Пульсари

ХТО КОГО СТВОРИВ, ТОЙ НЕВІЛЬНИК ТОГО

Щодня після роботи прямує Мусій до університетської лабораторії. З цього ритуального маршруту не збивають його ні пивні автомати, ні закличні реклами гастрономів, ні пропозиції приятелів. Склавши на грудях свої граблясті руки, немов перед іконою, стає він перед експериментальним боксом і заглиблюється в роздуми… Ніхто не заважає Мусієві, не перечить вистоюванню, лише іноді торкнеться його плеча Іванова, і тоді, відірвавши свій погляд від скла, він погляне на неї, як дивляться на матір божу. Вона таки й справді для нього свята. Дарма, що худа та маленька, ніби вихованка йоги. Спершу вона нагадувала Мусієві кишенькову собачку, потім — продавщицю ювелірного магазину, а тепер це — матір божа. Така ж сумна, заклопотана, і в очах мука, а може, й страх. Тільки молебні веде несерйозно, немов у ляльки грається: то кричить, то погрожує, то просить, то вмовляє. Баби, втричі за неї об’ємніші, слухаються Яринки, мов вередливого дитяти, що погрожує стрибнути з балкона. І Мусій не кпинить, не вигукує, що не бачить її й через лупу, тепер усе, що робить Ярина, вважає великим і значущим. Він і сам допомагає по технічному ділу: відрегулював мотори, щоб не гуділи так скажено, поставив термостати у спеціальні ящики — тепер і говорити можна в цій кімнаті. Поремонтував розетки, вимикачі, цілими шибками рами засклив, натер підлогу. На вікні поселив червоного коника — стару Віталикову іграшку. Одне слово, влаштувався надовго. Купив костюм, підстригся, щоб не було соромно перед людьми, яких сюди водить Верхуша, агітуючи їх дати нові кошти, бо не так це вже виходить і дешево утримувати живу руку… Препарати казкової вартості приносять з різних інститутів. Учора з аеродрому посилку передали. І не збагнеш, для чого ці ліки: щоб підтримувати життя руки чи щоб ці хімікати на ній випробовувати. Ірина, хоч про що її запитай, відповідає однотипно: «Поживемо — побачимо». Не хоче батька травмувати. А нігті на руці ростуть. Мусієві здається, що й сама рука видовжується. Аж кричати хочеться. І він вирішує неодмінно сьогодні поговорити з чародійкою, ось тільки вона свіжу кров увіллє в серце. Тільки ж яке то серце! Не щемить, не мліє і називається не по-людськи, а по зміїному: ашека́[3]…

Та поговорити Мусієві не вдалося. Ледь Іванова увімкнула автоматику, як Верхуша знову когось привів. Вір не вір, та це ж головотяп, який дорізав Віталика! Власним тулубом завітали. Оце б хоч іржавого цвяха та темний під’їзд… Мусієві зсудомило щелепи. Щоб бути далі від гріха, взяв зіпсований водопровідний кран та й пішов до майстерні.

— Ми тут порадилися з Климом Гнатовичем, — сказав Пильнюк, привітавшись з Івановою, — і вирішили, що ваш експеримент вичерпаний, нічого нового вам уже з нього не взяти. — Не без цікавості позирав він крізь скло на обплутану трубочками і шлангами живу плоть. — Певно, пора кінчати.

Верхуша хитав головою і вимахував руками, але вимовити нічого не міг, наче в горлі у нього застряла персикова кісточка.

— Ні-ні, Ярисю, — нарешті прорвалося в нього, — я не згоден кінчати. Тобто я «за», але не диктую, не нав’язую вам ніякого рішення. Робіть, як знаєте.

