Пульсари

НЕОПЕРАЦІЙНИЙ ДЕНЬ

Медичний інститут існує десятиліть із п’ять. Раніше це був лікарський факультет університету, на території якого ще й тепер, огороджені старовинним цегляним муром, розташовані кафедра патологічної анатомії, пологове відділення та кафедра хірургії з клінікою. І коли щось зникає, щезає у медиків (апарат, препарат, санітарка), то дзвонять до університетських біологів, а коли з біологічного тікає піддослідний собака, його знаходять під вікнами лікарняної кухні.

За хорошої погоди медики прогулюються в університетському дворі, зваблюючи сусідів своїми білосніжними шапочками. Студенти ж біологи з’являються до їдальні в драних і заквацяних халатах, від чого псується апетит навіть у незворушних майбутніх хірургів. Тоді й звучить адресоване біологам строго ввічливе «ветеринари», на що неодмінно чується люб’язна відповідь — «костоломи».

Проте з основних питань, таких, як будова Всесвіту, Олімпіада-80, Бетховен, антиречовина чи антиматерія, конфліктів не буває, як не буває і спільних вечорів відпочинку, бо фемінізація, завоювавши біологічний факультет і кафедру гінекологів, вже позирає жадібним оком і на хірургію. Тому майбутні лікарки танцюють з курсантами військових училищ, біологині ж використовують власні резерви, запрошуючи на вечори геологів або радіофізиків.

Але тепер не до танців. Сьогодні всі лікарі з обуренням обговорюють учинок сусідів, бо лише вони здатні на таке, лише їм мораль не завадила взяти з моргу руку. Прямих доказів злочину немає, але кому ще могла знадобитися мертва рука? І раніше траплялися випадки, коли в небіжчиків після розтину зникали печінка чи нирка, але родичі потерпілого ревізію його живота не робили. А це рука… Черговий лікар клянеться, що хлопця й привезли без руки, був же травмований у такому стані, що не до розпитувань, порався над ним в операційній сам Пильнюк, пробували патентовані препарати, навіть експериментальні ліки — ніщо не допомогло, не оживили…

На кафедрі хірургії з самого ранку тривога й напруження — чекають ще якоїсь неприємності, бо десь затримується професор. А він завжди, коли запізнюється, всім дає прочухана, може, таким чином компенсуючи прикрість від того, що хтось по дорозі порушив його плани.

Та, на диво, сьогодні начальник проскочив коридорами мовчки, ні до кого не присікуючись, а ввійшовши до кабінету, одразу схопив телефонну трубку.

— Алло! Канцелярія? Наталочко, це Пильнюк. Усю пошту з міліції перевіряйте особисто — там повинен прийти цікавий для мене лист. З тексту побачите, чим цікавий. Так щоб ні одна душа, крім вас. От спасибі!

Цілий день порипували двері кабінету, але ці відвідини…

їх було двоє. Попереду йшов Іола Рожко — хірург одразу впізнав постового, за ним чоловік із специфічно почервонілим носом. Подробиці знайомства з сержантом ще палахкотіли в професоровій душі, хоч і притлумлені буденними лікарняними клопотами.

— Я ще не оплатив квитанцію, — підвівся назустріч несподіваним гостям господар кабінету. Він здивувався цьому візитові, марно силкуючись відгадати його причину.

— Ми до вас в іншій справі, — сухо відповів Іола. Він теж упізнав «порушника» і хоч, можливо, був готовий до такої зустрічі, в його словах чулося приховане збентеження. — Це у вас тут учора різали мотоцикліста?

— У нас. Тільки не різали, а зашивали.

— Все одно. Зашили на той світ. Але не в тому суть. — Іола сідає на стілець, прикриває коліна планшетом і киває своєму супутнику, підкликаючи до столу. — В його сина пропала рука. Знацця, громадянине, ви не тільки дорожні правила, ви й закони порушуєте. Мда-а. Я не буду виясняти, як це сталося, — примирливо махає він рукою, помітивши загрозливу позу лікаря, — але руку віддайте батькові негайно. Він хто у тебе був? — звернувся до свого супутника.

