Пульсари

ЧОРНА ДІРА[1]

А тим часом Мусій Віл добіг до перехрестя вулиць, названих на честь відомих маршалів. У центрі перехрестя, немов величезна лінза, красувалася клумба, зрідка втикана прижухлими тюльпанами. Оправою лінзи слугувало кільце з підстрижених кущів.

Тим, хто споглядає перехрестя з високості (а навкруг нові багатоповерхові будинки), воно скидається на квітку з чотирьох пелюсток, в одній з яких прилаштувалися жовті будки телефонів-автоматів, згрупованих у дві шеренги, певне, щоб технікам було їх легше обслуговувати, а в протилежній — голубий квадрат з автоматів для пива, оточений гамірливою чоловічою юрбою.

Шумери, як свідчать документи, приносили звабливий напій в дар богині плодючості. Вавілоняни ж, заснувавши свою державу на батьківщині шумерів, були практичніші, вони й самі ласували еліксиром богів. Тому дуже суворо стежили за дотриманням технології. Майстрів, котрі розбавляли напій водою, чекала сувора кара на вибір: бути втопленим у бочці з продуктом власного виробу або ж пити, поки й смерть забере очманілого.

У нові віки напій завоював популярність на всіх континентах. Технологія виробництва удосконалилася так, що вже його шкодували віддавати. богам, ліпше було з його допомогою самому стати бодай маленьким богом. І називали той напій тепер лаконічно й просто: пиво.

За кухлем цього бурштинового білопінного чоловіки не лише складали оди ячмінному зерну, втішалися щасливим полюванням чи перебували сльотаву погоду в приємному товаристві, а й планували загарбницькі походи. Чимало драматичних сторінок в історії пива пов’язано й з ученими мужами. Так, наприклад, 1870 року баварські пивовари взяли в облогу Париж. Знаменитий Пастер вирішив помститися переможцям. Дослідивши «хвороби» французького пива, він винайшов спосіб зробити його кращим за німецьке. Проте наявність унікальних виноградників та правічна пристрасть французів до вина завадили їм всерйоз взятися за пивоваріння і відплатити ворогові. Німці ж негайно скористалися благами пастеризації і зробили своє пиво ще кращим.

Автомати, до яких прибіг захеканий Мусій з карбованцем і копійками, не шпували чеським «Праздроєм». Проте й до них, наче оси до меду, липли натруджені й перетруджені, хто зі склянкою, хто з баночкою, а один підключився до видачі гумовою трубкою, певно, відрізаною від поливального шланга.

— Що це ти, Му сію, припізнюєшся? Вже думали розходитись.

— Горе у мене, хлопці. Син розбився, — Мусій шморгнув носом, плюнув у кущі.

Повідомлення було таке несподіване, що зависли не донесені до ротів склянки-баночки, і піна з них спадала, мов березневий сніг з розігрітих дахів.

— Та ще ж убився, братці, як нещасливо — шкарбуна пожалів, що через дорогу плуганив. Може, той дід сам собі смерті шукав, а накликав на мого сина. — Червоний Мусіїв ніс ще дужче почервонів, зволожений гіркими батьківськими сльозами. Останнім часом свідомість Мусія була наче обложене хмарами небо, і що більше густішала облога, то різкіше й болючіше спалахувало в прозірках чисте небо його зболеної, неприкаяної душі.

— То пом’янемо. — «Винахідник» тицьнув Мусієві кінець шланга і вкинув у щілину автомата аж дві п’ятнадцятикопієчні монети, так що Мусій ледь устигав ковтати пінясту прохолодну рідину.

— А ще ж, братці, біда не ходить одна. — Мусій втер губи, відчуваючи легке заспокійливе погойдування. Помацав у кишені монети. — Одрізали вчені моєму Віталикові руку для дослідів. Так що ховаю сина, а як замучать руку — ще один похорон буде.

