Пульсари

БУНТ

Залишатися в лабораторії на вихідний охочих не було. Тому довелося чергувати ініціаторам цього важкого, довгого і суперечливого експерименту. Техніка працювала справно, бо в суботу хлопці провели ревізію всіх гайок, замінили кілька блоків, відшукали вакуум. У пекельній машині, якої не могла б придумати навіть баба-яга, бо не мала університетської освіти, монотонно працювала рука, розтягуючи пружинку динамометра. І ця демонстрація сили була єдиним каналом зв’язку з світом. Як тільки сила м’яза зменшувалась, негайно оглядали штучне серце, регулюючи режим його роботи. Коли ж там не знаходили причин для занепокоєння, перевіряли штучну нирку. Процесор, хоч і вельми інформований та патентований, був надійним помічником лише в безхмарні дні, коли ж виникали ускладнення, доводилось покладатися на власні знання та ще інтуїцію, а то й просто ризикувати. Як от сьогодні. Вирішили дати перепочинок своєму об’єкту — на всю ніч відключили руку від пружини. Це означало, що позбавили її можливості інформувати про свій стан. І якби в цю мить перегорів якийсь діод чи пробився конденсатор або мікроб проник крізь нещільності лімфатичної системи, то дослідники не знали б, де й шукати причини невдачі.

Люди, володіючи різними органами чуття, так звикли до цих каналів інформації, що інколи не усвідомлюють, що саме їм вони завдячують своєю витривалістю, своєю живучістю. Коли в нас болить голова, гуде у вухах чи темніє в очах, ми клянемо біль, не думаючи, що це — сигнал тривоги, який піднімає на сполох захисні елементи організму.

В одній легенді розповідається, як жадібний та хитрий володар, замучивши людей поборами, вирішив розіслати в усі кінці слуг, щоб довідатись про настрої своїх підданих. «Лають», — в один голос казали ті. Зрадів повелитель і збільшив податки. «Плачуть і кленуть», — повідомили вдруге. Володар ще збільшив побори. «Ніхто не ремствує, посміюються та стиха перешіптуються», — доповідали гінці втретє. Володар занепокоївся: «Негайно зменшіть данину», — розпорядився він, рятуючи свою державу від загибелі. Вирішальне значення тут мала багатоканальна сигнальна система.

А Віталикова рука має лиш один канал зв’язку із зовнішнім світом — силу, яку вона демонструє, розтягуючи пружинку. «А чи відчуває вона біль, — думала Ірина, пораючись біля боксу. — Чи прореагує на опік? Чи може на ній нарости нова шкіра? Чи багатша, розмаїтіша вона в своїх реакціях за дощового черв’яка? Чи змінюється сила її м’язів?» Так багато запитань і так мало часу й сил, щоб усе дослідити, все збагнути, на все відповісти. Ще й сумніви весь час точать Ірині душу, бо не може вона забути зустрічі з Віталиковим батьком. Та ось і він, злий і напівтверезий, наближається до університету.

Сьогодні теща рішуче й безкомпромісно скомандувала: «Геть!», а найвродливіша, найрозумніша з усіх жінок на кутку Галя не закричала. Лише скорботно, немов паранджею, прикрилася білим волоссям. І коли вона встигла отак посивіти?

Мусій, підкоряючись тещі, мовчки пішов з дому — він не тримав на неї зла, взагалі він рідко їй перечив. А вона, певне, мала в душі якесь співчуття до свого невдатного зятя, бо от же, вигнавши з хати, все ж кинула йому вслід плаща. Метляючи тим плащем, наче злою долею, чимчикує Мусій до Чіліти, котра, якщо правду каже, зберегла часточку його сина. Нащо, питається, було рятувати руку? Істинно жіночий розум. Хіба не ясно, що слід було боронити від смерті хлопця, нехай і безрукого. Підключили б йому штучне серце чи що там ще — розбалакувати мудрі, а як до діла… Але й ми стрижені, славна-хороша. За те, що Віталика не оживляла, дадуть тобі років з десять строку, а за те, що без дозволу руку його мучила, іще з п’ять добавлять. П’ятнадцять років тюрми! — втішався Мусій карою, яку має ж хтось нести, коли сина його не врятувала.