— Ну як же так, Климе Гнатовичу! — обурився Пильнюк. — Ви ж самі казали, що від експерименту взято вже все, що можна. Основне доведено: є матеріал, який зрощується з живою тканиною, ускладнень не спостерігалось. Пускати за вітром тисячі карбованців досить. Адже так ви казали…

— Ви, голубе, неправильно мене зрозуміли. Я — «за», але я і «проти». Нехай Ярися сама скаже, бо я не можу — щось у горлі дере. Та й гамірно тут…

Верхуші вже набридло викачувати з ректорату гроші й клянчити по всьому місту препарати. І він справді був за те, щоб піти всім у літні відпустки. Але… Але ж не він починав цей дослід — не йому його й кінчати. Просто несолідно було б втручатися. Не може Верхуша наказати. Ярися не пробачить. До того ж вона таки вводить гормони молодості в кров, послухала його, старого. Відчула, що геронтологія — основна наука. Без цих гормонів рука давно б уже всохла. І, перш ніж закінчити експеримент, треба на кіноплівку все зняти, а то ж не повірять… У молодості Верхуша виростив був курку з трьома ногами, а матеріальних доказів не залишилось — з’їли аспіранти. А треба було заспиртувати.

— Я згодна припинити дослід, — втомлено сказала Іванова. — І спасибі, що ви мені допомагаєте в цьому. Я ще хотіла б, щоб ви розділили зі мною відповідальність.

— Ну чому ж?.. Як лікар я можу засвідчити недоцільність дальших витрат, — погодився Пильнюк.

— Я… я… знаєте… не можу взяти відповідальність, — затинаючись, проказав Верхуша. — Воно все-таки живе… Краще з балансу на баланс передати. Студентів учитимете, — пробував задобрити гостя Верхуша.

— Та на який біс воно нам! — здивувався Руслан Максимович.

— Ну можна й безплатно, щоб і в бухгалтерії вашій не числилось, — агітував Верхуша, замовчуючи, що біля «дитяти» щодоби чергує шість чоловік.

— У мене з головами руки-ноги лежать у відділенні, й то не встигаємо порати. Нам, колего, не до цяцьок. — «А таки до біса цікава в них робота, — подумав Руслан Максимович, — не те, що в нас». — Ви довели, що деякі марки графіту придатні для протезування? Довели. Тепер можна й зуби з нього ставити, Климе Гнатовичу, — пожартував Пил ьнюк. — Моркву гризтимете, як кролик.

— Е, у мене є кому вставити, як надумаю, — Верхуша обняв Ірину за плечі. Потім підійшов до боксу, поглянув крізь скло. — Я, знаєте, уже якось звик до цієї руки, вона мені як жива істота. Та й повторити експеримент навряд чи вдасться, бо такого збігу обставин скоро не чекати.

— Тут і ще одна причина, — Іванова стишила голос і стала навшпиньки, щоб наблизитись до Пильнюкового вуха. — Батько цього нещасного хлопця… Я навіть уявити не можу, як одного разу перекрию крани й вимкну ашека.

— А бацила? Гангрена? Ви ж собак десятками вбивали.

— Ніколи я їх не вбивала. І як ви, медик, можете про нас отаке думати? Вони самі помирали після дослідів. Дохли, і все. Ні, не зможу я вбити цю руку… І вам не дозволю.

— Ідіть сюди, Климе Гнатовичу! — гукнув Пильнюк. — А то це вас ніби не стосується. Ви ставите мене в ідіотську ситуацію — фактично викрадаєте з клініки людський орган, робите з ним чудеса, і тепер кожен має право запитати мене, чому ж я, користуючись вашими методами, та не оживив потерпілого! Батько он за мною із ломом ходить. Йому наплювати на медичні протоколи. А я довести нічого не можу. Бо як по суті, то слід починати із закону, який ви порушили, Ярино Олексіївно. Ви без мого дозволу руку взяли? Взяли.

— Та хіба ж я її брала? Ви ж знаєте, що хлопець позбувся її на місці аварії, а Марія сподівалася, що ви зможете пришити, якщо збережемо її життєдіяльність…

— А хто вас на це уповноважував? У лікарні є своя лабораторія.

— Життя хлопця не залежало від того, де поклали б руку. Я можу підтвердити причини смерті.

