Пульсари

УВІЧНЕННЯ

Розкішний монумент спорудив собі Віталик на рідному дворищі коло літньої кухні. Сірий двобортний піджак з клаптиком паперу в кишені замість білої хусточки, вузенькі штани, кремова сорочка в дрібненьку смужечку, крепдешинова краватка з витисненим на ній озером, де плаває пара білих лебедів. Вінчає рукотворне диво синій картуз-восьмиклинка з ґудзиком посередині. Найбільше мороки було з обличчям — довго виклеював його з пап’є-маше, раз у раз звіряючи зі своєю ще шкільною фотографією. Цілковитої точності не досяг, вийшов приблизний автопортрет.

Працював натхненно, бо відчув, що по силі йому те мистецтво, коли скульптуру творять з коліс, бідонів та рейок, працював захоплено, бо увічнював самого себе. А підстави для спорудження пам’ятника поважні й незаперечні: склав без «хвостів» сесію на вечірньому, а головне — майже умовив Марію на рушничок стати, принаймні погодилася завтра показатися Віталиковій матері. Ото буде сміху, коли побачить шедевр!

Костюма трохи шкода — ще б можна було носити, аби не такий старомодний та вузький. Роки йдуть: колись Віталик важив, може, шістдесят-сімдесят, а тепер, після флоту, усі сто. Джинси й ті тріщать. Довго лежав одяг у сховку. Нехай ще на вітрі погуляє. Вийде мати вранці на ґанок, як сонце сходить, усміхнеться виліпленому сином автопортретові, й душа зрадіє. Можна й на ґанок не йти — з веранди теж видно. Скульптор ось сидить зараз тут, курочку буряківкою запиває і милується своєю роботою. Питво йому страх подобається, бо дуже натуральне й сердите — так і шкребе в горлі. І курка найвищого розряду, не якась там бройлерка; пахне підрум’янена шкірочка, пружинять рожеві стегенця, пупок у курочки теплий і ніжний, начинений чорносливом (мати всю ніч на кухні торохтіла), тулубчик, фарширований білим м’ясом і печінкою з часником. Половину цієї спокуси вже з’їв, а відчуття таке, ніби ковтнув манюсінький пончик. І не дивно: вага курки не більше кілограма (мати вибирала її як молодицю на досвітках), для Віталикових шести пудів — це й справді дрібниця, тим більше, що двоєдина проблема ненаситця — де дістати і як схуднути — його нині не хвилює.

Віталик бачить, як дорогою шмаляє худорлявий, голий по пояс чоловік у піжамних штанях, — певно, загоряє, дивак. Ось він зупиняється край їхнього двору, уважно роздивляється паперовий шедевр. Чоловік здаля чимось схожий на Віталикового батька. Жаль, не скоро татусь побачить синове творіння: першокласні наркологи в першокласному закладі виходжують зараз батька Мусія.

Набігався Віталик, поки домігся того направлення, — і директора просив, і головному інженерові кланявся. І те, що нарешті-таки влаштував батька, сповна виконав свій синівський обов’язок, — ще одна причина бути задоволеним собою, ще одна підстава бодай на ганчір’яний монумент.

«Ич, культурист, як милується, — не без гордощів подумав творець. — А що ж! Мистецтво! Не якийсь там неук робив». Він кладе цілого пупа в рот, обережно прокушує, відхиляє голову на спинку крісла, в самозабутті заплющує очі. Пупок тане і заповнює благодаттю душу. Покінчивши з пупком, сьорбнув з кухля і вибрав крильце із золотою шкірочкою і пухирцями, повними прозорого жиру. Та відчути аромат засмаженого крильця йому не судилося, і рота роззявив не для вкушання, а від здивування: на місці пам’ятника стояла гола хрестовина з паперовою копією Віталикової голови та з краваткою. Віталик вибіг на вигін, що за городом, — ніде нікого. І чоловік зник.

— От народ! Та хіба з такими людьми в одному районі жити! — шаленів, зрозпачений людською підступністю і повним нехтуванням мистецтва аматор, повертаючись до залишків свого щастя на блюді. — Я ще сподівався, що монумент татка дочекається…

А батько, Мусій, ще зовсім недавно лежав на білосніжному ліжку, приймаючи з братами по вірі п’ятий сеанс гіпнозу. Палатою ходив лікар і через хвилинні паузи промовляв значущі фрази, в які треба вірити.

