Пульсари

ЧИЯ ПРОПАЖА, ТОГО Й ГРІХ

Вийшовши після другої операції з лікарні, Олег Іванович вирішив ні про що не думати, нічого не брати до серця — пожити «по-людськи»: послухати органну музику, балет подивитись, побренькати з внучкою на розсохлому піаніно… Хай мозок очиститься музикою, поезією, хай сколихнуться глибинні, первозданні людські емоції, «якщо вони ще десь у мені вціліли», зіронізував Швидкий. От якби ще жаба закумкала! Минулого дощового літа такі концерти чутно було з розмитої під балконом канави.

Однак внучка не підтримала дідових намірів, не виявила бажання розучувати пісеньку про Петю, якому дуже добре в піонерському таборі біля річечки-ріки. «Дідуню, — сказала вона, — по моїй голівці молоточками б’ють, коли ви співаєте». Чотири роки, а вже таке хитре. Погладив їй чубчик і відпустив хлюпатись у ванні, де в неї крокодильчик товаришує з русокосою Оленкою.

Добре, що до онуків дожив. Як синові сповнилося двадцять і він раптом заявив, що жениться, лише для форми вилаяв, а в душі навіть зрадів: хоч на старість натішиться дитинством — ведмедиками, лисичками, бубличками, «люлі-люлі в нашої зозулі…». Недаремно ж люди кажуть, що перша дитина — остання лялька, а перший онук — то перша дитина.

Сам Швидкий одружився в сорок, тому боявся, що не побачить онуків. А от дожив. Точніше, вижив. Завдяки чорній трубці, що її вшив Руслан Максимович, Яремака й тут не обійшовся без жартів, сказав, що замість трахеї в Олега Івановича тепер антрацит. Та біс із ним, що там ушито, аби дихати, — життя все одно прекрасне. А тепер ось з’явився дружок-мазунчик, у якого «молоточки по голівці б’ють», коли дідуньо співає…

Олег Іванович увімкнув «чудо століття», сів на диван з блаженним відчуттям безтурботності — попереду вільний вечір. Телевізор зашипів, і на екрані застрибало зображення блискучої алюмінієвої фольги. Потім з’явилася нерухома жіноча спина в купальнику з копичкою волосся на голові. «Знову стрибки в воду, — розчаровано зітхнув. — Мить роздумів про вічність перед тим, як шубовснути». Жінка, ніби відчувши образливі розмірковування про її особу, різко повернулася до мікрофона. «Ти ба, співачка!» — здивувався глядач. І точно, жінка крикнула «Я!», а потім тицьнула пальцем у глядача, від чого йому стало не по собі, аж він відкинувся на спинку крісла, й крикнула «Ти!». Потім почала брати високу ноту, водночас зводячи руку і вказуючи строгим вказівним перстом на книжкову полицю, що висіла над диваном. Чоловік теж глянув туди і побачив свою улюблену «Валентність» Коулсона, яку він знав напам’ять. Поруч стояла призабута «Дифракція нейтронів» Бекона. «Фундаментальна праця, таких тепер не пишуть, здебільшого ковзають по поверхні проблеми. Сконцентрувала розум тієї пори, коли у нейтронні бомби не грались і відьом не ловили».

Дістав книжку, заглибився в читання, відчуваючи насолоду розслаблення, ніби занурився в теплу ванну. От спасибі крикусі. Таки допомагає естрада не лише жити, а й працювати. А гості заважають, змушений був продовжити свій афоризм Олег Іванович, почувши дзвінок і радісне жінчине вітання. «Кого це принесла лиха година?»

До кімнати, ляпаючи ногами — черевики залишив у прихожій, щоб якоїсь інфекції не занести, — зайшов Руслан Максимович. «Помиляються люди, коли твердять, що яблуко від яблуні далеко не відкочується. Яка могутня деревина, а червивий плід десь закотився…» Заради такого гостя й нейтронографію можна відкласти, і телевізор вимкнути — нехай вибачить лауреатка багатьох конкурсів, зараз не до її чорних брів — про голос можна й не згадувати, бо Олег Іванович звук вимкнув, коли вона удруге показала на нього пальцем, виконуючи свою пісню-декламацію. Брови в неї нічогенькі, а голос якийсь нахабний, та ще й витанцьовує вона навкруг мікрофона, тільки псуючи враження від своєї фігури. Та заради такого гостя — мага-добротворця, — і зображення не жаль вимкнути. Нехай вибачає співачка. Він її не ганить і не критикує, бо знає, що іноді доводиться сто разів крикнути, поки на тебе увагу звернуть. Співачка — жінка якраз на його смак, він би їй теж присудив лауреатство, якби в комісії сидів, тільки не за спів, а за брови.

