Пульсари

МАТИ-МАЧУХА

Сьогодні вранці, наливаючи клейкого грибного супу, Галя запитала, немов окропом ошпарила:

— Ти чув, що в місті оживили хлопця?

Мусій удав, що недочув, і заходився гучно сьорбати юшку. Проте Галю не обдуриш — вона одразу ж зрозуміла, що чув, але зізнатися не хоче: шкіра на його лобі вмить зібралась у зморшки, наче на хромових халявах. А чому не хоче говорити? Може, й справді когось із того світу витягли. Хіба мало зараз усяких див? Як наслухаєшся по радіо та телевізору про «Неймовірне», то й сапа одразу мозолі натирає, і сажу з димаря трусити стає соромно, і гній на грядці розкидати уже якось не з руки…

— Мало кого тепер воскрешають… — неохоче обізвався Мусій, коли його ложка шкребнула дно тарілки. — На те й вчаться, щоб з каменю воду вичавлювати.

— А хіба її з колодязя черпати погано?

— Не з нашим розумом… — Мусій затнувся, бо хотілося сказати по-старому: «От женщина! Тісто в голові!» Та відтоді, як залишилися вдвох, без Віталика, він відчував якусь болісну ніжність до своєї подруги і намагався бути стриманим, тому повторив поважно: — Не з нашим розумом. Ось як вип’ємо воду з колодязів, то раді будемо і з каменю вичавлювати. — І, щоб дружині було зрозуміліше, навів приклад з релігії: — Христа ж воскресили без формул і кібернетики, а зараз, з нашою технікою…

— Та я не дивуюсь. Жаль тільки, що Віталичок наш ні за що ні про що… — Галя відвернулася, щоб не показувати сліз. — Простих смертних не оживлятимуть, хіба що голів колгоспу та вище. Кому ми потрібні, Мусієчку?

Чоловік знову промовчав, хоч давко збирався підготувати Галю до зустрічі з… сином-не-сином, хлопцем-не-хлопцем і не своїм, і не чужим. Та, бач, і тут вийшла промашка, як це було вже колись стосовно Віталика. Помітила тоді Галя, що у дитини вуса пробиваються, і натякнула Мусієві, що пора, мовляв, синові розповісти про світлі й темні сторони дружби з дівчатами. Мусій неохоче погодився просвітити сина, та все відкладав цю делікатну розмову. А коли одного разу почав, заїкаючись, підшукувати слова, Віталик відкритим текстом, не соромлячись, заявив, що Тетяна з десятого класу йому вже все розтлумачила. Ще й батькові знання поповнив, бо досі Мусій знав про акселератор у машині, тепер дізнався ще й про акселератів…

Ось і цього разу Мусій запізнився з поясненням: багатоканальний ярмарковий телефон уже оповістив околиці, що десь когось воскресили. А може, вже ширяться по місту, мов нафтові плями по воді, чутки про Віталія-не-Віталія?.. І до Галиних вух допливуть, і вдарять у її зболене серце смертельним ударом…

— Як ти… як би ти… — підшукував Мусій слова, — як би ти поставилася, якби і його, — Мусій показав на синову фотографію, — теж відкопали й оживили?

— Свят-свят, — перехрестила чоловіка і на себе хресний знак, немов щит, накинула…

Теля, та й годі, мовчки розсердився Мусій. Кам’яний вік. На подвір’я такої літаюча тарілка не сяде для переговорів. Проте стримав емоції і почав напружено шукати в пам’яті який-небудь переконливий і доступний для Галі факт, щоб провести артпідготовку. Однак нічого путнього з того, що чув в університеті, не спадало на думку. Пригадувалися тільки якісь плутані фрази про курей-стоніжок, яких жінці не збагнути вовік, хоч і найрозумніша вона на весь куток. Так тільки явочним порядком діяти — привести Віталика-не-Віталика додому, поставити на видноті, й нехай на шию йому кидається, нехай плаче. Вже час. Більше року Верхуша за ручку по вчителях водить. Ще, чого доброго, дитя до нього звикне, як до батька. З цим треба кінчати, бо так і вдруге можна сина втратити. І з ким ходити до пивного бару та в «Червону руту»?

Мусій втерся рукавом, допивши кисляк, — давно вже він не ходить, ні до «Рути», ні до автоматів на перехресті вулиць, адже зарікся заливати собі очі, бо повинен завжди бути готовий прийти на поміч синові, як тільки він того вимагатиме. І всі ці тягучі, немов жаб’яча ікра, місяці Мусій лише ковтав слину та смоктав язика, чуючи пісню про червону руту і мріючи про той день, коли удвох із сином підуть у заклад із такою ліричною назвою.

Пора кінчати. І сьогодні ж! Досить Віталика вчити. Ще начеплять йому таких звичок, що й рідної хати цуратиметься.

— Як би хотів я повернути його, — простогнав Мусій. — Хай через казку… чари… через живу воду чи бабу-ягу…

— Якби ж то, — обхопила Галя Мусієву голову і загойдалася ніби в німих риданнях.

— Смерть у раю побороли, — силкувався поновити наукову розмову Мусій. — То і в нас їй не місце. Раніше вона потрібна була, щоб слабкіший давав дорогу сильному. А тепер хіба поймеш, хто сильніший, — чи той, що пудові гирі вергає, чи той миршавенький, що довгі, як Чумацький шлях, формули пише. Смерть усім заважає, і генералові не дає розгулятись, і мудрецеві шлагбаум ставить… — Запас політичних і наукових міркувань скінчився, нічого вагомішого сказати не вдалося. Тому із високого перейшов на земне: — Сьогодні щоб тут була портвяшка і закусь. Сам я, ти ж знаєш, уже не вживаю, але гостя-не-гостя приведу. Вір не вір, але сьогодні я таки тебе здивую.

Мусій ніжно зняв з голови жінчині руки, перевірив, чи бряжчить у кишенях, хутко вийшов з хати.

Галя сумно і злякано подивилась йому вслід: знову за старе… І що тут вдієш…

Вона полізла на горище, розшукала велику макітру з полив’яними квітками на боках — колись, як тільки побралися з Мусієм, вчиняла в ній хліб, поки не перейшли на казенний, з магазину. Потім, коли в чоловіка почалися запої, квасила в ній сирівець, бо тільки ним і рятувався. Останнім часом макітра відпочивала, і Галя постукала по її боках — чи не тріснула де. Злізла вниз, наклала в макітру сухарів, залила водою, накрила марлею, поставила в тепле. Через два-три дні, коли Мусій розгуляється, сирівець якраз і підоспіє.

Здивувати надумав… Уже не вдасться. Жив би, як усі, скільки нам залишилося тих років — і зозуля не захоче їх рахувати, полінується на дріб’язок дзьоба розтуляти. А й ті, бач, хоче спаскудити. Сивина розуму не додала, а й останній забрала.

Навчали Віталика мудрі люди, із великим стажем та всіма відомими старими і малознаними новими технічними засобами, починаючи від вербової лозинки й кінчаючи дисплейними апаратами. Не всього навчили, бо строк короткий, але вміє говорити, знає, що сонце ховається за горизонт на заході. І на тому спасибі. Решту знань сам здобуде: якщо розумний, на чужому досвіді довчиться, а ні, то на своєму. Батько допоможе, мати підкаже (є така жінка у передмісті, де черешня росою зблискує і полуниця червоніє з-під листя).

Подякувавши рятівникам і педагогам та пообіцявши їм «віддячити», Мусій написав розписку й забрав сина з того санаторію, де залізні грати на вікнах і високі мури навкруг. Відпускали не назовсім, а для стажування в сім’ї.

Зовні Віталик такий, як і був: широкоплечий, повільний, спокійний. Нічому не дивується, і в цьому чи не найбільший успіх Психолога, він щодня казав Віталику: «Дивуватися вголос дозволяється тільки малим дітям та професорам, таким, як Верхуша. Люди без вчених звань і високих відзнак поводяться стримано».

Спасибі Психологу. Йому треба особливо віддячити, думає Мусій. І Верхуші слід занести коньячок — сердечний дідуган, навіть сплакнув на прощання. А Ірині Олексіївні, головній рятівниці, Мусій витеше пам’ятник на могилку її матері. Слава богу, за роки протипожежної боротьби ще не розучився тримати в руках зубило. Але то діло завтрашнє. А от як сьогодні бути з Віталиковою матір’ю? Ще з переляку параліч розіб’є.

— Ти ось що, синку, ти нічого матері не пояснюй, бо вона у нас… нервова вона. Завтра будемо з нею… І взагалі, поменше базікай, побільше слухай.

Віталій мовчав, виконуючи батьків наказ.

Мусій відчинив двері, кашлянув у сінях. Помітив, що на гвіздку немає відра з лійкою, отже, Галя пішла на кладовище. Глянув на Віталика — свій же. Ось прийде Галя, точно скаже. Може, й не свій. Просто Мусій звик чи, точніше сказати, не відвикав від нього, от і здається, що свій. За обідом стане ясно, наш чи ні. Правда, кучері в’ються у нього по правій різьбі, а до аварії ніби крутились по лівому штопору. І ніс трохи нерівний. І шкіра щось надто ніжна. Ну та по лікарнях, це ж ясно. Ось дома обвітриться, засмагне.

Ледь встигли нехитре Віталикове придане із торби викласти, як рипнула хвіртка. Мусій визирнув у вікно: Галя відром води хребта надриває. Ослабла, бідолашна. А раніше з кумою могли лантух картоплі через борт кузова перевалити. Прожогом кинувся допомагати, а заодно й попередити.