— Та що батькові до ваших підтверджень, коли рука он дулі тиче! І хочеться мені вас відшмагать, і не можу на людях вилаяти, бо це ж і себе виставляти на посміховисько: що то за клініка, де можна поцупити руку. А по-друге, я все ж таки хоч трохи лицар, чорти б вас гризли, і не можу я жінку підставляти під удар! Експеримент, чесно кажучи, запаморочливий, але ж кінчати доведеться — нічого вічного немає, — так говорив Руслан Максимович, а сам тим часом думав: «Якби це я вів експеримент, то чорта б з два переривав його — цікаво ж знати, а скільки витримає рука в такому режимі, які в ній зміни відбуватимуться, та стільки ще нез’ясованого — і перервати».

— Ідіть і вимикайте, — сухо запропонувала Іванова, — он червона кнопка.

Руслан Максимович рішуче підійшов до пульта, замахнувся п’ятірнею, наче хотів муху вбити. Потім поволі опустив руку, засунув у кишеню.

— Не можу.

— Я ж вам казав, що воно ніби живе, — заметушився Верхуша.

— З вашим експериментом у мене стільки часу та сил пропало, — зітхнув хірург, — що хоч основну роботу кидай. — Він попрямував до виходу, але біля дверей озирнувся і кивком погукав Іванову за собою.

— Я ще ось чому до вас. — Він дивився на втомлену, але сповнену рішучості жінку, яка відчайдушно ступила на ніким ще не звідану дорогу, ризикуючи щомиті зірватись у прірву невдач і осміяння а чи прокласти шлях до нових знань, нових можливостей. «А вона — титан, — високопарним стилем подумав про власницю кирпатенького носика Максим Русланович. — От вам, шановні матеріалісти, і парадокси — слабеньке, а таку брилу підковирнуло, маленьке, а небо підпирає. Так що воздамо шану великій душі й могутньому духові, в якій би оболонці вони не поселилися. Хоч оболонка, якщо придивитись…» — У мене дуже делікатна справа, Ярино Олексіївно. Скажіть, наскільки ви впевнені в тому, що цей графітовий композит можна вшивати в людський організм?

— За будь-який графіт не ручуся — Яремака запевняє, що їх сотні: скільки лабораторій, стільки й технологій та матеріалів. Але той, що на кафедрі Швидкого роблять, цілком придатний для людей. А що? Комусь кортить спробувати?

Руслан Максимович відповів не одразу. Він довго зважувався на цю розмову, довго обмірковував, як висловити свою пропозицію, і, зрештою, чи має він право аж так ризикувати. Є вивірені препарати, усталені правила — дотримуйся від сих до сих, і на твоєму боці завжди буде правда, якщо ти сумлінно й кваліфіковано виконаєш свою роботу. А чи буде ця правда з тобою, коли відступиш від правил? Коли спробуєш потягти ниточку з нового клубочка? Досвід Джордано Бруно і вчить, і застерігає.

— Швидкий помирає, Ярино Олексіївно… Осколки сиділи біля трахеї, ну й… довелося видалити сантиметрів зо два. Я вставив протез, а організм його чомусь не приймає. Доведеться робити повторну операцію. От і подумав, чи не можна з вашого графіту сконструювати трубку?

Іванова злякано глянула на колегу.

— Без дозволу міністерства?

— Це останній Олегів шанс. Ну, а часу на папери, дзвінки, узгодження самі знаєте скільки…

— І він «за»?

— А що в таких ситуаціях говорять хворі та їхні родичі? «Врятуйте, лікарю!» А як — то їх не стосується.

— А коли невдача? Після історії з хлопцем, в яку я вас, не бажаючи того, втягла, вас же судитимуть!

— Вибору немає. Жити Олегові лишилося кілька днів. Повторно вшивати такий же протез — безумство. То чи не доцільніше зважитися на інше безумство, якщо воно грунтується на статистиці й на ваших експериментах?

«Мої експерименти для того й замислювалися, щоб рятувати людей», — хотілося сказати Ірині, але вона посоромилася таких гучних слів, бо хіба добрі діла потребують пояснень?