Хоч і це повідомлення було не просто несподіване, а приголомшливе, остовпіння слухачів воно не викликало. Тільки ті, в чиїх хмарах ще зблискували прозірки, відчули раптом, що звичайне ковтання пива набуло щойно якогось глибшого значення, стало ніби виправданим. Велике горе, непереборна стихія, слабість штовхають людину до гуртування.

— Прийми моє співчуття, — подав Мусієві баночку незнайомий. — Як же ти допустив? Мало тобі було однієї халепи? Я он читав, як одному голову одрізали заради експерименту, і вона жила.

Крім монет, Мусієві пальці намацали якийсь папірець. Витягнув.

— О! — аж ніби зраділо вигукнув він. — Телефончик тієї відьми, що синову руку мучить. Теж казала, що оживила. Та я не встиг запитати навіщо, бо в неї, видать, не всі дома.

— А може, братці, подзвонимо та запитаємо? — запропонував хтось рішуче.

— Так вона тобі й скаже, — обізвався «раціоналізатор» із шлангом. — Ти краще не будь дурнем, — напоумлював він Мусія. — Руку відрізала — нехай платить. І другий похорон — за її рахунок. Сотні три з неї запросто викачаєш.

— Які три? Які три! — занепокоївся колега з баночкою. — Ти кажеш, що руку оживила. Оживила? А чому всього сина не оживила? Га? Навмисне? Виходить, вбивця вона. Ти її судом налякай — останню сорочку продасть, а заплатить, скільки захочеш.

— Та відчепіться ви од нього…

Нові люди підходили до автоматів. Дізнавшись про Мусієве горе, співчували, за упокій пили. Дехто невдовзі прямував до третьої пелюстки квітки, утвореної перехрестям вулиць, — тут починався бір. Уздовж нього на десятиметровій смузі йшла хлоп’яча війна: рилися окопи, бліндажі, встановлювалися сигнальні вежі. За цим дитячим фронтом був неспокійний тил — там відпочивали прихильники й служителі шумерської богині плодючості.

Мусій Віл прокинувся у цьому тилу, коли вже почало припікати навіть скрізь соснову крону. Спалося тут, на сухих голках і старому мохові, розчудесно, бо ніч випала тепла, безвітряна. А якби й узялася вона дощем оплакувати Мусієвого сина, батько і цього б не завважив, бо співчуття друзів і їхня щедрість вклали його вчора намертво.

Можна було б ще порозкошувати, та гомін, що долинав крізь сосновий молодняк, нагадував про цивілізацію, про обов’язок людини перед життям.

Минулого літа Мусієві теж давали на заводі безплатну путівку до спеціального медичного закладу. Пройшовши лікування, повернувся на пожежну службу. Та з відчаєм почав помічати, що все гірше розпізнав букет вин. Вже, наприклад, не відчуває терпкості болгарського червоного чи аромату самтредівського. Вже коли не хильне склянки будь-якого, гудуть скроні, горять суглоби. От і зараз тіло немов нашпиговане товченим склом, вимагає промивки. А в кишенях лише ключі дзвенять. І похорон сина завтра… Хоча… Яке завтра? Його ж, мабуть, давно поховали… Без батька. Мусій раптом затіпався усім тілом — велетенська хвиля жалю, розпачу від непоправного горя затопила його. «Господи, що це я! Треба ж додому!» І він з усіх сил, які ще лишалися в ньому, кинувся бігти — їхати — бігти.

Біля свого дворища побачив на стежці зім’яті, притоптані квіти. «Як же це так? Без батька… Хіба ж це по-християнськи? Та ще й до обіду…»

— Ви щось питали? — зупинився біля Мусія незнайомий.

— Ні… тобто так… Котра година?

— Чотирнадцята.