— Що це ти такий добрий? — здивувалася дружина, передаючи відро, давно вже не пам’ятає, щоб допомагав у домашній роботі…

— Та так, Галочко… Там у хаті мій син… І твій тепер, — випалив Мусій, забувши про намір нічого такого сьогодні не казати.

Галя зупинилася. Глянула на Мусія, немов цвяха у лоб йому увігнала. Забрала відро, обливши Мусієві черевики.

— Таки розстарався, пес блудливий, — процідила крізь зуби. Щоки її і шия вмить узялися червоними плямами, ніби вона в кропиві переспала. — Ну, веди, знайом.

— Ти мене не так зрозуміла, — силкувався загородити дорогу Мусій. — Він і твій син…

Проте Галя рішуче змела з дороги Мусія, немов гниле яблуко, і зайшла до світлиці. Якби знав, що в неї ще стільки сили, то й не жалів би її, і за відром не виходив. Їй, можна сказати, задарма сина вернули, а вона ще й приндиться! Атож! На твій город, славна-хороша, літаюча тарілка не сяде, а якщо й заблукає яка, то екіпаж не вилізе для переговорів. І не те щоб зла, а якась притуплена, думки тільки навкруг скоромного й крутяться. Стидалася б на старість…

Глянувши на парубка, що господарем розклав лікті на скатертині і такий був схожий на її сина, що кричати хотілося, Галя одразу впевнилася — Мусієва порода.

— Де ж твоя мати? — запитала замість привітання, немов уперіщила гостя різкою.

Віталик пригадав, як учили його, що мати у передмісті, де спіють черешні і полуниця під листям ховається, вже хотів так і сказати, але щось заважало.

— Батько казали, що ви моя мати.

— Твій батько наговорить сім мішків вовни натщесерце і десять після опохмелку.

«От дармоїд, Психолог! Думав ще нести йому пляшку за те, що навчив Віталика не дивуватися та мовчати. А воно, бач, як розбазікалося! Зекономимо вісім двадцять, не понесемо Психологу».

— Ну що? Зголоднів? — подобрішала Галя. — Батько тільки свою горлянку ублажає. Мий руки. Ходи за мною. Тебе як звати?

— Віталієм.

Галю всю тіпало й шматувало, немов поклали її під барабан молотарки. Чи тому, що цей Віталик був такий схожий на її покійного сина, чи від злості на чоловіка, від смертельної образи. Тож-то двадцять років — Галя придивилася до парубка — так, двадцять років слугувала чоловікові, мов рабиня, терпіла всі його гульки, чистила брудні піджаки після чергового запою, стягала непритомному чоботи, мила ноги, все прощала, а воно, гнидяве, кохалося десь на стороні. Хоча б розум мав, — куди це годиться, щоб два брати однакові імена мали!

— Ходи, парубче. А ти налий води в умивальник, — це вже до «гнидявого». — І рушника подай.

Вечеряли мовчки. Мусій і не їв, і не пив. Віталик смачно плямкав, ласував, і на душі в Мусія теплішало. Правда, коли Галя підсунула стопочку парубійку, той сьорбнув, скривився, наче не з нашого світу, й виплюнув. «Дарма, — заспокоював себе Мусій, — навчиться. Що-що, а це легко засвоїти…»

Галя, не моргнувши оком, ковтнула свою порцію і пішла до плити плакати.

«Нічого… Воно навіть краще, що не повірила у своє щастя, хоч правець не розіб’є. Звикне. Бо зрадливий чоловік для жінки діло поясниме, а от коли б повірила, що син воскрес, то з такого удару милосердя чи й боком змогла б ходити».

Усю ніч Мусій екрипів підлогою — то до Галі зазирне («Хоча б не повісилась!»), то до Віталика. Вченим добре, вони воскресили й руки вмили. А тут мучся, а раптом Віталик батька задушить, хату підпалить, і гайда.

Віталик мирно сопів, не збираючись перетворюватися на вампіра. Галя плакала, гортаючи синів альбом. Потім перекладала дитячі сорочечки і чепчики, прикладала до обличчя пожовклі від часу льолі й стояла, розгойдуючись. Мусієві набридло зазирати у дверну шпарину, і втома його змагала. Та й Галя плакала звично і не шукала налигача, тому він зручніше вмостився на канапі в кухні і, наслухаючи скрип старої сосни за хлівом, задрімав.

Вранці наступного дня — а це була субота — Галя нагодувала обох молодою картоплею, налаштувала собі вузлик і пішла до матері.

Два дні чоловіки розкошували самі, поки поїли геть усе наготоване, окрім сала. Віталик так і не навернувся до пива, може, тому, що два дні — короткий строк для практики. А в понеділок заявилися родичі. Нагодували свиню, що несамовито верещала на весь куток, і вигнали чоловіків із хати.

Погода теж ніби вступила у змову з тещею: періщить зверху, хлюпотить під ногами. Якби Віталик був син, як син, то здійснилася б нарешті Мусієва мрія — пішли б до «Рути». А так куди подінешся?

Постояли за ворітьми, походили переліском. Годину-дві покуняли у кумовій повітці. А дощ все мрячив, обіцяючи врожай і вимагаючи довшого відсиджування. Воно б і всю відпустку можна було тут перекантуватися, так дошкуляли блохи, що понастрибували, певне, з курника. Тільки перебравшись у рідну клуню, Мусій збагнув усю геніальність рідного пращура, який збудував її далеко від хліва, сажа й тепер порожньої вівчарні, збудував аж по другий бік садка. За клунею починався піщаний пустир з чебрецем та сосною. Тому клуня була стерильно чиста, хочеш — сам ночуй, хочеш — дачникам в оренду здавай. Мудрий був пращур. Певно, й він тут не раз відсиджувався…

В обід свиня не кричала, отже, Галя повернулася додому. Віталик навчився грати в дурня, двічі батькові начепив погони з шісток. Все-таки треба буде віддячити Психологу, як ось пересядеться домашня буря, бо синок тямущий, так і всотує батьківську науку. Шкода тільки, що до буряківки в нього огида. Зате яйця п’є так, що кури не встигають нестися. Галя, видно, це теж помітила, бо ні виганяє з клуні, ні їсти не приносить. Дома теж нічого не залишає — вчора перевіряли, коли бороди голили. Але, що саме в клуні мужики розкошують, знає точно, бо, не задумуючись, привела сюди медичну інспекцію, яка заради Віталика забилася аж у цю далечінь. І таке вже бабське криводушне поріддя — ослона принесла, ягід у друшляку перед гостями поставила, ще й комедію розіграла:

— Може, до хати завітаєте? Вони тутечки відпочивають, бо прохолодно й мухи не кусають.

Відступати почала.

Приїжджі взялися за Віталика: Ірина Олексіївна легені послухала і на язик подивилася. Психолог молоточком по колінах постукав і по ребрах ручкою провів, картинки Віталику показував, просив розповідати, що на них намальовано, фотоапаратом клацав. Зрадів, коли дізнався, що Віталик батькові шістки на плечі почепив.

Увесь час, поки комісія працювала, Галя стояла біля одвірка, не вимовивши слова. Лише коли парубка відпустили в садок погуляти й стали розпитувати про його поведінку, Галя виступила наперед і, стримуючи гнів, чемно запитала в Ірини Олексіївни:

— То як ми будемо? І далі Мусія ділитимемо пополам?

Іванова почервоніла і, певне, теж розгнівалася, але промовчала. Проте Галя розвивала свою думку:

— Раз ви — Віталикова мати, то переходьте в клуню жити.

Комісія запитально подивилася на Мусія. Той піднявся з мішка, наповненого половою, і лагідно пояснив дружині:

— Тобі ж баби розказували, що в місті когось оживили. Так це саме нашого сина. І саме оця докторка, — шанобливо вклонився Івановій.

Да-а. Деньок сьогодні грозовий, але й везучий: зранку нашкребли на сідалах півдесятка яєць, до крамниці завезли свіжого хліба й кільку в томаті, а тут ось і лікарі заявилися. Тепер можна й Галі відвертіше про хлопця розповісти — як дійде до непритомності, то медицина в дворі.

— Я інститутів не кінчала, але стара вже та й непорочній Магдалині не пара, так що знаю, як життя на світ божий благословляється. І дурити мене нічого. Гріх! Не заслужила я ваших глузів. Усеньке життя працюю і не дозволю над собою збиткуватися. Ідіть ви всі до дідька лисого! Бо сусідів покличу і родичів — бач, знайшли собі забавку! Думаєте, як двадцять років мене в чорному тумані водили, то й далі так буде? А зась! — і ні сльозинки в очах, тільки полум’я. Сильна жінка Галя. Психолог із молоточком підійшов, хотів, видно, сказати щось заспокійливе, та лише знаряддя праці позбувся: пополам ручку переломила і під ноги кинула. Да-а… До Галиного тину літаюча тарілка не пришвартується… Такій не потрібен прогрес, їй поросяток із сосок поїти, коліна в росі на грядці забрьохувати, як за часів княгині Ольги. А була ж найрозумнішою і найгарнішою на селі… Ич, яке язикате під старість стає. Добре, що хоч Іванова не ображається, усе розуміє. Психолог порився у портфелі, таблетку дістав, Галі пропонує.

— Я зроду не пила вашої отрути, і зараз вона мені ні до чого. Чи вам хочеться мене хворою та дурною зробити, аби занапастити, а все, мозолями нажите, щоб вам дісталося і чоловіка щоб даром?..

Мусій помахав рукою — знаки подавав, так, що Галя не помітила. Мовляв, ідіть, сам лікуватиму. Бачите ж, що з неї прогрес стікає, як з качки вода, не пристає прогрес. Ну нічого, міркує Мусій, щодня втовкмачуватиму, що наука — це сила, рушій і порятунок. Повірить. І в воскресіння повірить. І збагне своє щастя, ще й пісні співатиме на Віталиковому весіллі.

