Пульсари

РЕЛІКТОВІ ПРОМЕНІ

— Я ось що вам, світилко, скажу, — звертається професор голосом надтріснутої органної труби до співробітниці, яка принесла на підпис заяву з проханням дозволити працювати на півставки, — я ось що вам скажу. В нас ніхто не заважатиме, у нас вільний вибір теми. Ніхто, світилко, не може передбачити правильний напрямок пошуку у фундаментальній науці. Ви помічали, як після дощу лісові мурашки розповзаються в усі боки зі свого гуртожитку? А коли знайде котрийсь трудяга зернину й не подужає нести сам, кличе на поміч. Прибігають співробітники… пробачте, одноплеменці і тягнуть зернину до мурашника. А ті, що запізнилися, нишпорять там, де щойно лежала зернина, і, дивись, ще знаходять пригорщу під листям. І закипає робота. Уже забули всі про того аспіранта… пробачте, одноплеменця, котрий знайшов першу зернину. Уже з почестями зустрічають ватагу з багатою здобиччю. От і в нас нині період пошуку. В біології хоч куди кинь оком, скрізь цікаві об’єкти. Але найголовніший напрямок, не подумайте, світилко, що я вас агітую, найцікавіший — це проблема старіння.

Тепер Верхуша міг годинами говорити про те, що людина запрограмована жити довго. Посилався на біблійні джерела, хоч то, безумовно, не наукова література, застерігав він, але диму без вогню не буває.

— І куди поділася моя лупа? — професор мацає розкидані на столі папери, висовує шухлядку. — Завжди її хтось позичає… Ну та вже так і буде. Покажіть, де я мушу розписатись. Як вас звати?

— Марія.

— Діва Марія. Прекрасно!.. Нехай зайде Іванова, а ви зачекайте трохи. — І, помітивши здивування дівчини, пояснив: — Я не хотів би підписувати заяву без розмови з вашою безпосередньою начальницею. Це може принизити її авторитет.

Почувши, як за відвідувачкою рипнули двері, Верхуша кладе на лакований стіл свої вузлуваті пальці. Засукавши лівий рукав сорочки, погладжує руку від зап’ястя до ліктя, потім вказівним пальцем давить тіло, немов ставить крапку. Роздивляється утворену ямку — не вирівнюється. Верхуша робить поряд ще три ямки і починає відраховувати: нуль-нуль-один, нуль-нуль-два… Ямки не зникають. Це не дивує експериментатора, він лише сумно киває головою. Зайшовши до професора, Іванова побачила, як він інтенсивно масажує руку.

— Ви мене кликали?

— Ні, коли б що треба було, я б сам зайшов. — Заглибини почали зникати, але ж скільки вже часу минуло, а головне тут, звичайно, масаж.

— Як не кликали? А Марія сказала, щоб я до вас зайшла. Ви заяву не хочете підписувати.

— Так-так-так. Пригадую. Була тут якась світилка, я ще їй про геронтологію розповідав. Справжня наука, Ярисю. От дайте вашу руку. — Іванова з цікавістю кладе руку на стіл перед професором. Він бере її пальці, розпрямляє на своїй долоні, перераховує, примовляючи «Сороку-ворону». Перебравши всі пальці, зосереджено гладить руку Ірині, ніби точить бритву об шкіряний пасок. Потім різко надавлює вказівним пальцем тіло, немов хоче його проколоти. З несподіванки Ірина зойкнула і висмикнула руку. «Зовсім уже здитинів», — спересердя подумала вона, роздивляючись, як на місці «уколу» почала проявлятися плямка з копійку завбільшки — спочатку блідо-рожева, вона поступово ставала червонястою.

— Ну й що оце я скажу чоловікові, з таким синцем з’явившись додому?