— Понад сто вживлень, — роздумливо мовила вона, здивувавшись, що такою короткою фразою об’єднала і розпач невдач, і лихоманку пошуку, і радість звершення, й сумніви, що приходили до неї частіше, ніж сонце в їхню лабораторію. «Певне, це чисто жіноче — вагатися, сумніватись», — думала Ірина й заздрила чоловікам, які, їй здавалося, були рішучіші й упевненіші, бо такі вже вони від природи.

— І скільки позитивних?

— Лише в двох випадках були нагнивання, але, як з’ясувалося, інфекційні.

— А можна подивитись?

Пішли у віварій, що містився під вікнами бібліотеки. Колись тут Верхуша виводив своїх стоніжок, нині ж навіть назва «курник» стала забуватися. Дві контрольні собачки, що їм тепер судилося да самого скону жити без ніяких експериментальних втручань (решту порозбирали аспіранти), зраділо кинулися до Ірини. Це здивувало Пильнюка.

— Ви ж їх мучили, а дивись…

— Радіють, що чесно служать науці, — пожартувала Іванова. — Кожній живій істоті радіють, бо до них мало хто навідується. Але вони не злі, не бійтеся.

Професор погладив вівчарку, і вона вдячно лизнула йому руку. Він роздивлявся циліндри. Шкіра навкруг них звичайна, ані припухлості чи випадання шерсті, ані почервоніння. Надавив циліндр, а потім смикнув його — вівчарка спокійно й покірно дивилася йому у вічі — отже, болю вона не відчувала.

— Швидкий не любить цей композит, — сказала Іванова, пригадавши розповіді його співробітників.

— Йому не обов’язково пояснювати, з чого протез… От тільки хто змайструє? Там особлива конфігурація.

— Учні Швидкого. Їм, думаю, можна сказати, для чого і кому.

Руслан Максимович ніби не чув останньої фрази. Він чухав вівчарок, смикав їхні загривки, знову й знову обмацував чорні трубочки. Ірина не наважилася повторити запитання. І тільки прощаючись, хірург сказав твердо й рішуче:

— Скажіть Яремаці, нехай прийде до мене — креслення дам, та й поговорити треба. І щоб ніяких домішок — усе, як було у ваших дослідах.

Ніби вона не розуміє, на що відважується оцей сутулий, гривастий, з лагідними й присмученими очима чоловік.

— Казав же я вам, Ярисю! Зігнорували мій досвід і поради, — дорікнув Верхуша, коли повернулася. — Казав же вам, щоб не зв’язувалися з людьми та собаками. Якби оце замість руки та була куряча ніжка, ви б і горя не знали.

— Ех, батьку ви наш, батьку! Де вже для курячих лапок набратись снаги та апаратів штучного кровообігу. Тут аби для людей стачило, — мовила втомлено, сіла в крісло, підібгала ноги, скрутилась калачиком.

Звертання «батьку», вперше почуте від Ярисі, і окрилило Верхушу, і пригнітило, і ніби брязнуло ним об підлогу, так що й кісточки хруснули.

Як же так? — гнівався. Хіба він уже такий старий та немічний, щоб відгороджуватися од нього отим ніби шануванням? Хоча… Вона ж не назвала його дідом. А батьком можна бути і в двадцять років. Навіть почесно. І, певне ж, вона вклала в це слово значення «отаман», «вожак», що, зрештою, відповідає істині. Тут прибіднятись нічого…

— То що ж ви порадите, Климе Гнатовичу? Починала експеримент з благородними намірами, а тепер… Це схоже на мої операції, якими я наситилася в клініці по зав’язку. Кину все і нап’юся до чортиків…

Верхуша погладив Ірину по голові, мов дитину, сказав заспокійливо:

— Не журіться, воно само собою закінчиться. Бо я оце востаннє ледь ублагав головбуха. — «Щоправда, — думав «отаман», — він мені вже тричі казав не з’являтись… А я до нього півником, півником. Можна й ще спробувати. Тільки навіщо? Чи не розумніше передати об’єкт в інститут? Нехай ще там послужить науці».