«Коли ж його повезли? Господи, як гудуть м’язи, і в очах ніби червоні змійки виплітають мережку. А в усьому теща винна. Хіба не вона підмовляла Галю, найкращу, найрозумнішу жінку на весь куток, на розлучення. І що за жінки пішли? Самі народжують, самі ховають. Матріархат усе святе розчавлює. Якби не Віталик, то вони мене давно з’їли б. Разом із сином оборону тримали. А тепер? А тепер…»

Згадка повернула компас роздумів, з’явилося навіть виправдання: він тому не встиг на похорон, що розшукував синову руку. Кому в світі випадали такі тортури? Знову стало жалко себе, жалко сина, знову спалахнув гнів проти вчених і розумних, які не мають нічого святого. І та Чіліта придуркувата — чорнилом би її! А здорово один учора підказав: руку оживила, а тіло й не подумала? Судова справа!.. Ні, славна й хороша, Мусій грошей у тебе не вимагатиме! Він зараз подзвонить і строго запитає, чому не оживляла сина і кому твоя наука потрібна, якщо від неї саме тільки зло? Професора Пильнюка теж треба запитати построгіше, він заодно з нею, дарма що безневинного зображав.

У двір заходити не хотілося — уявив, як накинеться на нього теща із сльозами й прокльонами, як мовчатиме Галя — найкраща, найрозумніша жінка на весь куток, — тільки в сьогоднішній Мусієвій дружині годі й признати ту давню Галю. І хоч як хотілося їсти, хоч як видзвонювало йому в скронях, він не зайшов у двір, а знову почалапав на знайоме перехрестя, де в одній з пелюсток рукотворної квітки бовваніли телефони-автомати, в другій височіла бібліотека для юнацтва, в третій збиралися прихильники шумерської богині плодючості, а в четвертій, що впиралася у зелений бір з норами-окопами на передньому краї, кипіла хлоп’яча гра у війну.

Тоскно глянувши на пивні автомати, Мусій попрямував до телефонних будок, з досвіду знав — серед такої сили автоматів знайдеться принаймні один, що послуговує без монет, і щонайменше два, які, ковтаючи монети, так ні разу й не бікнуть.

Та Мусієві не пощастило. Біля будок саме порядкував технік, витрушуючи заробіток у міцний брезентовий мішечок. Певно, об’їхав уже весь масив, бо мішечок-пузань мало не лопався від копійок.

«Червонців з п’ять дрібними настриг, — прицінився Мусій. — Може, попросити хоч карбованець? Не дасть. Тихцем узяти?» Але Мусій ще ніколи не крав!

Та й брати вже було пізно — технік міцно зв’язав пузаня і, звично почепивши його на руль велосипеда, взявся вставляти мікрофонні капсулі — йому й на думку не спадало, що хтось може зазіхати на ці копійки.

Не думав і Мусій, що може зняти з руля той мішечок. Його руки самі — без плану й команди — схопили пузаня, а ноги блискуче довершили операцію.

Опинившись у гущавині лісу, захеканий Мусій упав на соснові голки. А відсапавшись трохи, почув ніби сказане власним голосом: «А судилася ж мені Галя — найкраща, наймудріша дівчина на весь куток». І крізь рожеве плетиво змійок, що снувалися йому перед очима, дивився Мусій на подзьобані осколками стовбури старих сосон і подумки запевняв їх: «Не вкрав я. Позичив. Обов’язково поверну, як зароблю».

Технік, закінчивши ремонт, склав інструмент, прив’язав чемоданчик до багажника і, не завваживши пропажі, поїхав до чергового «телефонного куща».

Мусій же тим часом вибрався з лісу, проїхав двома трамваями, купив за чотири копійки шкільну булочку — вона була така запашна й смачна, що він купив їх ще півдесятка, запив чистою газованою водою. Уздовж трамвайної лінії було вирито кілька ям для пересадки дерев. Мусій став над однією, і йому здалося, що він знову на своїй старій роботі, що зараз візьме лопату й почне рихтувати могилу…

Чому він досі не пішов на кладовище? Чому? Мусієві моторошно думати про це, він підсвідомо відтягував мить, коли буде змушений стати перед горбком свіжонасипаної землі. Його відчуття не оформлялися в якусь конкретну думку, він просто кружляв по місту, немов гнаний холодним вітром осінній листок.

