Пульсари

Новий Віталик ріс хутко, але відроджувався повільно. Не першим криком сповістив про прихід у життя, а довгим, протяжним стогоном. І не фізичні болі терзали його «матір» — Ірину.

Страх почав заповзати в її душу й терзати тендітне тіло від тої миті, як зменшили потік крові з апаратів, і велика дитина почала стогнати, заявляючи тим, що вона не об’єкт експерименту, а жива людина, здатна реагувати, а значить — відчувати.

План народження був простий — поступове відключення від апарату штучного дихання, інтенсифікація роботи власного Віталикового серця й легенів, але з підстраховкою, щоб, на випадок якоїсь несподіванки, можна було знову вийти на попередній режим.

Вже цілий тиждень народжується Віталик, цілий тиждень Івановій на голову падає, виючи на одній ноті, скинута з літака бомба. Лише вчора Ірина наважилася «глянути вгору» — закінчився перший етап народження: Віталик вже сам дихає, показники крові у нього майже стабілізувалися. А головне — почав стогнати, коли його колють шприцом, отже, відчуває біль.

Сьогодні його мають повністю відключити від системи штучного підтримування життя. У традиційному акушерстві — це перев’язування пуповини.

На підмогу «милим біологиням» прийшов досвідчений Пильнюк, точніше, приїхав, із асистентом і двома ящиками інструментів.

— У вас тут не розженешся, — зітхнув Руслан Максимович, оглядаючи приміщення. — Із антисептикою так собі — польовий шпиталь, у який влучила міна. Краще б вашого пацієнта в мою операційну, якби не оці каструлі, — кивнув на апаратуру.

— То почнемо?

«…немо…немо», — відлунилося Ірині Олексіївні й замиготіло перед очима, і побачила вона себе посеред величезної сталактитової зали чи крижаного грота, якому не видно кінця і такого стерильно білого, чистого, що їй боязко ступити, а йти треба.

— Зачекайте трохи… — стиха мовила вона. — Зачекайте.

— Е… та вам, шановна, самій треба ін’єкцію! А ви потріть скроні. Ось так, — Руслан Максимович легкими ударами почав масажувати обличчя. — Мені допомагає.

— А мені б поплакати…

— Іще встигнете…

«Ще наплачемось», — підправив себе мовчки, знов уявивши, в яку халепу устряв він, погодившись стояти отут з ланцетами. А раптом у тілі нового Віталика серце з шістьма перегородками, а раптом у нього дві печінки? А якщо він розумово неповноцінний? Навіщо дарувати людству ще одного дебіла? Відповідальності за експериментування на Ьото заріепз хоч відбавляй. Іола Рожко збудив у професора повагу до закону. «Єдине виправдання, — міркував далі професор, — що оця людиноподібна істота ще не людина. А протилежне твердження іще треба довести. Хай ось спробують виписати метрику, вказавши сьогоднішнє число днем народження Віталика. У довідці для дільничного педіатра доведеться проставляти вагу — сімдесят кілограмів, зріст — сто вісімдесят сантиметрів. А кого вказати в графі «Батьки»? Е… тут стільки кам’яних порогів, що не допомогти оцій чи то матері, чи акушерці просто гріх — совість замучить. Та й професійний інтерес — хороший погонич. Ось чому вже розкладені на столику продезинфіковані інструменти, на стільці спливає потом асистент Танцюра, злякано озираючись по кутках».

— Ну, почали, — приготувався приймати пологи Руслан Максимович. — Спершу давайте зв’яжемо, бо такий може добряче хвицьнути.

Бригада дружно і вправно оббинтувала Віталика, залишивши відкритим лише живіт.

— Я не запитую, чи міг його пуп виявитися на спині, — ні до кого не звертаючись, мовив професор, аби розігнати страх, що і його почав холодити. — Або на плечі, куди була вшита оця трахомудрія. Я не запитую. І ви не відповідайте, Ірино, а ви, Марієчко, не дивіться на мене, немов на ката. А ви не тремтіть, мужчина все ж таки, — це вже до асистента Танцюри. — Вас, дорогенький, тут немає, і вам не доведеться ні перед ким відповідати. Тут ми з дівчатами…

— Кажіть краще, що подати? — ображено озвався Танцюра.

— Місцеве знеболювання в пуп, — скомандував Руслан Максимович.

— Куди, куди? Де він у нього? — закліпав асистент.

— Де він, Ірино? — запитав хірург.

