Пульсари

ОПРОМІНЕНИЙ КОМАР

— Я в тебе не останній? — мружачись, немов кіт на осонні, запитав Тихін у жінки з прекрасним ім’ям Докія і з такими ж чудовими сережками.

Саме ці сережки з вигадливим візерунком та дрібненькими сльозинками-діамантами і привернули його увагу, коли вперше побачив Докію — не якісь там кліпси, а сережки: тепер вуха дівчатам проколюють лише в родинах зі сталими традиціями… Докія — жінка досвідчена й освічена, вона досконало володіє Тихоновою мовою, якої навчилася, за її словами, від бабки Іванни — шановної і старезної глави їхнього роду.

— Не хвилюйся, одружуватися не доведеться, так що ти в мене не останній. Але, мені здається, краще вжити слово «крайній». Як ти вважаєш? Бо «останній» якесь нехороше слово, це ніби нікчемний, нікудишній, коли йдеться про людину. Чи не так? — Добре володіє мовою Докія, відчуває відтінки, тому не викликає сумніву її перекладацька діяльність, цілком реальними видаються її запевнення, що тлумачить вона і художню прозу, й технічну поезію. — Навіщо мені чоловік без власного прибутку? А з тебе поки діждусь вовни жмут — так у вас кажуть? — то й посивію.

— Ще бувши в Союзі, я одержав лист, де ваші відомі професори високо оцінюють мої роботи, — ніби між іншим сказав Пильнюк.

— Не бачу захвату зараз. Невже наші корифеї такі мінливі у настроях?

— Ет, на відстані хвалити завжди легше, — байдуже намагається відмахнутися Тихін, хоч насправді Докія торкнулася найболючішого. — Великого Больцмана теж не зрозуміли чи не захотіли зрозуміти. Довелось, бідоласі, накласти на себе руки. Я не повторю його вчинку, хай не сподіваються ваші кити. Я довгожитель. В огні не горю і в воді не тону.

— А що то є кит? — мило схилила голову набік Докія, і її звабливі очі кольору морської бірюзи грайливо зблиснули, затьмарюючи навіть діаманти в сережках.

— Ну, такий звір морський, — сторопіло спробував пояснити Пильнюк.

— А ви вірите, що можна побудувати суспільство, принципово відмінне від нашого? — без усякого переходу, з тією ж милою грайливістю запитала жінка.

— Наші будують, і я допомагаю, — похвалився Тихін і відчув раптом тужний біль, згадавши колишній свій кабінет заступника декана і колишню лабораторію; та зло, образа на тих, хто із заздрощів, насильно розлучив його з жаданою славою, на яку він, безсумнівно, заслуговував, пересилили тугу, витіснили її, і всі куточки його душі заполонив спрут враженого самолюбства.

«Я ще покажу вам, примітиви і заздрісники, де сходить сонце».

— Не дивись на мене так проникливо — я правильно сказала? — засміялася Докія. — Твої підозри обгрунтовані. Я справді подруга, чи, як у вас кажуть, добра знайома одного із керівників інституту миру. Фірма, сподіваюсь, тобі відома…

— Ах ти ж, мамочко моя! — не виказав ніякісінької тривоги Тихін з приводу таких знайомств Докії. — Та я, щойно пірнувши у ваше голубе море, вже знав, що ви неодмінно захочете мене завербувати. Всі ласі на готовеньке. Але ж і я гав не ловив. Перезнайомився уже з трьома… ні, з чотирма красунями. Але ділову розмову чую від тебе першої. Ну-ну, цікаво.

Мило усміхаючись, бірюзовоока Докія надягла розлітайку, легку й прозору, немов сплетену з осіннього павутиння.

— Ти практична людина. Мої подруги, чи, як ти кажеш, красуні, так і писали у звітах. Хвалили тебе. Радили говорити прямо.

— Ах ти ж, господи, твоя воля! Уколола! Та я сам вибирав букет — ти п’ятої національності за ці два місяці. Повернуся додому, буде хоч що розповісти хлопцям про ваше вільне кохання…

— Продемонструєш їм заодно і наочні посібники, чи, як по-вашому це називається, ТЗН — технічні засоби навчання. Ось, — Докія кинула паку фотографій і, задоволена Пильнюковим замішанням, що його він не зміг приховати, почала коментувати: — Оце ти з нашою місцевою красунею. Чудесне було б фото, гімн любові, якби ти поважав правила, рекомендовані для таких випадків біблією. А так… Сам бачиш… А це вже азіатка. Чоловіки з Близького Сходу вмирали б од сміху, угледівши щастя своєї землячки, палітурки корану, якби на них покласти це фото, горіли б од сорому за чоловічу половину роду людського. Ну і так далі. Зверни увагу, що тільки оцей ТЗН — це ми з тобою — не підриває твій чоловічий авторитет. А все тому, що я тебе поважаю — такий знімок можна вивішувати в індійському храмі поруч з зображенням еротичних поз.

Ситуація була не з приємних, але Пильнюк намагався ще тасувати карти, хоч розумів, що був у програші.

— Коли ж це ти встигла проявити плівку?

— Уяви собі, що навіть не знаю, як спрацьовує фотоапарат, — щиросердо зізналась Докія. — То все його робота, — махнула вона рукою на когось, хто мав бути на верхньому поверсі.

— Ну і що? Скажу, що ви клацнули мою голову і зробили монтаж. — Хоч і не козирною, а все ж намагається відбитись Пильнюк.

— Скажеш. Хтось, може, й тобі повірить, а хтось і очам своїм. І піде сміх серед твоїх приятелів і колег. Тільки начальству буде не до сміху… Аморалка — я правильно зробила наголос? — фініта генію…

«Примітивна шантажистка, — починає злоститися Пильнюк. — Але цікаво, чого вона хоче».

— Ближче до діла, Докіє. І по порядку. Що пропонуєте ви, що мушу робити я?

— Викидаємо ці знімки на смітник і разом спалюємо фотоплівку, — по-діловому перераховує Докія. — А тебе оголошуємо великим фізиком, якого затирали — правда ж, смішне слово? — дома і який здобув лабораторію і визнання лише у нас. Будуть інтерв’ю, статті, гонорари і три співробітники.

— Десять, — удавано завзято торгується Пильнюк, хоч жартувати йому зараз зовсім не хотілося.

— Три.

— Вісім! З них дві друкарки. Вибираю сам.

— Три.

— Ну давай далі. Оголошуй усе меню. Поки ще не аго ден.

— Спершу мусиш підписати оце. — Докія вийняла з торбинки і подала Пильнюкові папери — заява в трьох примірниках.