— Ох, Ярисю, не встигну вже я, а до чого ж цікаво! — Верхуша надавлює тіло на своїй руці — з’являється безбарвна ямка. — Порівняйте: у вас прекрасний синець буде. А в мене? Тут хоч зубилом бий — самі жили, та й ті вже як тісто — ніякої палітри. А я ж практично нічим не хворів. І серце, слава богу, на сто п’ятдесят розраховане. А до чого дійшло… І бігання дрібною риссю не допоможе. Ви записуйте, Ярисю. — А сам подумав з сумом: «Як жаль, що молоді вчені не цікавляться по-справжньому проблемою старіння. Вони сподіваються, що їх омине той стан, коли шкіра обвисне, як воляче воло, коли втрачаються відчуття і коли вже пізно будь-що вивчати, хай навіть і геронтологію, — Він роздивляється свої руки на світло ніби вивчає рентгенівський негатив. — І хоч усіх нас з отакими руками збери у «могучу кучку», — снується далі професорова безрадісна думка, — ми вже не встигнемо побороти старість. Мої молодші колеги, кому ще далеко до вісімдесяти, мабуть, не поділяють моїх теорій, їм легше. Почуємо, якої заспівають у вісімдесят п’ять. А головне ж, є підстави вірити, що хвороба ця може бути подолана. Та й факти є». — Ви чули, Ярисю, про японську сім’ю Маміє? Глава роду жив двісті сорок два роки, його дружина двісті двадцять один рік, син — двісті один, невістка — сто дев’яносто три, онук — сто п’ятдесят три, а онукова дружина — сто тридцять вісім. От у кого треба вчитися.

— У вас теж, Климе Гнатовичу, можна вчитися. Я таких цифр не пам’ятаю.

— У мене теж не тримається пам’яті те, що вчора почув. А що в парубоцтві засвоїв — то ніби щойно вичитав. Адам жив дев’ятсот тридцять років, бо не блудствував, вірний був Єві, Ной — дев’ятсот п’ятдесят, бо трудяга, он якого ковчега спорудив і курей врятував від потопу. А от чому бог Каїна до себе не кликав?

Іванова подумала, що, зачепивши цю проблему, Верхуша тепер не скоро повернеться до проблем дня насущного. Але, на диво, професор, так і не проникнувши в Каїнову загадку, запитав:

— А ви чого прийшли, Ярисю?

— Та Маріїну заяву треба підписати.

— Якої Марії?

— Та нашої співробітниці. Ну, не зовсім ще нашої. Ми з Швидким і Яремакою потрійну угоду склали про допомогу — їхній матеріал у себе впроваджуємо. Марія числиться на заводі, але тепер фактично працює в нас, от ми й оформляємо її на півставки інженера, — Ірина Олексіївна випалила ці слова скоромовкою, бо знала, що професорський мозок не встигне їх розшифрувати. Не хотілося зараз входити в подробиці комплексної теми, коли вчені різних спеціальностей вирішують проблему, що опиняється на стику різних наук. От і тепер матеріалознавці зробили моноліт, що може вростати в тіло, але дослідити його без біологів та лікарів вони не можуть, тому й умовляються про співробітництво.

Що таке комплексна тема, професор знає. А от як це відбувається, коли людина числиться в технологічному інституті, працює в університеті, а табелюється на заводі… Тут пояснити складно, тому краще не вдаватися в подробиці. Нащо обтяжувати його всілякими бухгалтерськими вправами вищого пілотажу.

— Де-де? Які інженери? Ми чисті біологи. При чому тут інженери?

— Навіть у колгоспах нині, Климе Гнатовичу, є інженерні посади.

— Так там же комбайни, доїльні апарати. А нам для чого? — Верхуша помовчав трохи, покивав головою, ніяково всміхнувся. — Пригадав, коли інженери у нашому штаті з’явилися і чого світилка сюди заходила, пригадав — вона на півставки хоче. От тобі й геронтологія! Те, що парубком вчив, засіло добре, а що було п’ять хвилин тому… Ви вже, Ярисю, нікому про це, ох і ганьба. То я хотів у вас довідатись, перш ніж заяву підписувати, чи годиться світилка, чи впорається? І чи по бюджету вона не відстає. Бо ось уже скоро треба звітувати за п’ятирічку, і мене спитають, як бюджет з’їли.

Під «бюджетом» розумілася наукова тема, яку виконували за довготривалим планом, на яку виділені були кошти, посади, прилади. На цьому бюджеті «сидів» і сам Верхуша, і його зарплата складала чи не четвертину того «бюджету». Решта розподілялася на десяток «бабів», які, власне, й тягли «наукову тачку», як іноді казав другий кафедральний мужчина — препаратор Сашко.

Івановій не хотілося вести цю розмову, бо чіткий розподіл обов’язків був лише на папері, насправді ж і договірні й бюджетні роботи йшли паралельно, виконувалися за участю всіх співробітників кафедри — практика показала, що такий розподіл сил найефективніший.

— Марія беручка, — це прозвучало як висока оцінка, що цілком влаштовувало Верхушу, він навіть недослухав кінця фрази, стиха мовленої Івановою, — і зараз їй наша робота важить більше за життя.