— Не знаю, коли експеримент скінчиться, а сили мої вже вичерпалися. — Вона й справді почувалася втомленою до краю. Спати, спати… У тихій, затишній комірчині, щоб ніяких сигналів, ніякого чекання — геть од світу з його диявольщиною, пристрастями, самовдосконаленням і самознищенням. Спати. А потім пускати із сином кораблики у грайливому веселковому струмочку. Зривати черешні, обдмухувати пухнасті кульбабки і бігти за пушинками-парашутиками…

До кабінету Верхуші постукали. Ірина випростала втомлене тіло — сіла, як належить заступникові біологічного світила. Якби не отака робота до самозабуття, Ірині, можливо, довелося б задумуватись про начальницьку імпозантність, якої з її зростом і тендітністю не так уже й просто набути.

— Пробачте, — боком протиснувся Мусій, і така розгубленість була на його обличчі, що надія на сон, яка щойно тішила Ірину, осипалася, як давно вже не бачена нею перестигла кульбабка. — Вірте не вірте, а воно росте… В мене окомір… Я, бувало, так міг розділити… — Мусій ледь не пустився в роздебенді про те, як умів він розлити пляшку з точністю до грама й нікого не обділити. Проте розповідати не наважився, адже довелося б розкрити секрет: коли розливаєш півлітрівку білої, то потрібно рахувати, щоб у склянку булькнуло вісім разів, адже в пляшці двадцять чотири бульки. — Точно росте!

— Може, пухне? — стурбовано підхопився Верхуша, навіть не уточнюючи, про що йдеться. І поки усі троє бігли до лабораторії, він «так-такав», наче зіпсутий кулемет. — Так-так-так, — упритул дивився крізь скло. Та зір… Ех, зір уже не вернути. — Якщо вона й справді довшає, — цікавий феномен, Ярисю! — то це ж вам ящик доточувати треба. Молодий чоловіче, — тицьнув ключа розгубленому Мусієві, — візьміть у моєму кабінеті том на літеру «О». Та скоренько. — І коли Мусій залопотів ногавицями, професор, збуджено кліпаючи своїми напівзрячими, запитав: — А ви, Ярисю, могли б пришити оцю руку, якби хлопець уцілів?

— Напевне… Задля того ж і рятували її.

— От-от-от! Відчуваєте, яка перспектива? Скажімо, в когось коротша нога, чи всохла рука, чи ще там щось. Відрізаєте тую ногу, руку чи ще там щось, дорощуєте до потрібного розміру… А може, й не відрізаючи, дорощуєте. Ай-ай-яй! Та це ж!..

Ірина мовчки дивилася на врятований нею уламок людського життя, на скомпоновані вимогою життєвої необхідності шланги, компресори, трубки, колби, що сторонньому відвідувачеві, певно, нагадували витвір штукаря-абстракціоніста. Останніми днями їй теж здавалося, що об’єкт росте, але вона думала, що то галюцинації від перевтоми. А якщо справді росте? На добро чи на зло буде їхня робота? Скільки вже відкриттів, спонукуваних найгуманнішими, найблагороднішими намірами, ставали згодом прокляттям людства? І чи виправдовує творця формула: «Якщо не я, то хтось інший зробить»?

— Чудово, Ярисю! Та оголосіть ви по радіо про наш експеримент, завтра чергу тут удосвіта займатимуть — комусь видовжити, комусь укоротити. Ви про китайські огірки знаєте? Ось зараз молодик принесе том на літеру «О». До двох метрів, буває, вирощують огірки. Ох, даремно ви не послухалися! Треба було з курячою ніжкою експериментувати. Якби принципово довели, що її можна доростити до розмірів страусячої — це ж яка перспектива! Уявляєте — комбінат! Тут тільки процес треба спростити і щоб головбух голосував «за». До речі, біжу до нього. А ви ні в якому разі не переривайте експеримент! Усе спочатку. Геронтологію відкладемо до осені. Де це я подів ключі? Ага, том на літеру «О» і ключі заберіть самі. Я не прощаюся. — Верхуша майже по-парубочому помахав рукою і підстрибом пораненого птаха заспішив доганяти свою мрію.