Як пішли гості, супроводжені до воріт лише котом, Галя, — сказано ж, наймудріша жінка на весь куток, — не плакала, а сиділа мовчки на ослоні, рушник розправляла і знову скручувала, мов паламар старовинну «бомагу».

— Ти хоч при людях не кажи про воскресіння… — не витримала, схлипнула, — бо весь рід посміховиськом стане, мало ганьби, що прижив хлопця на стороні…

Галя відсунула рушник, взяла друшляк і висипала незаймані ягоди горобцям, які тільки цього й чекали.

— Жорстока твоя любася, хоч і вчена. Такого хлопця кинути… Він дуже на Віталика схожий, і добрий, сердечний. Я сирітку хотіла взяти, та боюся, що вже не встигну до пуття довести. То нехай твій у нас осідає, хоч подвір’я не буде порожнім — при комусь же доведеться старість доживати, а цей, може, хоч не вижене. Бо сам уже гнаний… Видно, заважав чимось твоїй кралі, чи в квартирі міській стало тісно. Це ж треба — дорослого сина за двері випхнути!..

Мусій подумав, що при такому припливі ніжності найкращими ліками для Галі буде увага до неї. Тільки що б його таке зробити? Погладити по голові? Ні. Скаже або подумає, що й свиню так за вухами чухаю. Може, на коліна стати, поки ніхто не бачить? Заради сина… Заради того, щоб повернути йому рідну матір… Скільки вже вистраждано… І своя ж кров… Ну, не зовсім своя, але ж схожий на Віталика… І здібний — дві шістки батькові начепив! Ех, відстає наше серце від розуму!.. Раніше, старі розказують, як було? Оголосять у єпархії чудо, і з усіх усюд православні індиків несуть, овець женуть, каліки повзуть, пани в каретах їдуть, аби доторкнутися до оновленої ікони, — кому живіт підлікувати, кому душу заспокоїти. А тепер? Такі розумні стали, що вже ні в що не вірять. Зазнайства та критиканства хоч відбавляй. Ну, Галя не від зазнайства сліпа — ця від звички стандарно мислити, усіх чоловіків, навіть свого, у смертних гріхах до старості бачити. Сказано, найвродливіша була на весь куток. Не один намагався вщипнути, коли Мусій куняв. От і зневірилася у доброчесності. Доведеться-таки на коліна ставати.

І Мусій бухнув на глиняну долівку клуні, обхопив Галю за ноги — не заради себе, заради сина.

— Прости мене, грішного, тільки ж не винен я. Вона й справді майже його мати, бо із нічого виростила. Скільки я пережив! Ще ж і тобі боявся казати, бо тут і з глузду з’їхати не дивина… А що лікар назвав її матір’ю — не ображайся, вона заслужила. Заплутана це справа, мене й самого сумніви гризли… Але тільки ти справжня Віталикова мати…

Галя не ворухнулася. Може, й повірила. Перечекала, поки Мусій, надавивши коліна, підвівся, пішла торохтіти посудом.

Сьогодні, напевне, нагодує чимось смачненьким… Мусій облизав пошерхлі губи, ковтнув слину і теж вийшов із клуні. Може, навчити сина пиляти дрова? Не вік же йому в карти грати. Шкода, що Галя так нечемно із Психологом повелася. Молоточок йому зробимо, ще й кращий. А от травму від образи чим загоїш? Доведеться нести йому п’ять зірочок… Треба було хоч до станції провести. Як Галя переказиться, запросимо його на літо із сім’єю — нехай оздоровляються.

Другого дня ще вдосвіта постукав бригадир: слізно просив вийти в поле позбирати полуниці. І хоч у самої на кожному квадратному метрі грядки в’яло по п’ять карбованців готівкою, хоч і до другої години ночі, коли саме вода була, поливала і хоч не спала до третіх півнів, бо думки не давали, довелося йти з жінками на ділянку. Дехто із дітьми прийшов, у кого своя ягода не вродила. Вчительок вивели, інженерів з міста прислали.

Галя все прислухалася до балачок людей освічених — чи не говорять про воскресіння. Може, й справді наука така сильна… Та нічого путнього так і не почула. Годину інженерів розставляли по рядках, дві години вони працювали охоче, доки полуниця в росі була, потім дружно обідали і мріяли про машину для збирання ягід — все прутиками на землі дряпали. Напевне, щось і вигадали, бо хутко зібрались і поїхали в місто. А про воскресіння — нічичирк. Даремно бригадир не дозволив їм целофанові мішечки полуницею наповнити, скільки тут добра погниє, не менше, ніж минулого року. А може, й правильно зробив, боявся, що ягода в ціні впаде — у самого дочка й дружина кошики в місто тягають, надриваються… Тут не з бабським розумом вирішувати, як правильніше. Жаль, тільки, що стільки добра погниє. Полуниця вродила рясно — і всім селом не впоратися. Та й не всяка жінка тепер у попереку перегнеться. І де їх стільки набралося, таких тлустих? Багато запитань у Галі до життя. І нема надії, що хтось роз’яснить, — до всього своїм розумом треба доходити, своє поняття шукати. Може, й добре, що Мусій прижив хлопця на стороні? Має сина рідного, буде кому очі закрити, кому садибу залишити. А заради чого жити Галі? І руки на себе накласти страшно, і світом нудити вже обридло. Буде те ж саме, що й з цією ягодою…

Увечері так хотілося спати, що й померти б не згодилася, якби перед цим не здрімнути. Крізь сон чула, як свиня верещала, а потім затихла, певне, чоловік нагодував. Уночі хтось поливав грядку, мабуть-таки, Мусій із хлопцем взялися хазяйнувати. Прокинулась від тиші в домі. Коли збиралася на роботу, не виявила в хижці нових кошиків — отже, до схід сонця зібрали ягоду й гайнули на базар.

Ще день провела на плантації, бо оголосили, що один вихід зараховується за два, а крім того, Галі шкода було людської праці.

Після роботи пішла полити Віталикові квіти й пожуритися на самоті. Знову побачила ту дівчину, що вже не раз сюди букети приносила, — видно, сумує дитина. Невже це Віталикова наречена? Підійти до неї Галя не наважувалася — навіщо об’єднувати два горя докупи, коли й одного забагато?

Але ж як хочеться матері поговорити з людиною, яка знала її сина! І може, не зустрінуться більше — не вік же дівчині журитися, топтати стежку на кладовище.

— Чия ти, люба?

— Марія. Ми з ним училися разом.

— А я Віталикова мати. Ти в мене на карточці є знята.

— Це я тоді з ним була, коли він розбився.

Галя пригадала, що слідчий і справді весь час згадував ім’я якоїсь Марії, що потерпіла разом із сином, але залишилася жива. Та матері було тоді не до знайомств.

— Шукай собі, дитино, іншого.

— Навіщо?

— Наш вік короткий. Проґавиш щастя.

— Я вже мала те щастя — перед зустріччю з Віталиком розлучилася з чоловіком.

«От тобі й на! Шалапут! Не міг дівчину знайти. — Галина уважніше оглянула Марію. — Хоча… гарненька і вірна, бо й на могилку ходить. Йому видніше було».

— Бабське щастя — не пляшки здавати, а пелюшки сушити. Не спізнись, голубко, — сказала, а сама прикинула: «Скільки ж їй років? Двадцять п’ять, не менше. Для Віталикового брата вже перестигла. А шкода! Душевна молодичка. І мені була б розрадниця на старість». І додала: — Ти заходь, голубко, інколи. За дочку будеш. Може, тобі жити ніде чи прописка потрібна — не соромся. У нас полуничка достигла — ходім. Переночуєш, а вранці електричкою на роботу.

— Дякую… Незручно. Іншим разом.

— Пом’янемо Віталика. Переночуєш, а вранці електричкою, — ніби не чуючи пояснень і не бачачи збентеження Марії, припрошувала Галя.

— А хіба ви не знаєте, що він…

— До електрички від нас близько. Ягідок назбираємо, покажу тобі чепчики Віталикові — усе, що лишилося від мого щастя, — Галя змахнула сльозу.

Зайшло сонце, вовчим оком спалахнула вечірня зоря, від чого гучніше завалували собаки. Десь верещала голодна свиня. Може, Галина? Здаля не розбереш, бо з голоду у них у всіх однакова пісня, мов номери гуртожитського вокально-інструментального ансамблю.

«Невже вона досі не знає?.. — подумала Марія. — Певне, бояться сказати їй. То де ж зараз копія? Казали, що вдома. Чи, може, батько на радощах запив та й загубив?»

— А дядько Мусій дома? — обірвала супутниця Галині спогади, які саме привели її до дерева, де у вимощеному сухотрав’ям кубельці заснув замурзаний шовковицею, подряпаний і скуйовджений хлопчик.

— А що йому зробиться? Із сином… із племінником, мабуть, телевізор длубають. Минулого тижня приїхав хлопець — як дві краплі води схожий на Віталика. Мовчазний тільки. Але ти не зважай на них, вони собі в клуні ночують, а ти будеш зі мною. — «Батька, бач, познайомив з невісточкою, — подумки дорікнула Віталикові, — а матір і не треба. Ніби я в жінках не розуміюсь, ніби не мені внуків до пуття доводити».