Ірина тицьнула пальцем те місце на папері, де потрібен Верхушин автограф, і подала ручку. Професор спробував розписатися, але ручка ковзала по паперу, мов по склу.

— Що ви мені даєте, Ярисю, вона ж не пише!

— Бо ви не тим кінцем тримаєте. Оберніть кулькою вниз.

Верхуша ніяково всміхнувся, розписався.

— От вам і геронтологія. Голова ще варить, аби не провали пам’яті, а очі, вуха… Ехе-хе-хе-хе… Запросіть світилку, я сам вручу їй заяву. Ви, Ярисю, не брали моєї лупи? І куди вона поділася? Скоро йти на вчену раду, а без цього ока просто біда.

— Знайдеться, — впевнено сказала Іванова, відходячи до вікна. — Он вона, до речі, біля кактуса лежить. — 3 цими словами жінка вийняла з кишені запасну лупу. Вона накупила їх з десяток і завжди носила з собою — і в торбинці, і в кишенях, бо Верхуша їх часто губив і, не знайшовши, скисав на цілий день.

— От спасибі. То ви покличте світилку.

Світилками професор уже років з десять називає усіх своїх співробітниць, окрім двох-трьох, з якими часто спілкується. На лекціях, які тепер читає лише двічі на тиждень, усіх величає колегами або юними друзями. До цього він вдається, аби не напружувати пам’ять і не пригадувати імен своїх співрозмовниць.

— А прошу, прошу, заходьте, світилко, сідайте. Ось заява. Кафедра задоволена вашою роботою. То як ви у нас опинилися? А взагалі це не суттєво, важливо, що ви обрали правильну школу. — Верхуша зараз мав сказати світилці, що їй просто-таки пощастило, бо сідало завжди прикрашає курочку, хай вона буде, образно кажучи, і ряба! Хай вона знесе і золоте яєчко! Але хоч як би вона кудкудакала, ніхто не гляне на неї, якщо про її сідало нічого не чув раніше. Він обов’язково мав це сказати юній колезі, але раптом його пойняла цікавість і витіснила навіть ритуальне восхваляння «досягнень нашої школи», — йому нестерпно захотілося дізнатись, які ж ідеї визрівають в отій красивій, хоч з трохи й різкувато окресленими рисами, немов на картинах Рокуелла Кента, голівці. І він запитав у дівчини:

— То що ви у нас робите?

— Кров грію.

Верхуша сором’язливо закліпав очима. Хоч постать світилки й оповивалася туманом, контури її окреслені досить чітко, і навіть Верхуші було ясно, що така може кров гріти. Але розмова виходила незвичною, далекою від академічних проблем, як день нинішній від днів його молодості. Продовжувати її в запропонованому руслі було якось лячно, але й звертати не хотілося. Пригадав легенди про те, як у давнину старіючого царя оточували дівчатами, вірячи що це уповільнить його згасання, надасть йому бадьорості. Мабуть-таки, в цьому щось є. Ось мені вже вісімдесят п’ять, а я ще слава богу: керую кафедрою, ректор мене боїться, про пенсію й не заїкається. Сидоровича он у сімдесят вирядили, а я ще при ділі. То нічого, що тіло немов млинець — не бубон же з мене робити. А чому дожив до такого віку? — Верхуша посміхнувся собі тихенько: — Може, тому й дожив, що кафедра бабська, може, вони й випромінюють якусь таку електрику, якісь такі пі-мезони, що продовжують чоловікам молодість. Природа мудра і, певне, подбала про те, щоб ми були максимально активними у своїй діяльності, щоб могли перемагати слабіших суперників. У півнів як? Кафедрою — тьху! — пташиним двором керує найсильніший. Якусь непоясниму, але могутню електрику, якісь приємні пі-мезони вони таки випромінюють. Якби почав хоча б років з десять тому вивчати проблему — уже б вирішив, визначив, дослідив. Уже плавав би у басейні. На плавках ремінець з якорем, на шиї ланцюжок з лезом. Скільки Верхуші років? Сорок п’ять! А за паспортом? Півня не за паспортом купують, а в зуби дивляться. У півня зубів немає? Так будуть! Генна інженерія дозволяє вивести такого півня. Погляньте лише, яка світилка сидить на бар’єрі, ноги в басейн звісивши! Вода кругом ніг її кипить, буруниться. З такою можна і півня зубатого вивестиі Адже Верхуша має в запасі ще сорок п’ять років! Встигне геронтологію зрушити. М’язи його гудуть, кості пружинять, а коліна немов на магнітних підшипниках. Ось Верхуша сходить на вишку, озирає спортивний зал і помічає, як захоплено милуються спортсменки його атлетичним тілом, його ремінцем із бляхою. А та, що ногами кип’ятить воду в басейні, й геть зачарована… Верхуша бере розгін і стрибає, перекручуючи подвійним штопором тіло! Вода бадьорить, збуджує і виштовхує до оплесків…

— То я піду, — обриває хтось професорові думки, — а то кров охолоне.