— Отут, де труби відрізатимемо. — Ірина обвела пальцем навколо пучка тоненьких різнокольорових проводків і трубочок. — Я ж вам знімок показувала… Давайте краще сама. Бо вам поки розтлумачиш…

— Якби ви традиційним способом народжували, Ірино, то я б зорієнтувався, — пожартував хірург, що для стороннього вуха прозвучало ж, певне, цинічно. — Я, Ірино, із задоволенням прийняв би у вас дитятко, — з переляку чи, може за звичкою відволікати увагу хворого під час операції легковажною розмовою, бубонить професор. — Тільки навіщо взялись ви за нетрадиційний спосіб продовження роду людського? Я, звичайно, не запитую…

Тим часом руки Руслана Максимовича працюють впевнено, точно, ніби ніяких сумнівів, ніби й не вперше стояти лікареві біля місточка, що єднає реальність і фантастику.

«Як добре, що він прийшов, — з вдячністю думає Іванова, — я просто не змогла б зараз накласти елементарний шов».

— Усякий спосіб створення живого заслуговує на увагу, — тихо мовить вона. — І так дивно, що життя досі існує на землі. Єдиний спосіб продовження роду…

— До сьогодні єдиний, — уточнив асистент Танцюра.

— Не поспішайте з висновками, — сердито зиркнула на нього Іванова і додала: — Людина має змогу народитися лише одним способом, а скількома її знищують?

— Цікаво все-таки, — переляк і подив робили цибатого Танцюру схожим на колодязного журавля, котрий хоч і зазирає у глибину, та не бачить води, — цікаво, як пояснити, що «він» ріс униз? Картопля ж пускає стебла і росте вгору…

«Господи, ну як вони можуть зараз теревенити! У таку хвилину! — Марія невідривно дивиться на великий білий кокон, що лежить на операційному столі й нагадує їй мумію, ні, труну і чорний день, коли світ розлетівся на друзки… — Білий кокон із чорного дня… А якби я не сіла тоді на мотоцикл, Віталик був би живий. Це я спричинила його смерть…»

— Вічко відростає листям угору, а корінням униз. Рослина використовує всі напрямки, аби пробитися на світ білий. І тут було те саме. Але краще не запитуйте мене зараз ні про що. Я хоч і чаклунка…

— Ніхто вас чаклункою не вважає, Ірино, — запевнив хірург. — Ви ось тут краще підтримайте… Ось так… так… І це ви дуже цікаво сказали про рослинну аналогію щодо цього… Я не запитую, чи можна його назвати хлопцем. І взагалі не знаю, як зареєструю в клініці без метрики і документів. Хворі як пронюхають, хто він, — то з вікон почнуть вистрибувати…

Відключили апарати. Зашили. Поклали на ноші. Ірина визирнула за двері, до когось обізвалася. Човгаючи, до кімнати зайшов Верхуша і тремтячою рукою простяг Івановій ромашки. Несміливо переступив поріг Яремака. Марія налаштувала кіноапарат — умовилися, що сьогоднішній день вона увічнить на плівці. Асистент взяв ноші з одного боку, Петро Яремака — з другого. Запала тиша. А стрекотіння камери не чути.

— Він що, поламався, світилко? — тицьнув пальцем в об’єктив Верхуша. Замість відповіді Марія сіла на стілець, поклала кіноапарат на коліна, одвернулася.

— От кафедра!.. — прошамкотів Верхуша. Помовчав. Підійшов до Марії і худою старечою рукою погладив її по волоссю: — Спасибі, світилко, і Швидкому спасибі, кланяйтесь йому. А цього юнака везіть, хлопці, швиденько, бо ще почне кричати дорогою. Це вам не дитячий писк, це буде паровозний гудок, лев’ячий рик — справжня птахоферма буде…

— І як я його зареєструю?.. Ну та понесли, поки весь факультет не збігся. Йому тільки молока материнського треба щонайменше півлітра на раз, а пелюшок… — бідкався, а може, цинічно жартував хірург. Збагни тих лікарів.

Добре, що кафедра загальної біології жіноча: за дві години перемили апаратуру, навели порядок і опустили руки, не знаючи, що робити далі. Поїхали лікарі й асистенти, повивальники й поручителі. Ті, що в машину не втовпились, побігли до сусідів через пролом у паркані. А хто до Віталикової справи взагалі був непричетний, співчутливо цікавився, приплюснувши носа до шибки: «Кому це «швидку» викликали? Чиє серце будня не витримало?»

Іванова замість того, щоб нарешті зітхнути вільно, перепочити, так і не відступила від нош, ніби до них приклеєна.

