Пульсари

КВІТИ ЙВАНА-ПОКИВАНА

Олег Іванович зараз жив у ритмі акумулятора — весь день накопичував сили (не визирав у вікно, нічого не читав і не слухав, тільки, віддавшись напівдрімоті, безшелесно гортав свою пам’ять), а потім, тримаючись за стіни, виходив у лікарняний коридор, витрачаючи всю енергію за якихось п’ять-сім хвилин. І все тому, що соромився, щоб його обслуговували чужі люди, та ще й жінки. Коли приходив син, енергія економилася, і тоді він міг послухати останні вісті. Сьогодні вже син навідувався — так що можна й приймачем розважитися.

Хворий потягся до вимикача, та замість звуку з динаміка почув, як рипнули двері. До відвідувача хтось обізвався з коридора, він зупинився перед напівпрочиненими дверима, й Олегові Івановичу було видно лише великий букет троянд. Розкішних, запашних. Саме запашних — Швидкий принюхався: він любив троянди, і їхні пахощі розніжували його, навіть коли бачив ці квіти на поштових листівках. А це справжні кримські, золотисті. І розквітлі, й у пуп’янках. Хто ж воно? Марія? Петро? Певно, Ольга. Діти саме не хворіють і з Миколою в злагоді. Ось як навідається Микола, неодмінно дістане на горіхи: завоював серце отакої жінки, ще й вередує, капосний…

— Чого б я ото, Олечко, дратував начальство? — кволим голосом, у якому все ж вчувалися нотки колишнього владного, не обділеного гумором керівника, простогнав Швидкий.

— І не вгадали! — Двері відчинилися навстіж, і з оберемком краси до палати величаво зайшов Тихін.

Здавалося, він не лише квіти, а й себе несе на трьох тацях, зрадівши, що догодив учителеві так, як це могла зробити тільки Ольга.

Погомоніли про погоду, про конструкцію олімпійського смолоскипа, про те, про се. Підійшовши до крана, Тихін повідламував кінчики стебел, обірвав нижні листочки, видобув з портфеля вазу, кинув грудочку цукру на дно. І все це — хазяйновито, впевнено.

«А ваза пластмасова, штампована, — в’їдливо відзначив Швидкий. — Вже б краще у літрову банку поставив — порозкошували б красуні ще днів зо два, а там і заснули б разом зі мною…»

— Стоятимуть тиждень, не менше, — запевнив Тихін, діловито всідаючись на стілець. — Я оце, Олег Іванович, попрощатися прийшов.

«Ич, цапура, ніяк не дочекається», — боляче ворухнулась у грудях думка про неминучість кінця, вже видимого, усвідомленого і все ж — небажаного. Зло буркнув у відповідь:

— А я ще житиму!

— Звичайно ж! І зовсім я не про те… За кордон їду. Місяців на шість. Цикл лекцій підготував.

«Значить, таки обкрутив ректора, стерво». Злість Швидкого тепер була опредмечена й цілеспрямована, хоч сердитись йому аж ніяк не випадає ні з міркувань етичних, ані з медичних.

— У мене, — тим часом просторікує Пильнюк, — ідея на виріст, прихильників у неї більшатиме з роками. Як у теорії відносності.

— Чесно кажучи, я й досі невеликий спец в Ейнштейновій теорії, так що й вашу навряд чи втну.

«Ти дивись, навіть на смертному ложі єзуїтствує», — якось аж весело подумав Тихін і ще веселіше запропонував:

— Хочете, я вам розповім її суть? Коротко. — І, не чекаючи згоди, із захватом і чарівливою довірливістю повідомив: — Я знаю, як зробити електричне поле з величезним градієнтом, таким, що на дипольний момент нейтрона діятиме. Відбиватиме нейтрони, як дзеркало світло. От вам і захист проти бомби…

— Брехня, — кволо буркнув Швидкий.

— Що?

— Брехня, кажу. По-перше, градієнтне поле втягуватиме диполь, а не відбиватиме. По-друге, на вістрі голки вже створено поле, в якому й вольфрам випаровується. А де взяти матеріал, щоб витримав більше поле? Усе сублімує. Так що не ображайтеся, Тихоне Руслановичу, брехня…

— От ви завжди так, — тоном ображеної дитини мовив Пильнюк. — Нікому не вірите, окрім Ольги. Я до вас із щирим серцем, радістю хочу поділитися, а ви одразу обухом. — Він засовався на стільці й гнівливо одвернувся.