— Ви назавжди полишили свою кошмарну пристрасть, — проголошує гіпнотизер.

«Помиляєтеся, любий і хороший, — думає Мусій. — Ви почули б, як славлять цю пристрасть на кладовищі, коли наливають третю чарку за упокій того, кого любили, люблять і будуть вічно любити…»

Не так давно Мусій був майстром похоронного ритуалу, його шанували за невтомні золоті руки, його лортрет висів на Дошці пошани в поховальній конторі Лісового кладовища. Але щоразу, коли Мусій вивершував пам’ятник чи закінчував опоряджувати могилу, вдячні родичі пропонували разом пом’янути вірного сина, славну дочку чи незабутнього діда. Поки в моді були самогон та біла «казьонка», Мусій стримувався, рідмовляючись, іноді навіть вигадував страшні хвороби: «У мене цироз печінки», «З виразкою шлунка мучуся», «Гіпертонія», — казав він, скрушно хитнувши головою, мовляв, і рада б душа в рай… Життя кращало, люди багатшали. Почали на поминки приносити чудернацькі пляшки з хитромудрими затичками й корками, яскравими наклейками та медалями. Як тут не покуштувати! А там і пішло… Добре, що син з армії прийшов. Порятував.

«Досить, татусю, за упокій працювати. Уговтав начальство — беруть тебе на наш завод пожежником. Технічна посада. А то син з освітою, вважай. Воно й перед людьми якось… Ну що я скажу нареченій, що ти передовик на кладовищі?»

Одне слово, умовив. Довелося їздити електричкою на роботу. Але… Вдома Мусій був шанований і поважаний. В усій окрузі його знали. Усі капелюха знімали першими, особливо діди — кожен-бо сподівався, що Мусій могилку його впорядкує, можливо, й квіти поллє, буде єдиною живою душею, яку щодня відчуватимеш на тому упокої.

А на заводі? Ніщо не горить, хіба плани, але то не Мусієва морока. Сім годин ялових, аби день до вечора. І він радів білому солодкому, і терпкому червоному, і портвейнам, які дешевші за сметану.

На кладовищі, було, чого тільки не наслухаєшся від родичів — ну справжні тобі університети! Один дідок розповідав про філософа Гегеля та гіпнотизера Мессінга, коли приносив на синову могилу квіти. І ось лежить Мусій зараз під білим простирадлом, прицінюється до рекламованого спеціаліста. «Мушу й цього слухати, бо родичі й заводчани силоміць сюди запроторили. Але не Мессінг це, про якого легенди розповідають. Щось невпевнено почувається він у халаті, ніби тисне він йому у плечах».

— Запах алкоголю заважає вам дихати, — рішуче каже лікар, витримавши потрібну паузу.

«Аніскілечки, славний і хороший, — мовчки заперечує Мусій, іронічно позираючи на сусіда по палаті, який дихає все важче, ніби фінішує в кросі. — Вам доводилося пити шампанське радгоспу «Сонячна долина»? Та англійська королева іменини свої не розпочне, якщо на столі в неї немає цього вина. Поки зріє воно в підвалах, ніжні жіночі руки щодня перевертають кожну пляшку — жодній машині не доручають цю операцію. Тільки жіночим рукам. А чи знаєте ви, славний і хороший, як пахне те вино? Ні, не пахне — духмяніє. Віками створювався його аромат. А смакова палітра! А як клопочуться майстри, щоб світилося, щоб зберігалося довгі роки. Знайома капітанша клялася, що кримську винотеку, де були зібрані кращі еталони світу, під час війни евакуювали під захистом крейсерських гармат».

— Ви відчуваєте, як алкоголь вивертає вам шлунок, ось клубок підкочується до горла, прилипає до піднебіння…

«Виночерпій народився раніше за священика, вино старіше за релігію. А ви хочете, славний і хороший, за десять сеансів навіки поховати Бахуса. Йому вже, мабуть, більше п’яти тисяч років, майже в усьому світі його шанують, і не вимерло ж людство від поклоніння цьому богові? — Мусій заплющився, помітивши, що сусіда його схилився над тазом. — Казав один начитаний, що коріння виноградної лози проростає вглиб на п’ятдесят метрів і видобуває звідти рідкоземельні елементи. Могутні земні пласти висмоктує тоненька і щедра, а ви замахуєтеся на неї».

— Ваше тіло, кожна його клітинка, кожен нерв вивільняються від алкоголю. Ви втомилися. Вам хочеться спати. Міцний, благодатний сон полонить вас.

