Пульсари

НА СЕМИ ВІТРАХ У ТРЬОХ КРІСЛАХ

Тоскно було на душі після розмови з Мусієм і в Олекси Гетьманчука. Не втішило місцевкомівського діяча ні те, що Мусій нарешті об’явився, ні його власноручна добровільна заява на лікування. А хай би він хоч крізь землю провалився! — нишком собі думав Олекса. Та, зрештою, суть не в алкоголіку, причина роздратування глибша й серйозніша: велемудрий голова місцевкому звалив усю рядову роботу на молодого й енергійного Гетьманчука. І тоді, як Марія ставила цікаві досліди, розв’язувала захоплюючі проблеми, він розглядав якісь побутові заяви, лаявся за техніку безпеки, зводив новий паркан навколо спортивно-оздоровчого табору «Лілея». Безталанна «Лілея» не мала постійного штату, окрім завгоспа й сторожа, які всю осінь, зиму й весну дивилися в таборі кольоровий телевізор та ловили в річечці йоржів. Інших працівників, у тому числі й директора, місцевком щороку призначав на три літні місяці. Цього літа вибір упав на Гетьманчука.

— Або на місяць рядовим у колгосп, або на все літо в табір директором. Вибирайте, — сказав йому голова місцевкому. — Хлопець ви енергійний, з досвідом. Ваша ленінська кімната у гуртожитку й досі неперевершена. Взірець! Ми тут порадилися: місцевком — за, ректор підтримує. Зі штатом допоможемо.

Олекса вагався. А голові вже остобісіло перебирати «директорів» — оце з четвертим кандидатом возькається. Двох забракував, бо нахабно напрошувалися на цю посаду ще з осені — терлися в приймальнях, розкланювалися в інститутських коридорах. Третій ставив умову, щоб ніхто не втручався і не контролював (!) його діяльність. («Коли я беруся, то вже довіряйте без вказівок і опікунства. Підставним директором фірми «Роги й копита» я не буду»). А Гетьманчук — свій хлопець, з мозолями і завзяттям.

— Окремий кабінеті Заступник по політроботі! Заступник по харчуванню. Заступники по спорту, по роботі з дітьми, по господарству, — штурмував голова.

Погодився бути директором. А тепер мороки стільки, що й не помічаєш, як ґедзь кусає.

— Фу, гидота… — Олекса елегантно, пінцетом піймав на столі муху.

Липучки давно вийшли з моди, а старорежимною ляпачкою робити плями в кабінеті не хотілося. Якось на одній нараді колега з університету порадив ловити пінцетом. Думав, що той жартує. Аж ні! Чудово виходить! Принагідно проконсультувався у Верхуші. «Коли хапаєте пальцями, — по-науковому пояснив старий, — комаха на відстані відчуває чи то їхній запах, чи інфрачервоне випромінювання. А пінцет холодний і без запаху, його муха може й за стебло сприйняти. Обгрунтувати цей феномен ми ще не можемо — ніхто не розробляє цю тему. Просто кажу робочу гіпотезу. Головне зараз — геронтологія. Але якщо ви по-справжньому зацікавились, присилайте тямущого студента, поставимо курсову роботу, вияснимо. Але, кажу, це не головне…»

Бач, прийняв його, Гетьманчука, за викладача. А що? Хіба не схожий?

— Насилу розшукав вас, — відволік од шкрябких та незатишних думок Петро Яремака. — Ви щось уже і в лабораторію не заходите. Хоча б привіталися раз на день.

— Директор я, Петре Семеновичу, — скромно признався Гетьманчук. — Ось. Дихнути ніколи. А ще я член комісії по антиалкогольній пропаганді, член профкому…

— Та не треба нам многочленів! Якщо хочете, щоб протабелював вас цього місяця, то хоч через день в лабораторії працюйте.

— Директор «Лілеї» я. Ви ж теж захочете відпочити…

— У моїй групі вожді штатним розписом не передбачені. І зараз усі йдемо до університету. Марія там з ніг падає — вже стільки діб не спала. І горе таке в неї, а вона, бач, ідеї не зраджує. Вам би в неї вчитися. Хочете бути дослідником — знаходьте час для лабораторії хоч удень, хоч уночі.

— Та я хіба що? Ось тільки розклад директорства складу…

Міцний хлопець Гетьманчук. Тренований ще з студентських років, коли до обід учився, потім спав годину-другу, а вночі працював на цегельному заводі, заробляючи матері на хату. Прагнення влади, що прокинулося ще в ті роки, розростається в ньому приховано, як ракова пухлина. Не збирається зараз він перечити Яремаці, таки ж треба навідатись і до амперметрів, а стимул тут не так наука, як Марія, з якою давно не бачився, а після Віталикової смерті побачитися треба неодмінно.

— А коли ж мені спати? Для правильних директорських рішень…

— Не цілу ж добу на ногах будете — позмінно чергуватимемо. Зараз усі в університет ідемо: Микола, Ольга, я.

— Ми ж не біологи, — обурюється Олекса.

— Там апарати складні — Марія сама не впорується. Так що будемо за механіків.

— Аз Швидким узгодили? — чіпляється за павутинку Гетьманчук, бо ніяк він не визначить, що йому в даний момент важливіше: розпочинати директорування чи побачитися з Марією.