«Чортяка його знає, — одразу й пожалкував Швидкий за свою нестриманість. — Може, в його ідеї і є щось путнє. Схема, що працює на інтерференції змінних полів, принципово можлива. А дивись, наш Тиша і придумав якісь схрещені лазерні промені…»

— Чому ж ви, голубе, не робите установку? Та тут кувати, клепати зараз треба, зв’язатися з ядерниками, зацікавити корифеїв, а вас на гастролі потягло.

«Нема дурних, Олежику, — подумки всміхнувся Тихін. — Кувати, клепати, а золоте яєчко корифеям у капелюх вкинути — користуйтеся, прославляйтеся. А може, і я, чорнороб-клепальник, хочу слави? І ділити її задурно з кимось не збираюся!»

— Це нікуди не втече — інститут, установка, — сказав розважливо Пильнюк. — А зараз треба подивитись, що в наших зарубіжних колег робиться. Запрошення є. Не скористатися ним просто злочин. Обмін ідеями — на користь науці. А до вас я з характеристикою. Завізуйте. — І вже папірець зашелестів, і ручка з’явилася.

«Отакої, виходить, не вламав ректора», — подумав Швидкий, а вголос почав відмагатись:

— Та я тепер вам не начальник. Незручно, та й не годиться. — І справді, чому має підписувати характеристику людині, яка працює на іншій кафедрі?

Тихін, великодушно пробачивши щойно завдану йому кривду, знову був відвертий до наївності:

— Я вам правду скажу: ходив до ректора, а він просто знущається з мене. «Так усе й напишу, каже, що авторитетом не користуєтесь, надій не виправдали». Я почав запевняти його, що назавжди піду з інституту, то хоч би вирядили по-людськи. Навіщо майбутнє шторочкою завішувати: «не користується авторитетом». Ну, помилявся. Визнаю. Каюсь. Запевняю, що не повторю. Та я вже й спокутував провину, догану на зборах зняли. Тепер я — як усі, рядовий учений. — «А дзуськи — рядовий! Нехай оті «всі» ще спробують дотягнутися до мене!» — Але ж і зрушення є, зокрема в науковій роботі. Так і напишіть: «зрушення». Я їду за кордон власним коштом, то чому б не дати мені пристойну характеристику?

Олег Іванович втомлено дивився на Пильнюка і розв’язував психологічний ребус — чи в момент брехні Тихін тільки розсудливо й послідовно веде обрану лінію, а чи в якусь мить починає й сам вірити власній вигадці?

— А що ж начальник ваш?

— Він підпише, якщо ви завізуєте. Каже, що краще, ніж ви, мене ніхто не знає. А він не встиг вивчити.

«І не дивно, — сам собі коментує Олег Іванович. — Тимчасовик. У січні просить зарахувати до грудня. І так щороку. Ніби й у колективі, і водночас на відрубі. Спробуй вивчи такого, тут і пуд солі не допоможе».

— Ну, не знаю. Ваші доноси на мене…

— Так було ж за віщо, Олег Іванович! Хіба комісія вам несправедливо зауваження записала? Я ж не ображаюся на вас, що мою наукову групу розігнали, від докторської дисертації відрізали. Тепер, як ви знаєте, я знову під прапором. За мої пильміони ВАК присудить докторське звання і без захисту. Будь-який інститут мене з радістю візьме на роботу. Але треба спершу тут реабілітуватися.

— Ну просто біблійні оповіді. Та це поки на вас петелька…

— Яка петелька? Міжнародне визнання, можна сказати. Та я про це не кричу. Це вам принагідно, бо захищаюся, бо домагаюсь свого. Якщо свої люди не пробачать, пляма на мені буде до самої смерті, хоч куди б я пішов, говоритимуть: «А, це той, з технологічного…» Я повинен кров’ю змити свій гріх саме тут. В усі віки так робили справжні люди. Й ви мене цього вчили.