Йшли зажурені. Несли схожі думки і кошика, наповненого буряковою гичкою, капустяним листям і просто бур’яном, — вітаміни для свинки. Брязкотом відра лякали темних, притихлих птахів, ногами шурхали в сухому й рипучому піску, впивалися настояним на сосні повітрям. Поволі пахощі сосни та чебрецю слабшали, їх витісняв дух теплого кізяка — Галина хрещена мати чистила корівник… Лише вона — одна на все село — не розлучилася із своєю Рудою, не сприйняла переваг огородництва-садівництва. Підсилений тріодами голос популярного співака уже змагався із перестуком вагонних коліс електрички, лякав немовлят та будив громадську совість приватників. У відповідь вони включали водяні насоси і заходжувалися поливати свої ягідні килимки, рушнички, серветки. Хор електромоторів грянув ораторію про економічні стимули і заглушив пісню про скалолазку та лисі гори.

Вдома кипіла робота: Мусій кидав тріски у розжарений рот літньої плити, за хлівом голосила помпа. Кінець шланга тримав Віталій і вимальовував струменем води химерні квіти, пелюстки яких падали на грудку, розбивалися й знову піднімалися, завішуючи мокрою ширмою обличчя поливальника.

Мусій супився, хмурнішав, — може, тому, що цей парубок все менше ставав схожий на сина. Мовчазний, до всього береться, хвилини не посидить без роботи. Одне слово, якийсь чужий. Може, в нього ще дитячий розум і в кожному ділі він вбачає забавку? На збитому з дощок столі перед Мусієм лежать придавлені цибулиною гроші. Ич, як старається для свого синка. Тверезий. Не проторгувався. Ну, не надовго. Знаємо ці ніжності, коли після чергової пакості хвостик вузликом зав’язує.

З казанка, що булькає на плиті, стирчать курячі лапки. «Старається для свого. Котру ж це він загубив? Невже зозулясту?»

— Ти яку зарізав?

— А тобі що, жалко? Он десяток таких під цибулиною кудкудаче, — Мусій кивнув на гроші.

— То й варив би їх… Гостю ось зустрічай. Це вона тоді з ним їхала, — шепнула на вухо.

— Та знаю… Вже ось дві години варю. Ти готуй вечерю, а я вже з гостею… — Мусій удав, що забув, як із цією «невісткою» в університеті лаявся, мало не бився. Він навіть зрадів їй, — може, стару допоможе якось уговтати. Широко розкинув руки, як це робив Верхуша, коли зустрічав бажаного гостя:

— А, Марійка! Заходьте, дуже радий вас вітати на нашій кафедрі. — Йому ще хотілося, кивнувши на поливальника, сказати: «Мій синок швидше ваш — і вдачею, і взагалі. Ви ростили з нього людину за власним шаблоном, не запитавши, хто мені потрібен».

Але ні слів, ні сміливості на таке довге привітання не було. Мусій рукавом обмахнув лавочку під вишнею, взяв «матір-невістку» за плечі й посадовив.

— Що, в розвідку прислали? — запитав, щоб не чула Галя. — Тут таке було! Вона нас із хати вигнала, бо вважає, що я цього Віталика з іншою… — Мусій зам’явся, бо на делікатні бесіди не мастак, — ну, мовляв, прижив на стороні. То, може, ти їй якось поясниш? Я скажу, ти скажеш, усі заговорять — повірить, нікуди не дінеться. У неї сім класів, так що не дуже мудро в’яжи. Головне — душевно.

Вечеряли на веранді, повиганявши звідти комарів. Марія зі страхом дивилася на знайому біомасу, що хрумала курячі кісточки й огірки і сміялася, розповідаючи, як із батьком торгували полуницею. Зрідка біомаса кидала веселий погляд і на Марію, але в основному грала на батька, можливо, тому, що відчувала найбільшу увагу і підтримку саме від нього.

Потім дивились фільм про клоуна, та на середині, знудьгувавшись, вимкнули телевізор. Чоловіки заходилися ремонтувати снасті, а жінки пішли в спальню.

— А що, дочко, правда схожий? — запитала Галя, коли вляглися.

— Як дві краплі води, — почулося після хвилинної мовчанки.

Вулицею пройшла ватага хлопців із транзистором. У відчинене вікно влетів кажан, та одразу ж прожогом і вискочив, збагнувши, видно, що вхід є водночас і єдиним виходом.

— А ти заміж за нього згодилася б?

Замість відповіді — брязкіт заліза: сусід став заносити до схову бляху. Довго кидав на купу — совісті в чоловіка ні на копійку. А що йому у своєму дворі. А кому неприємно — нехай вуха м’якушем затикає.

— Якби вам сказали, що він — насправді ваш син… ну, що силою медицини Віталика із мертвих у живі повернули… То ви погодитесь бути його матір’ю?

— Мені вже торочили. Та я не повірила. У цього жодної зморшки немає, жодної подряпини. Усі Віталикові шрамчики у мене на серці викарбувані. А цей, як дівчинка, — жодного синця на тілі. Мусієве насіння — це достеменно.

Сусід скінчив складати залізо і запустив помпу. А що йому? Кому не подобається, нехай м’якушем вуха заліплює. Справжньому трудареві завивання водяного насоса — мов ніжна мелодія скрипки.

— Доведеться зачинити вікно, — підвелася Галя. — У нього плантація — дай боже кожному. А бак — цистерна з-під живої риби. Мусій уже радив йому той бак на стовпи висадити, щоб від шуму свиня не худла. Та він на зло спозарання накачує воду з колодязя в бак, а звечора до третіх півнів поливає. Оці два тижні, коли ягода стигне, просто мука. А так — тут добре.

Проте Галя не встигла зачинити вікно — сирена раптово обірвалася, і на весь куток залунало:

— Митько! Струм вимкни!

Запанувала тиша, порушувана тільки собачим валуванням.

— Поремонтує, і знову густиме, — пояснила Галя. — Він сита познімав, щоб далі било. Видно, паличка десь і застряла. Хоч би не прийшов позичати нашого насоса. Не дай — образиться. А ти спи, дочко, бо я тобі, мабуть, уже набридла, як гірка редька. Мені, сказать по правді, й поговорити ні з ким: Мусій звихнувся, яка з ним балачка, а сусіди — люди зайняті, кожному своє болить.

За вікном раптом ніби зататакала далека кулеметна черга.

— От бісенята… Із кіна чимчикують. Ще ні разу не пройшли, щоб палицями на штахетинах не пограли. — Галя це сказала з такою ніжністю й теплом, ніби і не її паркан пустуни дряпали. — Отак і Віталик являвся, коли маленьким був. А коли підріс, то вже ліси тріщали й собаки під колоди ховалися, як він ішов. Хоч взагалі він добрий був… Ти ще не спиш?

— Ні, слухаю…

— Треба буде на могилці петунію посадити. Він любив ці квітки зривати — вилізе на клуню і кидає, мов парашутики. А якось упав звідти, коліно розбив.

— Ну, а якби силою науки вам точно такого виростили?

— Хіба ваша наука випише на ньому все моє життя? Он племінник є. Якось звикну. Віталик — то частка мене, удвох і росли, й старіли. Матимеш свою дитину — зрозумієш. Віриш, я колись серед ночі боса по снігу мчала до лікаря — забула взутися. Лікар як глянув на мої ноги, то й сердитись передумав. Аж тоді мені холодно стало. Дав якісь валянки, і вже вдвох бігли до хворого Віталика. Нема вже в мені того вогню, не розтоплю вже ногами сніг на стежці. А ти спи, дитино, спи…

— Що це, Климе Гнатовичу, за папірець? — головбух перегнувся через стіл і поверх окулярів дивився на Верхушу, ніби рахував, скільки в того зморщок на лобі.

— Б… Без окулярів. — Верхуша ляпав себе по кишенях, шукаючи лупу.

— Я і з оптикою тут нічого путнього не бачу, Климе Гнатовичу. Цей папірець проситься в кошик. Тут написано, що витрачено мільйон на біопрепарати, і ніякого обгрунтування. Хто ж вам таке пропустить?

— Ну, кров же дорога, міняли незбалансовані ротори…

— Ви цього мені не кажіть. Куди подівся мільйон?

— Так людину ж вилікували, можна сказати виростили!

— Допустимо. Тоді в Міністерстві фінансів мені можуть показати оцей журнальчик. — Бухгалтер посунув до професора «Науку и жизнь», та, згадавши, що старий не читає цей шрифт, забрав назад. — Тут сказано, що за американськими цінами у людині міститься хімікатів на сорок — вісімдесят доларів, а є ще й дешевші люди.

— Ну й сказали! Ідеться ж про життя людське, а не про пересипання хімікатів…

— Ви авторитет, Климе Гнатовичу. І я вам вірю. Але це все на словах. А потрібен документ, потрібен товстий… є… змістовний звіт, відгуки на нього корифеїв, повідомлення в науковій пресі, обговорення в газетах… Отоді спишемо.

— Так не вірять же! Журналісти сміються, колеги знизують плечима.

— Отож, а ви хочете, щоб я на себе брав гріх, усе за чисту монету сприймав.

— Один автоматний постріл — це кухоль молока, — намагався виправдатися Верхуша, — артилерійський — це вже пара чобіт. Вартість середньої ракети — це якраз мільйон доларів, незалежно від того, куди нею тицьнули, — в запланований квадрат чи в небо до Гавриїла.

— Ви мені цього не кажіть. Зважте на моє становище: ваш хлопець з’їв увесь науковий бюджет. Я повинен мати докази, що народжений він досконалішим за прототип способом і що це потрібно було робити. Де речові докази? Де він сам?

— На стажуванні, у батьків на селі.

