Пульсари

МІСТОК ДО РАЮ

Тепер Мусія з новою силою потягло до лабораторії. Подзвонив, вибріхуючись, на свою роботу, хильнув із термоса чаю з валер’яновим корінням і поїхав до біологів. Може, валер’янка нічого й не. допомагала, тільки дружину лякала, особливо від сьогоднішньої ночі, коли Галя впевнилася, що в чоловіка таки кепсько з серцем, бо чому б це він не торкнувся чвертки, якщо при здоров’ї? Неспроста ж п’є валер’яну замість чаю. Ох, не з добра то, не з доброго дива… А може, й рятує його валер’яна? Спершу Мусій пив це зілля, аби лиш до рота потрапляло щось гидке, незвичне. Потім повірив, що саме валер’яна допомагає йому утриматися від градусної спокуси. А тепер ніби вже й у звичку ввійшло. Та й не може бути, щоб зілля та не давало користі людині, бо навіть коти, які не можуть відрізнити круглого від квадратного, які тільки будять ночами Верхушу, навіть коти поважають цей корінь. Ірина здивувалася ранній появі Мусія.

— Щось трапилося? Хоча… Розумію… Вчора я вам не все як слід пояснила.

— Встигнете. Де Верхуша?

— У себе в кабінеті. А що? — стривожилася.

— Та нічого. Хочу порадитись щодо курей, — збрехав Мусій і попрямував до Верхуші, напускаючи на себе веселу байдужість, та це ще дужче занепокоїло Іванову.

На стук у двері ніхто не відгукнувся. Зазирнувши у шпарку, Мусій побачив, що Верхуша не спить, як годилося б після ночі, проведеної на кладовищі, а пише щось великими літерами, ніби йому замовили плакат. І так уже старається, аж губами ворушить, ніби школяр, що по кілька разів перечитує кожне слово.

«Подивитися на нього — так прямо сизий голуб миру. А в банді ж, мабуть, не менший ранг, як Пильнюкового заступника. І що його змушує? Сидів би старістю на печі, потроху свої заощадження перетравлюючи. Чи сходив би у бар на молодь подивитися, в доміно під вербою грав би з ровесниками, про політику гомонів чи за «Динамо» поболів би. А воно ж, дивись…»

— Можна, Климе Гнатовичу? — чемно переступив поріг.

— Сідайте, сідайте, юначе. Тут, знаєте, такі діла з вашим сином намічаються! Епохальні! Стільки проблем! Оце доповідь готую, — Верхуша потрусив паперами.

«Заговорюй, заговорюй зуби. Все одно алібі собі не створиш».

— Мені Ярися казала, що ви вже все знаєте, — Верхуша співчутливо поглянув на Мусія, та думка його не могла фіксуватися на предметі сторонньому, вона возносилася до верховин пізнання. — Тому я дозволю собі намалювати повну картину. Вирішено проблему геронтології. Накажу відрізати мою руку — пожертвую заради науки, щбб Ярися виростила знову мене, точно такого, як є, тільки із справжніми зубами й без болячок. Хоч я, взагалі, не скаржусь на здоров’я, але дещо, знаєте… Дещо… Про що це я? Ага… І Ярися воскресить мене.

«Потрібен ти комусь, — незлобиво подумав Мусій. — Тут, мабуть, ждуть — не діждуться, коли вже на пенсію підеш. Отакий кабінет зайняв і не даєш молоді ходу».

— А хто ж тоді кафедрою керуватиме, Климе Гнатовичу? Той, що з вашої руки виросте, чи самі впораєтесь, хоч і без руки?

— Молодець, юначе, ви копнули важливе філософське питання. Я ж вам казав, що тут проблем та проблем!

«І чого він радіє, блаженний? — Мусія вже починало дратувати професорове збудження. — Ич, актор який».

— А куди вам діватися, Климе Гнатовичу, якщо «той» ваші звання і документи захопить? А він це неодмінно зробить, бо розум і гонор матиме, але ж без болячок буде. Та ще як дружина підтвердить правосуддю, — єхидно пхикнув Мусій, — що не ви її чоловік, а отой, з усіма справностями.

— Я тут, знаєте, вже дещо намітив, — Верхуша знову потряс паперами. — Думаю, що після операції без руки я довго не проживу. Так що «той» буде повноправним господарем і паперів моїх, і… Я йому заздрю, — мрійливо сказав, ніби про товариша, що летить у космос.