— Я тут з дечим не згоден, — сказав Тихін, уважно прочитавши «декларацію».

— А саме?

— Тут сказано: «Чоловіки п’ють поголовно». І неграмотно, і явна брехня. Треба написати — дай олівець, треба написати: «Деякі чоловіки іноді зловживають спиртним». А отут замість слів «жінки до знемоги метушаться на кухні, на роботі, та ще й прислуговують п’яницям» давай напишемо так: «Славні жінки знаходять втіху в неперервному русі. Вони не лише допомагають сильній статі, а нерідко беруть у свої руки всі важелі».

— Ну-ну. Що ще не так? — хмарніла Докія.

— Оцій ось фразі: «Мені закривали усі шляхи до духовного зростання» теж ніхто не повірить. У вас же запитають, а як же він здобув там вищу освіту, захистив дисертацію і, нарешті, зробив відкриття? Тут, думаю, слід зробити таку поправку: «Останні три роки», а далі — за текстом. А ти що, Докіє, бригадирка тих синьйорин?

— Припустимо, то моя робота на півставки — так, здається, ви називаєте роботу за сумісництвом? А що? Дякуй богу, що в нас є такі бригади. Хоч бацили тебе не сточать — усе культурно, чисто і навіть артистично. Одні йдуть до театру, інші, хто багатший, — до нас. Мистецтво — ось хребет нашого хобі.

«Що артистично працюють, то це вже точно, — згадав Пильнюк Докіїних подружок. — Але всі вони заражені якимось прагматизмом, — почав дошукуватись вад. — Немає у них сердечності. І ласкаві, а якісь нещирі. Та й Докія добряче стерво», — сердито подумав він, зиркнувши на фотографії, що віялом розсипалися по ліжку.

— Але ж і твоє тіло на тих шедеврах. Моя ганьба поруч з твоєю. — «Із жінкою, може б, і не годилося говорити таким тоном, — подумав Пильнюк, — так сама ж наражається».

— То моя реклама й гонорар, — без усякого сорому, як про річ звичайну, сказала Докія. — Якщо з тобою не дійду згоди, знімки надрукують у журналі. Туристи їх випадково прихоплять з собою, і хоч один примірник, а потрапить до твого інституту. «Дотанцювався наш Тихін», — скажуть твої колеги. А батько від ганьби покінчить життя самогубством, заповівши все майно онукові. Чи не так?

— А про нього звідки знаєш? — скинувся Пильнюк. Хоча що тут запитувати… — Значить, все-таки вважаєте мене перспективним спеціалістом, якщо так досконально вивчили біографію… То вже розщедрюйтесь на десять співробітників плюс дві друкарки. Тебе можу взяти секретаркою. — Він грав зараз всесильного інженера Гаріна, який, було, вирішив, що його гіперболоїд — то ключ до панування над смертними. Та на відміну від самовпевненого інженера Пильнюк іще сумнівався щодо вартості «ключа», і тому, внутрішньо готовий до зради, уголос він би ніколи не визнав, що обрав такий спосіб помсти своїм недругам і заздрісникам. Він грає, жартує, він стоїть на порозі, готовий щомиті або зайти, або вийти. Але він зовсім не хоче, щоб його тягли, підштовхували — ініціатива повинна бути в його руках.

Докія в цю мить теж подумала про ініціативу, відчувши, що втрачає її, відколи згадала про онука. А клієнт, бач, одразу й скористався тактичною помилкою. Що ж, доведеться виконувати повний варіант…

Вона підійшла до бара, вмонтованого в стіну, взяла пляшку тонізуючого напою, неквапливо відкоркувала її, налила пінястої рідини у келишок, а в пляшку непомітно кинула маленьку голубу горошинку. Вмостившись у кріслі, що ледь вміщалося між баром і ліжком, Докія ліниво пригублювала свій келишок, зрідка поглядаючи крізь нього на веселе сонце, що пробивалося в невеличкий, але охайний номер.

— Ну й система ж у вас, ну й звичаї, — не стерпів Пильнюк, ковтаючи слину. — Кожен тільки про себе дбає. Могла б і мені подати… Я потім тобі кілька днів відгулу дам.

— А я не годжуся тобі в секретарки. Сам переконався, що я жінка єн тодо ель вігор де ля віда, тобто, як у вас кажуть, нівроку. А з тобою тільки морока… Так що не подаватиму я тобі пепсі-колу. І взагалі, нам пора прощатися — віл рисаку не пара.

Докія почала одягатися.

«Ну й не треба», — ображений Тихін піднявся з ліжка, зробив кілька вправ, щоб заспокоїтись, хильнув із пляшки прохолодного напою, — все-таки розмова була не з приємних.

— А чому це ти мене бракуєш?

— Половинчатий. Як клоун — одна ногавиця червона, а друга біла. Хочеш побільше урвати — це прекрасно, значить, маєш смак до бізнесу. Але ти не хочеш платити… Після твоєї правки заява про політичний притулок втрачає гостроту. Або ти нас вважаєш дурнями, або, даруй, сам… І тут, бачиш, у тебе «або — або». Нам же потрібні чіткість і точність. Задарма тільки сніг падає.

«Яке вона має право говорити зі мною таким тоном? Забула, хто я? Повчає, бач, насміхається. Отаке ніщо…»

Тихін відчув непереборне бажання покласти цього ідеологічного противника на лопатки й довести свою цілісність. Він би негайно так і вчинив, якби пачка фотографій не нагадувала, що десь за стіною сидить колега цієї душоловки і клацає апаратом.

Докія ніби прочитала Тихонові думки — підсунула крісло до стіни, вилізла на нього, дотяглася рукою до плафона, відкрутила, вийняла звідти фотоапарат. З шухляди, що була навіть не замкнута, видобула рулончик плівки.

— Візьми негативи. Хай пропаде пропадом заробіток — не хочу, щоб моє тіло бачили поруч з твоїм, ще в симпатії до совітських звинуватять, а я ж не вічно буду молодою, треба й про майбутнє дбати… Та й дівчат варто пожаліти. Їдь додому, половинко, ні риба ні м’ясо, ні чортові свічка ні богові кочерга.

«Все-таки переплутала слова останньої приказки, — зловтішно посміхнувся Тихін, — Не дуже вона й мовою володіє, а ще повчає».

Відчувши, що якось та виплутався з халепи, Тихін посміливішав, з полегшенням зітхнув. Але усвідомлення того, що він не потрібен цій жінці, принизливе почуття «забракованості» ятрило душу, перероджувалось у потребу помсти, в бажання самоутвердитися.