Марія теж вийшла у двір, за яким починався ботанічний сад, і ноги самі понесли її до паркану, що розмежовував і єднав два вузи. Але… що їй там, за межею, робити? Не потрібна вже вона й тут: зупинені мотори й установки, препараторки миють колби — інженерія скінчилась. То куди ж іти? І чим завтра жити? Могла б Марія слізьми свою душу очистити, може, знову стало б прекрасним життя. Та зараз навіть плакати не хочеться.

Спустошеність, апатія.

Певне, мандрівник, що заблукав у пустелі й злизує потрісканим язиком нічну росу з каменя, почувається веселіше, ніж зараз Марія.

У кожного свій Перун. Грицько боготворить першу дружину, а Стецько — четверту. Михайло колекціонує ложки, вже і в ванні он висять, і горою під ліжком насипані, а він усе шукає небаченої і заради неї ладен на будь-яку авантюру. Для ситого кумиром стають машина, дача, яхта, острів, крейсер, срібло у власній труні. Голодному іконою служить запашна хлібина. Кожному вистачає турбот, поки є бажання дії. А Марія в свої неповні тридцять вже нічого не хоче. Ось вам і геронтологія, основна Верхушина наука. І як йому, майже столітньому, не сидиться? Який каталізатор прискорює думку й ходу?

— Вибачайте, ніжна, десь тут росте бундук дводомний? — Марія озирається на голос, що урвав її думки, та потім сама собі всміхається.

«Значить, мені хотілося спокою, розмірковувань на самоті. Отже, не така вже я й пропаща», — байдуже показує командировочному, — бо лише вони з нудьги вештаються у ботанічному саду, відшукуючи бундука і сподіваючись, що за дивовижною назвою ховається архіцікавий вид, — показує на старе бомбосховище, прикрите покрученими гілками дерева. «Зараз запитає, чому дводомний, і посилання на те, що конопля теж «подвійна», бо має плоскінь і матірку, йому нічого не прояснять».

Чоловік обходить круг стовбура, зазирає під крону, читає табличку, повертається до Марії і, перейшовши на «ти», цікавиться:

— А що ти, красунечко, збираєшся робити сьогодні ввечері?

«Нахаба штампований!» Марія підходить до кривдника і вдає, що хоче стягти з його голови крислатий капелюх, та, помітивши, що чоловік зніяковів і намагається захиститися однією рукою, відступає… Чоловік тим часом оговтався і, зрадівши, що «красунечка» не обнародувала його лису маківку, хоч явно мала намір це зробити, щоб чужою ганьбою підкреслити свою цнотливість, сміливішає:

— А чому він дводомний, пробачте за цікавість? — Сам же тим часом злоститься: «Знаєм ми вас! Кожна хоче показати, що її портрет бездоганний…»

— Бо він з Північної Америки у відрядженні. Одна домівка у нього там, а друга — осьдечки!

— А чому це ти самотою стоїш? — знову «тикає» незнайомий.

— Бо я жива ще! А ви, батьку, відчепитесь? По-доброму прошу…

— От навіжена! Я думав, ти одна, я один, разом веселіше буде…

Перегнувшись на бік, «батько» потяг свого пузатого портфеля вздовж алеї ботанічного саду.

У місті якби й хотів нічого не хотіти, окрім сконати на цьому найнижчому енергетичному рівні, то не дадуть.

— Я давно вже спостеріг тебе, Марійко, — ніби із бундукових віт почувся дуже знайомий і давно чужий голос. З острахом озирнулася. Так і є! Колишній законний чоловік! Тоді він в аспірантах ходив, був спеціалістом з низьких температур. На тринадцять років старший за Марію. Посвідку про одруження і атестат зрілості вона в один день отримала. А прожили разом півроку…

— Чому сама? Чому сумна? Давай сядемо — правда в ногах у футболістів…

— Сама, бо ні з ким.

— Не я тебе кидав. А чого отой липнув?

— Про бундука розпитував. А ти чому самотієш?

— Мати з жінкою саме лаються, бо міль мою шапку з’їла.

— Як вона?

— Каракулева.

— Я не про хутро…

— А… Так собі. На рік молодша. Як усі. Син росте. Другий розділ дисертації дописую, двадцять публікацій, у черзі на машину стою, — нормально. Як усі. А ти? Захистилася?

— Тільки від молі.

— Хто він? — ексчоловік ковтнув пілюлю, навіть не образившись.

— Не знаю.

— Жалкуєш, що розлучилися?

Марія мовчить, бо не знає, яка доля краща, — гибіти біля ночов з мильним розчином чи біля пекельної машини, в якій біомаса виборює право на життя.