Після кількагодинних походеньок знов опинився на перехресті — лише тут йому вільно дихалось, тут він був рівним з усіма, тут з ним сперечалися, цінували його поради… Тут не грюкали каструлями, не примушували хлів чистити, складати протоколи на вогнегасники, не вмовляли почати життя спочатку. Навіть фізично він почувався тут значно краще, і не тому, що ковтав свою дозу ліків-отрути. Бо коли, бувало, Галя брала його на чиїсь іменини, де виблискували пляшки з медалями й різними відзнаками за якість, він, позираючи на своїх «благополучних» знайомих, напивався до непритомності, та все ж не відчував полегшення. А тут, на перехресті вулиць, був щасливим іноді від одного кухля, що бадьорив його і робив рівним серед рівних. От якби організувати таку лікарню при заводі, де не було б праведних майстрів і пропащих алкоголіків, де не нагадували б про моральне дно і не обіцяли воскресіння… Може, і допомагало б тоді лікування. Кажуть, наркологи вже експериментують щось подібне…

А поки що Мусій, обачливо закопавши під сосною мішечок з мідяками, підійшов до своїх хлопців, котрі вихваляли пиво нового заводу, збудованого чеськими спеціалістами: це ще не «Праздрой», проте подає надії…

Ще дві ночі дерева притрушували шишками сплячого Мусія, і ясний день середи прокотив сонце від першої до третьої пелюстки, утвореної схрещенням вулиць.

Настав четвер, день, коли вже неодмінно слід було з’явитися на роботу і, зважаючи на трагічні сімейні обставини, одержати відпущення усіх гріхів, а то, може, й гроші від місцевкому. Мусій обтрусив соснові голочки з одежі, розрівняв холоші, пригладив чуба і підтюпцем побіг до зупинки метро. Побачивши себе в дзеркалі, що висіло на платформі, подумав, що слід би відростити бороду. «Ото здивувалася б Галя, якби я став схожий на Фіделя. Чи, може, спочатку на Ясіра… А у Віталика вже вуса не ростимуть. І на мотоциклі він не газуватиме. І найкраща, найрозумніша наша мама Галя не смажитиме вже йому гречаних млинців…»

У вагоні Мусій втиснувся в куток, відвернувся обличчям до стіни, пильно вдивляючись у візерунок на пластмасі, який розпливався, перетворюючись на карту-схему Мусієвого життя. Ось тут він народився. Тут зустрівся з Галею. А тут вони вперше почули голос свого синочка. Це курси з прикладного мистецтва, де Мусієві пророкували велике майбутнє. А ось перші власноруч виготовлені пам’ятники й надгробки, перша слава і перші пляшки, ще закорковані кукурудзяними качанами.

Скільки клопоту зазнають місцевкомівці у таких трагічних випадках, як з Віталієм Волом, говорити не доводиться. А тут ще й батько зник, і всім ясно, що запив він — цього разу з горя. Розшукати Мусія Вола доручили Гетьманчукові, і взагалі начальство порадило Олексі взяти над хворим і нещасним чоловіком шефство, принаймні у межах служби.

Тільки багаторічне тренування волі допомогло Гетьманчукові з гідністю вислухати цю керівну пораду, а на душі стало муторно від образи й приниження. Виходить, він на затичку! Возькайся з алкоголіком! Що з того, що Мусій Миколайович — батько колишнього однокурсника. Той однокурсник теж був хорошою цяцею. Недарма так скінчив. І балачки про його благородство, про те, що ціною власного жигтя врятував там якогось пенсіонера, — казка, в яку хай вірять тонкосльозі дамочки, а не Олекса. Він-бо знав покійника краще, ніж рідна мати. А банки на Віталиковій спині довго були в Олексиній уяві апофеозом власної педагогічної діяльності.

Ні, це просто фатум якийсь — бути за няньку Волам! Трагедія — це ясно. Горе — зрозуміло. Але при чому тут Гетьманчук? А хіба до цієї трагедії Мусій Миколайович був чогось вартий? Даремно панькаємося з такими елементами, заводив себе Олекса, йдучи після повторної ревізії робочого місця зниклого Мусія. Треба виходити з інтересів суспільства: якщо… Докінчити думку не встиг, бо назустріч, простягаючи якийсь папірець, дріботів Мусій Миколайович — зім’ятий, нещасний і, здається, тверезий.