— Не до нас йому зараз, — буркнув Яремака, — не до нас. Поговоримо дорогою.

— То що це, прямо так і їхати? Мені з головою попрощатись треба…

— Потім, по телефону.

Яремака теж мав досвід профспілкової роботи і знав: досить відпустити Гетьманчукові поли, як закрутить його оргпропасниця і не вивільнить, аж поки всі кутки ним пооббиває, всі крісла ним почистить. А він зараз украй потрібен у лабораторії.

Оголосив аврал Верхуша. Побачив, що Іванова зачумлена ходить, уже й губи біліють, і світилка Марія на очах в’яне, вже й спідниця на ній не тримається, а волосся на голові, мов пір’я на курці, що попала під дощ. Мабуть, немає ще в Ярисі організаторського вміння, подумав Верхуша, не може вона кого слід змусити працювати на себе, чи то соромиться, чи не довіряє… Тут кожному ясно, що без командира Верхуші не обійтися. І він посвистав на-гора компанію Швидкого. А кого ж іще мав кликати? У тій машинерії, що гуде, моргає, чвиркає, його баби не розуміються, а світилка Марія аби богові душу не віддала. І якщо розсудити, то Ярися не лише на біологію працює. Вона композит Швидкого прославляє. Вони там нахімічили такого, наче сажу з дьогтем замішували. Кому потрібен цей матеріал? Нікому. Сам Швидкий сказав, що іще такої погані вони не робили. І хто знав би про цей «вав», якби не Ярися з собачками? Так що вона їх прославляє. За рекламу ж треба платити, а вони на дурничку вирішили… Університет витрачає електроенергію, приміщення дає, воду. А ще глюкозу, інсулін, всякі гормони на вітер пускає. А від Швидкого тут працює одна світилка Марія. Нині всі полюбляють своє ремесло прославляти, туманною фразою прикриваючись: «впровадження науки в життя». Поки, голубчики, Мічурін свої сорти вивів, то посивів тричі.

Правильне гасло студенти в їдальні вивісили: «Практика — критерій істини». За впровадження дають премії, грамоти. Залишається тільки вияснити феномен, коли лабораторії грошики поглинають, а замість курки-стоніжки дають пухкі звіти. А от Ярися показала їм, як із ратиць масло добути. Нехай хоч щелепами поворушать, аби розжувати покладене в рот.

Сидить Верхуша на розкладачці в лабораторії, бо в кабінет довго підніматися, а тут зараз штаб. І головне ж — не сідало, головне — з розмахом діло вести, кожному чітко його завдання визначити.

— Наш експеримент зашморгом затягується, от і покликав я вас. Думали, за тиждень усе скінчиться, а воно… Людський організм — безмежно складний. Подробиці розповість Ярина Олексіївна. Прошу.

Правильно вчинив Верхуша, що коротко сказав. Будь-яке слово з вуст корифея — мов згусток енергії пульсара[2].

— Якщо дозволите, то я…

— Тільки ви простіше їм, Ярисю, без вільних радикалів і ароматичних сполук — це ж фізики.

— Хлоп’ята, голубчики, виручайте, — благально мовила Іванова. — Самі бачите, що у нас заварилося. Без вас ніяк не обійтися, бо паузи в роботі насоса чи іншого вузла, який, приміром, відповідає за насичення крові киснем, не повинні тривати більше тридцяти-сорока хвилин. Значить, ремонт негайний і кваліфікований. А в кількох місцях потрібна ще надійніша автоматика, може, щось примудруєте…

— І як довго ми тут чергуватимемо? — запитав Гетьманчук.

Ірина стенула плечима, поглянула на Марію.

— Поки рука житиме…

— А можна, я двічі кров здам, але не чергуватиму? — запропонував Олекса.

— Чому?

— А він директор, — кинула Марія.

Те, що ця інформація прозвучала, до того ж з чужих вуст, було добре, але відверто іронічний тон образив Гетьманчука.

— А до чого тут коментарі? Я серйозно запитую, а дехто з хіхоньками. Ось.

— Кров нам привозять. Оновлюємо щодня, — Ірина з інтересом придивлялася до несподіваних помічників, людей їй давно знайомих з Маріїних розповідей. — Потрібна допомога в роботі з апаратурою. Вона не стандартна, майстра не викличеш. А під час експерименту треба, буває, щось перемонтувати швидко й на совість. І не завжди можна спланувати переробки, бо вдень усе гаразд, а вночі, дивись, шланг лопнув чи тиск почав падати…

— Та що ви йому пояснюєте? — обізвався Яремака. — У фізиків теж подібні ситуації бувають.

— І не забувайте, юні колеги, — скинувся Верхуша, — що ми рекламуємо ваші композити. Складемо акт. І вам, і нам добре, і медицині користь — стоматолог увіткне вам графітового зуба, молоточком постукає, і він вросте, наче свій. — Верхуша засміявся, блиснувши білими протезами. — В Дагестанському медінституті вже пересаджують зубні зачатки. Але де набратися трансллантантів? Га? А тут хоч і чорненький, зате безболісно і скільки завгодно. Мудро, мудро…

— У декого й так чорно в роті, — супився Олекса, спідлоба поглядаючи на Марію.

На тому й скінчили вступні дебати.