— Ні в городі Митрофан ні в селі Селіфан, — тим часом грайливо демонструвала знання мови Докія. — Ні пан ні пропав. Ні пішки ні верхи… Попрощаємось, Тихулечко. Ах, до чого ж специфічне ім’я! В тебе ще не пропало бажання гуляти?

Тихін не знав, що й відповісти, бо, на власне здивування, всупереч логіці подій і здоровому глузду, бажання в нього не пропало, а заполонило його, як ніколи в житті. Може, тому, що прощався назавжди з Докією? Може, насмішки так вразили його самолюбство?

— То що, так і розійдемось… ворогами? — Очі Тихона заблищали, зіниці розширились, гігантський приплив сил штовхав його до звабниці.

Але Докія взяла свою сумочку, граціозно ухилилася від обіймів і, зблиснувши на прощання сережками, вийшла з номера.

Тихін склав фотографії у свій лакований портфельчик, зашнурував черевики. «Чорті-що! Сервіс називається! Навіть сніданок не принесли. Напхали буфет пепсі-колою і заспокоїлись». Рішуче натиснув кнопку.

Покоївка не забарилася. І була це така пікантна, пишна блондинка, яку можна побачити хіба що уві сні, — Тихін так і вкляк посеред кімнати, не чуючи навіть, що вона белькоче.

— Що синьйор хоче? — співуче, мов срібний потічок, лилися з її вуст слова.

— А чорт з вами і з вашою філософією! — ніби не своїм голосом, але рідною мовою сказав Тихін і пішов на приступ блондинки. — Ти хіба не бачиш, що бригадирша Докія розтривожила душу і зникла не попрощавшись? А хто мене тепер утішить?

Жінка щось засокотіла ніжною скоромовкою, показала пальчиком на щоку його, дістала хусточку і ніжно почала витирати якусь там плямочку, ледь чутно торкаючись Тихона грудьми.

Загата рухнула. Спершу покоївка соромливо відверталася, посміхалася, потім почала випручуватися, а за хвилину вже несамовито лаялась, розмахувала кулачками, дряпала й себе, і Тихона.

В номер вдерлися люди, ніби вони стояли за дверима, скрутили Тихонові руки. Затим з’явилося двоє чоловіків у світло-сірих костюмах і вигнали всіх сторонніх з кімнати.

Покоївка хрестилася, плакала і щось белькотіла так швидко, що Тихін не міг і розібрати, хоч добре студіював мову перед поїздкою.

— Вона каже, — почав перекладати один із синьйорів, — що в неї дорослі діти, що вона католичка, і ваш учинок може зруйнувати її сім’ю. Окрім того, вона є членом комітету по бойкоту Олімпіади і з такою подряпиною не зможе піти на засідання.

Почали складати протокол, фотографувати, запрошувати свідків.

Поступово Тихін приходив до пам’яті. Він відчув, як яснішає голова, і на зміну збудженості, бажанню трощити, душити, на зміну відчайдушній хоробрості, що невідомо звідки накотила на нього, зараз його затоплює хвиля страху та безпорадності. Ось уже висипали на стіл вміст Тихонового партфельчика, почали розглядати фотографії, нумерувати їх, складати протокол.

— Що ви тут пишете? — кидався Тихін. — Що ви пишете? Я ж не в костьол прийшов і не в бібліотеку. Відпочинок називається… Директора мені, чи як він тут… Донну начальницю гукніть. Я купив вхідний квиток, заплатив за номер на два дні наперед — значить, я його господар. Хазяйку покличте — так ви всю її клієнтуру розженете.

Активний Пильнюків захист лише на якусь хвилину викликав замішання в рядах стражів порядку. Порадившись між тобою, вони вислали проти Vнього синьйора в сірому костюмі.

— Ви фліртували із заміжньою жінкою, яка працює покоївкою і не зобов’язана когось веселити. Це все одно, що без дозволу господаря сісти за кермо автомобіля. Такий вчинок карається.

— Я ж не знав. Чого вона до мене липла? Чоловіки погомоніли з покоївкою, яка вже перестала плакати й показувала білу хусточку.

— Вона каже, що хотіла вам витерти губну помаду на щоці, щоб ви не вийшли в непристойному вигляді на вулицю. А незнання законів не звільняє від покарання.

І в цю мить, чорну та безпросвітну, раптом різко розчинилися двері й до кімнати влетіла Докія — такою благодаттю буває несподіваний дощ на спраглу землю. Докія кричала, розмахуючи своєю торбинкою і кулачками, виблискуючи сережками. Після тривалої баталії чиновники забрали папери, полишивши фотографії, і, прощаючись, один із них роз’яснив збаранілому Тихону:

— Синьйорина Докія каже, що ви її наречений, і вона хоче взяти на себе відповідальність за ваш учинок. Ви іноземець, ми йдемо на поступку і не заарештовуємо вас. Суд розгляне вашу справу і, можливо, обмежиться штрафом.

Залишившись у номері самі, Тихін і Докія якусь мить мовчали.

— Не знала, ке знала, Тихоне Руслановичу, що ви сексоман, — сухо, перейшовши на «ви», мовила «наречена». — Але тепер ви мені тим більше не потрібні. Така ганьба… — Знову помовчали. Докія скрушно зітхнула і, ніби виправдовуючись, пояснила: — Рятувала вас від скандалу не лише через свою дурну жіночу добрість, а тому, що бабуня коломийок мене навчила — честь вашого співучого краю мені теж дорога. На жаль, грошей для вашого штрафу не маю, але провести до тітки, щоб дорогою не встряли у якусь нову халепу, можу. Коли щось треба — дзвоніть. І нехай у цих краях я буду у вас останньою жінкою.

Тихін мов проковтнув язика. У такому зашморгу він дце ніколи не бував. Навальна млявість та байдужість до всього світу полонили його душу й тіло — все одно йому зараз, де він, у чиїх обіймах, хто дає йому манну кашку з чайної ложечки чи з коров’ячої автопоїлки…

Докія глянула на годинник. З моменту, коли Тихін випив пепсі-колу з горошинкою, минула година. Поведінка була типовою: сильне збудження, потім страх, а тепер байдужість. Хвилин через десять клієнта здолає сон, тому, щоб ефектно завершити сеанс, слід поспішати.

Докія підсунула Пильнюкові заяву з проханням про політичний притулок. Усі Тихонові виправлення олівцем безслідно зникли.

— Що це? — ледь розтуливши задерев’янілі губи, запитав Пильнюк.

— Прохання зважити на незловмисність вчинку і відпустити з миром додому. Прочитайте…

— Я вірю тобі, Док…ка, ти порядна жінка, тільки не зав… важай спати.