— То й точіть свою кров біля нової установки. А Європа ніколи не дінеться. Сама до нас на поклін прийде, — не здавався Швидкий, хоч, щиро кажучи, йому вже було шкода Тихона і своїх сил, затрачених на його виховання. Та й батько он як старається, щоб поставити Швидкого на ноги, — інший на законній підставі збувся б такого хворого, а цей мучиться, консультантів мало не з-під неба возить. Ну хіба в такого батька та може бути син-негідник? Адже в душі найбільшого злодія є зерна порядності, й хіба не проростають вони, зігріті добром. Тихін же не чужий. Ну промок по молодості. З ким не буває? Треба допомогти висохнути, може, й скориставшись отим прадавнім «за вушко та на сонечко».

— Воно й непогано, що Європа до нас їздить, — правив своєї учень, схиливши провинну голову. — Але в кожному ділі важить реклама. Моє відкриття швидко дасть проценти, бо служитиме людству взагалі. Виграють усі, ну й, звичайно, я — не криюся. Чому втрачати такий шанс? Адже наш інститут ще жодного диплома на відкриття не одержав. Винаходи — будь ласка, а відкриття — вперше.

«Ти слушні речі говориш, парубче, — думав Швидкий, відчуваючи, як у кімнаті меншає повітря і як пече йому в грудях. — Я б устілкою радий слатися в твоїх черевиках, аби вірив, що нарешті ти став порядною людиною. Хай би і нічого не відкрив, але чесно працював, як, скажімо, Петро, блудний син. Ну з ким не трапляється? Були й у мене оказії. І Верхуша — наш довгожитель — не святий: по нерозумінню своєму хіба ж так чихвостив він колегу Григора? І Ньютон грішив. Та, врешті, усі знаходили рівну стежку. А ти? Ось зараз проробимо простенький експеримент. З гідністю вийдеш — рачки до телефону доповзу, ублагаю ректора. Тільки витримай оцей маленький іспит, що ось уже починається… Пробач, що хитрую, але ж я ще відповідаю за все…»

— Читай, Тихоне, — перейшов Швидкий на «ти», що було виявом найвищої приязні й довіри.

Тихін почав читати характеристику, списану із старого варіанта, заквашеного ще в ті часи, коли на молодому спеціалістові не було «плям». Як і годиться, говорилося в ній, коли вступав, що закінчував, скільки статей надруковано, які громадські доручення виконував. Швидкий пропускав це повз вуха, стежачи лише за тим, чи не користався Тихін словами, що їх Олег Іванович майже всім викреслює.

«…Веде громадську роботу…» Молодець, що не написав «активно». «Читає лекції кваліфіковано…» Добре, що не «на високому рівні». «Політично грамотний». Ну це, може, й правда, нюх у нього… «Користується увагою товаришів і співробітників…» Ну, хвалю, хвалю, варить голова: усі пишуть «користується повагою», а він додумався написати «увагою». І за формою та звучанням близьке, й істині відповідає, бо уваги стільки було, що й зараз іще ніби маяк навиворіт. Ну, що ж, Тихоне, себе не прикрасив, написав об’єктивно, так що й підправляти нічого».

— Давай ручку, не гріх перед смертю й хороше діло зробити.

— Та що ви! Батько вас так підштопає…

Швидкий узяв характеристику, надруковану на цупкому папері з водяними знаками (Тихін і тут з форсом), напружив зір. Але що це? На папері чітко виділяються слова: «активно займається», «на високому рівні…», «морально витриманий…», «має заслужений авторитет…»

Ах ти ж сучий син! А читав же зовсім не те!..

І сумніви, що доймали Олега Івановича, і вагання при оцінці Тихонових вчинків, і невпевненість у власній позиції — все це раптом обернулося почуттям образи, жорстокої особистої образи, що її заподіяв оцей освічений неандерталець, до виховання якого був причетний і він, професор Швидкий. Блискавичний вибух гніву продиктував такий же блискавичний, як і допотопний, метод розправи — Олег Іванович опустив на ковдру папір і ручку, перехилився до Тихона і з усієї сили розмахнувся правицею. Але удару не вийшло, лише якесь кволе погладжування. Навіть Тихін не збагнув, що йому дають ляпаса.