— Що? А як у колодязь упаде чи бугай задавить? — Головбух відкинувся на сидіння крісла й замотав головою, немов збирався витрусити воду з вуха. — Ну до чого ж ви, вчені, непрактичний народ! Отака безтурботність! Від дрібниці якоїсь може пропасти хлопець-не-хлопець, а чемодан з купюрами. Чим ви доведете тоді, що гроші пішли в діло? Мене судитимуть, вас судитимуть. А в мене діти! Старший ось вступати збирається… До речі, хотів з вами про конкурс порадитись… Негайно приставте охорону до свого штучного парубка! Я вам раджу, Климе Гнатовичу, як старий приятель. Я все вам підписував, жодного рахунку не відхилив… Чи ви думаєте, що я не вірю в науку? Та я її вважаю найпершою силою, якій рятувати світ.

— Про конкурс ще рано говорити. Не хвилюйтесь, допоможемо, — професор зрадів можливості змінити тему. — На біофізику нехай іде — ротори, електрика, радіація…

— Е ні. Я думаю, краще зоологія — хребетні якісь чи дріжджі. У нього здоров’я не дуже… Йому б до природи ближче… А звітик все-таки напишіть, І потовщий! Формул побільше, таблиць… Самі знаєте, не мені вас учити. Та хлопця стережіть. Не соромтесь і варту біля нього поставити. Отакий тріумф науки!

Відшуміли на планеті олімпійські пристрасті. Стали звичними поїзди на північ від Байкалу. У невагомості виростили цибулину. Дослідили, що Сонце гальмується планетами, тому обертається повільніше, ніж два десятки найближчих зірок, схожих на наше світило, і прийшли до гірко-веселого висновку: лише біля Сонця є така чудова Земля. Проте до більшості її закутків ця новина не пробилася, і життя там ішло по-старому: властолюбні реформатори, позбувшись кормчого, засудили до страти і рульову — авторку бездарної і нікчемної опери, слухати яку на колінах змушували майже чверть населення планети;

убили Джона Леннона з ансамблю «Бітлз», вождя хіпіозної молоді;

захопили військовими плавзасобами Персидську затоку;

переконалися на прикладі атомного центру в Багдаді, що знищення наукового закладу ефективніше за спалення книжок;

утворилася трійця, коли до отців атомної бомби Юліуса Роберта Оппенгеймера та водневої — Едварда Теллера приєднався таточко нейтронної «бебі» Самуель Коен. «Батьки» народу, його невсипущі сторожі і заступники, розпочали серійний випуск «чистої зброї» — отакі метаморфози відбувалися із святим словом «батько».

А еталон часу — планета, — як і раніше, намотувала на вісь секунди, хвилини, місяці, немов на її поверхні і не було стресових ситуацій. І ця стабільність руху Землі давала роботящим людям упевненість у скороминучості лиха, вселяла віру у перемогу над злом. Хоча… хід природного годинника теж критикується.

— Тривалість доби міняється у середньому на нуль цілих дві тисячних секунди за рік і водночас пливе на нуль цілих шістнадцять десятитисячних секунди за сто років, — зухвало заявив Віталій Віл прямо в обличчя професорові Швидкому, складаючи екзамен.

Олег Іванович сторопів: сам не пам’ятав таких цифр. З недовірою глянув на роздуті кишені модного вельветового костюма вечірника, котрий упевнено декламував стовпці цифр з фізичного довідника. Зовні хлопець мало відрізнявся від знайомого студента-дублера, який по кілька років сидів на кожному курсі. Лише потерті джинси замінені на «манчестер» у дрібний рубець та зухвалість ще з’явилася: відповідає без підготовки, так і креше крейдою по дошці.

— Наші успіхи, — декламує Віталій, — не були б такими відчутними, якби вчені не винайшли атомний годинник, що помиляється лише на одну трильйонну частку секунди.

— Шо-шо?

— На трильйонну, професоре. Квант світла за цей час пролітає відстань в одну третину міліметра.

Віталій зупинився, ніяково позираючи на викладача, — йому й справді було незручно, що той не знає таких істин. Проте від критики вчителя утримувався, пам’ятаючи настанови Психолога і його кілька разів повторювану притчу-повчання: «Відомо, що одна темпераментна володарка гірської країни знищувала своїх коханців. А чому? Щоб не було свідків її далеко не царської поведінки, — певне, у тієї жінки були збочення етичного плану. Та про це ми можемо лише здогадуватися… І тобі раджу не помічати, коли хтось чхає чи спотикається. Ти станеш великим металургом — у мене немає щодо цього сумніву, — так пам’ятай, що навіть Надфіль недолюблює Рашпіля. І не тому, що має дрібні зуби, а тому, що Рашпіль бачив, як ці зубки ламалися об пересічну крицю».

— То що ви хочете? — втомлено запитав професор, впевнившись, що хлопець даремно в лікарні часу не гаяв.

Напередодні екзамену Швидкому подзвонив Верхуша, попереджав, щоб складних запитань Віталію не задавали. «Він у нас штучний, колего. Це тріумф моєї школи, — тріщало в навушнику, немов на мідній блясі виконували портрет морського вовка з люлькою. — Ми вас, колего, не інформували, бо ви нездужали. Але тепер я можу вам сказати, що мої баби його виростили, як бог Єву». — «Бідні женщини! Тож-то на які хитрощі йдуть. Ви розбавте, Климе Гнатовичу, кафедру мужиками. Усе й нормалізується, — порадив Швидкий, а затим поцікавився: — Що це за нього всі просять? Навіть один Юрист клопотався. Ніби я не знаю того Вола, як карбованця, — він не одному викладачеві сала за шкіру залив». — «Помиляєтесь, колего, — запевнив Верхуша. — 3 цим парубком ви ще не зустрічалися. Хоч ваша кафедра теж нам допомагала його вирощувати — якісь чорні трубочки ми у вас робили, ротори на моторах ви нам балансували. А тепер хочете цьому штучному хлопцеві психіку розстроїти? Я вас прошу, колего, бути обережним. Я сподіваюся»… — У навушнику запищало жалібно й часто, ніби плакало поранене зайченя.

— То що ви хочете? — повторив запитання екзаменатор.

«Якщо він штучний, як усі в один голос запевняють, якщо він робот, — міркував Швидкий, — то це питання зіб’є його з пантелику, бо на нього існує безліч відповідей і без людської інтуїції правильної відповіді на даси».

— Я хочу, професоре, щоб світло і надалі пронизувало макове зерня за трильйонну частку секунди.

Відповідь насторожила екзаменатора. Він повертів у руках заяложену стару заліковку, перегорнув її листочки, на яких рясніли тільки трійки, знайшов і свої старі підписи, що розтяглися на дві п’ятирічки.

— Похвально, похвально, — роздумливо сказав Олег Іванович, — відповідь гідна справжнього інженера. А то кого не запитаю про бажання, то тільки й чую: «мені б четвірочку», «трієчку» або «стипендію». Ви ж мислите фізичними категоріями, — сказав, а сам подумав: «Щось і справді ненормальний, коли так вболіває за сталість світлової швидкості та незмінність таблиці множення».

— Я теж хочу ліквідувати свої заборгованості, професоре, так що не хваліть, — почав розвіювати версію штучності свого походження Віталик. — Поки мене по лікарнях зшивали, їх до біса набралося. Через провал у пам’яті й перерву у навчанні вимагають усе заново складати. Так що я теж хочу четвірочку… — Віталій похнюпився, сором’язливо зіщулився, наскільки це дозволяла статура гирьовика. Та знічення його було швидкоплинним. Ось на обличчі змигнула усмішка, хлопець випростався і почав виписувати на дошці триповерхові формули, коментуючи їх словами: — Я за те, щоб формула сірчаної кислоти не змінювалася. Мені прикро усвідомлювати, що Земля не є більше еталоном часу. І я не хочу, щоб світло рухалося швидше або повільніше. А то що ж це виходить? Позавчора мені дали одну програму для складання «хвостів», а сьогодні методистка сказала, що відбулася реформа і треба складати за новою.

«Нормальний хлопець, нормальний, — заспокоївся Олег Іванович. — Просто Верхуша на старість здитинів, і заслуги хірурга Пильнюка собі приписує. Ох, не дожити б мені до його віку… А я проти застою і заскорузлості, хлопче, — нехай швидкість світла міняється, а то скаже якийсь авторитет константу, не подумавши, а всі підтакують. Ні. Нехай все міняється згідно з діалектикою. А щодо лавчальних планів і програм — тут ти маєш слушність: вони повинні бути стабільними, як класична музика…»

— Аспіранти мені, професоре, пам’ять на імпортних електронних приладах відновлюють, — розповідав між тим Віталик. — Так вірите, не встигають бобіни перемотувати через оцю нестабільність. У мене вже одна рука, ось подивіться, — студент показав пучки, — постаріла від того, що без кінця кнопки натискаю.

«Природний хлопець, природний. Із заскоками, та в кого їх не буває», — подумав, а вголос мовив:

— Я з задоволенням ставлю вам «відмінно». І не лякають мене ваші попередні трійки, — професор потряс заліковою книжкою, — біда і вас навчила працювати. І ви змінилися, бо все, слава богу, міняється. Не обмежуйте тільки, раджу вам, швидкість світла, не стопоріть фотони — іще знадобляться.

Не встиг Олег Іванович поставити свій підпис, як відчинилися двері і в кабінеті залунала морзянка, — козиряючи та перепрошуючи, прямо на нього йшов невисокий на зріст міліціонер.

— Іола Рожко, — хвацько козирнув він. — Професоре! Громадянина Вола вже час вести на процедури, — Іола показав чорний циферблат годинника. — Може, відкладете екзамен? Він іншим разом прийде.

— А… — Олег Іванович занімів од здивування. — А… хіба він під вартою?

