Пульсари

ОТРУТА МИЛОСЕРДЯ

Мусій підставив голову під холодну воду. Рипнули двері, й до ванної кімнати зазирнула сумна Галя.

— Вечеряти будеш? — спитала пошепки. — На сковорідці лисички.

Заговорила, отже, йде на примирення, подумав Мусій. Яка там вечеря! Це вже ночеря виходить: місяць давно спить, а до ранку далеко. Мусій кивнув дружині чи то на знак згоди, чи то подяки. На кухонному столику справді стояла сковорода з лисичками, лежав малосольний огірок, чорна хлібинка, обперезана паперовим пояском з намальованим на ньому півником і… і… Мусієві дух перехопило! Чвертка! Він уже бачив такі сувенірні, з п’ятьма кільцями на етикетці — певне, метикуватий художник підсунув директорові-винокуру ідею, от і відгукнувся завод на Олімпіаду. Та, очевидно, в того художника виразка шлунка, бо інакше чому б він таку ідею та на чвертку ліпив — вже хоча б на півлітрівку!..

Мусій схопив пляшечку й притис до щоки. Потім сколотнув — срібні пухирці повітря пірнули в горілку, затанцювали вихором і стали повільно танути, тільки поверхня рідини замерехтіла, утворивши невеличку вирву. Давно знайома картина, а дивитися приємно. Мусій понишпорив по шафочках, шукаючи чарчину, — не пити ж прямо з пляшки! Ще з весілля були в них красиві кришталеві фужери й крихкі, наче Ірина Олексіївна, чарочки. Були ж…

Почулося Галине зітхання із спальні, й Мусій, ставши на порозі, запитав дружину:

— Галю, а де фужери?

— Виміняла на них чорну кахлю.

Радощі вмить звіялися, а натомість з’явилася люта злоба. Мусій грюкнув кухонними дверима й заходився длубати виделкою гриби.

Незбагненні жінки! П’єш безпробудно — плачуть. Кинеш — теж очі не просихають. Здавалося, радій, що чоловік ось уже два місяці ані грамини в рот! А вона підсовує чвертку! Тут і так випити хочеться, аж під черепом свербить. Ти краще б, Галю, допомогла мені утриматись від спокуси, а ти… Зараз така обстановка, й міжнародна, і взагалі… Іран, Афганістан, Бжезинський! Вибори президента Америки. І Віталик і не живий, і не мертвий, і не наш, і не їхній. Ну, про це Галя не знає, як не знає і того, що він менше на роботі нині буває, аніж біля Віталика. Чи його вже й не Віталиком назвуть? А як же воно з паспортом буде? Оце прийти в міліцію: «Здрастуйте, поверніть паспорт. Мій син тоді помер, а тепер воскрес». — «Ану дихни!» Знала б Галя, який він п’яний від думок та клопоту, то не пропонувала б до лисичок оцього зілля. На ньому зараз честь усієї сім’ї тримається. Страждання душу випікають. А мусить терпіти. Там, у лабораторії, не кожен батько спромігся б… А він, можна сказати, монументом вистоює. Навіть у фільм знімали. Він, дурень, спершу не догадався, що то вони Віталика фотографували. Все якась червонобока з камерою крутилася. А хіба ж можна таке на плівку…

У вчених якийсь нездоровий інтерес до всього, що прості люди гріхом вважають, безсоромністю. Дисертації пишуть, аякже, служать людству. «Так що, Галю, вір не вір, має твій чоловік сили відсунути оцю звабу, яку ти біля грибків прилаштувала». Бо на ньому все благополуччя сім’ї тримається. А вона своїм бабським розумом може тільки шкоди наробити. Ото ходить на кладовище, квіти поливає — от і спасибі. Дома нехай порядкує, тещі не потурає. А оцю спокусу він подалі відсуне. Ніхто не вірить, що він може утриматись? Ну й чорт з ними! А він таки не вип’є. Залишить посеред столу. І завтра не питиме. На зло облисілим наркологам. Аби в Галі був розум, то не влаштовувала б оцього екзамену. Думає, легко йому утримуватись? Добре, що хоч не розкоркувала пляшку — від запаху збожеволіти можна. А якби із співчуття ще й собі налила, мовляв, для компанії, тоді йому — амба. А так утримається. Немає кому підбадьорити, немає кому й заборонити. Щедрі пропонувальники! Ніби він сам не купить, якщо захоче! Не потрібні йому їхні подачки. Сказав же їй, славній-хорошій, що він зараз монумент і не хоче падати з п’єдесталу. Сьогодні не хоче. За «потім» не ручається. Але сьогодні й силою не ввіллють.