— Ох і шорсткі руки у вас, Олег Іванович.

«Туди твою перетуди», — подумки вилаявся Швидкий і тільки так зумів полегшити собі душу, радіючи, що не підписав іудину грамоту, бо Тихін таки попався на черв’яка. Але ж і провчити фарисея не може, навіть плюнути сил бракує. Він безсило відкинув голову на подушку, ручка покотилася на підлогу.

— Що з вами? — злякано шарпнувся Пильнюк-молодший, — Ей, хто там, лікаря сюди! Сестричко, покличте батька!.. — Тихін вискочив з палати. І поки він кричав і метушився, Олег Іванович відпив з баночки виноградного соку — трохи полегшало.

Вбіг Пильнюк-батько, за ним підтюпцем Тихін.

— Як собі хочеш, тату, а тиждень потримай його при свідомості.

— Вийди, сину, заважаєш. І тон твій…

Тихін зібрав папери і, буркнувши, «подзвоню після дванадцятої», зник.

Розплющивши очі, хворий зустрівся із стурбованим, лагідним і зажуреним поглядом лікаря.

— Ну як почуваєтесь? Де болить?

— Не турбуйтеся. Минеться. Певне, від перевтоми — гостей багато сьогодні було.

Вдалися до кисневої подушки, зробили укол, винесли квіти. «Від таких запахущих і здоровому чоловікові голова замакітриться», — бурчала санітарка, з блаженством утопивши носа в розкішні кримські…

Залишившись на самоті, Олег Іванович заходився підбивати баланс дня. Це зараз було для нього основним і найважливішим заняттям — підсумовувати день, рік, усе життя. Не на полі бою воно обривається, а в тиші лікарняної палати — тож маєш час і для роздумів, і для втішного, радісного спомину, і для «самоїдських» жалів, у сто крат прикріших від того, що ні змінити, ані підправити щось уже немає сили. Добре принаймні, коли хоч прояснюється, немов на плівці проявляється, істинна суть якогось явища, що досі не спромігся його збагнути. Як оце з Тихоном.

Ще годину тому співчував йому, сподівався, що не змарнував час, навчаючи його, жалів, караючи за гріхи, прощав падіння, вагався, не знаючи, до якої ліги його записати. Тепер невизначеності кінець. Блискучими психологами були наші неграмотні прадіди, розробивши формулу для довічного користування: «Горбатого могила виправить». І кожен народ має у вжитку подібні твердження. Румуни, скажімо, впевнені, що ніколи не буде з кози корови, а східна мудрість запевняє, що навіть загнана у бамбукову палицю, змія і там спробує звиватися.

І коли перша невизначеність, хоча й непристойно, й болісно, а все ж прояснилася, друга нестерпно пекла в грудях, і хоч скільки над нею скній, нічого не вирішиш, бо все в руках старого Пильнюка та ще в отих притаєних запасах людських сил, що їх у Швидкого лишилося, як кіт наплакав. То краще над цим і не задумуватись. Отакі-то короваї, глевтяки в сараї.

Олег Іванович узяв люстерко і подивився з його допомогою на бульвар. Ті двоє молодят так само сиділи на лавочці, прикрившись парасолькою, орнамент на якій був точнісінько такий, як і на жінчиній. Завтра треба обережненько запитати дружину, де її парасоля, подумав Швидкий крізь запону сну, що раптово огорнув його, охороняючи від болю й тривоги.

Важкі часи настали: сонце немилосердно припікає, зваблюючи у відпустку, а тут екзамени почалися, сказати б, демонстрація справедливості викладачів і кмітливості студентів. Росте «об’єкт», вимагаючи цілодобового чергування, і негайно треба робити протез трахеї з нового матеріалу. В університеті склалася ситуація цапа, капусти й вовка. Окрилений новою посадою, директор Олекса Гетьманчук дременув до спортивно-оздоровчого табору. А в практичну роботу несподівано і героїчно включився Верхуша. Він метушився, давав поради і команди, сопів, губив своє збільшувальне скло, важко дихав. Але тримався. Гайки крутив препаратор Сашко — другий чоловік на кафедрі біології. Допомагав і Мусій, і його допомога була відчутнішою за Сашкову, хоч батька боялися, бо він погрожував розбомбити лабораторію, якщо не спрацьовувало якесь реле чи хтось запізнювався з препаратом… Він із Миколою залишався і на нічні зміни, і це вже була неабияка підмога. Бо Ольга, Петро і Марія були мобілізовані на виготовлення трахеї з графітових ниток.