— У мене все в порядку, чародію, — одразу ж доповів пацієнт, радо вітаючи гостя. — Цього разу підлатали грунтовно. Тепер я не тільки ваш раб, а й покровитель.

— Я до покровителя і прийшов, — грузько всівся поруч лікар, витягнувши ноги в червоних шкарпетках, чим нагадав Швидкому оглушеного палицею гусака. — Тихін мене доконає. Його, бачте, в Європі без фанфар зустріли, то він обізвав своїх колег трухлявими пеньками. Дисидент світу. Манія величі.

— Давайте його в психіатричку, — вдався до сумного жарту Олег Іванович, бо розмова про Тихона порушувала йому благодушний настрій сьогоднішнього вечора.

— Ні, він не хворий. Апетит хороший. Навіть полиск аристократичний звідкись узявся.

— Трухляві пеньки? Хіба це полиск?

— Він таких слів не вживає. Це я для конспективності викладу суті. Сестра просить відкликати.

— То й телеграфуйте, що одружуєтесь, — засміявся Швидкий. — Вмить повернеться. Літаком. Тільки не пишіть, що помираєте. Бо розмірковуватиме Тихін так: я не лікар, батькові не допоможу, хай його рятують колеги. Я ж тут маю вершити долю світової науки.

— Ви таки справді психолог… Істинний педагог…

«Чого це він хвалить мене?» — здивувався Швидкий і важко зітхнув, був переконаний — раз хвалять, то щось проситимуть. А відмовити цьому золоторукому він би ні в чому не зміг тепер. Довіку зобов’язаний.

— І як педагог скажіть, — нерішуче допитувався Пильнюк-батько, — ви вже Тихонові абсолютно не вірите? Він зовсім пропащий?

«Ех, друже мій… Я таки справді маю тверду думку про Тихона. Був час — вагався. Але він сам розвіяв мої сумніви. Та хіба я можу тобі сказати про це, нещасний гусачок? Ти ж волієш п’ятнадцяти крапель настою марки «надія». Хіба можу тебе вбити? Тихін — дуплявка, пробач, лайнак. Ні моє, ні твоє життя й для одного ока не були йому взірцем. Воно, звісно, наші приклади важкі, з пудовими гирями, не кожен одночасно має м’язи й переконання, щоб їх тягти…»

— Ви вже так не побивайтеся, — почав заспокоювати Швидкий. — Намотає Тихін на себе чужого павутиння, поборсається в ньому і збагне, що всюди треба працювати, а не лише язиком плескати. А тільки з виховних міркувань я б його не відкликав — хай сестра менше дає на кишенькові витрати.

— Ну що ви! Як можна? Без грошей Тихін не сидітиме. Заробляючи ліри, устряне в таку халепу… Спершу вас продасть…

«Е, батьку, кепські твої справи, коли на сина таке говориш. — Швидкому аж замлоїло в грудях від співчуття. — Не зрадить Тихін. Якщо не в душі, то хоч, може, в п’ятах грамина совісті є. Нехай я нікудишній вихователь. Та не можуть вже намарне пропасти зусилля класиків, адже вчили його і граф Толстой, і лікар Чехов, і кріпак Шевченко…» Однак практичний розум — тверезий і безкомпромісний полеміст — заперечив: «При чому тут класики?.. Люди порушують правила і моральні кодекси не тому, що не знають їх, а тому, що легше брати з чорного ходу і не бараніти в довжелезній черзі. Вже цим вивищуєшся — я кращий за інших, важливіший, потрібніший суспільству. З прекрасних ідей шиють модерний костюм, теплий кожух. Так і формуються освічені наші вороги, солдати для п’ятої колони». Відчуваючи, як затяглася пауза в розмові, співчутливий розум гарячково шукав рецепт: «Щось же треба влити цілющого в душу оцьому гусакові — він ледве дихає». А безкомпромісний — твердив, що не врятувати вже сина, бо запізнилися з тривогою, вдарили на сполох, коли від совісті залишилися самі головешки.

Колись за Тихоновим доносом пенсіонери ревізували кафедру. Винесли тоді догану Швидкому за послаблення виховної роботи. Огризнувся Олег Іванович, розізлив старійшину з комісії, твердячи, що виховання завершується до одержання паспорта, що в інституті лише ремесло дають і, по суті, не можуть змінити морально-етичний портрет студента.

