Пульсари

КОНКУРС ПОРУШНИКІВ

Небо над площею Південною розкреслюють навпіл дві пари тролейбусних штанг. Під однією з них щойно зупинився буфет на колесах, де обідають водії. Побачивши знайому буфетницю, сержант міліції Іола Рожко, який уже понад дві години без усяких пригод стоїть на посту, оживає, прибадьорюється. Він не вперше спостерігає, як спритна, метка буфетниця, парашутуючи спідницею, вискакує з кабіни, біжить до стоп-сигнальних вогнів своєї харчевні, хапає канати і чимдуж тягне їх до землі, відриваючи «вуса» від контактних дротів. У цьому єдиноборстві з пружинами й дротами жінка виконує увесь комплекс з програми ГПО, від чого послідовно, в міру того, як вона підстрибує, нахиляється, присідає, підкреслюються усі її розкішні форми. Уявляючи батончики з повидлом, здобні булочки з маслом, що їх привезла буфетниця, зголоднілий Іола ковтає слину, кидає свій пост і йде перекусити. Він уже впевнився, що скільки отак не стій — жодного порушника не побачиш. Та варто лише сісти в буфеті, як прямо на тебе починають сипатися перебіжчики транспортної артерії, що тягнеться вздовж площі.

Водії, обідаючи, розважаються, підказуючи Іолі, кого штрафувати, а кого помилувати.

— Та пожалій, Іоло, цю матінку-годувальницю, — гукає один, помітивши, як сержант надягає кашкета, готуючись катапультуватися з буфету, — Подивись на її валізки та сітку. Не обходити ж їй з таким вантажем аж до світлофора.

Іола хвилину вагається. Потім, дивлячись, як жінка поспішно перебігає вулицю, згинаючись під своєю непомірною ношею, зупиняється в роздумі. І справді трудівниця-годувальниця не порожній рейс робить. Іола кладе кашкет.

— Ти, Іоло, отих студенточок завів би сюди для виховання, — чоловічий регіт стрясає вікна.

Іола сидить незворушно. З тими дівчатками йому зовсім неохота морочитись. Спершу вони сміються, жартують, потім сльозу пускають, а платити штраф не хочуть. Навіть документа від них не доб’єшся. Не будеш же силою віднімати. Одного разу він вирішив таки домогтися паспорта. То молодичка як почала несамовито кричати, гурт навколо скликаючи: «Рятуйте, людоньки, міліція над беззахисною жінкою владу править!» Насилу втихомирив.

— Іоло, ти заснув?! Он доцент з газеткою і саквояжем вулицею чухрає. Сам, либонь, молодь повчає — це не так і те не сяк.

Тямущі психологи — водії тролейбусів: з першого погляду розпізнають, котрий інтелігент з інституту, а котрий з товарної бази. Іола й сам бачить, що на нього поважно йде не менше, як доцент. Цього таки треба оштрафувати, дарма, що дід. Оправа на окулярах, мабуть, із золота, парасолька-пістолет японська, костюм шитий не інакше, як в ательє «Люкс». Ще й рукавички-пальчатка явно для шику, бо вже давно не холодно. Або скрипаль, або хірург, або ювелір. А може, спекулянт або кишеньковий злодій вищого розряду? Іола катапультує.

— Здравія желаю, громадянине! Сержант державтоінспекції Рожко, — статутно відрекомендувався Іола й одразу перейшов до суті: — Ви порушили…

З несподіванки чоловік випускає з рук парасольку. Потім, оговтавшись, піднімає свій «пістолет», чіпляє на руку.

— Тут споконвіку був перехід, — каже він переконано, хоч трохи й збентежено. — Ота стежка, любий, називається «студентською вулицею». Тут споконвіку був перехід, — зовсім упевнено повторює він.

— Ви порушили, громадянине. Перехід тут закритий, а на тій стежці буде встановлений лук із стрілою. Шістдесят метрів стріла. «Вечірку» не читаєте, дарма що в руках газета. Чи, може, нетутешній?

Порушник тим часом порпається в кишені, виймає м’ятого карбованця.

— Раз винен — карайте. Хоч тут завжди був перехід. Я тутешній.