Не знав тільки він, що його вигадана кара була значно легшою від реальних, тих, що їх зазнавали в усі віки жерці науки. Леонардо да Вінчі мало життям не поплатився, коли порушив заповідь неторканої святості людського тіла. 1558 року іспанського лікаря й богослова Сервета Мігеля спалили за те, що він розтинав трупи. Відомі випадки, коли інквізиція за виявлену допитливість і цікавість мучила лікарів їхніми ж розпеченими інструментами. А катування власною совістю, сумлінням, коли не можеш урятувати людину, коли зупиняєшся перед нездоланним бар’єром, коли усвідомлюєш своє безсилля перед смертю?

Такі думки не могли навідатися до Мусія — чужі вони йому, далекі. Тут он таке діло, що й свої власні з голови вивітрилися, щойно ступнув на чавунну мереживну підлогу університетського вестибюля.

— Я — Мусій, — строго сказав він двом жінкам у білих халатах, відчинивши двері лабораторії, до якої нарешті добрався після довгих розпитувань. І йому здалося, що обидві вони злякалися, розгубилися — і оця маленька, тоненька Чіліта, котра тут явно за старшу, й кремезна молодичка з розкосими очима та пишним волоссям, що, мов курінь, облягає їй голову.

І Мусій таки не помилився, Марія знала Віталикового батька, бачила на заводі, та знайомитися з ним не поспішала, а останнім часом, коли Му сієм заопікувалася медицина, для цього вже не випадало нагоди.

Ірина Олексіївна говорила про свою зустріч з Віталиковим батьком, отже, візит цей не був несподіваним. І все ж… Стримуване, притлумлюване, що так зненацька звалилося на Марію, зараз знову сколихнуло її, і їй захотілось кинутися до цього чоловіка, виплакатися разом з ним, пожаліти його і щоб він її пожалів — спільне горе в них, бо вони обоє зазирнули за межу буття, і чорна прірва поглинула частку їхнього життя. Це бажання було таким непереборним, що Марії коштувало великих зусиль стримати себе.

— Я прийшов, — казав тим часом гість, — щоб заявити… Щоб висловити… Одне слово, ведіть, подивлюся.

Жінки перезирнулися.

— Може, не варто?.. — після паузи мовила старша.

Та Мусієві здалося, що суд божий уже настав, тому сказав офіційно:

— Ви, громадянко Іванова, боїтеся, що переламаю всі ваші тартарари?

Чи то він мав на увазі апаратуру, яка десь там ув’язнила частинку плоті його дитини, чи в такий спосіб попереджав, що переламає оцим інтелігентним магдалинам кістки і викине в тартарари (із дебелою впорається, а на кволеньку й зважати нічого), — хто зна, що хотів сказати Мусій отим «тартарари». Він, було, вже й кулака стис, щоб показати, де вони обидві в нього. Але не сказав нічого, тільки зволожнілу долоню витер об плаща — жаль йому стало оцієї тендітної, зляканої, що відбатувала Віталикові руку, а тепер і в очі не дивиться. На злочин у неї, бач, сміливості вистачило, а як вину спокутувати, славна й хороша розкиселилась. Воно й не дивно. У чому там тільки душа її грішна тримається? Ваги живої в неї, мабуть, і кілограмів сорок не набереться. Отак придивишся, то не знаєш, кого й жаліти, — себе чи цю жаринку. Подмеш, а вона згасне.

— Я нічого не поламаю, я тільки подивлюся. То ж синова рука. Ви такий гріх узяли на душу…

Мусієві хоч і жаль оцих канарок, але й приємно, що вони його бояться. Аякже! На заводі Мусій — п’яниця, вдома — ледь не юродивий. Ото тільки в товаристві, що гуртується коло пивних автоматів, він відчуває себе рівноправним. Однак Мусій розуміє, що гуртуються там громадяни не вельми… А тут ось… Тут він зараз владика і суддя: захоче — покарає, захоче — змилується великодушно. І ще сказати: оці двоє, напевне, не тільки бояться, а й співчувають йому в горі. Бо хіба ж не заслуговує Мусій на повагу як великомученик, як людина, яка в такому запамороченні («прости, господи, мене грішного») не висадила в повітря, не відправила в тартарари всю оцю техніку з технарями, а гідно, без сліз та істерики, веде з ними ділову розмову.

— Я маю право побачити… Розумію, що не для забавки ризикнули ви на таке… Але знати, що тут десь тліє рідна вуглиночка… — Мусій, забувши про свою чоловічу гідність, зашморгав носом.