І лише Тихін Пильнюк, заклопотаний виїзними документами та всякими медкомісіями, стояв осторонь цих тривог. Однак, прочувши про відчайдушний намір учнів Швидкого, вирішив виправдатися перед колишніми товаришами за своє невтручання, а заодно скористатися ситуацією…

— Ось, — задер він теніску й показав Петрові червонястий рубець, — я після цього щеплення два дні качався. Ледь на ногах стою. А ще ж і зуби пломбую. Є в мене дантист знайомий, на конячих копитах може ставити пломби — не випадуть. Скоріше кінь ‘беркицьне. — Далі йшли викладки наукового порядку, з яких виходило, що після зробленого відкриття Тихін почувається більше теоретиком, аніж експериментатором. — Я переконався, — казав він, — що мозок може таке видати! Якщо створити рекламу, заручитися підтримкою академічних дідів, то й за життя лаври ростимуть на моєму городі… — Однак Тихін чесно зізнався, що розучився працювати руками. — Який з мене помічник? — самокритично батожив він себе. — Ще, дивись, переплутаю щось, Швидкий анігілює, а експертиза виявить, що через мою необачність. Ти ж, Петре подумаєш, що я помстився йому за невизнання.

Отож усе зводилося до того, що Тихін не має морального права допомагати колишнім колегам у їхній напруженій, спішній і надзвичайно відповідальній роботі. Не обминув він і вчорашньої розмови із Швидким.

Не уточнюючи причин візиту (провідував хворого!), розповів Петрові, як учитель гладив його по щоці, прокоментувавши це таким чином:

— Лащиться, бо помирати неохота. Хоче, щоб батько вилікував. Мене ж ненавидить люто. Бо й, голублячи, дивився, мов крокодил чи удав. У нас із ним біологічна несумісність, — Тихін забивав цвяха міцніше, по саму шляпку, — йому неприємно буде носити в грудях виготовлений мною протез. І почне знову пекти та наривати. На тебе тінь, на батька хмара. Так що викручуйтеся самі.

Петро не знав, як позбутися баляндрасника. На Тихонову допомогу вони не сподівалися, тут аби він хоч не заважав.

А Тихонові треба виговоритися — адже власні міркування, спостереження, винахід, вдало сформульована думка — то наче місячний камінь, дорогоцінний алмаз, яким хочеться володіти безроздільно, та ще дужче хочеться, щоб цією дорогоцінністю хтось помилувався… Хоч який комунікабельний і всюдусущий був раніше Тихін Русланович, однак друзів у нього останнім часом поменшало, а як точно сказати, то й зовсім не стало. І те, що з ним контактував підло обікрадений Петро, збуджувало Тихона, спонукало до відвертості, справжньої чи показної, аж до хворобливого хизування.

— Певен, що зробите Олежикові міцну горлянку, — насмішкувато продовжував Тихін. — Кричатиме на вас, що й стіни дрижатимуть. — І без видимого переходу, але за внутрішньою логікою своїх міркувань додав: — Не вважай мене, Петре, негідником. Якби ним був, то відверто не говорив би, а таку паранджу із красивих слів зіткав, що ти на мене молився б, як на Сікстинську мадонну. Що тобі привезти з-за кордону? Шкода, що в тебе дітей немає, — це така радість. Я не вірив, поки сам не став батьком. Беріг нове звання, нікому не відкривався, поки Іванова не розбрехала. Тепер мій старий вимагає, щоб одружувався з Любавою. А що я її, силуватиму?

