ВОГОНЬ КРЕСАЛА

Кафедра загальної біології суціль жіноча. Лише завідуючий, вісімдесятип’ятилітній професор Верхуша, та препаратор Сашко, минулорічний десятикласник, представляють сильну стать. Проти решти ж прізвищ у списку штатного розпису стоїть ніжне й тендітне, як зойк дзвіночка, «жін. — жен.», «жін-жен.». І невідомо, погано це чи добре, що кафедра наскрізь «бабська», як висловлюється сам Верхуша, бо немає поблизу спорідненого колективу суціль чоловічого, а значить, ні з ким і порівняти роботу «бабів». Хіба що з всесоюзними та світовими стандартами. Тут, звичайно, претендувати на призове місце поки що не доводиться, та ніхто не може й поручитися, що досягнення були б вагоміші, якби на кафедрі переважали чоловіки. Хоча, коли подумати…

Одразу після війни нагодилася до університету іноземна делегація. Дивилися гості на розвалені блоки старої будівлі у формі колодязя з обпаленими каштанами всередині, похитували головами, співчували. Було очевидно, і вони про це стиха гомоніли між собою, що кільком учасникам війни, які спраглими вустами смокчуть самокрутки і, підстрибуючи на милицях, метушаться, збираючи розкидані по руйновищу залишки кафедри загальної біології, нізащо не відбудувати свій храм. Однак фактично ще не існуюча кафедра інтенсивно вивчала праці Павлова.

Через десять років один із членів делегації знову нагодився до університету. І біологині натхненно розповідали йому, як вивчають методологію Павлова. Здивований гість, забувши про етикет, поцікавився, скільки ж можна вивчати її, чи не пора розвивати і далі за Павлова рушати? На що йому відповіли, що кожного року на перший курс приходить молодь, не обізнана з класикою, а кадри дуже потрібні, тому й доводиться. «А ви приїдьте до нас років через двадцять», — запрошували гостя. А що мали казати? Апаратури на кафедрах не було, потрібних препаратів промисловість ще не випускала. А об’єкти досліджень складні, тут потрібні цілі школи, ультрамодерні лабораторії, потрібні знання суміжних наук — математики, фізики, хімії.. Багато потрібно. Та в ті безсірникові роки нічого ще не було, окрім учень Павлова, Докучаєва, Тімірязєва, окрім геніальних практичних результатів Мічуріна та настанов академіка Лисенка.

Не так і мало, щоб здивувати світову науку. Але вона вже знала про все це і цілком природно прагла нових відкриттів, нових імен. Господарі ж пропонували своїм іноземним колегам коротенький маршрут до кам’яної книги-монумента на честь загиблих у південно-західному лісі студентів і викладачів, які, безперечно, прославили б свій край відкриттями, аби не «просвітителі» зі свастикою.

Отож, першопричина фемінізації кафедри об’єктивна. Ті з біологів, що все-таки повернулися з війни, працювали недовго. Більшість не встигла навіть перейти з махорки на «Біломор» та «Казбек». Розбрелися — хто в шпиталь, что на «заслужений», а хто до свого останнього притулку.

Друга причина була суб’єктивною: завідувач зумисне не брав до аспірантури хлопців, хоч в оцій своїй зумисності не зізнався б ніколи й нізащо. Бо й як це пояснити людям, як обгрунтувати. Щороку з настанням теплих весняних ночей і з відновленням руху соків у реліктових деревах розпочиналися концерти здичавілих котів у ботанічному саду. І щороку Верхуша, відчинивши вікно своєї лабораторії, з належним гумором і розумінням слухав їх. Та коли прийшла шістдесят п’ята весна в житті вченого, він раптом відчув, що березневі нічні серенади його дратують. Сердито шпурнув у кущі варені картоплини, що залишилися від його вегетаріанського обіду, а потім узявся розганяти котів своїм не менш сердитим «брись». З того року він заборонив друзям і колегам нагадувати йому про день народження.

І як це пояснити людям, як обгрунтувати? Шістдесят п’ять. «Ми глибоко цінимо ваш досвід, сподіваємось, що ви наглядатимете за кафедрою на громадських засадах… Без вас нам буде тяжко, але ви заслужили… Ваші справи візьме на себе ваш учень Коля, Сашко, Дмитро… Як це немає? Готуйте, вирощуйте. А як дозріє зміна, тоді, будь ласка, тоді й відпустимо…» — «Га-га-га! А в мене самі баби!..»

Третьою причиною, яка коли не виправдовувала, то принаймні пояснювала фемінізацію кафедри, була специфічна наукова тема: Верхуша захопився дослідженням впливу марочних вин на фізіологію тварин. Тому боявся, що цінні грузинські препарати чоловіки вводитимуть курям без належної пунктуальності. Кури були вибрані як об’єкт дослідження тому, що саме гучно лунала слава Лепещинської, яка експериментувала з гідрами та жовтками, доказуючи можливість зародження живого з мертвого.