Верхуша відчуває прикрість від такої нетактовності, однак уголос — ні пари з вуст.

«От зухвале дівчисько! Ніби не знає, що я — керівник кафедри. Пульс колективу забезпечую, від начальства захищаю, наукове ім’я всьому університетові, можна сказати, даю, а воно замість поваги до моєї сивини… воно боїться, що його кров біля мене охолоне! Та зараз я так припечу, що стілець, під вами, дорогенька, горітиме!»

Верхуша стукає пальцями по столу, вони цокають, немов кастаньєти. Цей звук коригує професорові думки: «Припечу словом, — вирішує він. — Словом і вбити можна, не те що розігріти».

Професор дістає окуляри, хукає на них, повагом протирає скельця, надягає, грізно дивиться на дівчину. Верхуша рідко користується окулярами, бо зблизька мало що в них бачить. Назви статей та де розписатись визначає з допомогою лупи, тези лекцій виводить на папері такими літерами, що й неозброєним оком видно. А для відстані окуляри не годяться.

Чорняве дівча, рішуче й ділове, стоїть біля стільця, на який жестом показав Верхуша, і дивиться очікувально і, як здалося професорові, без належної шанобливості.

Він піднявся з крісла, обійшов круг столу і круг відвідувачки. Кремова блуза елегантно облягає ощупненьку постать дівчини. Обходячи з тилу, ковзнув поглядом по її спині. Що за чудасія! У сорок п’ятому, та ще й у п’ятдесятому, на жіночих спинах через кофточки та сукні неодмінно окреслювалися рельєфні два-три ґудзички… А тепер їх не видно. Вперше виявивши цей факт, Верхуша подумав, що то гандж його старечих очей. Невже вони ходять без… Щось не схоже. Зовсім не схоже. Тоді чому ж він не бачить на спині горбочків, під якими ховаються кругленькі і маленькі ґудзички?

Чи то від ходіння, чи від якоїсь електрики, що її випромінювала світилка, Верхуша раптом відчув приплив сил, і пам’ять його стала проясненою, як небо після дощу. Він згадав, що на кафедрі проводяться досліди по вживленню в тіло трубок з різних матеріалів. По цих трубках у відокремлений від тіла орган качають кров.

Верхуша схвалював і підтримував ці експерименти, хоч на початку робіт наполягав, щоб їх проводили на галаганках. Однак Іванова не погодилася, посилаючись на те, що в курки дрібні кровоносні судини, і, зрештою, мовляв, птиця й без пересадки серця обійдеться.

Отже, підказувала професорові прояснена його пам’ять, оця світилка саме й відповідає за апарати, в яких гріють кров.

— То я піду, бо кров охолоне, — знову повторила дівчина.

— Звичайно, звичайно, — закивав він головою, думаючи в цей час про те, що, либонь, проблема старіння і є найголовнішою в науці. Бо як виходить: людина на Ельбрус піднімається, «Дон-Кіхота» пише, «Лебедине озеро» складає, літаком керує, пшеницю вирощує, «Токамак» конструює, а природа похмуро і невблаганно перетворює мозок її спочатку в дріжджі, а потім у потерть.