— Наказано оберігати, як екземпляр великої наукової цінності. Дієта і прогулянки за програмою… У дві зміни працюю. Так що не порушуйте регламент.

— Та я що? Та хіба я? — вигрібався Олег Іванович, немов плавець, вперше кинутий у воду.

Віталик покірно чекав дальших подій.

— Ми, власне, вже закінчили… Ось лише автограф… Знає хлопчина предмет, не гріх і перезарахувати. Прошу. — Професор подав заліковку Віталикові й попросив його: — Зачекайте сержанта в коридорі.

Віталик слухняно вийшов.

— У чому він завинив?

— Не в провині суть. На нього мільйон витрачено, от і оберігаємо, щоб не пропав чи якогось лиха з ним не скоїлося. Я так думаю, — довірливо мовив Іола, — поки бухгалтерія мільйон не спише, доти й стерегтимемо, як речовий доказ тріумфу.

— От так діла! Уже й не розбереш, де наука, а де шарлатанство, де казка, а де дійсність. Ну то стережіть. Хлопець тертий, ще втече, коли старих дружків здибає.

Іолу ці слова немов ошпарили — крутонувся дзиґою і вискочив не попрощавшись. Перевів дух, лише коли громадянина Вола за руку схопив.

— Ох ти ж мій безцінний! Чого сумуєш? Подивись, які тут кралі термоси носять. Та плюнь ти на парадокси! Чорт із нею із черепахою — нехай філософи мізки сушать, чи дожене її Зенон. Наше діло маленьке — зараз повезу тебе обідати. Ти ж хочеш маринованих грибочків?

Віталик ковтнув слину.

— …І я не відмовлюсь. А потім знову начеплять тобі оту каску й присплять. Вона тобі не муляє? Дивись, ще коротке замикання на голові влаштують, і загуде мільйон у тартарари. Та прокинься ти! Глянь, які красуні в біленьких халатах!

— Ви ж одружені, товаришу сержант, як вам не ай-я-яй отак безцеремонно… — Віталик розчервонівся від того, що йому доводилося повчати цього досвідченого в моралі чоловіка.

— А ти дивний. Справді, музейний експонат. Тому й дорогий такий… Ну годі. Поїхали. Регламент. З тобою фундаменту не закладеш — заснядіти може.

І знову мчали серединою вулиці, включивши сирену і голубу мигавку, — як учора, як і тиждень тому.

Син головбуха успішно склав вступні екзамени. Гроші списали, пославшись ка формулювання: «Фундаментальні результати експерименту відкрили перед дослідниками можливість моделювати процеси клітинних взаємодій на штучно вирощених органах».

Настав день, коли Віталія мала оглядати медкомісія. Сидить він на лавочці у лікарняному парку й знічев’я позирає на заґратовані вікна будинку, де проходив карантин і душевний гарт, куди здавав його під розписку Іола після трудового дня, проведеного в університетській психологічній лабораторії. Недалечко на траві куняє останню вахту Іола: вибився із сил, бідолашний. Алеєю йдуть двоє хворих у піжамах, жваво гомонять. Раптом зупиняються перед Віталієм, дивляться на нього туманними очима.

— Хочеш з нами грати «в доручення»? — шепоче чорнявий, нахилившись до Віталика.

— Як це?

— Та дуже просто, — підсідає чорнявий і кладе хлопцеві руку на коліно. — Я от — голова. Ловлю тебе в коридорі й кажу: ми тут порадилися і вирішили, що краще, ніж ти, ніхто із студентським гуртожитком не впорається. Будеш моїм заступником.

— А я що кажу? — боязко запитує «заступник».

— Ти що, ненормальний? — дивується сивий. — Ти кажеш: «Я не можу, бо вже призначений куратором групи, редактором стіннівки, відповідаю за шефство в школі. Шукайте іншого».

— Я можу, — заперечує Віталик.

— От псих. З тобою нормально не поговориш. Давай краще у футбол.

— М’яча нема.

— Для чого м’яч?.. Я кричу: «Пасуй!», а ти відповідаєш: «Б’ю лівою через голову з переворотом!» Я кричу: «Куди, мазило, гатиш, м’яч на трибунах». А третій буде коментатором.

— Мене вже виписують! — хвалиться Віталик. «Футболісти» вмовкають, очі їхні яснішають, чорнявий радить:

— Ти не кричи на комісії, що здоровий і що тебе даремно сюди запроторили. А скажи, що раніше голова сильно боліла, а тепер не болить. Подякуй лікарям — отоді й випишуть.

— Мене й так випишуть. Набрид уже всім. Навіть мати мене цурається, — скаржиться Віталик.

— Яка мати? — дивується чи обурюється чорнявий. — Тебе ж із руки виростили. Якийсь бамбіно беркицьнув з мотоциклом, вціліла тільки його рука. Її полили зіллям — і ось ми маємо красеня.

І тон, і версія видались Віталикові образливими.

— Неправда! У мене був струс мозку. Втрата пам’яті. Спасибі, усе відновили.

— Ненормальний, та й годі. Подивись на свої руки! Одна стара — із якої ти ріс, друга — молода. Мільйон коштуєш. Тому й міліція біля тебе спить. Вся лікарня знає, що ти штучний. Ну, ти пробач, ми поспішаємо на міжнародний форум.

Хворі випрямилися, втягли животи, гордо покрокували алеєю. Та за хвилину чорнявий зупинився і почав виголошувати, показуючи рукою на Віталика. Сивий зірвався в галоп, прибіг захеканий.

— Ти знаєш, з ким відмовився у футбол грати?

— Не знаю, — байдуже відповів Віталик.

— Це синьйор Пильнюк, майстер фізичних наук! Стажист великого… великого… от горе, забув… Ми з ним у Рим, Ватікан, Геную й Венецію летимо. Я його асистент. Ех ти, своє щастя губиш. — Сивий кинувся наздоганяти чорнявого.

«Що з них візьмеш, — подумав Віталик. — Нещасні. Їм ще довго у футбол без м’яча грати… А до матері не піду. Куди завгодно, тільки не туди. Попрошусь до Іоли в помічники — гуртожиток дадуть, погони…»

Віталик із сумом оглянув подвір’я, де знайомі кожна стежинка і кожен кущик, кожна шпаківня на дереві і звідки видно сині плавні за рікою. Є тут і літній кінотеатр, для тих, хто одужує. Єдине місце, куди не любить дивитися Віталик, — погріб у кутку подвір’я, звідки виносять покійників.

Прокинувся Іола, глянув на годинник: скупо спав — точно встав. Саме час хлопця на комісію вести.

Віталик уже звик до таких оглядів.

— Що болить?

— Нічого. Тепер нічого не болить. — Озирнувся на Іолу, який біля дверей на білій табуретці сидить. Той усміхнувся, схвально кивнув головою. «Теж хоче мене здихатись, — подумав Віталик. — Ніяк не дочекається, поки випишуть».

Запропонували вийти у коридор («Ми тут порадимось»). Потім знову закликали. Вже й батько Мусій на табуретці возсідає.

— Все, — сказав, звертаючись до батька чоловік у білому циліндрі. — Забирайте. Місяць-два обкатка, а потім — вільний режим.

Батько кланяється, дякує, а сам невеселий такий, немов закінчилися свята. Біталик відчуває, як його цупкі пальці стискають «старшу» руку.

— Не хочу, не піду до матері Галини.

Мусій дужче стискає синові пальці, нахиляється й шепоче: «Не дурій».

— Не хочу додому!

— Чому? — голова здивовано поглянув на членів комісії.

— Не хочу, і все! У мене тім’я тисне… — Про тім’я Біталик збрехав, сподіваючись, що це зацікавить лікарів, і вони його ще залишать.

— Ви вже ремонтуйте як слід, — сердито каже батько. — Бо вам аби його швидше списать, це ясно. А якщо черепиця де протікає, нехай Мусій підправляє. А воно від хліва носа відвертає, бо росло серед білого, а хлів сірий. Ви не запитали, якого мені треба. Тепер доробляйте цього сина-не-сина!

Чоловік у циліндрі замахав на Мусія руками, щоб вийшов у коридор. Повторювати жест не довелося — батько вискочив, як пробка з пляшки «Іскристого».

— Йому професора в батьки подавай, — крикнув за дверима.

Віталій глянув на свої руки, стиснув ліву в кулак, потім праву. Засунув руки в кишені. «Може, й справді штучно виростили, і ця гра у батька-матір нічим не відрізняється від футбольного матчу без м’яча?» Віталій підозріло подивився на «трибуни стадіону». Іола приставив пальця до скроні, певно, хотів покрутити ним, як штопором, але передумав і взяв під козирок.

— Я хочу до Іоли в помічники.

«Глядачі стадіону» спрямували погляди на сержанта.

— Не підготовлено питання, не підготовлено! — з докором сказав голова комісії, вселяючи у Віталія надію, що його не випишуть.

Міліціонер зніяковів від зверненої на нього уваги.

— Це так несподівано… — промимрив він. — У мене кімната готельного типу. Гамірно так, фактично гуртожиток. Та й полковник не дозволить. Потрібні характеристики — і комсомольська, й з попереднього місця роботи…

— Не підготовлено! Скільки вже…

— Я не хочу до Іоли! — обірвав Віталій репліку з «головної трибуни».

Тепер йому вже здавалося, що не на футболі він, а на кориді, і хотілося йому нанизати на роги всіх болільників. Хоча… не всіх. Його погляд зупинився на майже іграшковій докторці Ірині. Вона помітила цей погляд, підійшла до Віталія, стала навшпиньки, погладила по шиї — до голови не дотяглася.