— От бачите, його ще немає, а ви вже заздрите. — «Це вже ближче до суті». — майнула думка. — І ніяке це не безсмертя, професоре, бо не захочете ви помирати, даючи життя дублерові. І кінцівку не пожертвуєте, щоб «той» ваше місце зайняв, а вас, безрукого, зіштовхнув у могилу. Вам же не хочеться зараз іти на пенсію?

Верхуша нічого не відповів, тільки зніяковіло закліпав очима.

— Знаю, що не хочеться, — продовжував Мусій, — І я не захотів би вирощувати дублера, щоб той прийшов до моєї Галі й защепнувся з нею в хаті, а мене додому не пустив. Та я краще розбомблю вашу халупу, хай і сам загину, зате людей порятую від диявольщини.

— Я тут дещо вже намітив — усе не так страшно. Процес контрольований. З моєї руки Ярися вирощує тулуб і пересаджує на нього мою голову.

— Пхе! Чи й не новина! Сто разів уже чув, навіть у кіно бачив, як десь, чи то в Бразілії, чи в якійсь Арізоні, професорську голову збиралися до молодого тіла пришити. Але зась! Самі знаєте — природа спотикачок накопала і пудові замки тут начіпляла.

— Новина! Запевняю вас, новина! — переконував Мусія, а може, й себе Верхуша. — Бо тулуб, вирощений з моєї руки, має такий самий набір генів, як і голова. Повна сумісність тканин! Геронтологія перемогла! Дожив я, юначе, до цього щасливого дня. Семи милицями… є… пробачте, семимильними кроками йде наука. Ярися, правда, не згодна… Та й де взяти кошти, щоб з моєї руки… Знаєте, скільки нам ваш син обійшовся? Але що тут про гроші говорити, коли доведено, що процес вирощування людських органів можливий! Довели! Втерли носа і своїм, і зарубіжним колегам! Вони ще лише розробяють ліки для регенерації органів. Ми ж доповідь пишемо вже. А ті, що після нас ітимуть, спростять процес, і…

— Нехай Ірина навчиться з пальця вирощувати, — підказав Мусій.

— Молодець, юначе! Я запишу. Це ще новіша ідея. Зменшиться відповідальність. Руку відрізати якось воно страшно, а палець…

— От іменно! Палець — єрунда, — розвивав ідею Мусій, підбадьорений обіцянкою записати його в доповідь. — Вказівний правої собі залиште, щоб сваритися й командувати. З лівого мізинця виростять вам заступника пожежних справ, він же й по господарству від усякої дрібної роботи вас звільнить. Лівий безіменний охоронятиме вас, а правий задачки придумуватиме… Тут такого можна натворити! Підкажіть Ірині, підкажіть.

Верхуша осудливо похитав головою.

— Негожий ваш план, юначе, і розмова негарна. Так-то. Насміхатися з науки соромно, особливо вам, свідкові епохального, я б сказав, грандіозного повороту в біології. — Обурювало, що Мусій кепкує і з його старості, думає, що Верхуша вже списався.

Давно помічено, що люди, не причетні до творчої, пошукової праці, рідко дивуються чи захоплюються, частіше закликають бити відьом, коли стикаються з чимось їм не зрозумілим. А Верхуші не тиражування власної персони потрібне, не заради тілесного буття хоче він «продовжитись», а щоб не пропали ідеї, щоб пережили його прах. Хочеться, щоб «суть» його втілилася, нехай і в дерево, тільки нетлінне, нехай у залізо, але нержавіюче, нехай у папір, аби лиш вічний, — і щоб спостерігати, як будуватимуть завтра юнаки, де можна — допомогти їм, рятувати, захищати.

— Негарна ваша пропозиція, юначе. І гріх таке Ярисі підказувати. Вона й так у розпачі, каже, що кине біологію, піде з кафедри. А я вже збирався їй усі справи передати, бо голову мою вона ще не може пересадити.

Мусій не вірив професоровій балаканині. Підтримував розмову, аби впевнитись, що саме Верхуша був уночі там… Його доповідь метровими літерами, уся оця наука то, — думав Мусій, — маска, легенда, створена Івановою, щоб прикрити правду, а правда, з усього видно, така: відкопали Віталика, оживили. Але навіщо ж приховувати?

Спонуканий досвідом героїв шпигунських фільмів, Мусій ліктем звалив книжку і, перепрошуючи, поліз під стіл, бажаючи роздивитися професорські черевики. Чи не в землі, бува? Ні, блищать. Взагалі старий міг і почистити їх або інші взути. Даремно під стіл лазив. Тут би щось оригінальніше вигадати, а не вдаватися до детективу.

— Вибачте, я ненароком…

— Нічого, нічого, — промимрив Верхуша, протяжно засопів і клюнув носом розсипані віялом папери.