Тихін ледь спромігся розписатися на трьох примірниках і поринув у глибокий сон. Зайшов синьйор у сірому костюмі, забрав папери, поцілував Докію і мовчки зник.

Докія, немов сестра-жалібниця, вклала Тихона на ліжко, погладила по голові і ніжно заспівала колискову, якої навчила її бабуня:

Насилу вивільнив Тихін свою затерплу голову з лещат і, розгніваний та обурений, почав їх обмацувати. Аж вони — м’якенькі. Роздивився — то просто голова трапила під подушку, от і задихався, немов у пеклі. Глянув на годинник: календарний циферблат застряв на межі діб. А якби механізм був швейцарський, то слово «ремонт» можна було б і забути. Притулив до вуха, крутнув пружину. Хе! Завод давно скінчився. Так що рідну промисловість даремно гудив. «Скільки ж це я спав і де я? Снилась якась гидота. Ніби мухою був чи осою, по мармеладу бігав, одна половинка якого рожева, а друга — біла. Біжу, спотикаюсь на рівній вісьовій лінії, якраз між кольорами. Їсти хочеться, а зупинитись не можу, так розігнався. Приверзеться ж… а все через оцю подушку».

Тихін звалив її ліктем на підлогу, вона глухо шмякнула, і звук той потонув у портьєрах, фіранках, килимках.

«Де я? От Докія! Напоїла фірменим нектаром так, що не тільки лещата, а й гідравлічний прес привидиться. А куди ж сама завіялась? І де годинник звірити?»

Тихін запитально подивився на ряди кнопок біля ліжка — написи не фокусувалися. Почав натискати усі підряд. «Хоча б лишайна кішка десь занявчала. От так сервіс! Розкажи кому вдома — не повірять! Ноги моєї тут більше не буде! Є куди ліри понести».

Почав шукати свій одяг: зазирнув у шафу, до ванни, понипав очима по стільцях — чортма… «Напевне, чистять, прасують», — заспокоїв себе. Засмоктало під ложечкою, і Тихін спробував пригадати, коли це він востаннє обідав. Хоча б чашечку кави зараз, Не відмовився б і від спагетті. Тихін знову натиснув усі кнопки. Цього разу не безрезультатно: зайшов чоловік у сірому костюмі. Ніби знайоме обличчя… Але чому з портфелем? І що за манери? Замість привітання — кивок, мов старцеві копійка. Голод додавав Тихонові роздратування.

— А чого це ви, пане-синьйоре, змушуєте мене в країні скрипок грати на баяні? — кивнув на сигналізацію. — Котра година?

— Ви заплатили за дві доби, синьйоре. Вони вже минули. А спите ви… — чоловік подивився на годинник, — спите тридцять чотири години.

«Отак у хоркати! Оце так жінка! — захоплено згадав Докію. — Гібрид грому й блискавки. Хоча… цілком Імовірно, що напоїла якимось фірменим».

— А де моя розрадниця? — безцеремонно спитав Тихін.

— Вона… вона туристів по руїнах замків водить.

— Переконуючи їх, що ваші прадіди були гостинними та добропорядними? — не втримався від іронії.

— Я обслужу вас, — запропонував чоловік.

— За кого ви мене маєте? — обурився Тихін. «От безсовісна Докія — кинути голодного віч-на-віч з місцевими динозаврами. І де я уже бачив оцей сірий костюм, оці вусики?..»

— Після інциденту, що стався позавчора, синьйорити бояться до вас заходити, — спокійно пояснив «сірий костюм».

— А що ж таке сталося? І принесіть нарешті мені одежу!

— Поки не сплатите борг, одежу вам не повернуть.

— Та ви що? Ні, тут таки не знаєш, чим тебе здивують. Мій піджак у трьох місцях світиться, шановний, — повісьте на дерево — і горобець не сяде. Отака країна і такі копійчані замашки! Чи, може, я напив-наїв, що і в рахунок не влазить?

— Не в цьому суть, синьйоре. — Чоловік вийняв з портфеля папери, подав Тихонові. — Згідно з цим актом ви мусите… Та самі читайте.

Тихін глянув мигцем — по діагоналі. Та здивування змусило його повернутися до перших рядків і прочитати все уважно. Дійшовши кінця, зареготав, аж засапався.

— Це що, у вашій богадільні й доторкнутись ні до кого не можна? Ви хоч уявляєте, що мантачите? Все одно, що в костьолі карати віруючого, який хреститься і мадонні свічку ставить. У вас яка освіта?

— ??

— Ну, скільки класів кінчали, теорему Піфагора вчили?

Молодик мовчав, тільки м’язи перекочувалися під сірою тканиною.

— Соромно й сказати? Ну, не говори, голубчику. Сам бачу, що з Архімедом ти не знайомий. Скрізь біда з виконавськими кадрами… Дефіцит професіоналів — самі забортники…

Чоловік акуратно склав папери, мовчки показав на третю кнопку, — мовляв, дзвони, як знадобимось, коли живіт до хребта прилипне, — зачинив за собою двері.

«Ну що ж, будемо визрівати. Якби оце ще підкормка… Коли я заарештований, то мусять годувати, і за номер платити не треба».

Тихін увімкнув телевізор і вмостився в кріслі. Гола спина прилипала до оббивки, невідомо ким обшмуляної, бо, напевне ж, перебувало у цьому сідалі… Гидко… «Арештант» розстелив на кріслі ковдру, зверху поклав простирадло. Сів, обгорнувшись, ніби щойно вийшов з купелі.

Демонстрували нові сигарети й модні декольте, автомобільні шини й м’ясисті губи, що апетитно плямкали, підхоплюючи султанчики з тіста.

Тихін відчув, як увесь він наповнився пекучим шлунковим соком, що вже й слину ковтнути нікуди. Аж в очах потемніло. Зайшов до ванни, сьорбнув з крана води. Та нараз пригадав, що водогін цей існує ще з середніх віків, і в його лабіринтах, напевно, теж водяться султанчики, тільки живі. Набрав у склянку води, придивився. Так і є! Ледь видимі біленькі ниточки, шмигають, метушаться. Тьху ти, навіть їсти перехотілося.

Із подій минулих днів не пам’ятав нічого «такого», про що в акті розписано. Докію, ніде правди діти, уявляв чітко і в різних ракурсах. А щодо покоївки?.. Примітивна фальшивка, вирішує Тихін. Хочуть спеціаліста собі переманити, певне, спокою не дає його відкриття. Ну, та їм видніше… Але чи варто з ними зв’язуватися? Недарма ж у їхній країні високий рівень «відпливу умів». А такого фахівця, як він, всюди радо приймуть. Макаронники ж замість того, щоб культурно запросити на диспут, заплатити за лекції, грубо шантажують. Думають, що злякають, що так їм дешевше обійдеться. Та після боротьби із Швидким Тихону вже нічого не страшно!