— Коваль. На пресі працював. Щитки штампував.

— Ну от. Робочий клас. А ви руку… Хоч би про родичів подумали. Знацця, так, ось вам наш телефон, — Іола простягнув професорові записочку, — як виконаєте, доповісте. У мене давно вже робоча зміна закінчилася, а через отаких, як ви, громадянине, ще доведеться писати рапорт начальнику.

Іола встав, потряс батькову правицю, потім узяв його за плечі й пригвоздив до стільця, де щойно сам сидів.

— Отут і жди. А як тільки що — подзвониш. Бувай здоров. А вам, громадянине, бажаю надалі бути обачнішим. — І зник Іола.

Пильнюк так і простояв безмовно за своїм столом. Щохвилини упродовж бесіди відчинялися двері кабінету, і в них просовувалася голова асистента, і щоразу енергійним жестом професор випихав голову в коридор. Знову помітивши асистента в дверях, Пильнюк, зиркнувши на годинник, мовив благально:

— Та займіть їх чим-небудь, поки я прийду. Домашні завдання перевірте. — Неважко зрозуміти його роздратування й збентеженість. Але хірург не має права розслаблюватися чи панікувати. Тим більше на роботі. — Кафедра висловлює вам найглибші співчуття, — звертається він до батька, хоч і не певен, чи саме ті слова говорить, що в даній ситуації годяться. Ситуація ж, господи… Це нечувано. Це нечувано, — повторює він уголос і ніби збадьорюється тим власним звуком. — Ми розшукаємо. Тут, знаєте, про життя вашого сина йшлося, важило одне — врятувати його, безрукого чи безногого, тільки б урятувати. Не вийшло. Безсила ще медицина… М-да, ми з’ясуємо. Залиште свою адресу.

— Та ні, я краще тут зачекаю. Ох, сину-сину… Бабуня дуже його любила… Хотіла свічку вкласти, а тоді як заголосить, що нічим бідоласі на тому світі й ґудзики застібати… Як не привезу Віталикову руку, то й баба за ним піде. Я вже краще тут.

Лікар сумно поглянув на сьогоднішній календарний листочок: лекція, урочисте засідання (виступити як ветерану війни), консультація двох хворих. Нижче позначка: картки № 1 та № 2 (новий заступник міністра розпорядився, щоб усі викладачі записували у спеціальні картки, кого й де консультували, — це картка № 2; кому лекції читали — картка № 1; про що аспірантам розповідали — № 3; з яких книжок і яке завдання студентам дали — картка № 4). А ще скласти і здати в трьох примірниках до наукової частини розклад роботи аспірантів; подзвонити в аптекоуправління і випросити коларину… а тут ще… рука.

Знову зазирнув асистент. Руслан Максимович цього разу не випихав його жестом за двері, навпаки, поманив.

— Скажіть друкарці, щоб підготувала розклад для аспірантів, а ви, будь ласка, заповніть усі картки та попросіть у бюро, щоб мій виступ на зборах поставили останнім. А студентам дайте контрольну.

— Так не попереджали ж… Та й після свят.

— А ви їм дозвольте в книжки зазирати. Дивись, половина списаного в голові залишиться — і то користь. Хоча… дайте тему про солі в суглобах. Заплутане діло. Нема чого путнього й списати. Хай продемонструють ерудицію. Але найперше з’ясуйте, хто чергував по моргу, до мене покличте.

Пильнюк уже накручує телефон.

— Алло! Професор Пильнюк турбує. У вас дві дози по сто коларину знайдуться? А в кого є? В усьому місті немає? А в яку лікарню давали востаннє? Не давали… Вибачайте.

Заходить друкарка — аспірантський розклад принесла.

— А чому тільки прізвища? В ректораті без ініціалів не приймуть.

Дівчина здвигує плечиком.

— Вони для мене Вані, Валі, Колі — де я їхні величальні шукатиму?

— Надрукуйте ініціали за алфавітом, — знаходить вихід професор — А. Б., В. Г. і так далі. Все одно ніхто не перевірятиме — аби документ за формою. І покличте, будь ласка, гардеробницю. Та нехай швидше там розшукають чергового по моргу.