Розкричався тоді й старійшина, потрясаючи планом виховної роботи, де у виконавцях значився і Швидкий. Почали вони чубитись, як молоді аспіранти:

«Що ви перевіряєте? Зрозумійте, що абітурієнт з такого предмету, як совість, екзамену не складає. Ви пошліть його на тиждень полоти картоплю, — розпалився Швидкий, голова колгоспу в минулому. — Ви змусьте його підлогу в коридорах мити, гуртожиток ремонтувати. Хто витримає цю перевірку, того можна й до здачі математики допускати. Тоді й виховні плани не труситимуться у ваших руках».

Догану тоді винесли одноголосно, бо, напевне, вважали, що й характер професора ще можна вдосконалити.

Однак ідею екзаменувати працею комісія підтримала, але трохи її змінила — абітурієнти проходять трудовий іспит, вже здобувши прохідні бали. І трапляються молоді, які, не соромлячись, говорять: «Я своє діло зробив — п’ятірку одержав, маю право відпочивати. До вас їхав не гуртожиток мити». — «Немає такого закону, щоб змушувати моє дитя підлоги шкрябати», — підключиться іноді й мати, бо в Сочі вже чекає найнята на тиждень окрема кімната в пансіонаті шахтарів, композиторів або полярників.

«До чого воно йдеться?! — зриває тоді злість декан на поздовжніх звукових хвилях. — Та це ж окультурений бандитизм! Отаке ніщо, а вже гуманність наших законів використовує! До революційних здобутків присмокталося, ось і маємо сучасного Пузиря. Психологи теж винні: поставити людину на п’єдестал вони зуміли, а про тваринні інстинкти, що тягнуться за нею від пелюшок до савана, говорити соромляться…»

Пригадавши монолог, свідком якого був і він, Олег Іванович тільки розвів руками та прицмокнув, наче це в нього на шиї ярмо деканатства, яке й спортсмен-розрядник не витримав би.

То що його радити зараз Русланові?

— Не драматизуйте. Не продасть. Нічого йому продавати. Плагіат, за який ми його били, в порядних людей не в пошані. А недругам, якби він раптом на їхній млинок почав дмухати, з нього взяти нічого… Хе, іноді й порожнеча служить щитом.

— Пропав Тихін, — приречено зітхнув батько. — Хоч йому і за тридцять, у вчинках він — дитина… Ну гаразд, не кликатиму з виховних міркувань, як ви радите. Та не це головне. Як зробити його людиною?

«Ого, куди занесло», — здивувався Швидкий, хоч мусив визнати, що, по суті, це й справді найосновніше питання, та тільки пізнувато його вирішувати. Принаймні він, Олег Іванович, так вважає. Нервово пересмикнув плечем — у складних ситуаціях у нього завжди свербіла лопатка, і від жінки йому перепадало, коли засовував руку за спину і починав чухатись. Та не при гостеві ж…

— Бити, — сказав переконано. — Гуртом бити. І хоч це вже не перевиховає Тихона, та зробить принаймні обачнішим. Але ж ніхто не хоче докласти рук — одним ніколи, інших це не стосується, ті бояться його, а тих він обдурює. Та й ви сліпою любов’ю його псуєте, — цього Олег Іванович вже говорити не хотів, само вирвалося.

— То що ж мені, вішатись? — приречено запитав Руслан Максимович, навіть не намагаючись виправдатись.

— Не шукати Тихонові теплого містечка, коли його справедливо карають, — вирішив до кінця висловитись Швидкий, бо дуже обурила його батькова безпорадність, — і не підставляти своє плече…

— Це понад мої сили, друже. Родинні інстинкти, не забувайте. Я до кожного, хто зробить Тихонові зло, починаю ставитись упереджено. Все розумію, а от… Оце тільки до вас якось душею не наїжачився — чи давнє приятелювання тому причина, чи біохвилі…

— Мої поради гіркі, як ліки від тяжкої хвороби.

«А час би й профілактику згадати, — подумав Олег Іванович. — Бо Тихонова хвороба, як вітрянка». Все частіше трапляються Швидкому випадки жонглювання високими словами, коли правильні тези, святі поняття служать щитом для досягнення власних інтересів, прикриття ницих забаганок. Житейський цинізм — так він визначив це явище — проникає і в студентське середовище, і це особливо тривожно, бо що може бути страшніше для формування свідомості майбутнього керівника виробництва, як те, коли він вчиться говорити одне, а робити інше?