— О, мама міа, хоч локшину мені принесуть?! — простогнав, одвертаючись від екрана, де за сервірованим столом пригублювали келихи з голубого скла, — диктор шанобливо коментував сніданок якоїсь доброчинної сім’ї. — Суспільство споживання! — вилаявся Тихін і вимкнув телевізор. Але, на диво, страви і губи не зникли з екрана. «Зіпсувався вимикач, — подумав злостиво. — Теж мені якість! До японської їм, як солярці до «Пшеничної». Пошукав штепсель — немає, спробував витягти телевізор із ніші — не вийшло. Ліг, поклавши подушку-лещата на вухо, — може, вдасться задрімати.

Але це вже просто хамство! І в такий спосіб вони хочуть завербувати його у свою віру? А в тітки саме сезон вареників — із сиром, печінкою, ягодами…

— Ей, там! — сердито гукнув Тихін, скинув із голови звукопоглинач і визирнув у коридор.

Порожньо, хоч плакати клей, лише черевики виблискують під дверима кожного номера. «Почищені. Сервіс! А копни глибше — показуха одна! З дурних туристів гроші викачують, демонструючи їм руїни та бите каміння… Костюм би можна і в сусіда позичити, але ж документи…» Натиснув третю кнопку. Цього разу чекати не довелося.

— Що синьйор бажає? — Той самий молодик у сірому костюмі сів на той самий стілець — ніби й не виходив з кімнати, тільки зараз він щось спішно дожовував.

— Спагетті.

— Це не моя парафія. Моя справа — конфлікти.

— А чому б вам зі мною відверто не поговорити? — запропонував Тихін. — Я розумію, що завербувати спеціаліста мого рівня для вас престижне діло. Але навіщо фальсифікувати?

— Це не підробка, — кивнув чоловік на портфель, де лежав уже знайомий Тихонові акт. — Можете порівняти з відеозаписом — ніяких перекручень. Фіксувати на плівку щасливі години перебування іноземця у нашому закладі — непорушне правило, нехай той гість сенатор, нехай матрос.

Чоловік заграв на сенсорних кнопках телевізора. По екрану пропливла чарівна блондинка. Ось вона хусточкою витирає щоку увічненому на плівці Тихону. А він… Соромно й дивитись, хоч очі заплющуй. Але ж чому він нічого не пам’ятає?

— Повторіть, будь ласка, — попросив Тихін. «Так, це я. І цей самий номер готелю. І мені щоку витирають». — Стоп. Зупиніть. Давайте окремі кадри. — Він роздивлявся уважно, як дивляться у дитинстві мультфільми. — Стоп. Це не я. Це монтаж. Фальшивка. Вінегрет.

Тихін чіплявся за соломинку, бо переконався, що тут хочуть піймати в сильце душу — тіло давно могли б кастетом підкорити. Їм, видно, потрібен спеціаліст чесний, праведний, чистий. А примітивним шантажем скористалися, щоб залякати новобранця, щоб на його портреті зробити невеличку плямочку, яка згодом вилиняє від південного сонця, забудеться.

Методика виправдана, якщо йдеться про людину пересічних здібностей. Але Тихін вважав себе правофланговим у науці, тому так безмежно обурювався. Водночас був певен, що вистрибувати з вікон на знак протесту, трощити стільці — не інтелектуальний стиль боротьби.

— Хоч ваша блондинка для мене як нові ворота для…є…як це по-вашому? Одне слово, на перших кадрах моя персона. Але чому ж я не пам’ятаю наступних подій? Значить, дали мені якогось трунку, вплинули хімією. І це на землі великого Леонардо! Я обурений, мені соромно за вашу країну! Я вже мав нагоду повідомити синьйору, що оплатив свій візит наперед, що я не одружений, тому пасую м’яч, куди хочу. Не в храм Ісуса йшов.

— Ви образили покоївку, синьйор, і в нас є свідки…

— А я нічого не пам’ятаю, значить, і гріха на мені немає. Ви перед богом і законом винні, що труїте чесних людей. Хвалена демократія! Та сюди журналістів треба, нехай розкажуть, як ви клієнтів шануєте!

— Покоївка — заміжня жінка, і не повинна…

— Розкажеш дурнішому! А я знаю, що обслуговуючий персонал тут — не чоловіки, такі, як ти, пробач. А дівчата… Так що давайте сюди папу римського, мій костюм з документами і локшину на молоці.

— Може, й так. Може, й так. — Чоловік розстебнув піджак, що дало підставу Тихонові сповнитися гордістю за свій інтелект.

У жар кинуло лакея! Тут, друже, кастетом не докажеш. Перевербування душі розумного чоловіка — тонка робота, вимагає відповідної підготовки і, звичайно, відповідного розуму. Аякже! Слон проти слона, моська проти моськи».

— Але ж тут ось ваші підписи… — «сірий костюм» показав папери. — Я тут ні при чому. Я людина сімейна.

— Не лукав, шановний! — Тихін помітив знайомі сторінки, які вони редагували разом із Докією. — Якщо ти одружишся, то ноги твоєї тут не буде: і пастор протестувативїе, і жінка не дозволить.

— Діти у мене, синьйоре. А гроші не пахнуть. Ви все-таки прочитайте. Ось. Уголос читайте.

— Знайшов дурня! Я читатиму, а ти на магнітофон запишеш, а потім в ефір пустиш? — «А де ж мої виправлення? — придивлявся Тихін. — Жодного… Все витерто, підчищено…» — Не вийде. Хіба що контракт тисяч так… на сто. Не в лірах, а в доларах. Але не з тобоїо такі розмови вести. І не в цьому вертепі — так і скажеш своєму начальству.

— Але ж підписи…

— Не визнаю. То не мої каракулі — я так ніколи не візую. І експертиза не допоможе. Адже вам потрібне моє особисте підтвердження, а я до нього морально не підготовлений — ви гуртом іще не підготували. Кастетом переконувати безглуздо, бо, якщо й візьмеш гору, я вже на вас не творитиму з натхненням, гідним Боккаччо. Чи ти й «Декамерона» не читав? Може, ти не п’єш, не куриш?.. От нудотний. А… А… Апчхии!! — Тихін втерся краєм простирадла. — Понівечені душі вам не потрібні, для таких, я думаю, у вас уже й бочок бракує. Ти Діогена знаєш? Та де тобі, нещасному…

«Сірий костюм» незворушно слухав Тихонів монолог, і важко було збагнути, чи все він розуміє.