«Ех, налили б оце по чарочці, славний і хороший, то, може, й був би якийсь ефект від вашої проповіді, може б, і справді спалося». Хворий лежав нерухомо, спостерігаючи крізь напівзаплющені повіки, як лікар обходить палату, поправляє простирадла. Ось і йому прикрив ноги і вийшов.

Мусій ще полежав трохи, потім тихенько підвівся, навшпиньках, мов циркуль землеміра, пробрався в коридор. Поглянув на сонну чергову за столиком, підійшов до відчиненого вікна і вистрибнув, покректуючи та поохкуючи. Легко відшукав замаскований лаз у цегляному мурі, бо вже, бувало, пробирався ним, і опинився під голубим небом.

Засукавши холоші піжамних штанів, підставивши сонцю худорляві плечі, почимчикував «курортник» через дачі та городи. Настрій бадьорий, бо твердо поклав собі розпрощатися з лікарнею.

Невдовзі вийшов на ґрунтовий шлях, по врібоїнах якого стрибали п’ятитонки та ревли вентиляторами самоскиди. Одному з цих гарячих демонів і проголосував.

— Що, з «курорту» втік? — осміхнувся водій.

— Та ні, я на столі ключі від дачі залишив, а двері автоматично зачинилися, — примітивно брехав втікач. — Тепер ось до міста в оцій одежі по запасні.

— Як же ти тротуаром топатимеш? — недовірливо запитав водій.

— А наш будинок на околиці. З лісу — прямо додому, — виплітав мереживо. — Шкода двері ламати на дачі. Із склопластику зроблені, що й куля не візьме. — Мусій морщив лоба, натужно згадуючи все, що чув від сина про скляні човни та катери.

— Доведеться пересісти на попутну, — розчарував його водій. — Бо я тільки до розвилки.

Для годиться «дачник» заклопотано почухав потилицю, а насправді дуже зрадів, бо йому до розвилки й треба, звідти кілометрів за три його рідне дворище.

— Та вже якось доберуся, не без добрих людей.

За кілометр до розвилки водій раптом зупинив машину і порадив:

— Ти, друже, мабуть, виходь тут. Бо минулого року я одного смугастого пожалів — він теж по ключі спішив, — висадив на розвилці, а сержант із КП його хап у свою коляску і знов на «дачу» повіз. Поки ми їхали, виявляється, з тієї «дачі» вже й у міліцію подзвоніїли. Я тоді мало дірочку в правах не заробив.

Зніяковіло подякувавши, Мусій почимчикував додому. На сніданок сьогодні перед гіпнозом дали тільки склянку темних помийок — тому голод гнав підтюпцем до самого села. Лише за якусь сотню метрів до рідної толоки перейшов на авторитетну ходу спортсмена-розрядника.

Але що це? Віталій удома?! Ич, купець багатий, з костюма яке опудало зробив! Шевйотовими штаньми горобців лякає!

Проте гнів на сина за безгосподарність і марнотратство вщух швидше, ніж травневий дощ, бо поставало проблемне питання: якщо дитя дома, то воно незгірш отого міліціонера з КП може всадовити на мотоцикл (правда, без коляски) і відтарабанити знову в «санаторій». Хіба ж дарма з усіх сил старалося запроторити туди батька! Як підмінили сина після флоту. Раніше можна було сісти з ним за стіл, погомоніти про очевидне і неймовірне. А зараз? Лекції якісь, а не бесіди. Точно відвезе, якщо побачить.

Мусій скрадливо пробрався у двір, зняв з опудала костюмчик і чкурнув у повітку. Знайшов на сідалах кілька свіжих яєць, випив. Переодягся. На голову прижежурив восьмиклинку. Прихопив ще й старий портфельчик. Через садову хвіртку вибрався з дворища і гайнув до електрички. Контролери не трапилися — благополучно добрався до міста, що вже переключилося на суботній ритм.

Траплялися Марії і кращі хлопці. Та стара любов до Віталія все ж викрешувала іскри. Тому Марія, може, й не дуже охоче, погодилася поїхати до майбутньої свекрухи на оглядини. Забулися слова з Віталикових флотських листів: «Я нікому не поступлюся місцем у рятувальному човні». Пам’яталися лише: «Кращої за тебе телички, Марійко, немає у всьому світі». Грубуваті й перші слова, і другі, як і сам наречений. Зате відверті. Принаймні не клянеться на руках носити, не дає обіцянок, які забуде на порозі Палацу одружень.

