Пульсари

ЛІКИ СПОВІДІ

Під час ранкового обходу лікарів Олег Іванович попросив у хірурга «дві хвилини уваги».

— Слухаю вас. — Руслан Максимович, залишившись наодинці з хворим, нашорошив вуха.

Зблідлий, але ретельно виголений Швидкий сьогодні мав вигляд рішучий і помолоділий.

— Ви запитували, що я думаю про Тихона, — почав він неголосно і, здавалося, зблід ще дужче.

— Заспокойтеся, — здивувався такій розмові Руслан Максимович, — вам про це не слід зараз говорити.

— Ні, я мушу сказати перед операцією. А ви вже вирішуйте — самі оперуватимете чи… Я мушу сказати, інакше нечесно…

— Потім, потім скажете, коли одужаєте.

— Зараз повинен. — Швидкий передихнув. — Він… він негідник. Це страшенно боляче. Але його вже не перевиховати. — Росинки поту вкрили чоло хворого. Пильнюк витяг з кишені марлю і промокнув їх.

— Я давно знаю, що мій син… Що не такий він, як мені мріялося. — Тим же шматком марлі Руслан Максимович витер і свого лоба. — Я про інше запитував: чи справді Тихін щось там відкрив, чи то його чергова авантюра?

— Не знаю, — ледь видихнув Олег Іванович. — Не відпускайте його від себе. Стабілізуйте своєю присутністю. Бо тисяча правильних кроків не компенсують одного підлого. А він до цього схильний. Як залишиться без вашого нагляду…

— Там за ним тітка пригляне. Вона строга.

— Ені…

— Спасибі. Я подумаю. Заспокойтеся. Усе буде гаразд. А про операцію не турбуйтесь. Якби я не був упевнений у результаті, то й не наважився б робити. Пробачте, мене там чекають, — і Пильнюк вибіг з палати.

Оглушила тиша. Біль у грудях заснув після очищення чесним визнанням. Недаремно, ой недаремно вигадали люди ритуал сповіді. Олег Іванович не визнавав ні бога, ні антихриста, але і йому хотілося позбавити своє кволе тіло від тягаря «гріхів», хоч, на відміну од віруючих, які чекають потойбічного життя, він не сподівається на продовження свого існування ні в правий, ні в лівий бік від осі координат.

Полегшивши душу, тепер він увесь віддався останнім роздумам про вірну подругу свою — науку, що залишається вдовою. «От якби оце наостанку Петро прийшов», — зітхає він і заплющує очі в чеканні дива, на яке зараз, здається йому, він має право… У притихлому, як завжди під час обходів, коридорі чути важкі кроки Яремаки, скриплять двері, зарипів, приймаючи гостя, стілець. Чи не наснилося? — глипнув «грішник». Ні, не сон і не галюцинація. В руках у Петра скляна запаяна ампула, а в ній щось чорне, гофроване. Трубка ніби. Бліде обличчя Швидкого спалахує цікавістю:

— Що то, Петре? — не вітаючись, запитує хворий.

— Протез, — так само без привітання відповідає учень. — Одному орангутангу ставитимемо. Якщо приживеться, великі діла почнуться. Оце до Іванової їду.

— Так вона ж на собаках експериментує.

— Набридло, мабуть. А тут хворий орангутанг трапився…

— Де ж вона його, бідолаху, здибала?

— З цирку звернулися. Дресирований. Таке виробляв, поки здоровий був. Незамінимий, кажуть.

Швидкий підвівся на лікті, Петро підклав йому під спину подушку.

— Мудра конфігурація, мудра… — роздивляється хворий. — Це ж який протез?

— Кишка якась.

— А чому по периметру чирва?

— Не знаю. Так Ірина накреслила. Точно за ескізом, — не моргнувши оком, збрехав Петро. — Так що наш «вав» упроваджений, чи, точніше б сказати, прямо занурений у життя. А ви його курячим послідом називали.

— Я й зараз про нього не кращої думки. Не забувай, Петре, що ми — металофізики.

— У моєму конспекті записані ваші слова: «Графіт, — казали ви, — це і не метал, і не діелектрик. Уздовж площини базису — провідник, а впоперек — ізолятор».

— От бачиш — ні те ні се. Половинчатість якась. А ми повинні вивчати метали, Я тобі, Петре, заповідаю боронити кафедру від усього половинчатого, непевного.

— І що? Ні кроку вбік?

— Можна. Як в окріп: чуєш, що пече, висмикуй ногу і йди уторованою дорогою. Усе, Петре, усе можна перетворити в метал: і цеглу, і водень, і твій задрипаний графіт. — Олег Іванович раптом знічено поглядає на Петра. — Ти пробач мені… Сьогодні до мене тільки жінки заходять. Ти причини двері й подай там з-під ліжка…

Петро заклинює двері ніжкою стільця і виконує прохання хворого.

— Фу… В очах вже темніло. Думав, що доведеться няньку просити.

— Чому ж ви раніше не сказали? Я б щодня приходив — тут недалеко.

— Та син виручав. А це щось нема… — Швидкий з полегшенням відкинувся на подушку. — Не забув, що заповідаю?

— Берегти фізику металів.

— Та ні. Берегти науку взагалі, не кидатися в заробітчанство. Винаходи — це добре, а хто ж поновлюватиме наукову скарбницю новими відкриттями? Велику фундаментальну науку робити треба, а не тішитися змайстрованою для орангутанга прямою кишкою… Ну ходи, ходи до своєї Іванової. А я відпочину.

З палати Петро попрямував до хірурга Пильнюка і передав йому ампулу з протезом трахеї для Швидкого.

— Тільки ж, Руслане Максимовичу, щоб не помітив він її перед наркозом… Я не міг не показати. Сказав, що для дресированого звіра.

— Майже влучив, — хмикнув професор. — Ви краще скажіть, при якій температурі стерилізували ампулу.

— За двісті.

— А точніше? Скло не випаровувалось?

— Та ні. Двісті двадцять, плюс-мінус один.

Лікар на всі боки вертів колбу, роздивляючись протез.

— А хто знає про це?

— Марія, Ольга, Іванова… Могила, Руслане Максимовичу, ніхто не скаже до операції. Ну, ще ваш Тихін.

— Він теж могила, — зітхнув Пильнюк-батько.

— А що з ним?

— Уже в поїзді. Стару тітку поїхав провідати. Петро ніяк не прореагував на повідомлення.

— Зламаєте оцей кінчик ампули, — продовжував він ділову розмову, — та обережно — там вакуум.

— Знаю. Не вплутуйтеся в мої справи. Не вперше протезую. І не тремтіть. Якщо серце витримає, тридцять відсотків гарантії маємо, — Пильнюк відвернувся од Яремаки, ставлячи ампулу в сейф.