— Одно слово, так, — підсумував Тихін. — Давай кінчати. Неси, друже, костюм і щіточку. Та не сумуй. Скажеш, що нездоланний інтелект трапився, і тобі простять. Зі мною хіба що генерал зміг би знайти спільну мову. Ти уявляєш, що таке доцент? Це щось на рівні полковника. Але ж я ще й фізик, отже, знаю закони світобудови і можу пристосувати їх до людського суспільства. Я так довго пояснюю, щоб ти збагнув, що я — генерал. Формально — доцент. Фактично — генерал. А ти, друже, у якому чині?

— Лейтенант.

— Ну, ясно — маршал у вертепі не приймає. Моська проти слона. Неси локшину. На двох неси. І костюм прихопи. Пора мені — тітка вже там, певне, нервує. А ти надалі мудріший будь: як надумаєш складати отакого акта, — Тихін кивнув на портфель, — то влаштовуй маскарад на приватній квартирі. Тоді клієнт буде посоромлений і відчує провину. Щіточку не забудь прихопити. Пора вже мені за науку братись.

Погуляв — і досить. До професора Феліче ще зайти треба.

На превелике здивування, чоловік слухняно принів одяг. Про їжу Тихін уже й не заїкнувся. «Знай наших! — тріумфував він, ідучи тінистою стороною гамірливої вулиці. — Із справжнім розумом ніде не пропадеш. Земляки можуть пишатися мною: не продав. А міг би… Якби дорожче давали… Охо-ху-хе-хе! Оце так демократія! Тут гав не лови. Язик відкинь на правий бік, хвіст на лівий і тюпай собі таким песиком з гострими вушками, бо інакше волосся підстрижуть під цигейку і відправлять у табір для емігрантів. Які зміни!.. Які зміни відтоді, як я тут стажувався!.. Може, й професора Феліче уже немає? Але ж рецензії він організовував… Пора вже, пора вклонитися дідові. Ось відісплюся, надягну костюм кольору какао з молоком… Жлоби нещасні, навіть чаю на прощання не дали».

Розкішні місцеві троянди під вікнами тітчиного дому змагалися з привозними чорнобривцями в своїх щедротах на барви й аромат і не помічали, певно, як і їхня господиня, що милий гість зник десь аж на три доби. Може, його вкрали мафіозі чи вбили терористи? Може, в яку аварію втрапив? Сказано, чужий… Лише нагодувавши сито і щедро («Хоч цю національну рису зберегла на чужині», — не пропустив нагоди поєхидничати з родички), тітка заговорила про погоду:

— От задуха! А на Україні, передавало радіо, картопля вимокла… Не розумію, як можна всі гроші за два місяці розпустити… Я фінансую тобі лише квиток додому, так що можеш хоч зараз їхати до батька, а хоч кантуватися ще три місяці на сухарях. Давно не пам’ятаю такої жароти…

«От тобі й збережена національна щедрість!» — сам собі засміявся Тихін.

— А чому дивуватись, тітонько, — ви ж на тій же широті, що й Феодосія. Добре, що солоні води омивають ваш чобіт, а то в отаку спеку мило б на вас виступало, як на конях, що тягнуть воза на Сапун-гору.

— На добраніч, дитино.

— Чао, тітонько.

«Стареча скнарість. Навіть не віриться, що в них із батьком однакові гени, — скупа, як бедуїн на воду. Для чого було запрошувати? Ех, люди! Шанують лише мертвих геніїв. А чи не краще оті кошти, що на бронзу йдуть, живим віддавати? Великому Кобзареві, чиї мільйонні пам’ятники тепер по всьому світу височіють, за життя\черевики ні за що було купити. Фізик із поморів у дірявому камзолі ходив. А степовий філософ так босоногим і на п’єдестал зійшов. Тепер ось мене тітка сухарями лякає. Та заради науки, тітонько, я можу й піст витримати, й від еліксиру відмовитись…»

В Європі настала пора малосольних огірків: пішли на канікули парламентарії, ділові люди, вчені, студенти. Тихін мало не запізнився на останнє наукове засідання в університеті, що було водночас ніби першим відпускним пікніком. Мали зібратися знайомі люди, ті, з ким Тихону довелось працювати ще в час попереднього закордонного вояжу. Обстановка буденна. Бо це не вілла, не яхта, не кабінет у ресторані і навіть не кафе чи тінь дуба. Позсовували столи в лабораторії, повимикали установки. Може, воно й краще, тепліше, нагадує батьківщину, чиїсь іменини в п’ятницю (з тонюніми шматочками голландського сиру, по яких бігає єдина реліктова муха, що чудом вижила серед хімікатів, із зеленими пляшками на столах та білими на паркеті, приглушеною розмовою і ключем ізсередини, бо є наказ ректора, що забороняє проводити в інституті «урочисті зібрання з кавою»).

Щойно Тихін зайшов до лабораторії, зазвучала увертюра до опери «Тарас Бульба» — це щоб зробити приємне гостеві, показати, що тут шанують класику його краю. На голодний шлунок (зібрання почалося саме перед обідом) мовчки висушили по келиху, а закушувала й тут реліктова муха.

Потім, збентежений чимось, певне, урочистістю миті, професор Феліче вручив Тихонові журнал — не журнал, книжку — не книжку — щось у м’якій обкладинці, де надруковане… повідомлення про Тихонове відкриття та авторський виклад його суті, кілька інших його ж статей.

— Перепрошую, у мене лише один примірник, — знічено мовив дон Феліче, вручаючи сувенір.

Оце оперативність! Два місяці тому, щойно приїхавши, Тихін передав колегам рукопис, сподіваючись, що до кінця гостювання вони розшолопають його формули, запросять на диспут, на вияснення сумнівних моментів… А вони одразу й друконули! «Видно, в яблучко проблеми вцілив, видно, так копнув і вшир, і вглиб… Бачив би Швидкий! Ну, та ще матиме лагоду!» На ці думки в Тихона була мить, секунда, як в утопленика перед непритомністю, тому свої розмірковування й мрії переніс на завтра, а зараз, притуливши книжку до грудей, чемно подякував, потім стримано перегорнув кілька сторінок.