Тихін уже пояснив батькові, що Любава й не господиня, і нікудишня мати, і просто нецікава людина. Сформульовані в тій нелегкій і неприємній розмові виправдовування тепер повторювалися легко й видавалися доконечною істиною. А й справді, як можна одружуватися з людиною, коли в ній немає нічого такого… привабливого, скажімо. Дивишся на неї, мов на білий екран перед сеансом. Нудьга така, що свої очі проковтнути хочеться! І про що з нею говорити, коли вона геть не цікавиться Тихоновою науковою темою? Де вже темою, коли вона про фізику взагалі має дуже приблизне уявлення. Та, зрештою, вона просто не хоче виходити заміж за Тихона, запевняючи, що й сама дасть синові раду.

— Ми зовсім не підходимо одне одному, — каже щасливий батько Петрові і, може, сам у цю хвилину остаточно переконується в справедливості свого твердження. — Мені б твою Зойку… — І жартівливо додає: — Може, подаруєш, Петре?

Петро не сприймає жарту.

— Ти хоч за кордоном отак не плещи. Подумають, що ми всі на тебе схожі…

— А що тут такого? — дивується Тихін. — У нас чоловіча розмова. Повинен же я комусь жалі свої виплакати. Я, знаєш, теж не залізний. Невдача за невдачею. Ти закинув би слівце деканові — нехай характеристику достойну підпише.

— А до чого тут я?

— Ти ж ручкався з ним, коли в місцевкомі головував. Він тебе й досі поважає. От дивина, — силувано усміхається Тихін, — я ніде не сидів (ти мені пробач, у нас чоловіча розмова), я ніде не сидів, а начальство до мене ставиться, немов до скаженого пса. Це за листи в партком та народний контроль. Усім тоді перепало, бо комісії розворушили багато всякої всячини. Звичайно, кому такий працівник до шмиги? А я вирішив — боротися! Усіх їх — на чисту воду! Знаєш, як я недавно декана підчепив? — Тихонові приємно згадати той випадок, що підтвердив його досконале знання людської психології.

А було це так: йшлося на вченій раді, здається, уже вчетверте, про обрання Тихона на наступний строк роботи. Належало прочитати його особову справу, так протокол вимагає. Декан же, збуджено потираючи руки, оголосив: «Ну, розповідати про Тихона Руслановича я не буду — ви всі його добре знаєте», — і єхидно посміхнувся при цьому.

«Отут ми тебе й спіймаємо», — вирішив Тихін, а декан тим часом продовжував: «Читати папери, думаю, теж немає потреби, якщо ніхто з членів ради не наполягає». Дідам не хочеться засиджуватись — вони й не наполягають. Починається таємне голосування.

— Я мовчу, — розповідає далі Тихін, — чекаю результату. Наперед знаю, що провалять. На душі муторно, ніби гусені наковтався. Десь за півгодини декан оголошує: «Колеги! Дев’ятнадцятеро проголосували «проти» обрання Тихона Руслановича на наступний строк роботи, один — «за». Я йду додому. Пишу заяву в народний контроль про порушення порядку розгляду справ. Завваж, не скаржуся, що мене затискають чи ображають якоюсь несправедливістю, просто сигналю дро порушення процедурних правил. Комісія підтверджує факт. Деканові догана. Мені відстрочка на рік, бо згідно з інструкцією переголосування проводиться через рік. Я вмирав зо сміху, почувши, що деканові надавали по шиї. Й правильно зробили — взявся керувати, мусиш знати всі правила й дотримувати їх.

Та хоч би про що розповідав Тихін, він не забував делікатно нагадати Петрові своє прохання:

— Так що сходи до нього й попроси — хай нормальну характеристику мені підпише.

Набурмосена Петрова парсуна сколихнула в Тихона зачаєний сумнів щодо товаришевої доброзичливості. «Він ще сердиться за статті», — подумав Тихін, і вже розмова сама собою звертає на слизьку стежку, якій би краще було порости бур’яном забуття, щоб не доводилося оце вимережувати…

— Я ж для тебе старався, — запевняє Тихін Петра. — Коли б вони вийшли з друку, а ти — з тюрми, я б написав у журнал: «Шановні читачі! Роботи такі-то надруковані П. Яремакою під псевдонімом Т. Пильнюк». Слово честі, так і планував, та Олежик втрутився. Ну чого ти головою крутиш? Думаєш, брешу? Ти ж хороший чоловік, не можеш мене підозрювати. То лише негідники в кожному бачать свого двійника. Сходи до декана. Уявляєш, як він рота роззявить од здивування, що саме ти прийшов, що не маєш на мене серця за так званий плагіат.