— Гаразд, — старша узяла його за лікоть і повела до дверей.

Перед порогом озирнулася й кивнула на аптечку в кутку. Молодша, зрозумівши цей жест, схопила ліки і теж рушила слідом. Так людство, спонукуване цікавістю, іноді зазирає в такі закутки природи, робить такі відкриття, од яких потім не має ні втіхи, ні зиску, ані рятунку…

— У нас заведено, Мусію Миколайовичу, — шанобливо сказала Марія, — у нас так заведено, що кожному, хто заходить до лабораторії, ми даємо валер’янки. Ритуал такий. Так що і вам доведеться…

— Спасибі. У мене не горить, — збрехав Мусій, приклавши долоню до грудей і подумавши, що, якби ці молодички спирту дали, ото б не відмовився, бо тіло все ніби напхане скляними осколками, аж кричати хочеться.

— Це обов’язково треба, — червоніючи й важко дихаючи, наполягала й Іванова. — Ми теж п’ємо, коли туди заходимо. Там, знаєте, випромінювання різне. Знайди, Маріє, інструкцію, бо товариш, може, думає, що ми його дезинформуємо.

— Та що ви, я вірю, — заспокоїв жінок Мусій, зміркувавши, що зілля ж, певне, розведене на спирту. Він узяв пляшечку й одним ковтком спорожнив її. Хекнув, утерся рукавом. — Не дивіться на мене так, любі-хороші, мене двадцять крапель давно вже не беруть. А як сьогодні, то й гіпноз з наркозом не подужають… — Мусієві треба було не тільки молодиць, а й себе переконати, що ніякий інсульт з інфарктом його не звалять, хоч сил у нього все меншає, і вже не знає, що дужче болить: душа чи тіло. Валер’янка нітрохи не допомогла — певно, водою розведена. Була б на чистому спирті — полегшало б, все-таки кубиків з тридцять ковтнув. Лише смердить. Навіть у сон не хилить. Тільки ніби чимось тупим б’є в потилицю. Даремно випив валер’янку: ще подумають магдалиночки, ніби я алкоголік. Потрібна версія.

— Я, милі-хороші, цієї валер’яни перепив і переїв, коли синхрофароскоп здавали, — почав складати легенду Мусій, — стільки, що аптекарям і не снилося. Я суп варив з її коріння. За мною коти бігали з усіх усюд — тільки, бувало, вийду на вулицю, так і нявчить якийсь, підошви обнюхує. Тож не дивуйтеся, що норму перебрав.

Здається, повірили. Принаймні перестали перезиратися. Й очі в старшої заблищали — не від сліз же.

— Вірте не вірте, я овочеве рагу готував з кореня валер’яни, коли синхрофароскоп здавали. Смак такий, що язик дерев’яніє. Державна комісія була дуже строга, я тоді й головного інженера частував, поки здали синхрофароскоп. — Внутрішній голос підказував Мусієві, що треба зупинитися. Бо не повірять. Синхрофароскоп — Мусієва вигадка, несподівана, але якась така мила, приємна, — може, від усвідомлення, що перед ним технічно безграмотні жінки. Чи хтозна від чого. Якби не горе в Мусія та якби не оця хвороба, що суглоби трощить і шматує тіло, то ще не такий протипожежний прилад він би сконструював. Сам директор при всіх інженерах розхвалив би Мусія на п’ятихвилинці. Хіба раніше не хвалили його за надгробки, хіба не дякували люди за добросовісну працю? Де воно все? Куди поділося?

— То ходімте вже, — похмуро буркнув Мусій, усвідомивши, як далеко від нього тепла людська вдячність, і пригадавши, як мовчки прикрилася сивим волоссям Галя, коли теща прямо в обличчя кинула йому рішуче: «Геть!»