Почало світати. Мишки-сіроманки зазирнули у вікно, стягуючи з нього діряве запинало. Мусій позіхнув, поклав голову на стіл. «Треба б лопату забрати й ліхтар», — подумав крізь сон.

Прокинувся від легкого й ніжного доторку Галиної руки — впізнав би його серед тисячі інших дотиків.

— У тебе щось болить? — співчутливо нахилилася над чоловіком.

«Вона думає, раз я не п’ю, значить, хворий. Ех, Галю, Галю… Та я б одним духом її ковтнув, але хто ж тоді сім’ю боронитиме від напастей?»

— Що ти, Галинко, — аж поперхнувся ніжним словом — давно вже так не називав дружину. — Не хочеться на спеку… Хай постоїть. Не приснядіє… — «На мирову пішла», — майнула зловтішна думка, хоч Мусій був зараз добрий, навіть елегійний. Але вражене його самолюбство вимагало хоч якоїсь компенсації, тому гнало його думки в русло зловтішних дорікань. От, мовляв, був син, був помічник матері. Чи перемонтувати що, чи там привезти — двічі говорити не доводилося. Тоді воно й без чоловіка можна було обійтися. А тепер… Бач, посивіла як, славна-хороша. Тепер і чоловік потрібен. Хоч паршивий — та свій. Знає ж бо Галя, що він для неї килимом під ноги ляже. Тільки аби й вона йому не суперечила, не доводила до критичного тиску. Бо чого, бувало, зривався і прочухана давав і їй, і тещі? їли поїдом, не шанували, от і… Вона чвертку підсовує. А може, він вина хоче або пива! Нащо свою волю нав’язувати?.. Сонце сьогодні й справді пектиме. А квіти розриті там. Прийде Галя поливати — зомліє.

— Ти не ходи сьогодні, — тихо й примирливо сказав дружині. — Я сам квіти поллю. Тільки лійку дай.

Правду кажуть, що злочинця тягне на місце злочину. От і в Мусія душа розривається. І треба піти, й страшно. Та все ж він бере лійку і, пересиливши себе, вирушає знайомою лісовою стежкою. А тут його страхи зовсім розвіюються, і здається йому, що це він іде на свою стару роботу, зазираючи під стовбури, де гніздяться грибні сімейства, наслухаючи знайомих зозуль і одудів, примічаючи новенькі квіточки. Давно вже Мусій топче іншу стежку, ніби і змирившись із зміною в житті. Але дивно, що вже давненько і не ночує в лісі — так і літо непомітно промине. Мда-а-а… Чи ти життям вертиш, чи воно тобою…

Як і сподівався Мусій, могилка була опоряджена — жодного сліду чи подряпини. От майстри зшивати й латати: чи то тіло людське, чи то груди земні — аніякісіньких шрамів. Але ж відсутність слідів і є найбільшим доказом — значить, бояться розголосу. Таке міркування ніби влаштовувало Мусія: він розкрив злочинців, і тепер кінець їхнім темним справам. Але, з іншого боку, в їхніх руках доля його сина, і якщо вони оживили тіло, то чи здатні повернути йому розум, пам’ять? Мозок — діло тонке й складне, наслухався вже від Іванової.

А може, все-таки гукнути Іолу та ще кількох хлопців і… А як же тоді Віталик? Ні, нехай уже порають до кінця, а от як надумають відключити шланги, набридне їм чи втомляться, отоді й…