Тихонові аж у грудях залоскотало, коли уявив таку картину. І посвітлішала лабораторна кімната, де ведуть вони з Петром розмову, і м’яким видався звичайний стілець, блискучий від багаторічного старанного служіння науці.

— Хочеш, я тебе возвеличу? — раптом великодушно пропонує Тихін. — Візьму у співавтори. Тільки тобі кажу, бо ти — порядна людина, а що сидів у тюрмі — не важить, через бабу свою, це ж ясно. Зоя гарна жінка, але про що тобі з нею говорити? Ні-ні. Не мотай головою, як бик. У нас чоловіча розмова. Зоя — вірна дружина. Я жартома пробував підкотитись, коли ти перевиховувався, такого одкоша дістав! «Шановний Тихоне Руслановичу, — сказала, — я чекатиму Петра, хай хоч що з ним трапиться. А з вами… будемо друзями, не більше». Уявляєш? Та це ж золото — не жінка. Та коли навіть з нею не знаходиш відради — тут не тільки літак з курсу зіб’єш, тут місяць пополам перекусиш. Моя аптекарка теж іншим подобається. А мені… Ну, одружуся з нею, а далі що? Ні, краще вже бурлакувати. Так от, про відкриття. Чи знаєш ти, Петре, що японці з супутників читають наші думки? Поки оце ми з тобою теревенимо… Е ні, брешу. Ми ж у приміщенні. А якби під чистим небом, то прочитали б.

— Безглуздя якесь, — буркнув Яремака, — хіба їм робити нічого?

«Ото почалася б веремія, — всміхнувся собі, — якби й справді люди навчилися думки одне одного читати!»

— Не віриш? Ну, як хочеш. Сучасна електроніка дозволяє вибірково стежити за директором заводу, скажімо. Електроніка і голографія.

— Безглуздя, — повторив Яремака.

— Поговоримо, коли ази голографії збагнеш. Я вже здогадався, як вони це роблять. І сам дещо… Як дозрієш, у співавтори візьму. — Тихін відчув, як усе-таки мулько йому сидіти на твердому допотопному стільці і як задушно в цій тісній та захаращеній лабораторній кімнаті. — Забалакалися ми з тобою. А Олежика рятувати треба. І що найсмішніше в цій історії — Олежик, який плював на твій графіт, тепер у грудях його носитиме. Та якщо він дізнається про це, в нього заворот кишок почнеться! Ну, біжу! То не забудь про моє прохання. Коли підеш?

— М…м…

— Ну, чого розмекався? Звільнишся — і топай. А не підеш, я й сам у декана видеру — я про нього знаю таке… Не забувай, що його заступником був. Я тепер злий. Виперли мене з кафедри і радієте… Ну, бувай.

А через два дні Тихін сидів перед шоколадного кольору дзеркальним столом декана. Олександр Борисович жував ковбасу і підписував папери. Коли озивався телефон, він кидав кусень у відкриту стінну шафку і хапав трубку. Переговоривши, знову брався до їжі.

— Не можу я йти проти совісті. Не можу. — Олександр Борисович відкусив шмат ковбаси і, стуливши для пристойності губи, почав повільно пережовувати. Від цього добродушне обличчя його видовжилося, злегка побагровіло й стало схоже на кормовий кавун. Очі мирно, з цікавістю розглядали Тихона, котрий зігнувся на стільці, склавши човником — долоня до долоні — руки, наче хотів вловити крихти, що, можливо, випадуть з деканових уст. — Мене тут посаджено, щоб я боровся і захищав. Мені вірять. То чому ж я маю підписувати фільчину грамоту?

— Я їду своїм коштом. Можу й без характеристики, можу будь-яку показати, коли хтось поцікавиться. Але ж соромно інститутові, що виховав науковця, який «не має авторитету», а саме так ви хочете написати. — Тихін розправив плечі, поклав ногу на ногу — він утверджувався у своїй правоті, — Чужі мене поважають, запрошують. А ви? Це вже схоже на адміністративне переслідування, на помсту за те, що критикував вас, що мислю інакше, ніж ви…

— Ну що ти хочеш? — Олександр Борисович з жалем вкинув у шафку недогризений апетитний шматочок і причинив дверцята. — Катайся на здоров’я за свої чи батькові без характеристики. Я думав, потрібна рекомендація для людей, котрі тебе прийматимуть. А раз тебе там знають, бери відпустку чи звільняйся з роботи і налаштовуй валізу.