— Хочеш, у мене житимеш? Мій син буде твоїм братом.

Як добре, коли є брат! Віталій ще не знає, що таке брат. Головний Психолог учив, що найкращий друг — брат, якщо він не ворог. Але ж оцю жінку, докторку Ірину, теж називали його матір’ю. Ні, у матері він не хоче бути, як не хоче мокнути під дощем, спати на соломі, в якій живуть маленькі кусючі блохи, грабувати курей…

Віталій злякано відсахнувся. Ірина Олексіївна помітила його порух, одвернулась до вікна. Хірург Пильнюк налив водички у склянку, дав їй, потім строго подивився на Віталія. Обличчя хірурга добре знайоме Віталію — воно було над ліжком, мов люстра, коли він повертався із довгого небуття. І так само строго тоді дивилося. Ніхто не називав власника «люстри» батьком. З ним у принципі можна б потоваришувати.

— Будеш мені за сина, — твердо сказав хірург. І вже не так упевнено додав: — Замість мого Тихона, який… який…

Ні. Замість сина Віталик не хоче. Навіть сином погано бути, а «замість» ще гірше. Аспірант-психолог, надягаючи Віталикові шлем і підключаючи дроти, якось сказав: «Боронь боже когось заміщати, і не доведи господи бути заступником».

— Купимо автомобіля, по гриби їздитимемо, — подобрішав хірург, певне, вже уявивши себе на лісовій галявині.

«За дурника вважають! Аукціон влаштували». Та й нудить Віталика в машині. Іола завжди гальмує, коли Віталик блідне від гойдання.

— Рушницю купимо, — зваблював хірург. — Ну, будеш за сина?

— Ні.

— А що ж ти хочеш?

— Ремінця! — відповів Мусій, що саме відіпхнув з порога Іолу. — А оладків із гнилої картоплі, як ми їли після війни, не хочеш? А пасти отару овець у п’ять років, як я, не хочеш? А з кізяка сигарет? А одні чоботи на десятьох?! Що ви з ним панькаєтесь? Мільйон на нього витрачено, а він, славний-хороший, того-сього не хоче! Батько я, розумієш? — І, щоб було ясніше, вхопив сина за комір, крутонув його і натужно потягнув до себе.

Віталикові стало важко дихати. Він злегка штовхнув когось молодшою рукою. А впав батько. І, вже лежачи, тричі звертався до матері божої, а коли його підняли, сердито вигукнув:

— На татка руку піднімаєш, гомункул?!

Останнього слова Віталик не зрозумів, але й не намагався виясняти, бо його ошелешила нова інформація про те, що мати є в кожного, навіть у бога. Отже, і Віталію не уникнути родинних зв’язків. А ще йому прикро вдруге чути про витрачений на нього мільйон.

— Недарма від цього опудала ненька відмовилась! — процідив крізь зуби Мусій, обтрушуючись. А потім з порога так зло глянув на Віталика, що той зіщулився, ніби під холодним душем.

Знову стукали молоточками, обмацували й лоскотали, розвішували таблиці, загадували загадки, обплутували проводками: енцефалограму сам голова комісії читав. Нічого підозрілого не знайшли. Сперечалися дуже гостро, але слова вигукували все якісь незрозумілі. Нарешті голова комісії переклав українською мовою резюме:

— У курки не буває трьох ніг, у матері не буває двох сердець.

— Чекайте, чекайте, — прокинувся нарешті професор Верхуша. Досі він сидів мовчазний, незворушний, ніби нікого тут з виховних міркувань за комір не хапали, нікого на долівку не валяли. — Це суперечить істинній науці! У шістдесят сьомому моя школа виростила курча з трьома ногами!

Проте комісія знову полемізувала, і ніхто не зважив на слова старого.

Віталій обурився. Він уже не раз мав нагоду слухати Клима Гнатовича про три, десять і навіть сто ніжок.

Віталій підсунув до Верхуші стілець, сів, шанобливо нагострив вуха.

— Не цікаво їм, юначе, — поскаржився Клим Гнатович. — Неможливе для них — мов яєчна шкаралупка. Прагматисти. Сухарі. Їхні душі не прагнуть романтики. Так-то. Ніхто вже й слухать не хоче старого. І до порожнього дому йти страшно, і на роботі я уже зайвий. Доживаю, юначе…

Верхуша сам собі підтакнув, ствердно хитнув головою. Все, мовляв, дійшов до ручки.

Віталик обережно взяв Верхушу за лікоть.

— А мені цікаво. Я б хотів бути вашим братом. І з вами піду куди завгодно, щоб виростити стоніжку.

— А батько? Хоча, врешті-решт, — дід махнув рукою, — нікуди він не дінеться, і нічого з ним не станеться. Прибіжить, коли заспокоїться. Я вдячний вам, юначе, що підтримуєте мої ідеї. Ярися вже іншим захопилася. Та я й не бороню, але курей шкода.

Спираючись на Віталика, Верхуша подріботів із зали. У коридорі, згадавши щось, повернувся назад, відчинив двері, випустивши шум дискусії, помахав комусь. Із зали вибігла Ірина Олексіївна і теж пішла поруч. Віталій поглядав на неї скоса, чекаючи, що почне агітувати за батька-матір. Але вона мовчала, навіть коли вийшли з трамвая і наблизилися до Верхушиного будинку.

Досі Віталик не задумувався над своїми настроями і вчинками, все робилося якось саме собою: хотілося їсти — шукав їстівне, було цікаво — слухав, дивився, сприймав; неприємне оминав, відкидав, відштовхував. Але почуття самотності, тугу, що сьогодні народилися в ньому, не можна було ні притлумити, ні відкинути, і ця душевна дисгармонія спричиняла якісь інші відчуття, які він не міг ні пояснити, ні дати їм ради.

Чомусь зринув у пам’яті скісний дощ над паруючою землею, сиві у далині кучматі дерева, сизуваті бульбашки, що плавають у маленьких калюжах і лопаються, щоб тут же знову вродитись бульбашками. А то раптом Віталик виразно побачив на фоні блакитного неба червоні вишні з діамантовими росинками. А ось зблиснули йому перед очима кришталеві квіти, які він вимальовував струменем, поливаючи батьків город.

Клим Гнатович не міг вцілити у замок.

— От техніка пішла! Поки намацаєш… Зате підглянути у замочну шпарину тепер хе-хе-хе… важко.

Докторка не допомагала. Стояла, зіщулившись, і ніби тремтіла. Може, лише тепер усвідомила вона, що содіяла? Може, напав на неї вірус нового грипу? А може, випробовувала Віталика на доброту, чи візьме у діда ключ?

— Він, Марієчко, так любив зривати ці парашутики і з клуні кидати. Одного разу впав звідти і ніжку забив.

Вродлива жінка, що могла б бути невісткою, притримувала відро з водою. Галя черпала з нього кухлем і поливала щойно посаджені на могилі петунії.

— Я знаю, що наука всесильна. Віталик мені про це казав, дочко. Але не хочу, щоб вона стирала з моєї пам’яті спогади. Бо чим я житиму? З Мусієм он щось коїться, сказав, що, доки медаль не заробить, доти й утримуватиметься від своєї гіркої. А я так думаю, що не в медальці діло. Видно, нову зозулю пасе… Вже краще б пив…

Пекельними протуберанцями бурхала і клекотіла в Мусієвій душі образа на світ, на долю, на порятованого сина, який зневажив батька аж так, що й прилюдно не посоромився виказати зречення.

Сумніви «свій — не свій», що донедавна терзали Мусія, вже розтанули, відпливли, підштовхувані незлинялою татуїровкою «Аве Марія» на Віталиковій руці, тому такою болячою була образа, завдана сином, якого «залікували» та «недовиховали».

«Треба було самому водити його до педагогів та комісій, — катувався Мусій, — а то довірився пенькам трухлявим. А їм що? їм аби швидше здихатись». І чим дужче розпалював себе, звинувачуючи в усіх гріхах сина «пеньків», тим відчутнішим ставало почуття власної неправоти, бо не хто ж інший, як саме оті «трухляві» повернули Віталика з небуття. І ця роздвоєність, це протиріччя роздмухували такий вогонь у Мусієвій душі, що погамувати його можна було лише одним-єдиним способом…

Ноги вже самі несли Мусія до знайомого перехрестя вулиць, та раптом погляд його наштовхнувся на красиву пляшку у вітрині — отаку він збирався дарувати Психологові. А тепер — зась, обійдеться без винагороди навчитель. Хоч купити, чого ж… Купити можна…

Коли вранці наступного дня Мусій збирався на роботу, в портфель разом із сніданком увіпхнув і пляшку коньяку. Навіщо тримати цю спокусу дома? Краще вже віддати, як задумував.

Отже, для візиту причина була, звичайно, лише формальна. Насправді ж Мусія мучило і терзало питання — як же воно далі із сином буде? Галі що? Галя, немов та черепаха, заховалася у панцир недовіри. А Мусій, виходить, втрачає сина вдруге.

— Я ось… я, — розгублено заїкався Мусій на порозі лабораторії інженерної психології, де одного разу вже бачив, як на сина накидали дротяну мережу. — Я… йшов мимо, дай, думаю, загляну. І гостинчика вам…

Згадка про гостинчик виручила — швиденько розстебнув портфеля, вихопив золотаву звабу, тицьнув Психологові.

— Та що ви? — відпружинив господар дарунок.

— Від щирого серця… — зніяковів Мусій і знову штовхнув Психолога пляшкою.

— Ви краще б молоточка принесли… Не подумайте, що гребую, — збережіть до Віталикового весілля.