У своїй докторській дисертації Верхуша твердив, що «Цінандалі» сприяє несучості курки, а згодоване півневі «Ркацителі» зменшує вихід курчат з інкубатора аж на вісімдесят-дев’яносто відсотків порівняно з контрольними яйцями, одержаними за участю тверезих півнів. Опоненти засвідчили, що Верхуші варто присудити докторське звання, незважаючи на велику смертність курчат, бо один учений звернув увагу комісії на цікавий факт: у деяких курчат, чиї «батьки» споживали «Ркацителі», було по чотири ноги. А чотири ноги в засмаженої курки… Напевне, можна підібрати таку марку самтредівського, міркував опонент, що в однієї птиці буде і шість, і десять лапок! Якщо попрацювати як слід, якщо довести роботу до логічного кінця, якщо до цієї проблеми підключити молодих вчених — то і стоніжка нам під силу! — вигукнув у запалі опонент. І Верхуші присудили докторську. Правда, при голосуванні половина членів ученої ради утрималась, частина не з’явилася («А обіцяли!») на засідання у зв’язку з хворобою, решта була проти. В лічильній комісії довго крутили арифмометром, зрештою оголосили, що більшістю (з перевагою в 0,7 голоса) вчена рада проголосувала за присудження Верхуші вченого ступеня доктора наук.

І дивно, що так довго арифмометром тріщали! Адже стоніжка — це чудово! Он угорці вивели гуску з величезною печінкою. Вирощувати птицю з двома такими органами вони й не бралися — не під силу було. А якби з’явився у них учений, якому пощастило б хоча в одному з десяти випадків виростити пернату з чотирма печінками, вони йому пам’ятник поставили б, бо на весь світ славляться угорські паштети «Гусяча печінка», так міркував Верхуша, три роки чекаючи підтвердження ВАКом рішення про присудження йому вченого ступеня. А ВАК не поспішав, посилаючи роботу на додаткові рецензії. Нарешті присудили, мотивуючи тим, що університетську кафедру повинен очолювати доктор, та враховуючи великий стаж роботи Верхуші.

Діставши ступінь доктора та оточивши себе жінками-співробітницями, Верхуша поволі старів. Він не втручався в справи учениць. Зрідка друкував статті в журналах, частіше ж виступав співавтором, чемно ставлячи своє ім’я в кінці авторського ряду. Спершу дехто з колег вважав це дивацтвом. Та коли більшість учених-організаторів почала писати своє ім’я на останньому місці авторської низки, авторитет Верхуші зріс, підтримуваний довгим списком наукових праць та множенням років.

Природний відбір зробив корисну справу: у жіночому колективі вижили найділовитіші, найздібніші. Вони тихенько, де мотивуючи, а де впрошуючи, передали курячу тематику до сільськогосподарської академії, а на своїй кафедрі розвели хімію, стали поклонятися кібернетиці. Кілька біологинь вийшли заміж за «технарів» — це вже не така й несподіванка: аспіранти-фізики вели лабораторні роботи в студентських групах біологів, де теж лютувала фемінізація, з якою адміністрація боролася безкомпромісно — зараховували в студенти будь-кого, аби з вусами, зате дівчат вибирали прискіпливо — одну з шести абітурієнток. Результат боротьби вийшов протилежним очікуваному: серед здібних та завзятих студенток кволі «штанці» насилу дотягували свої заліковки, переповнені трійками, до п’ятого курсу. Де вже їм було вибиватися у правофлангові науки! Тому видати кількох біологинь за фізиків було нескладно. Зате «економічний ефект» від такого родичання виявився значним: на кафедрі фактичний штат удвічі перевершував узаконений на папері. Хтось «сторонній» завжди ремонтував електронний мікроскоп, хтось копирсався в пам’яті обчислювальної машини. Подейкували навіть, що на кафедрі оптики готують майбутнього завідувача кафедри біології…

Одне слово, тепер були умови, щоб не тільки вивчати, а й рухати вперед учення Павлова. Цифрові самописці й процесори стали буденною деталлю лабораторій, а недавно медики безплатно передали «ветеринарам» апарати типу штучні нирки, серце, легені. Старенькі апарати для хворих людей уже не годилися, а собакам підключати їх ще можна.

У колишньому курнику, розташованому під вікнами бібліотеки, поселилися піддослідні собаки.

Усі ці зміни й нововведення віддалили тематику кафедри від виноробства Грузії, зате наблизили до фундаментальних проблем, якими, власне, й повинна цікавитися університетська наука. Бо ж хіба не чекають люди якнайшвидшої відповіді на питання, чому деякі клітини і в тварин, і в рослин раптом починають рости безупинно; чому органи донорів не приживаються в чужому тілі; як тирсу перетворити на поживний комбікорм для худоби; чому з роками в людей з’являються зморшки під очима і лисина на голові, і чи можна цьому запобігти; чому на континентах стільки різновидів грипу; як знищити синьо-зелені водорості, що гниють у штучних морях; як захистити бджіл від хімізації; з чого робити штучні клапани для серця; чим краще замінити живу кістку або кришталик ока; як рятувати картоплю від хвороб; як посилити стійкість організму проти радіації…

Другою причиною труднощів у виборі тематики стали промови Верхуші. Захистивши докторську, він намагався захопити своєю роботою студентів, сподіваючись, що вони доведуть до практичного використання розробки, від яких розпухла його дисертація. Нехтуючи втомою, він завжди і всюди славив курей. Про великі ідеї, цікаві проблеми говорила людина з ім’ям, званням, стажем та посадою. Як тут було не повірити, що найважливішою проблемою біології, яку кафедра мусить вирішувати усіма наявними і підспудними силами, є куряча? Траплялися у його виступах курйози, гротескні місця. Але Верхуші їх пробачали, бо вже звикли до того, що найсерйозніші лекції професор змащував «скоромним». Чим дужче він старів, чим дужче недочував, тим більше з’являлося в його виступах сміливих проектів. Дехто з лихословів почав навіть говорити про вплив психічного перевантаження. Але, не піддавшись старечому знесиленню, Верхуша у свої вісімдесят п’ять раптом сміливо змінив наукову тему і почав енергійно закликати до вивчення проблеми довголіття.

Загрузка...