— Та зрозумійте, — Тихін пустив у хід резерви, — що я хочу піти в інший інститут, досить мені у вас за пасинка бути. А хто мене візьме з такою рекомендацією? І невже так важко замість «не користується» авторитетом написати «користується увагою співробітників»? Хіба це не відповідає істині? Мені ви й справді стільки уваги приділили, що скаржитись не випадає, — на трьох зборах чистили, про вчену раду вже не кажу…

Декана шматують сумніви: Тихін давно всім у печінках сидить і своїм єзуїтством, демагогією та підлістю завдав стільки шкоди факультетові, що не гріх і помріяти про його видворення. Тому фраза «хочу піти в інший інститут» прозвучала деканові святковою увертюрою. Але плата, якої одразу зажадав Тихін (а без торгівлі та комбінацій то був би вже не Тихін), видалася Олександрові Борисовичу безсовісно високою.

— Ну, добре, — вагаючись, каже декан. — Ти даєш мені чесне слово, що не повернешся до нас, якщо підпишу?

— Даю.

— Ні, — відмахується Олександр Борисович від такої легкості, — ти поклянися, що не матимеш претензій до технологічного інституту.

— Ну що ви ламаєте комедію? — нетерпеливиться Тихін.

— Ех, шановний, — зітхає декан, згадуючи, скільки разів уже обводив його Тихін круг пальця. Аж не віриться, що нарешті здихається отакого крутія. І що воно за людина? Зверху глянеш — нелинь, а зазирнеш усередину — трухлятина, що живого місця не видно. Та ось хоча б і з оцим ультиматумом… Як же його й не підписать документа людині, з якою все-таки стільки пропрацювали разом? Але ж гидко, що тебе за барки беруть: «Дай, і без усяких!» — Ти не ображайся, Тихоне, що розмовляю з тобою, мов із студентом. Все-таки я старший за тебе удвічі.

— Ви мені як батько, — у Тихона зблиснули сльози.

— Ну перестань… Знаєш, що я тобі порадив би на прощання: їдь кудись на Далекий Схід, там тебе не знають, почни життя заново. В тебе добрі організаторські здібності, завоюєш авторитет, завідуватимеш кафедрою і вершитимеш великі справи. Ну чого тобі товктися в нашому перенаселеному кандидатами наук краї, де ти вже так перед людьми… Одне слово, вертайся з-за кордону і гайда все починати спочатку.

— Спасибі, — Тихін дістав хусточку, — Ви мені повірили, і я виправдаю… — Потиснув деканову руку.

Сльози душили так, що мусив зайти до туалету. Сльози сорому, ганьби і… зла проти тих, хто принизив його, змусив кланятися. Подумати тільки! Декан «Любительську» жував над його характеристикою і пропонував Примор’я. Нехай своїх дітей туди посилає! Там крута океанська хвиля і помідори завбільшки з гарбуз. Дожився, Тихоне, що трояндочки Олежику носив! А батько он по всьому місту найкращі ліки розшукує для цього тирана. Ох, давно Тихін так не плакав, хіба що в дитинстві, коли карали його за якусь провину. Перед Яремакою він, відомий спеціаліст з фізичних наук, балансував на канаті, улещував. А той, мов тупоголовий бик, тільки мукав, неспроможний збагнути наукової ідеї, коли вона хоч трішечки відхиляється від традиційних уявлень. До чого ж слабку підготовку дає технологічний інститут! І вони ще мене умовляють не їхати! Хочуть, щоб дурнем був, таким собі бичком мекав тут усе життя? Смерди. Плебеї. Я повернуся з Європи з дипломами й славою, будете роти на мене роззявляти, як селюки на перший паровоз…

Тихін спустив воду, заспокоївся. Набравшись сил та рішучості, попрямував пломбувати зуби.