Плакатимуть ще за ним. Нужник поламається, кран перекрутиться, запобіжники перегорять, радіатор протече, замок заклинить… Та мало що може трапитись! А хто Галю на станції увечері зустріне? Хто мішок картоплі в повітку вкине? Ще прибіжать по Мусія. Ще не раз теща заплаче і вродлива Галя губи кусатиме. Мусій не гордий — Мусій вернеться. А синочок наш не вернеться ніколи… Сльози знову здушили так, що ні вдихнути, ні видихнути. Думають, що Мусій п’є, бо шлунок просить. Душа вимагає отрути, щоб світлішою здавалася яма, в яку падає тіло. В усіх тверезих один вирок напоготові: «Сам винен». А ще кажуть: «Спився, бо дурень». Ну що ж, Мусій — дурень. А отой конструктор, що із шлангом коло пивних автоматів чергує? Інститут кінчав. Теж — дурень? А в біографіях скількох великих і видатних сором’язливо замовчуються факти, що аж ніяк не додають їм слави й блиску, факти, що руйнують заспокійливу формулу: «Алкоголізм — явище рідкісне, властиве людям із слабкою волею». Брошура авторитетно стверджує, що алкоголізм як соціальне явище є породженням експлуататорської системи… Коли Віталик, просвіщаючи батька, прочитав йому це, Мусій лише посміявся. А зараз, розмірковуючи, бачить, що так воно, мабуть, і є. Бо чого я захворів? — питає себе Мусій. Головний інженер заводу мене експлуатував. Теща лаяла. Галя не любила. Отже, шановні тверезники, нічого говорити, що винен Мусій-дурень.

За вашими писаннями виходить, що треба знищити експлуатацію, тоді автоматично зникне й алкоголізм. У нас експлуатації немає. Отже, я не алкоголік. Отак заплутавшись, киваєте на «фактори конкретного мікросоціального середовища», як читав в одній книжечці Віталик. Мені це дужче сподобалося, бо там чорним по білому сказано, що в своїй хворобі винен не я, а «фактори». А раз я не здужаю подолати ті «фактори», то який з мене спит? Тому з карбованцем і чистою совістю йду до хлопців, які теж не винні, бо й на них діють «фактори». Нехай міліція, профспілки, школа, кербуди знищують відкриті вами, славні-хороші вчені, оті «фактори», а ми, жертви цих «факторів», будемо поки що мучитися біля буфетів, тягтимемо свій хрест. Будьмо! За ваші наукові успіхи!

Валер’янка все-таки подіяла. Суглоби перестали висвердлювати, і якась упевненість у собі з’явилася. А в цієї бджілки-оси-гадючки бач, як пальчики тремтять! Замок відчинити не може.

— Дайте-но я, — розпорядився Мусій.

— У суботу хлопці відремонтували, а він знову заклинює, — виправдовувалась Іванова. — Ми раніше не зачиняли…

«Ех, баби! — думає Мусій, вправно орудуючи ключем. — Не за свою справу беретеся. Ще не вродилися такі люди, щоб усюди були першими. А ви із своїми силами надумали всюди встигати: і сім’я, і хірургія, і щоб ми всі на коліна падали…»

Замок легко піддався. Двері відчинилися. Децибелами ударив шум.

Мусій одразу побачив і впізнав Віталикову руку. Ось синенька плямка — це коли синок грався із своїм товаришем у мушкетерів і той штрикнув його хімічним олівцем. Така ґуля тоді вискочила, до лікаря довелося йти, укол від стовбняка робити. А коли нарив загоївся, лишилася синя плямка, як від татуювання. А на вказівному пальці — серповидний шрам. Це коли Віталик пропелер вистругував, чесонув себе аж до кістки. Батько з переляку притулив зрізане тільце й здавив щосили. Тільце приліпилося, а до вечора, на диво, й прижило. Тільки шрам залишився, бо неточно стулив краї ранки. А ось слово, що його наколов собі Віталик у десятому класі. Хотів тоді Мусій побити сина, та не подужав. Не те, щоб Віталик боровся з батьком чи, не дай боже, здачі давав. Він просто віртуозно ухилявся від ударів, так що Мусій то по шафі з усього розмаху своїм кулаком гупав, то в стінку попадав. Верткий був Віталик у десятому класі і вищий за батька на цілу голову. Радів Мусій, дивлячись на сина. А ще ж і завзятий хлопець, і самовідданий. Не думав про завтрашній день, не гадав, що розлюбить його Тетяна, от і виколов її ім’я на своїй руці. А оце велике «Аве Марія» — то вже пізніше… не пояснював, що воно означає, а Мусій боявся запитати…

«Синку, мій синку, — схлипнув Мусій. — А мене сьогодні наша бабуня з дому вигнала. І всі запчастини від мотоцикла викинула. А дід, через якого ти вбився, теж богові душу віддав. Чи з переляку, чи, може, совість його замучила. Міліціонер Іола казав, що три доби той дід не спав, а потім ліг і не прокинувся».