«Не з курей треба було мені починати, — тоскно зітхнув Верхуша. — Якби оце довелося вибирати: табун стоніжок-чубарок чи десять днів далекої молодості, хай навіть із холодного сорок другого року, то хіба я вагався б? Пам’ятаю, як покійна Степанида в землянку приходила. Та за п’ять таких хвилин і тисячі галаганок не жалко!.. Звичайно, наймиліше — життя. Більшість так вважає, особливо коли є загроза його втратити, коли його в тебе хочуть забрати. У мене конфісковано молодість — тому вона й наймиліша. Тільки, мабуть, це не зовсім так. Це півправди. Бо чи згодився б я насправді повернутися на мить у молодість, але втратити життя? Е ні! Краще нехай мені буде вісімдесят п’ять. Вже не сокіл я. Нехай кістки стають крихкими, суглоби тріщать — аби жити, дивитись, що далі буде. Цікаво. От зараз встану й піду до лабораторії, де мої баби зілля варять, може, ще й поради мої знадобляться. Все-таки вмирати не хочеться. Вийду в коридор — люди вітаються зі мною, підкреслено голови хилять у мій бік. А зазирну в лабораторію — стільці зариплять, заковзають по паркету, світилки посхоплюються зі своїх місць, бо знають, хто відбудовував кафедру, хто зачин тут робив, хто курчат із трьома ногами виводив, хто з колегою Григором горшки бив».

Давно був той Григір. З нудьги чи цікавості вирощував під монастирським муром бобові й шукав нетлінне й незмінне начало, суть, що переходить від батьків до дітей. Може, через зайнятість відбудовою, може, від необізнаності, Верхуша не сприйняв Григорової формули 1–2 — 1, ще й висміював колегу Григора та його квасоляну математику. Головне, твердив Верхуша, це ознаки, набуті під впливом холоду-голоду-спеки, а плутанина з бобовими числами, математизація біологічних законів — то ототожнювання мозку з домкратом чи колодязним журавлем. Хіба можна механіку важелів і коліс застосовувати до архіскладного людського організму? А для більшої вагомості своїх міркувань Верхуша вінчав їх інтимно-довірливим тоном: «Був я, товариші, на Григоровому городі. Так собі діляночка — сотки не набереться. На квадратики поділена. Чи є підстава говорити про статистичне підтвердження, про достовірність? А щодо школярської арифметики 1–2 — 1, то, на мою думку, реальніша інша формула: 1 + 1 = 3, яку засвідчують на всіх каменях, деревах і стінах словами «Галя + Коля = любов», а де любов, там, знаєте, і дитя. От і виходить: 1 + 1 = 3. Тому й маємо демографічні вибухи, і для деяких країн це справжня проблема. Ось де поле для вчених, а не під монастирськими стінами».

Давно була та полеміка Вєрхуші з Григором. Та й чи була? Тепер уже й уточнювати ніхто не наважиться. Професор прилюдно визнав свої помилки, а досягненням колеги Григора скористався в практичній роботі над виведенням курячих рекордисток. І в свої вісімдесят п’ять не побоявся нової наукової тематики, повністю переключившись на геронтологію. Певне, жевріє у нього сподівання і самому скористатися науковими плодами, і людям втіху принести — побороти старість, щоб і в сімдесят п’ять, а то й у дев’яносто років не дратували їх котячі концерти навесні.

«Он в Англії Фома Карн пережив дванадцятьох королів, — підкидала інформацію специфічно настроєна Верхушина пам’ять, — і помер, маючи двісті сім років. А я за шістдесят п’ять років роботи в університеті пережив… Стоп. Скількох же це я ректорів пережив? Треба Ярисю попросити, щоб склала список ректорів. Скоро у нашого іменини, напишу йому на вітальній листівці, скількох його попередників перепрацював і пережив. Хе-хе-хе! Ото потіха буде. Забуде й запитати, чи готую собі надійну зміну».

Зі словом «зміна» в професоровій уяві знову постав образ світилки Марії. Щось ніби трагічне промайнуло в її виразі. Чи то, може, йому так здалося. Дивиться вона прямо, одверто, одразу було видно, що каменюки за… каменюки за… не тримає. І не схожа на сьогоднішніх плоскодонних світилок, що прямо-таки дієтичні. Все вони клопочуться, як би зайвого не з’їсти. У сорок п’ятому міркували, де б його пообідати. Міняються часи — міняються клопоти. І гріти в апараті кров тоді ще не вміли. Цікаво подивитись. До засідання вченої ради далеко, встигну, зирішує професор і поволеньки виходить у коридор, тримаючись під стіною, щоб студенти не збили з ніг.

Саме перерва, і натовп біля розкладу такий, ніби там кожухи розподіляють. Однак професора помічають, розступаються, хоч мало хто з ним вітається. От чому не вітаються?

Перша категорія — це ті, що вважають Верхушу ходячим портретом, корифеєм біологічної науки, недосяжним, величним. Тож хіба з портретом вітаються?

Друга категорія — горді. «Привітаюсь, а він подумав, що задля власної користі шапку скидаю. Добридень, пане професоре! Із радісним вівторком будьте здоровенькі!»