Поки професор порпається в шухляді, батько витирає мокрі очі. Тим часом у кабінеті майже беззвучно зринає гардеробниця.

— Кликали?

— Виручайте, — у Пильнюковому голосі смуток і надія, — коларин потрібен.

— Усім потрібен, — складає бантиком вуста сива жінка. — Поговорити можна. Предмета не бачу. — Уродженка південного приморського міста, гардеробниця натискає на звук «і».

Руслан Максимович дістає з шухляди десятку, подає жінці.

— Купіть предмет. А на додачу мою консультацію пообіцяйте.

— А хто замість мене біля халатів посидить?

— Скажіть першому стрічному ординаторові, що я розпорядився. Їх у мене хоч греблю гати, а ви одна. І ніколи мене не підводили. Та нехай учорашній черговий по моргу зайде.

Усміхнувшись, жінка зробила реверанс і безшелесно зникла з кабінету.

Батько сидить покірливо, мовчки витирає зволожнілі очі. А Пильнюка ніби смажать на пательні — він відчуває потребу розважити людину, тільки не знає як.

— Я вам щиро співчуваю. У мене теж син. Уже за тридцять, а ніяк не оженю. Так що клопоту вистачає. — Не ті слова, зовсім не ті. Хірург дивиться на годинник і рішуче відчиняє двері. В коридорі порожньо.

Руками, мов шаблями, рубаючи повітря, Руслан Максимович бере курс на ординаторську, але й там порожньо. Щось у професоровій душі вибухає і розливається гарячим струменем роздратування, яке розтоплює усі гальма й застороги. Голосно, порушуючи власні приписи й настанови, догукується старшої медсестри.

— Вони всі побігли в магазини навпроти, — пояснює хвора, визирнувши з палати. — А ви, мабуть, новенький? — дивується жінка. — Медсестри завжди куди-небудь бігають, поки професор лекцію читає. Через сорок хвилин закінчаться заняття, і всі будуть на місцях. — Помітивши цілковите збараніння «новенького», хвора вважає за необхідне пояснити йому: — У них же сім’ї. Кому за меблями постояти, а кому й за молоком треба. Скоро прибіжать. Що ви супитесь, як на дощ? За їхню платню ви не погодилися б і дня тут працювати.

— Дивно. Дивно. Я зі своєю платнею за югославськими меблями в чергах не вистоюю. І, до речі, вчора була неділя, а я її провів за операційним столом.

І для чого він усе це сказав хворій? Руслан Максимович тепер уже й не знає, чим він дужче оприкрений: вигадливістю порушниць порядку чи власною нестриманістю. Повільно вертається до свого кабінету і по дорозі здибує асистента.

— Лаборантка Іванової, — відсапуючись, без вступу каже той. — Її робота, бо обшарив увесь морг, усю анатомку — нема руки.

— Чому думаєте, що її?

— Так вони ж до апарата життєзабезпечення різні собачі органи приживляють. Сумісність живого з неживим вивчають. Де ж іще шукати?

«Цікава тема, — заздрісно думає професор, — Значить, у біологів хлопцева рука… Молодий організм, усе правильно… Невже сама додумалася? Ну й чи приживеться рука до її апарата? Цікаво. Цікаво».

— Науку піратськими методами не роблять, — сказав уголос, а сам подумав: «От би подивитись, як же вона з капілярами впорується». — Можна було б і мене попередити. Звільніть її в нас з роботи.

— А хто в морзі чергуватиме? — розгубився асистент, ніби від нього й справді залежало, кого звільняти чи брати на роботу. — Все одно хтось із співробітників Іванової прокрадатиметься в морг.

— Їм що, тварин мало?

— Там, знаєте, ціла філософія. Мовляв, людський організм нічим не підмінити.