Зібралася сьогодні Марія швидко, по-буденному: до перукарні не бігала, квітку в коси не стромляла — надягла брючний костюм, штормівку і всілася на вишневого кольору «Яву», обхопивши Віталія за плечі. Кінські сили двохтактного двигуна не помітили надбавки вантажу до традиційного центнера. За спиною-скелею утворилася зона затишку, в яку й заховалася Марія. Досить було трохи відхилитися вбік, як вітер починав зривати каптур і проціджувати холод через кожну ниточку в одязі.

Виїжджали за місто, коли на дорозі раптом, немов з-під землі, вигулькнув дідусь і, певне, з переляку, затанцював козликом перед самісіньким колесом. Дівчина ще відчула, як ревонув мотор, як мотоцикл стрибнув різко ліворуч, кинувши її на якісь віти.

Опам’яталася, коли двоє юнаків знімали її з рятівних кущів. «Швидка допомога». Велика калюжа крові на фундаменті декоративного риштування. Віталик на ношах. У машину спершу поставили ноші, потім допомогли їй сісти.

Кривавилося простирадло, і Марія шарпнулася туди, але один з лікарів міцно схопив її за плечі, тицьнув під ніс якоїсь рідини в слоїку і досить рішуче гримнув:

— Ану сядь отам у куточок і дивись у вікно, без тебе впораються. Ти знаєш, де ми зараз проїжджаємо? Назви вулицю. Ти що, нетутешня?

— Тутешня, — зворухнула Марія задерев’янілі губи і тихо вимовила імена великих маршалів, на честь яких були названі дві вулиці, що зійшлися на перехресті.

Це побіжне обстеження Маріїної психіки заспокоїло лікаря, та й потерпіла переконалася, що при пам’яті вона, при свідомості…

Виїхавши на бульвар, по якому невдовзі нестимуть олімпійський вогонь, звернули у двір медичного інституту. А он і старий університетський корпус, в якому вона вже кілька років проводить «дозвілля» з собачками — мучениками й подвижниками біології.

Віталія поспіхом винесли, а Марії наказали йти слідом — «оформляти» треба.

Ненароком погляд дівчини впав на підлогу, де щойно стояли ноші, — там лежав рукав Віталикової куртки, аз нього визирали… пальці. Схопила рукав — він був важкий, повний теплого тіла. Нестямно притисла, немов малу дитину, потім поклала на коліна, знову схопила. Треба щось робити. Швидше! Щойно їй страшенно боліла голова, ніби по ній гупали паровою «бабою», а зараз думка працювала чітко, лихоманково — швидко. Треба пришити! Негайно! Поки жива тканина. Але ж тут не роблять таких операцій, хіба що в столиці… Отже, Віталик буде інвалідом? А Іванова? Вона ж давно експериментує…

Швидко загорнувши теплий рукав у штормівку, Марія прожогом кинулася через давно знайомий їй лаз До університетського двору, не сумніваючись, що Іванова, як завжди, сидить над собачками.

— Ви ж усе можете, Ірино Олексіївно! Ви ж усе можете! — кричала начальниці — маленькій, тендітній жіночці, яка сиділа, поклавши лікті на стіл і стиснувши скроні долонями. — А вони викинуть Віталикову руку, зашиють плече й викинуть…

— Я тепер собачий доктор, голубко, ніхто не дозволить мені… Та й не знаю я ще у нас випадку, щоб хто пришивав руку…

— А на собаках?! Скільки можна їм відрізати-пришивати-відрізати! Ви ж можете, — благала Марія, — он же згинається, — тицьнула вона пальцем на двері, нагадуючи, що за ними в лабораторії працює автономна собача нога, пришита до апарату штучного забезпечення життя.

— Я не маю права, — опиралася Іванова.

— Це найлегше сказати, коли ми боїмося чи не хочемо чогось робити. Пропаде ж рука! Охолоне! Ви хоч збережіть її живою, поки Віталик одужає, поки дозвіл одержите, поки закон вийде, поки зрозумієте, що від собак час уже вашу науку й до людей звернути. Ви ж можете… На якого дідька лисого, на яку трясцю ваша наука?! Консервуйте!

Марія впевнена, що коли не сьогодні, то завтра знайдеться сміливець, який пришиє руку її нареченому… Людина в щось мусить вірити, навіть у примарне, але бажане. В цьому джерело її мужності.