Ось вони, докази! Напрацювався вночі, а тепер очі замилює. Якби не прийшов на роботу, кожному було б ясно, що відсипається… Ось вони, докази! Якби ж не від цих злочинців залежало Віталикове життя, Мусій давно б Іолу покликав… Тут не в медицині діло. Тут дивися ширше! Де Пильнюків синок і сестричка? За кордоном — сам чув, як батько бідкався синовою поїздкою. Маскувався, звичайно. Тут таке розігрується!..

Гучно сьорбнувши повітря, Верхуша злякано прокинувся і втупився в Мусія.

— А чого ви прийшли, юначе? Чому без стуку? Я, знаєте, доповідь пишу. Не маю часу, знаєте.

— Та я, професоре, порадитись. Тут домашні мої хочуть собаку чи кішку придбати, а в звір’я цього хвороби всякі, паразити. То я вирішив пару курчат купити. Якої краще породи? Ви ж курознавець…

— Вас розцілувати треба! — ожив Верхуша. — От що значить загальна середня освіта! Люди почали розуміти, що курка — найперший друг людини. Вона і яєчко знесе, і засокоче ліпше лауреата конкурсу вокалістів. І головне, хвороб ніяких у хату не принесе. Тримайте її хоч у ящику, хоч на балконі. А у вас кришталю немає? — зі страхом запитав Верхуша. — Вона, знаєте, не собака. З радощів може й на сервант злетіти, ну й ненароком звалить…

— Немає, професоре, — зітхнув Мусій. — Жінка все поспродувала. Похорон, огорожа, пам’ятник…

— А ви не поспішайте з пам’ятником, — порадив Верхуша. Сказав, та й осікся, ніяково закліпав очима і, як здалося Мусієві, навіть почервонів.

«То у вас, професоре, ще й совість є! Відчули, що підло змушувати мою Галю воздвигати пам’ятник над порожньою могилою».

— Це ж чому, професоре? — строго запитав Мусій.

Та Верхуша дуже втомився, готуючи доповідь. І зараз його змагав сон. Пам’ять замкнулася, і поновити сили міг лише кількахвилинний перепочинок.

— Що чому?

— Чому не поспішати з пам’ятником? Ви щойно так сказали.

— Не’ пам’ятаю. Не тим я займався, юначе. Геронтологію треба було розвивати. Ви йдіть, а я подумаю.

Усе стало на свої місця. Три факти проти Верхуші: дрімає на роботі; сидить не в лабораторії, а в кабінеті — телефонних вказівок від шефа чекає; не радить пам’ятник ставити. Ще б Яремаку розшукати, на його кулаки подивитись, мабуть, шкіра там, як на солдатських чоботях. Подумати тільки! Отакі люди наукою керують! І як перевірити, як збагнути їхні графіки, терміни? Звіти, немов романи, пишуть — тому й паперу нестача. А краще б діло робили. Бо інших вчать, а самі…

Раніше в Мусія не було таких нападів критиканства — він усе життя прагнув якнайліпше виконати кожне замовлення, думаючи про живих і вшановуючи покійних; і на новій роботі в перші місяці щиро клопотався протипожежним обладнанням у цехах. Та ніде нічого не горіло, Мусієві здавалося, що до нього ставляться якось зневажливо, мов до баласта, все дужче відчував свою непотрібність, і як компенсація за професійне знецінення в ньому розгорялася іскра невдоволення всім і всіма.

Тепер, коли йому пропонували поїхати в колгосп на буряки, він виголошував: «Треба як слід організовувати робочу силу на селі, пенсіонерів вивести, школярів». Коли кликали допомогти розвантажити заводський двір від мотлоху, відмагався: «У нас своя робота. І як слід налагоджена — ніде не горить. А комірники своє налагодити не вміють. От нехай і трудяться. Моє діло протокол скласти». Він-таки й справді наловчився складати протоколи й штрафувати «за порушення».

Коли Чумак прочув про нові грані діяльності Мусія, то запропонував відділу кадрів бодай на кілька місяців перевести його на конкретну роботу: «Бо ще трохи «керівної служби», і вивітриться з чоловіка остання жива іскра, а на зміну прийде бацила геніальності. Шкода Мусія. Як не пияцтво, то сімейна трагедія. А пережив горе, так геніальність загрожує».

Повернувшись до лабораторії, Мусій застав там Марію.

— Чому, невісточко, Петра Яремаки останнім часом не бачу в університеті? — гнівно й строго накинувся він на дівчину.

З несподіванки вона впустила дюар і ледь не наробила лиха.