Мусій підступив до самого скла, уперся в нього чолом і з силою зажмурив очі, ніби видавлюючи з них сльозини, що пропікали його вогнем. Не допомогла й валер’янка. Тепер ці відьмочки з ангельськими крильцями побачать, який Мусій слабкий та нещасний. Ні, вони не помічають Мусієвих сліз. Вони стоять біля одвірків почесною вартою і теж шморгають носами, і гучніше, і частіше, ніж Мусій. «Певно, бояться, що розвалю їхню халупу, оце кубло нечистої сили, — думає він. — Даремно бояться. Я нічого не рушу тут, бо тоді відімкнуться од руки трубочки й колбочки, тепер я у владі цієї машинерії, тепер я зубами вириватиму все, що потрібно буде, аби рука жила. Ось тепер почнеться експлуатація людини людиною. Але не мене поганятимуть, а я оцих магдалиночок поставлю синові на службу».

Мусій розгорнув плащ, дістав газетку, витер нею носа, почекав, поки просохнуть очі, вийшов у коридор. Запах хлору був такий невідчепний, що в Мусія знову запекло в очах. Він посунув якийсь штатив на підвіконні й сів, звісивши голову.

— Тут не можна, ви зайдіть краще сюди, — жінки взяли Мусія за лікті, допомогли йому встати, повели у якісь двері, показали на розкладне ліжко. Мусій ліг, звично звісивши через край ноги в черевиках, і заснув.

Все-таки валер’янка путяще зілля: сон у Мусія був глибокий і спокійний, ніби в лісі під ялиною. Дома рідко так спалося, прокидався, коли ще й не сіріло, й болісно починав розмірковувати, як би непомітно вислизнути з дому та де б його похмелитися. А тут заснув у неділю в обід, а прокинувся в понеділок, теж, мабуть, коли до обіду ближчало. Озирнувся: полиці, колби, етикетки. На стільці два бутерброди з ковбасою, жменя черешень-скороспілок та пляшка мінеральної. І записка: «Це вам, Мусію Миколайовичу». Знайшли, чим почастувати. Краще б винця в колбочці…

Встав, до слоїків та колбочок принюхався — не те. Визирнув у коридор — настінний годинник показував ще тільки десяту. Коридором походжав квадратний, мов клепаний танк, чоловік.

— То ви вже прокинулися? Доброго ранку. Мусієві здалося, що десь уже бачив цього чоловіка.

— Чи ми не на «Вібраторі» стрічалися? — простяг йому руку.

— Можливо, — буркнув «клепаний танк». — Я — Петро Яремака, а про вас мені дівчата говорили.

При слові «дівчата» перед Мусієм одразу постала вчорашня скляна буда-в’язниця. Він рвучко відчинив двері сусідньої кімнати і побачив, як повільно махала йому синова рука. В очах потемніло, і холодним потом почали втікати від Мусія рештки його сил. Здалося, ожила перед ним картина двадцятилітньої давності: маленька, пухка, ще незграбна синова рука махала у вікно, коли він ішов на роботу, а пальчики розвозили по шибці сльози. Тільки тепер сльози ллються в Мусія, а за спиною в нього стоїть квадратний чоловік і стежить, аби він тут щось не пошкодив, не розбив. Ніби Мусій не розуміє, що оця машинерія тримає на павутинці дольку синової душі в крихті його плоті.

Знову Мусієві здалося, що хтось нашпигав його уламками битого скла, і червона гадючка змигнула йому перед очима. «А добре, що я не попросив карбованця в цього «панцерника», — така думка втішила Мусія, і він вирішив, що не доторкнеться і до їхніх черешень, і колбочок не чіпатиме. Втерши рукавом зрадливого носа, Мусій вийшов у коридор. Тут уже не пахло, як учора, хлором, тільки, погойдуючись на штативах, майоріли білі паперові прапорці.

— Ну й кому це потрібно? — кивнув головою у напрямку скляного боксу Мусій, зачинаючи з новим знайомим чоловічу розмову. Воно б, звичайно, для такої бесіди годилося чимось закропити душу, але всі усталені поняття трощилися, розсипалися в прах, і Мусієві доводилося лише змиритися з цим.