Треті — це ті, що завжди кудись поспішають. У безупинній гонитві вони не помічають навіть батька рідного — заступника декана, а його кожен студент мусить бачити здаля і низько кланятись, бо кожному доводиться до нього звертатись то по стипендію, то по надбавку до неї, то по дозвіл поїхати додому, доточивши до свят два дні, то за путівкою на перездачу «хвоста». Та мало по що доводиться звертатись до батька рідного!

Четверта категорія — ображені. Їм колись професор поставив нижчу оцінку. А може, зробив зауваження у нетактовній формі, порівнявши для прикладу вагу мозку неандертальця, коня і сучасного студента. Вони відвертаються од Верхуші, а найагресивніші домальовують роги на його фотографіях, розклеєних на стендах уздовж коридора. Трапляється це зрідка, може, раз на семестр, але розмов вистачає надовго. Голова естетичної комісії зриває зіпсоване фото і дає команду комсоргам провести роз’яснювальну роботу в групах. Увесь факультет бігає дивитися на те місце, де висіла фотографія. Останнім дізнається про заподіяну йому прикрість сам Верхуша. Не сердиться. Пригадує оповідання Чехова про молодика, який прославився, потрапивши під кінські копита, і думає: «Раз є в мене персональні рогописці, значить, я ще чогось вартий, значить, не останній я гребенястий на факультеті».

Про всі ці категорії зустрічних Верхуша знає, може, не так чітко їх розподіляє, але то дрібниці. І коли вже бути доскіпливим чи справедливим, — інколи ці поняття тотожні, — то і його вітання не рівнозначні, в них теж різний зміст прочитується. Одним — повага: ця світилка далеко піде, але може й заблукати, якщо за нею не наглядати. Іншим — докір: не такий уже я шуліка, юначе, я щиро прагну, щоб усе, набуте мною, стало вашим надбанням. Комусь адресується спомин — гарного діда онук росте, може, й заробить дідові на останню вечерю. А з багатьма вітається, ніби вибачення просить: знаю, мовляв, помилявся я щодо гороху колеги Григора, і стоніжку-галаганку не вивів, і довголіття людям не подарував — ведіть мене на лобне місце, гостріть сокиру. Разом із головою відрубаєте і мої помилки. Тільки хто ж тоді геронтологію рухатиме? Хіба не подвиг, що й досі ходжу на роботу? Жодного однолітка в університеті вже немає. Усім кафедральним жінкам пульс пришвидшую, і невідомо ще, якого зілля вони мені зварять. Може, хтось перевершить мене. І не лише помилками. Але й той чолов’яга не буде вічним, хоч, можливо, й доведе, що біологічна межа людини — сто шістдесят, а то й усі двісті років.

Треба таки попросити Ярисю, щоб дослідила, скількох ректорів я пережив. Мені теж є чим похвалитися. А помилки… Прикро, та нікуди не дінешся. За п’ять років, що мені залишилися, може, й відпрацюю, якщо не нароблю нових.

А світилка Марія нічого собі. Така ж гарненька, як і в п’ятдесят п’ятому були. У котрій тут коморі вона зілля настоює?

Верхуша придивляється до табличок: «…вищих рослин», «…нижчих рослин», «мікробіології… генетики… обміну…». Все це старе. Були тут колись і проблеми птахівництва. Та не встигли ще й граніт Верху ші відполірувати, як усе птахівництво перейшло до сільгоспакадемії, до Козлова.

Козлов — єдиний аспірант-мужчина серед учнів Верхуші. Учитель вчасно помітив і справедливо оцінив талант Козлова, тому й влаштував його в сільгоспакадемію. Відтоді тільки жінок береться доводити до вищої наукової кондиції. Воно й приємно, що його учень Козлов цілу школу організував, ідеї вчителя розвиває, мільйонні прибутки дає. Але й заздрісно. І прикро, що все, над чим працював роками, що болісно виношував, — все монополізував Козлов, дещо змінивши, правда, щось «осучаснивши», щось наблизивши «до потреб». Совісливий учень: зрідка розум в університеті орендує — підкине на кафедру госптему, інколи прийде на пораду. Запевняє, що йде вчителевим шляхом. Навіть на симпозіумі якось сказав: «Ми своїми успіхами зобов’язані великому птахознавцеві професорові Верхуші». Спасибі, синку, й за це. Добре, що не назвав птахоловом чи курощупом.