— Я не збираюся за когось у тюрму сідати, — буркнув Руслан Максимович, — ніби вона не знає, що це підсудна справа. Нехай негайно повернуть руку. «А підхід цікавий у Іванової. Сміливий. Наша виучка», — подумав із задоволенням. — Зараз усе зроблять, — заспокоїв батька. — Ви тут почекайте, я повернуся хвилин за тридцять. На урочисті збори треба. Ви не фронтовик?

— Та не довелося. Мені десять років було на початку війни.

Руслан Максимович уважно подивився на чоловіка: на вигляд усі шістдесят, а виходить, лише п’ятдесят… Може, горе за одну ніч так зістарило людину? Очі червоні — певне, від безсоння. Ніс теж брунатний — хусточкою натер. Хоча… Розширені червоні жилки на носі — то швидше ознака хвороби. Гіпертонія? Печінка? А може, від алкоголю?

Нещасний батько не витримав професійного погляду, почав виправдовуватися:

— Не фронтовик я. Але, вір не вір, краще б сам загинув на багнеті, як оце переживать отаке горе. Ми з Віталиком уже в бар разом ходили. Мотоцикл у повітці розбирали. По рибу їздили. Літню кухню збудували.

Він не говорив, а тужно виспівував слова. Висякався у засмальцьовану ганчірку, ніс його від того ще дужче почервонів. Руки тремтіли, щоки вкрилися рум’янцем — ще хвилина, і почнеться істерія. Руслан Максимович пригадав, що в шафі є розпочата пляшка коньяку. Сам він байдужий до цього напою, а колеги називають його еквівалентом вдячності, бо пацієнти, одужавши, чомусь вважають за найзручніше залишити хірургові на згадку пляшку з кількома зірочками.

Руслан Максимович збовтнув рідину, поглянув на світло — ніби не каламутна. Хлюпнув у чашку. Згорьований батько одним ковтком осушив посудину, округлив губи, понюхав ґудзики на рукаві піджака, жадібно зиркнув на пляшку, в якій ще лишилася на денці коричнева рідина. І цей його позирк, і майже фіолетові прожилки на носі, хворобливий блиск очей, опущені плечі, обстріпані, м’які холоші зовсім не дешевих штанів — все це злилося професорові в образ знікчемнілої, упослідженої людини.

Навряд чи раптове горе спричинило такий портрет, подумав лікар, та одразу й засоромився своїх думок: негоже осуджувати людину, не знаючи її, тим більше, коли вона в такому стані. Він вилив у чашку залишки коньяку і з професійною спостережливістю відзначив, що відвідувач ковтнув їх блискавично, знову понюхав свої манжети і знову глянув на пляшку. Впевнившись, що вона спорожніла остаточно, покірно приготувався чекати, поки «все зроблять».

Хірург мовчки почалапав на урочисте засідання з нагоди Дня Перемоги. Санітарки, медсестри, ординатори «ненароком» визирали з палат і кабінетів, «випадково» зустрічалися, ввічливо кланялися запитуючи: «Ви не шукали мене?» З усього було видно, що у відділенні закінчилася «тиха година», що на кафедрі кипіла робота.

Знову звідкись вихопився ухорканий асистент і запанікував:

— Сказали, усіх співробітників на збори.

— Просіть ординаторів і аспірантів, а санітарок не руште, — наказав строго, обмірковуючи тези свого майбутнього виступу. Говорити перед людьми, які знають війну з книжок, — нелегке завдання. Може, краще відмовитися від виступу? Просто вивести на сцену Федорівну на костурах і поставити її перед мікрофоном? «Ех, — почне вона з триповерхової словесної споруди, — покололи соколиків, постріляли синків наших, а ми їм прощати будемо? Не вірте, дітки!»

Федорівна вже тридцять п’ять років на обліку і в хірургів, і в психіатрів. Її медична картка розпухла в кілька томів. Лікарі вже й з ліку збилися, скільки осколків з неї витягли. Підлікують її, щоб себе попорати могла, відпустять додому. Мине місяць-два, а тоді Федорівна чіпляє до одного костура свій протигаз, а до другого бідон для молока і йде на вулицю мітингувати, розповідати як «фріци всеньке село покололи».

Ні, треба таки самому сказати…