— Мені, славний-хороший, сказали заяву до місцевкому написати, — безбарвним голосом прошамотів він. — Візьміть.

Годилося б висловити співчуття батькові, щось сказати втішливе чи щось запитати, але в Олексиній душі за ці дні назбиралося стільки вітрів образи, роздмухуваних приниженою, як на його думку, гідністю, що стримати бурю, котра клекотіла й виривалась назовні, було понад людські сили. І все через оцього алкоголіка!

Жестом запросив до кабінету, мовчки сів за полірований (недавно придбали меблі) стіл, мовчки прочитав заяву.

— Ми вас двічі посилали лікуватися. — Кулак, у який Олекса затиснув усі свої нерви, сам піднявся в повітрі і — гух! по поліровці.

Мусій не заперечує, сказати нічого — немає карти в масть.

— А ви навіть вогнегасники не перезарядили літньою сумішшю! Ось!

— Так станція ж була на ремонті, а потім великі черги, — відбився козирною шісткою Мусій, зовсім не готовий до такої розмови.

— Люди ще з зими думають. Та вам хіба до цього? Ну, зараз, ясно, зараз у вас горе. Одне слово, так, — кидає Гетьманчук козирного туза, — допомогу, звісно, дамо — порядок такий. І відправимо востаннє на рихтовку. Ось. Може, ампулу вшиють — медицині видніше, як з вами бути.

Якби Мусій знав, що саме оцей червонощокий опікун із голубими очима христопродавця колись так розцяцькував «масажами» спину його сина, що той ні лягти, ні сісти не міг, — якби Мусій знав, то, може б, ображений тодішнім учинком Гетьманчука і сьогоднішнім його тоном, кинувся б на кривдника з кулаками. Який з алкоголіка спит?! Та, відчуваючи, як вогненні змійки раптом замиготіли йому перед очима і тоскний біль сколихнув усе його тіло, Мусій тільки різкіше, аніж годилося б, схопився із стільця й метнувся до дверей.

У два стрибки Гетьманчук наздогнав його і, злегка підштовхуючи, скерував до стільця.

— Від себе ви можете втекти, а від нас — ні, — Олекса перефразував по-своєму педагогічний вислів. — Пишіть заяву на лікування. З рідними переговоримо самі — вони вже стільки днів вас розшукують. А гроші нехай одержить дружина. Ось. — Він підсунув ручку і папір, став за Мусієвою спиною.

Козирних карт не було — колода вся лежала у відбої, довелося добровільно писати заяву.

Гетьманчук перечитав, порівняв підписи на заявах. Акуратненько написав на обох «Задовольнити».

— Ми вас викличемо, — міцно потис Мусієві руку й випровадив його за двері.

Усе відбулося так швидко, як розмова на зустрічних ескалаторах, причому Гетьманчук піднімався вгору, а Мусій котився в безодню. А колись же й він був шанованою людиною. І хіба дозволив би якому шмаркача ві отак розмовляти з собою! А все тому, думав Мусій, що я добрий, смирний, усе прощаю. І душа його скімлила, спливаючи невидимими сльозами образи, безсилля, безвиході. «Так далі не можна», — промайнула тінь думки, навіть не вся тінь, а її ріжечок, в якому аварійною лампочкою пульсувала згадка про втраченого сина. Ніхто більше об Мусія не витиратиме ніг! Он і заводчани радять віддати під суд лікарів, котрі руку оживили, а хлопця вхайдакали. Зараз ось пропустить кухлик пивця для сміливості і поїде. Для розширення судин, для ясності розуму вип’є, бо з ученими гав не лови.

Після першого кухля в Мусієві заговорив якийсь чорт-диявол, котрий розтоптав його наміри, змусив пити вдруге, втретє, вчетверте, а потім звалив під сосну на м’який мох, на сухі торішні голочки.