«От жлоби! Могли б і кращий кегль підібрати. А то цей друк змахує на ротапринт, навіть на ксерокопію… Ну, та дарованому коню… Тут лише перекладачеві довелося щонайменше тиждень капарити, навіть і такому кваліфікованому, як Докія. Ось тобі й «половинка», ось тобі й «ні в ніс ні в рило»!» Тихін потис правицю Феліче. А потім ще чиїсь руки тяглися до нього — ну чисто як в Індонезії, коли знаменитий гість прибуває: так кожен і хоче бодай ниточку з його одягу на пам’ять…

Потім знову не закушували, хоч лабораторію вже сповнили скоромовки, яких гість не міг второпати. Тихін келишка лише пригубив — боявся сп’яніти, бо чекав, що посиплються запитання, що доведеться виступати, крейдою майбутнє викреслювати. Лише коли співробітники взялися до бутебродів (і сюди кляті призвідники, генератори виразки шлунка проникли!), він наважився запитати професора:

— То що, моя концепція сприймається без сумнівів?

Феліче зморщився і, озирнувшись, стишеним голосом пояснив:

— Зважте, що не всі ще розібралися, та й сьогодні тут обслуговуючого персоналу втричі більше, ніж треба. А теоретик лише один — он… Альберто. У Штатах стажувався…

Тихін роздивився — справді, не так уже й багато його знайомих: он двоє, троє та ще Феліче. А решту він уперше бачить. І чому це вони всі в сірих штанях? Дуже знайома тканина.

Вихопивши свого бутеброда з червоними ікринками, що загрузли в маслі, Тихін махнув рукою на теорію і кинувся наздоганяти спринтерів. «Скрізь одне й те ж. Лицарі науки, брати по релігії, а живіт домінує над головою. То вже б на яхті наукові збори проводили, хоча б скелями помилувався… Діждешся від цих жмотів яхти! Аякже! Он паперу підходящого не знайшли для роботи, яка дозволить колись створити екстратехнології, дасть суперблага. Хоча чому це «колись»? Та якби трапилась вона діловому американцеві зараз…»

Тихін дужче притис книжку до грудей, а вільною рукою підняв чарку. За бутерброд, що лежав на серветці, він тепер гіе боявся, бо вже надкусив його.

Захмелівши, добрий дон Феліче почав цілуватися з Тихоном.

— Ти не вір. Ус-се це маскхалат… — шепнув він.

Але що той мав на увазі, Тихін так і не дочув, бо навалився з обіймами і Альберто, відтіснивши ослаблого Феліче.

Другого дня Тихонові прямо додому принесли ліри — солідний стосик, зарплат з десять, не менше.

— Гонорар за книжку, — сухо повідомив посильний в уніформі, і показав, де розписатися.

От тобі й яхта! Даремно вважав їх жмотами! Просто ощадливі люди. Могли, безумовно, пустити на вітер ці ліри, організувавши пишний прийом на віллі. Аж ні! Заплатили сповна. Хочеш — у банк клади, хочеш — тітці на зберігання дай. Можна Петровій Зойці ланцюжок купити, обплутати ним і взяти реванш. Шкода, що книжка в одному примірнику. Швидкому треба б подарувати, щоб у публічну бібліотеку не швендяв по неї. Цікаво, який тираж? У столичні сховища надійде, а ось в обласні… І що за мода — не вказувати ціну й тираж? А може, й правильно. Як почнуть за нею ганятися, можна скільки завгодно доларів, лір чи франків просити. Справжня комерція, як і наука, теж не для простих людей.

— У наших колах, синьйор Феліче, вельми здивовані вашою нерішучістю. — Альберто взяв із ящика хромований тесак, зважив його на долоні, немов ляща, і блискавично кинув у блідо-рожеву Венеру — копію знаменитої мармурової з відбитою рукою.

Ніж устряв точно в центр живота. Професор Феліче злякано примружився і затрусив головою. Ходою морського піхотинця Альберто підійшов до копії, висмикнув ножа, потер рану — вона одразу ж затяглася, не залишилось і сліду. Прекрасне тіло вабило своєю природністю, немов і справді було зігріте кров’ю. Коли вганяв ножа, коли витягав, Венера жодним звуком не відзивалася, тільки голова на філігранній шиї кивала на знак повного схвалення. Чудова імітація тіла і хороший тренажер. Заспокоює нерви. Інші теоретики міцний чай п’ють, сигарети смокчуть чи в шахи грають, коли інтеграл йе береться, Альберто ж кидав ножі. Він здібний теоретик. Із Штатів привіз кілька програм для обчислювальних машин і поступово, але настійно вибиває з рук свого вчителя керівництво кафедрою.

— Ми матимемо вигідні контракти, — Альберто метнув ножі обома руками. Влучно. Обидва вцілили в симетричні точки на грудях, обидва застряли по колодочки.

— Традиції університету ламати… Незручно. Це вогнище передової думки… Ще з тринадцятого століття. Це зараз у нас солдафонські манери проростають. Незвично якось… І що скажуть про мене?

— Професоре, ну ніхто ж не збирається залишати тут вашого Тихона. Нам своїх розумників дівати нікуди. Був би він журналістом, актором чи бодай філософом… Підучили б — і в роботу. Бо знає їхні звичаї, погляди — хороший був би спеціаліст. А з цим що робити? Та й гонору в нього, як у мустанга. Його і в земляцтво не приймуть — там свої стовпи є. Навіть якби ми перекували його на політика, толку з нього мало. Титаном, якому зв’язували в Союзі руки, його не назвеш. А нам потрібні ходячі суперечності: зовні щоб це були Прометеї або хоча б розрекламовані вовкодави, а зсередини — люди, які звикли до розкошів сучасної цивілізації, які і вдома не вірили, що «дим вітчизни солодкий і приємний». А ваш Тихін — шовкопряд, якому подавай побільше листя, але не чекай коконів. Тут не годиться.

— То навіщо ж ця трагікомедія з жінками, перекладання його робіт, видання тиражем у десять примірників? І моє ім’я…

— Що ви тремтите за своє ім’я? Ніхто не знатиме. Заради вищих інтересів не лише вами жертвують.

— Ви думаєте, що всюди профани і не зрозуміють нікчемності Тихонових праць, які прославляю я, мій університет?

— Десять примірників, професоре! А в Союз усього в дві бібліотеки пошлемо — хто там із теоретиків їх здибає: молоді своїми ідеями зайняті, старі взагалі рідко біля каталогів стоять. Поки розшолопають — років з десять мине. А за цей час Тихін стане справжньою підсадною качкою. Учнів заведе, школу створить, відділ іа півсотні чоловік організує.

— А нам що до цього? — не може збагнути старий Феліче, ще й простромлене ножами тіло Венери заважає йому зосередитись.

— Хіба ви думаєте, що хороші контракти нам дають за південний темперамент?

— А тим, що дають, яка вигода?

— О вчителю! Ви не знаєте, як борються із шкідливими комахами? Обробляють гамма-променями самців, тобто стерилізують їх, і випускають у поле чи ліс. Вони, займаючи місце повноцінних, і поводяться, як повноцінні, але потомства не дають. Вид вимирає або кількісно різко зменшується. Ніяких хімікатів.