Скориставшись з паузи, Мусій поставив під крісло свій дарунок: «Безкорисливість — річ хороша, і пляшка їй не завадить. А як це я про молоточок забув, що його Галя тоді у клуні хрупнула?»

— Та я вам із бронзи! З чого хочете! — вкинув зламаний інструмент до портфеля. — Завтра й принесу.

— Ні-ні! — захвилювався Психолог. — Краще з дерева.

— Груші не пожалію, — клявся Мусій. — Я вам, славний-хороший, кувалду, а хочете — довбню зроблю, аби лише хлопця правильно навчили. Ви, як треба, прямо по голові… Я б і сам, та, знаєте, не впевнений… — Мусій пригадав, як син штовхнув його під стіл медкомісії. — Не впевнений, знаєте… А у вас тут кабелі, інтегральні схеми… Дай, думаю, зайду, пораджуся й заодно запитаю, чи є надії…

— Що ви маєте на увазі?

— Як це «що»? Самі подумайте, чи можу я стрибати в огонь, коли не певен, що моїм геройством пишатиметься син? Він уже всякі екзамени там складає, може, скоро і в цеху куватиме, як раніше, а з батьком говорить, немов крізь зуби чвиркає… Я не кажу про любов. Та хоч повагу до батька… Воно, ясно, силою не змусиш… То, може, конденсаторами?..

— Не можна.

— Я, славний-хороший, справно плачу прибутковий податок. З нього проценти якісь ідуть і на ваші апарат ти. І маю право вимагати… та я прошу… — Мусій витягнув пляшку з-під крісла і поставив на стіл перед Психологом.

Той збовтнув напій і, ніби забувши про його призначення, поклав пляшку на бік, крутонув. «Клює», — заспокоюючись, подумав Мусій.

— Я вам молоточок принесу через кілька днів. У мене такий лак є… Тільки довго сохне. Так що на завтра не встигну.

Психолог немов оглух — лише крутить пляшку то до себе етикеткою, то до гостя. Медалі за якість описують коло, так що й не розібрати, скільки їх там. Нарешті набридло йому це заняття.

— Можна з першого погляду закохатися в жінку. Можна за один-єдиний підлий вчинок назавжди зненавидіти рідного батька. А от… — почав виправдовуватися Психолог.

— Я розумію, — ніби й згоджується, та не мириться з тим Мусій, бо стільки вже думок перемололося в його голові! Батьком, звісно, стають не одразу — поступово завойовується дитяча довіра й любов: спершу в конячки граються, потім велосипеда лагодять, наречену вибирають… Цей шлях йому перекрито, бо «зріс» порятований син за кілька місяців. Ось і прийшов батько із своїм болем до служителів науки.

— Не в науці тут діло…

— Але ж, — хоче добитися свого Мусій, — хіба даремно кажуть, що душа в п’яти ховається? Я собі мислю так: якщо вона може забігти в п’яту, то чому б їй і в руку не заскочити? От і виходить, що мусить-таки у Віталія залишитись якась пам’ять. Люди даремно не говорять. Так що шукайте стару душу…

Прижовклий листок розіп’явся на шибці, гнаний вітром і дощем. Літо це чи осінь…

— Якщо я повчу вашого сина ще з рік, то стане він моїм. Отак… — Психолог закашлявся, підійшов до крана, випив води. — Придумайте, Мусію Миколайовичу, щось таке, що спільне було б для вас і для сина, спробуйте потоваришувати… може, й звикне. А пляшку заберіть. Це ж храм науки. Доцентську зарплату одержую і за чесність теж.

— І добре вона ціниться? — єхидно поцікавився Мусій, зло згрібаючи дарунок до портфеля.

— За велику чесність велика й дотація. По справедливості. Не занепадайте духом — ще на Віталиковому весіллі зустрінемося, якщо не забудете запросити.

— То я днів через два прибіжу. — Мусій стримано вклонився і вийшов, обережно причинивши двері.

«Мало приніс… — подумалось. — Треба було ящик вірменських зірочок завезти… Отоді б і конденсатори знайшлися». Спробує він ще серйозно поговорити, як ось молоточок принесе… А портфель важкуватий. Так, чого доброго, захочеться з досади й полегшити його. Може, Верхуші віднести? Не візьме, бо теж у храмі сидить. А до Ірини Олексіївни із цим незручно йти — їй квіти треба дарувати, оберемками, возами — і то не віддячиш. А я ж їй ще жодного прутика…

На базарі квіти заполонили весь ряд, витіснивши м’ясо у ларьок навпроти. Мусій прицінився до найрозкішнішого букета, сторгувався за п’ятірку, шаснув у кишеню, а там лише мідяки. От оказія…

— Може, поміняємося, матінко? — звернувся він до старої, показуючи етикетку. — Ви подивіться, скільки медалей! Я за цю пляшку десятку виклав.

Бабуня подивилася на Мусія, мов на новоявленого Христа: де це видано, щоб чоловік випивку на квіти міняв?

— Ми не міняємо, дитино, нам жива копійка потрібна, — лагідно відповіла вона. — Якби ти приїхав до мене додому, то я даром нарвала б… Спробуй он у того, — стара показала на довгий стіл, завалений віниками, — може візьме твій товар.

У Мусієвих планах віники не проглядали. Але що робити — таких квітів, як у цієї бабуні, Галя не вирощує, та й боязко з важким портфелем їхати додому, аби випросити в куми подібних. Подібних та не таких… Ну й день сьогодні видався…

— Спеціаліст світового масштабу! Два рублі штука! Налітайте, молодички-и-и! — кричав гладіатор у вельветовому зім’ятому піджаці.

Мусій штовхнув кустаря в спину.

— Поміняємось? — прошепотів змовницьки, показуючи очима у розстебнутий портфель.

— А білої немає? По чотири двадцять… — Чоловік виявився кмітливим.

— Ні, — замотав головою Мусій.

— Звиняй, компоту не п’ю, — мовив стиха кустар і щосили заволав: — Спеціаліст світового масштабу! Налітай, молодички-и!

— За п’ятірку віддам! Я за нього…

— Даром не візьму. Відійди.

— Та подивись на медалі! Ти що, не петраєш?

— Мене від таких у Ригу тягне. А там віники не в ціні. Відійди! Спеціаліст світового масштабу! Налітай, молодички-и-и! Якщо хочеш, можу віник за нього дати.

«А що? Можна й віники занести!» — вирішує Мусій, пригадавши, якими цурпалками дівчата метуть лабораторію.

— Три…

— Один… Налітай, молодички-и-и!

— Три…

— Пшов вон!.. Молодички-и-и! І-е-ех! Наліта-а-а-й!

Ну що робити? Смаками не зійшлися. Мусій сумно подивився на столи-клумби. Аж звідти стара махає: підійди, мовляв.

— Не вийшло? І в мене сьогодні пісний день. Бери задаром — все одно пов’януть, — подала Мусієві саме того букета, на якого він оком накинув.

— Та що ви, матінко! Помінятися можу, а взяти…

— Це тобі від нас, — кивнула на двох бабунь, що поспиралися на прилавок, немов на паркан, і зацікавлено дивилися на Мусія. — Ми тут погомоніли. Вперше бачимо такого чоловіка… Бери, не соромся. — Подружки із зморшкуватими щоками кивали головами, підтакуючи, поки стара передавала розгубленому Мусієві квіти. — Не треба нам твого вина. Воно ще тобі знадобиться. Хай щастить…

У Мусія затремтіли повіки, смикнулася щока. І солоні, як і в дитинстві, сльози, покотилися йому з очей…

— Молодички! Молодички-и-и!..дичк-и-и!.. — відлунювало за спиною.

— Лікувати людей, повертати їх до життя — це прекрасно, Климе Гнатовичу, — декламував головбух. — Я тому й свого хлопця віддав до вас у науку, що вірю в неї, а завдяки Іринчиному чародійству впевнився, що наука — головна героїня, що вона архісильна. Але ж зрозумійте — не одні ви ж в мене! Так далі не можна! Кібернетики теж роздирають бюджет на шматки, запевняючи, що своїми автоматами ліквідують дефіцит робочої сили. Їхній декан он лак на моєму столі пошкодив. — Бухгалтер відсунув папери і погладив тріщинки, що променями розходилися від найшпаркішого місця суперечки. — Осюди він ковінькою тицьнув. Ще й погрожував… за. зрив державної теми… А я так розумію, Іринко: ви ідею висунули, захистили її, носа колегам утерли — тепер нехай потужніші організації розкошелюються. Нема для вас і копійки. Робіть договірні теми — там грошей навалом.

— З ким це? — піднялася Іванова і Верхушу за рукав потягла.

Та старий лише відмахнувся.

— З радгоспами. Бичків вирощуйте. Звідки мені знати, Іринко, що вам робити? Не чекати ж роками трагічного збігу обставин. Я своєї руки вам не дам — бо чим тоді розписуватимусь? І чи так уже треба вам розробляти цю тему? Так і зло захоче себе увічнити…

— Люди не дозволять, юначе. Наука мусить добру служити. За пораду спасибі. Ми з Ярисею вже й собаками займались, ви ж пам’ятаєте. Епізод з Віталиком як вихід у космос. Треба й роздивитися, обачно ступнути, але зупинитись уже не вдасться.

Верхуша заскрипів стільцем, потім коліньми.

— Я, юначе, у вищі інстанції піду, а напризволяще цієї справи не кину.

Узявши Іванову під руку, Клим Гнатович подріботів з бухгалтерського кабінету. Від дверей озирнувся.

— Тут вам не те, що лак, юначе, дошки тріщатимуть.

Бухгалтер знизав плечима і заглибився у фінансовий звіт.