— Та що про це говорити? — зітхає колишній чоловік. — Я й сам не маю однозначної відповіді…

Перед ворітьми саду, що якраз навпроти бундука, різко гальмує фургончик з червоними хрестами на боках. З нього вискакує Зоя і, забувши зачинити кабіну, вихором влітає в алею, ніби фургон передав їй усю свою автоенергію.

Марія злякано схоплюється: «Що там іще? З Віталиком біда чи з Петром?»

За лічені секунди Зоя, парашутована своєю широкою модною спідницею, була вже біля Марії — ударна хвиля із запахом тютюну, бензину і парфумів стрясла, певне, й земляне бомбосховище.

— Це ти сьогодні ночувала з моїм Петром? — замість привітання випалює розпашіла жінка.

— Я… — Марія сідає, полегшено зітхнувши, — значить, нічого страшного.

З розгону Зоя вклинюється між співбесідників, що сидять на лавці, зручно вмощується, відхилившись на спинку, обмахується: «Ну й спека!» Пауза.

— То я піду, — зніяковіло підвівся «перший законний». — Мені сольфеджіо ще в сина перевіряти. Прощавай, Марійко.

«Досить з мене бабських бійок удома», — заспішив він у глиб саду.

Зоя запалює сигарету, затягується, спостерігаючи, як меншає спина чоловіка, як вужчають його плечі.

— А я думала, що це твій бобир. — Зоя чвиркає навздогін постаті, що зникла за поворотом алеї… — Сольфеджіо… Щасливий, — замріяно каже вона. — А мій Петро вже дві доби дома не ночує, якісь нові досліди, нічні чергування… Ти не знаєш, де він зараз?

— Де й усі — на випробуваннях.

— А ти ж чому не пішла?

— Вони мені ось! — Марія по-чоловічому рубонула собі шию ребром долоні.

— Мені теж… Так і чекаю, що Петро на якихось порошках підірветься. Може, бачитимеш його сьогодні, то передай, щоб негайно йшов додому. — І без усякого переходу запитала: — А це правда, що у вас дітей навчилися в колбах вирощувати?

— Хіба старі способи не годяться? — посміхнулася Марія.

— Ну скажи правду, Марієчко! Хочеш, я тобі кожух на білій вовні із голубою шкуркою дістану? З монгольської вівці, вичинена в Болгарії. Пошитий чехами, а пряжка німецька! Ну скажи, це правда, що дітей у колбах?..

«Якесь і справді нещасливе дерево, — подумала Марія. — Під ним спокою не знайдеш». Вона встала, з докором подивилася на Зою.

— Ну скажи. Я кришталь тобі можу дістати — синій, білий, червоний і навіть чорний.

— У Петра запитай про колби, — відмахнулась Марія.

Та не на ту напала. Зоя обняла її, притулилася мокрою щокою.

— Ти думаєш, просто жіноча цікавість у мене? — схлипнула вона. — Я розкажу тобі, тільки нікому більше, особливо Петрові… У мене дітей немає і не буде, сказали лікарі. Я вже всіх знахарок обійшла. — Чорна фарба з вій розмазалася по щоках, та Зоя на те не зважала. Вона зіщулилась, підібгала ноги, поклала голову собі на коліна.

Марія підсіла до жінки, обняла її за плечі.

— Не плач. Я щось читала — чи то в Італії, чи в Москві уже чудеса творять. Ще не в колбах, правда. Ось Пильнюк приїде з Мілана, розпитаємо. А я в Ірини довідаюсь.

— Коли? — Зоя стріпнула розкішною зачіскою, ніби відігнала чорну журу, витерла щоки, добула пудреничку. — Коли? — допитувалася ділова Зоя. — Не забувай, що я старію…

— Ну, може, через тиждень.

— Який тиждень? Дзвони завтра ввечері. А як побачиш Петра, то скажи, що поб’ю його «Електроніку», якщо ночувати сьогодні додому не прийде. Начальству ж своєму передай, що в місцевком скаржитимусь, якщо й надалі продовжуватимуться оці великодні ночі.

А що? І поскаржиться. Хто не знає Петрової Зої?

— Хочеш, підвезу. — Не чекаючи відповіді, Зоя схопила Марію і потягла до машини.

— Як розживуся своїм дитям, тоді вже й Петра вам віддам… Скількох лікарів обійшла — нічого не можуть. Сірість. Ордіне!

Марія нічого не відповідала. Нехай із Зоєю сперечаються ті, хто вперше її зустрів. Зараз би пошвидше добратися до ліжка. Колекціонувати солодкі сни… Та знає Марія, що новий день не тільки втіху готує.