— Не розумію…

— Та дуже просто! Тихін в ореолі слави з’явиться додому. Збере собі подібних. Вони легко позаймають місця здібних людей — з його гонором і вдачею це так само просто зробити, як нам у святого отця благословення випросити. І почне Тихін журнали запруджувати своєю антинаукою. Поки там розберуться в його антиформулах!..

Альберто вийняв з коробки ще два ножі. «О мадонна! Скільки ж їх у нього!» — жахнувся старий професор.

А учень і конкурент, його підлеглий і шеф продовжував своє повчання-пояснення:

— Ви ж пам’ятаєте історію колись широковідомого дослідника, члена Французької Академії наук Р. Блондло… Йому здалося, що відкрив N-промені. Вогонь його успіху розпалив пожежу в двох десятках лабораторій, і вони теж підтвердили сенсацію. Перший авторитет електромагнетизму д’Арсонваль (ім’я якого і по сьогодні з вдячністю згадують люди в медичних фізкабінетах) повністю підтвердив відкриття. Лише за кілька місяців 1904 року з’явилося близько сотні статей з приводу новинки. Блондло вручили двадцять тисяч франків і золоту медаль. Кайзер дав прочухана своїм геніям, котрі проґавили N-промені. А потім з’ясувалося, що Блондло помилився. Трагічне розвінчання призвело бідолаху до смерті. А все тому, що він мав слабкі нерви. І не усвідомлював дивак, що створив нам… ну не зовсім нам… скажемо, деяким колегам… підказав метод боротьби з наукою — кидання лжеідей у мозковий центр противника. Пильнюк, наприклад, за період інкубаційного розвитку завдасть дома шкоди на мільйони карбованців. О’кей! Він виростить аспірантів, які зубами захищатимуть свою псевдонауку — засіб до існування, п’єдестал для слави… Як уже бити, професоре, то бити слід по мозкових центрах.

— Я завжди вважав, що наука інтернаціональна. Пам’ятаєте, я говорив на лекціях, що замахнутися на неї біля Південного полюса, означає пошкодити і біля Північного. Я й зараз у цьому впевнений. Адже наша цивілізація — плід світлих розумів усіх племен і народів.

Учень все ще намагався бути ввічливим:

— Професоре, на землі нині тісно, і дичина ховається. Той їстиме свіжину, хто перший здибає лзся. Так що не заважайте нам опромінювати комара. — Він помовчав хвилину, ніби збираючись з думками, скрушно зітхнув: — Ех, минув час, коли світом Рим правив… Закінчується доба й заокеанської весільної дудки. Рівновага. Не знаєш, на чию шальку й плюнути. А це створює невпевненість у завтрашньому дні. О вчителю, запам’ятайте афоризм мого виробництва, однак достойний і вуст парламентаря: ракетна рівновага знищує душевну. Ви його трохи підредагуйте, вималюйте на плакаті і сміливо рушайте з борцями за мир. Тільки не зараз, а як на пенсію підете… Так от, рівновагу можна порушити не тільки бомбоодиницями — їм треба кислотою на мозок капати, щоб дискредитувати інтелігенцію. Щоб молодь втратила інтерес до математичних і всяких там технічних спеціальностей, щоб їхні специ-технарі були третьосортними, щоб будували вони свою матеріальну базу до третього пришестя… Так що мораль ваша присняділа. Темпи — ось що нині головне. Сьогодні надумав — завтра зробив. Якийсь російський садівник радив не чекати милості від природи. От ми й не чекаємо — зубами вгризаємося в її тіло.

Альберто вже пересохло в роті від цієї промови. Але люди, яким він підкорявся, радили напоумити старого: як не перестане про етику згадувати, може просто зникнути… Шкода наставника… Нерви так розходилися, що не зміг заспокоїтись, навіть коли «пошив» Венері їжакову вдяганку з кинджалів. За кожним кидком Венера кланялася, а дон Феліче зажмурювався.

Нарешті коробка спорожніла. Альберто зашторив статую, кинув їй під ноги порожню тару — прибиральниця вдосвіта повитягає тесаки і зробить належний «масаж». А якщо порядкуватиме звечора, то рани самі позатягуються за ніч. Чудо-пластмаса!.. Гарний тренажер. Штамповка, правда. Зате дешево!

Прощаючись, зніяковілий і пригнічений професор все ж наважився уточнити:

— Скажіть, шановний, навіщо ж влаштували Тихонові театралізовану виставу у тому вертепі? Топтати людську гідність…

— То нас не стосується. Кожен робить своє. Спеціалізація!

— І все ж — навіщо?

— Ну… хай думає, що дуже цінний, що ми не гребуємо ніякими методами, аби його переманити. Там він одержав перемогу над нами, повірив у силу сзого розуму… Але це не моя галузь, учителю. Є фахівці, які й справжнього гладіатора обернуть в опроміненого комара.

— Не розумію нинішнього світу… Навіщо? Усі ж програють. Усі…

На аеродромі тітка плакала. Прибігла й Докійка провести свого приятеля, і розкішні троянди в її руках ще дужче підкреслювали красу цієї диво-жінки. Лише очі сьогодні в неї сумні, і колір ніби змінився — раніше морська бірюза вигравала в них, а зараз нагадують чорнобривці, на які скапують тітчині сльози. Сам Альберто взявся піднести Тихонові валізи.

— Професор Феліче просив кланятися, на жаль, не може провести… — Добре тренований Альберто ставить ношу на підлогу. — Він у відставку подав. Тепер я керуватиму кафедрою.

— Від душі вітаю! — Тихін тисне міцну, пещену руку нового керівника. — Хоч старого мені шкода… Скільки зробив мені… Чи й побачимось…

— А ти не барись. Креши свою брилу, щоб іскри аж до нас долітали… Завжди розраховуй на мою підтримку. Розумні й енергійні люди можуть усіх обігнати, якщо узгоджено педалі крутитимуть. Сьогодні ти лідируєш, а я ховаюся од вітру за тобою, а завтра міняємося місцями. Наука інтернаціональна! Геть смугасті стовпи! Хай живе розум! Ну, це я так… розчулився. Все-таки момент міжнародний і урочистий. Нам, чорноробам, мітингів не влаштовують.

Альберто нахилився і мовив довірливо:

— Пробач, що наші головотяпи хотіли тебе заарканити… Я, коли дізнався про це, спати не міг. А старого Феліче мало удар не вхопив.

— В одному нашому приморському місті кажуть: а щоб той, хто лихе згадає, на одну зарплату жив! — Тихін обняв Альберто.