— Я технік. На біології не розуміюсь, — уникнув розмови Яремака. Не казати ж про важливу проблему врощення неживого в людське тіло. Така бесіда можлива, коли йдеться про абстрактне людське тіло, а тут…

— Я б не тужив, якби знав, що хоч недаремно муки такі приймає синова плоть. Думаєш, їй не болить? Просто кричати ніяк.

— Уже не болить — рана зажила, — Яремака хотів утішити Мусія, думаючи про те, як усе жорстоко сплелося в цьому жорстокому експерименті. Він надто добре знав Віталика, його характер і звички — і це заважало бути безстороннім дослідником. А як же Марія? Звідки в неї сили? Коли спочатку її виправдовувало і підтримувало прагнення «врятувати», то після Віталикової смерті його рука стала просто науковим об’єктом. А може, й якимось божеством для неї особисто? А чи не можна було б без цих ускладнень? Чи то позиція черепахи — ховати голову? Якщо нам буде все легко й просто, хтось інший мусить пройти через ці муки. Досвід людський, як і сама людина, народжується в стражданнях. — Наша рука тепер в усі підручники з медицини ввійде, — незграбно втішав батька Яремака, — бо вона прожила автономно ось уже цілий тиждень.

— Скажеш, славний і хороший, своїм магдалиночкам, що в мене є приятель полковник міліції Іола Рожко. Як тільки вони завдадуть якої шкоди руці, я на них у суд подам.

— За віщо? — не дуже й дивується Петро, а тільки намагається пояснити відомі істини. — Медицина ще живої води не має. А день життя руки коштує двохмісячної професорської зарплати.

— А за те, славний-хороший, що вони не оживили тіло, як того вимагав лікарський обов’язок. — Мусієва логіка, як нинішня погода. Але й це не дивує Яремаку.

— Не могли, значить, — басить він. — За це не судять.

— Руку могли, а тіло — ні? А де докази? А докази — ось. — Мусій скористався красномовним жестом. — Якби всього Віталика підключили до апаратів, то вже б він кашку з ложечки їв. Але вам для науки треба було вбити його. Вбивці ви — от хто. Я от приведу сюди увечері майора.

— Полковника.

— Що? Ну да, полковника. Яке ви мали право відрізати руку моїй дитині? Що він — сирота безрідний? Я в нього є, розумієш? І я проти. І закон є. Хай п’ятнадцять років відсидять твої відьмочки, дурість з них вивітриться, то знатимуть, як збиткуватися над людьми. І ти теж увечері приходь, бо я з твоїми магдалиночками не домовлюсь. Ще задушу якусь… на закуску.

— Не турбуйтесь. Закуску я вам приготую, — пообіцяв «клепаний танк».

На тому й розійшлися. Цілий день Мусій бігав по заводу, погрожував штрафами — ніби підмінили людину. А ввечері вирішив не йти до університету. «Нехай попомучаться, чекаючи мене, тепер вони знають, що під прицілом, а курок спущу, коли захочу». Мусій оголосив бій, отож напиватися було вкрай небажано, і це із запланованої операції був найважчий пункт. Усе ж утримався. По дорозі додому накупив валер’янки, снодійних таблеток.

Двері до хати загородила теща, — мабуть, у вікно побачила Мусія. Він мовчки відтрутив її з дороги, ніби то був стілець чи холодильник. Ніколи раніше не дозволяв собі такого Мусій. Але тепер досить. Бо як будеш овечкою, то й на голову сядуть. Попрямував на кухню, грюкнув каструлею.

— Ну й розвели тут. Хоч би сміття винесли.

Теща мовчки підхопила відро. А раніше то був Мусіїв обов’язок. Повечерявши, пішов до синової кімнати. Випив півпляшки валер’янки, ковтнув дві таблетки. Засинаючи, мирно порадив тещі:

— Ви, мамашо, не за мною, а за порядком у квартирі більше дивіться. Та збудіть завтра раніше. На сніданок непогано б картоплі молодої з тюлькою і зеленим часником. Розсолу не подавайте. Може, додому збираєтесь, то скажіть зарані, косинку куплю на прощання. Та не грюкайте, Галя вже, мабуть, заснула. На добраніч, — перехрестив тещу, повернувся на бік і натяг ковдру.