— Чого розкричалися? Тут храм вашого сина. Навшпиньках годиться ходити, коли вже увійшли.

«А могла ж таки бути його невісткою, — подумала Марія. — Тільки тепер, вважай, заручилася із дияволом».

— Ви знову нализалися. Немає на вас Гетьманчука, — обурилася вголос.

Давно Мусієві ніхто не говорив таких прикрих слів. Невже схожий на п’яного? Набравши повні груди повітря, він якусь мить не дихав, наче збирався штовхнути штангу, повів з кутка в куток очима, в яких почали змигувати червонясті змійки. Таких грубощів він не чекав.

— Ану вас… — чвиркнув крізь зуби і вибіг з лабораторії.

— Навіщо ти так, Маріє? — сумовито похитала головою Іванова. — Півжиття його в оцьому ящику…

Марія й сама збагнула всю недоречність свого вибуху, та все ж виправдовувалася:

— А чого ж він…

Хоч у це було важко повірити, ще важче осягти, та очевидне вже не лишало сумнівів — як із висадженого в благодатний грунт пагінця розвивається дерево, так і з живої руки виростала людина. Не раз уже траплялося, що, шукаючи Індію, відкривали Америку, добуваючи філософський камінь, пізнавали нові хімічні елементи. То Марія і не здивувалася б, якби, досліджуючи сажу, випалену з кофейної гущі, хтось із її колег раптом виявив би закономірності зародження планет. Але виростити у боксі людину?

Людину чи її оболонку?

Маріїн розум, прагнучи осягнути содіяне, уявити його можливі наслідки, палав на багатті сумнівів. «Вітаю й вас — це зоряна година! Та тихше ви, мовчіть і не дишіть! Велике диво твориться в цю мить».

Свідомість, пам’ять, емоції — найсокровенніша суть людини, народжуваної з любові, народжуваної в муках і крові, — чи володітиме ними гомункул? І хто він? Чия душа в ньому? Та й чи є вона?

Смерть нареченого, і знов перекособочене власне життя… В людини також є межа міцності. І Марії іноді здавалося, що все це — і поїздка на мотоциклі, і ноші, прикриті не простирадлом, а фартухом різника з Бессарабки, і тепла Віталикова рука в шкіряному рукаві, й лабораторія Іванової, і Віталикоподібний гомункул, вирощений у скляному боксі, — то все сторінки чорної магії. Не-віс-точ-ка…

Пізно ввечері лихий і втомлений повернувся Мусій додому. Виявляється, Петро Яремака ще два дні тому поїхав у відрядження. А хто ж тоді на кладовищі вдарив Мусія по голові? Якийсь інший Петро? Чи, може, Яремака зумисне оформив документи на поїздку, щоб мати алібі?

Ще й Галя, розтривожила Мусієву душу своєю дурістю:

— Що воно тільки робиться на білому світі! Минулої ночі одну могилу хотіли розкопати…

«Ага! Почалося! — чи то з острахом, а чи зловтішно подумав Мусій. — Віталика вже цій банді мало…»

— І на чию ж це вони замірилися? На генеральську, не бійсь, начальницьку.

— Та ні. Монашка там похована. Це біля нашої близько.

Галина відповідь не впліталась у вибудувану Мусієвою уявою схему, і, як завжди, розгубившись, коли конкретні, реальні, з його погляду, речі руйнувалися чи поступалися місцем якійсь ефемерії, питав тепер з острахом:

— І накрили тих розкопувачів?

— Я добре і не знаю. Нікого з твоїх колишніх знайомих не зустріла, щоб розпитати. Кажуть, чергував саме підсліпуватий сторож із сином. Збили якогось волоцюгу, а він під деревом відлежався та й утік. Тепер ніби народну дружину організовують, щоб спіймати того божевільного.

Мусій сердито засопів. «Який божевільний? Там бандити з дипломами. Не бабського розуму діло…» Проте вголос заперечити жінці не наважився, бо сумнів ворохобився під черепом: а може, то він, Мусій, переплутав могили? Може, то його так вправно звалив з ніг сторожів син?

— А син його не рецидивіст?

— Чий?

— Та сторожів.

— Не розпитувала.

«Ех, Галю! Найрозумніша жінка на весь куток! Не могла таких простих речей вияснити!»

Безсонна ніч і напружений день давали про себе знати. Навіть не випивши валер’янки, Мусій почав увіходити в легкий, серпанковий сон, щоб набратися сил для ще важчих днів, що чекали попереду.

Галя, вдячна чоловікові, що полив квіти на могилці, що потроху повертався до людського життя, турботливо вкрила його синовою ковдрою і тихо вийшла з кімнати.