати, відкидаючи їх геть. Знявши мантію, він спробував знову залізти на своє крісло, та коли вже гадав, що справді опиниться в безпеці, на поверхні води з’явися більший плавець і звивисто почав до нього наближатися.

— Руалю! — заволав Кромвель. — Стережися!

Але навіть побачивши його, Амундсен уже нічого не міг вдіяти. Тигрова акула кинулася на нього, схопивши зубами за тулуб, і потягнула під воду, нестямно метаючись у кривавій піні.

Споглядати це було жахливо, але Фріда залишилася при здоровому глузді.

— Це наш останній шанс! Ну ж бо!

Вона зняла свою мантію, пірнула у воду і попливла до гелікоптера, докладаючи всіх зусиль, поки акули відволіклися на свою першу жертву.

Інші повторили за нею: Маккіллоп, Хідейосі та Кромвель, який силкувався допомогти Нзінзі. Всі зіскочили зі своїх крісел і попливли за верховним клинком. Лише Ксенократ залишився на місці… бо усвідомив те, чого ніхто інший не зрозумів.

Коли відчинилися дверцята гелікоптера, всередині сиділи Ґоддард і Ренд.

— Мерщій! — мовив Ґоддард, висовуючись на опору і простягаючи руку великим згубникам, які до нього пливли. — Ви зможете!

Ксенократ просто витріщався. Невже такий у нього був план? Довести великих згубників фактично до кончини, а тоді буквально врятувати зі щелеп смерті, назавжди завоювавши їхню прихильність? Чи тут відбувалося ще щось?

Верховний клинок Кало перша досягла гелікоптера. Вона відчула, як повз пропливають акули, але ніхто ще не напав. Якби їй просто вилізти на ту опору і піднятися з води…

Однією рукою вона вхопилася за опору, а другою потягнулася до простягнутої Ґоддардом руки.

А тоді Ґоддард її прибрав.

— Не сьогодні, Фрідо, — співчутливо посміхаючись, сказав він. — Не сьогодні.

Він підбив ногою руку, якою Фріда трималася за опору, і гелікоптер піднявся вгору, залишаючи великих згубників посеред залитої водою і переповненої акулами палати.

— Ні! — загорлав Ксенократ. Ґоддард прилетів їх не рятувати — він прилетів позбиткуватися, щоб вони знали, хто був творцем їхнього знищення. Він прилетів насолодитися м’ясним смаком своєї помсти.

Пульсуючий ритм лопатей гелікоптера налякав акул достатньо, щоб ті трималися подалі від центру палати, та коли той відлетів, вони піддалися біологічному потягу і перепрограмованим нанітам, які вказували, що вони голодні. Ненаситно голодні.

Косяк накинувся на всіх у воді. Рифові акули, тигрові акули, акули-молоти. Всі ті хижаки, які так вражали, заповнюючи краєвид в ілюмінаторі підводного номера.

Ксенократ міг лише спостерігати, як нищать решту великих згубників, і слухати, як їхні крики заглухають у збовтаній воді.

Він виліз на самий вершечок свого крісла, більшість якого тепер опинилася під водою, як і більшість палати ради. Він знав, що його життя вже за кілька секунд скінчиться, але впродовж цих останніх митей він усвідомив, що може отримати останню перемогу. Він може не дарувати Ґоддардові однієї речі. Й тому замість продовжувати чекати, він став на своєму кріслі й кинувся у воду. Але не знімав мантії, як інші, й точно як було торік у басейні Ґоддарда, вага його позолоченої мантії потягнула його на дно палати ради.

Ксенократ не дозволить морським хижакам убити себе. Він вирішив затонути, перш ніж вони встигнуть з ним розправитися. Це буде його останній учинок як великого згубника, і він здобуде перемогу! Він стане винятковим!

Отож, опинившись на дні затопленої палати, Ксенократ випустив з легень повітря, вдихнув морську воду і винятково вдало втопився.