— І тут я не годен дозувати ліки, — сказав роздумливо, — кухлями пити чи наперстками. А може, й нам би чогось по наперсточку? — пожвавішав, побачивши, як дружина метушиться біля столу.

— Хто б пропонував, — кинула вона осудливо.

— Так не для себе ж. Я лише нюхатиму, — з надією поглянув на гостя. — Як медицина?

— Звичайно, можна, — виручив Руслан Максимович. — Мені пити, вам — нюхати.

— У мене тепер штучне горло! Хоч сірчаною кислотою полощи, — намагався переконати дружину. І вона таки уважила: поставила дві чарки-дрібнокаліберки.

— Невідкладна допомога біля тебе, то як хочеш, — сказала й вийшла з кімнати, щоб не заважати розмові.

А Руслан Максимович, хильнувши чарчину, знову повернувся до болючих роздумів: «Чому Тихін такий? Хто винен? Хто скалічив сина?» І, може, випите вино підштовхнуло його до думки, що була, коли й несправедлива, то зручна:

— Усі винні, — вимовив він полегшено. — Усі.

Можна б погодитись. Формула вигідна. Тут би легеньку дискусію, уточнюючі деталі, заспокійливі факти — і вечір буде витриманий в інтелігентських традиціях. Але Олег Іванович далекий від дипломатії:

— Прямо чудасія якась! — вертить він чарочку із звабливим трунком. — Вовча зграя виховує працьовитого Мауглі з виразними рисами чесності й відданості, а «усі» — споживальника й хитруна.

Та Руслан Максимович у цю хвилину вже не потребує ні порад, ні рецептів, тому й не реагує на в’їдливу репліку. Знайшовши формулу глобальної вини людства у вадах синового виховання, він ладен і на себе взяти якусь дещицю тієї вини, але спричиненої об’єктивними умовами:

— Звичайно, я винен перш за все, — самокатується батько, а слово його звучить звинуваченням «усім». — Коли я чесно рятував людей, витягуючи їх із пазурів небуття, я сподівався, що й усі так само чесно виховуватимуть мого сина. І в цьому моя помилка. Так, помилка, — повторює він з притиском, як завжди роблять люди, коли внутрішньо не вірять у те, що говорять, але хочуть переконати в цьому співбесідника, а може, й себе. Подальші ж слова звучать і зовсім сердито — так мовляться абсурдності, не сприйнятні ні тим, хто говорить, ні тим, хто слухає: — Я повинен був працювати абияк, зате всю увагу віддавати дитині. І виховав би… А що маю тепер? Зганьблене сином ім’я… От плюну на медицину й візьмуся за онука.

Згадка про онуків розм’якшує обох дідів і знімає напругу, гостроту розмови. Швидкий, мружачись, нюхає вміст своєї малокаліберки.

— Невістка не дозволить, — звучить це авторитетно. — Скаже, сина не змогли як слід виховати, те й з онуком буде.

— Так я ж усе кину! — ображається Руслан Максимович, ніби йому й справді невістка висловила недовір’я. — Тільки онука виховуватиму.

— Що, й очкура припасете? Не буде ж очкура. Так що не кидайте медицину. Там ваше безсмертя й добра слава. Кажуть, що в першу чергу ми батьки, а все інше другорядність. У вас виходить навпаки. Маєте щастя в роботі — втіштеся цим… У житті завжди чогось бракує… А Тихона слід би провчити… Ну, та я матиму нагоду, коли повернеться. Я теж належу до «всіх» — ви його виростили, а я озброїв, і моя провина більша, ніж здається на перший погляд. Бо поганий швець тільки чоботи псує, а інженер може такого наквасити, що великий завод увесь квартал лихоманитиме… Та лийте ви прямо в чашку, — помітив, як Руслан Максимович приміряється до кришталевої мініатюри. — Жінка думає, як розпорядилася, так по її буде. Чи мені не можна?

— Та чому не можна? Лийте в чашку й нюхайте, — вперше за весь вечір усміхнувся Руслан Максимович. — А з чарки воно запах не той — мала поверхня випаровування. — «Добре, що прийшов до Олега Івановича. Наче й на душі полегшало», — подумав він.

— А ви знаєте, в нашому селі двоє молодят в одному зашморгу повісились.

— Та ви що? — жахнувся навіть звиклий до людських трагедій лікар.

— Батьки не дозволяли їм у десятому класі одружитися.

Чи правду сказав Олег Іванович, чи вигадав отаке страхіття, аби переконати старого Пильнюка, що з його дитиною ще не так погано, буває більше горе.