— Що ви мені даєте? — обурюється Іола, але одразу й веселішає, бо чує слово «тутешній». Це означає, що порушника можна покарати й троячкою. — Я ще міг би зрозуміти, аби ви були приїжджим… Ваше прізвище?

Порушник видобуває паспорт. Іола, погортавши його, перепитує:

— Ім’я?

— Пильнюк Руслан Максимович.

— Де працюєте?

— Медичний інститут.

— Посада?

— Професор.

— Ну й ну! Якби мені, докторе, таке місце, то я і на вулицю не виходив би. А то через отаких несвідомих стоїш і на морозі, й у дощ, і в спеку. А не було б порушників, я в цеху детальки виточував би на трудові ордени на груди чіпляв. Ех, шановний! Медичний інститут, як і життя, видається один лише раз, а ви не ціните… Знацця, так, нехай колектив обговорить ваш учинок…

— Не пишіть на роботу, голубчику. Раз я винен — заплачу. Беріть зараз. Я вже не порушуватиму.

— Е ні. Закони поважати слід. Заплатите по квитанції в касу. Виписку з протоколу зборів надішлете нам. До побачення. Та дивіться, де переходите, а то вчора через отакого, як оце ви, тут хлопець з мотоциклом розбився. Тільки я сів обідати, як пенсіонер через дорогу дріботить. Не встиг свиснути, а хлопчина головою у риштуванні зав’яз. Видно, сердешний був — старого пожалів, а мав повне право… Не перехід тут. Так що вам пощастило.

Іола козирнув порушникові і вскочив у двері буфету, де на столі його чекав недопитий чай.

— Ну, Іоло, хто ж то був? — водіям кортить приперчити обід.

— Професор.

— Без живота й бороди? Доцент — ще сяк-так повірю.

— Професор з медичного.

— Та ну! І по яких же органах? Часом не по дамських?

— Не питав.

— Дарма. Якщо по дамських, безплатно б куму твою консультував. Не вмієш жити, Іоло!

Буфетниця тим часом налила свіженького чаю і, ставлячи перед Іолою склянку, зиркнула у вікно.

— О, ще один з портфельчиком через вулицю чухрає. П’яний, як чіп, — уточнила вона.

Іола з жалем глянув на гарячий чай з лимоном, жестом ледь стримуваного роздратування схопив кашкет і кинувся на дорогу. Усе своє невисловлене Іола втиснув у свисток. Але чоловік не зупинився. Ще раз свиснув — суне просто на постового. Енергійними жестами Іола зупинив транспорт — не вистачало, щоб на його дільниці друга надзвичайна пригода сталася, ще за вчорашню тягатимуть, допитуватимуться, чому в буфеті сидів, коли хлопчина з мотоциклом погнув декоративний каркас із дюймових трубок.

— Громадянине, ви порушуєте!

— Одчепись, мораліст, не до тебе. У мене син тут учора розбився. — Чоловік шморгнув носом і рвучко витерся рукавом. — Не ти часом чергував?

В Іоли похололи долоні.

— Я…

— Скажи, служба, тільки правду, як на духу, — чоловік знову рвучко витерся рукавом, — його в машину з руками впакували?.

— Як це? Ага, так, з руками. З руками, думаю…

— Ти так думаєш чи знаєш? Коли його забрали, тут руки ніде не залишилося?

— Та що ви? — Іола міркував, усерйоз його чоловік розпитує чи, може, звихнувся з горя. — Коли машина поїхала і публіка розійшлася, точно нічого не залишалося. А що?

— А те, що син помер, і його з лікарні привезли без руки.

— Ану дихни! — сержант подумав, що з нього кепкують.

— Я зараз так дихну, що дехто на отому стовпі зависне. — Порушник знову витерся рукавом. — І з мого горя нічого насміхатись, бо можна й без погонів залишитись.

Іола був на зріст нижче середнього: яке звання, така й комплекція. Тому він не полюбляв загострювати конфліктні ситуації.

— Заспокойтеся, громадянине.

— Заспокоїтись? Мого сина вчора… привезли… — Заспокоїтись… Почали жінки соколика в далеку путь споряджати. Теща хотіла йому свічку в руки вкласти — та як заголосить! Немає руки у Віталика, нічим йому буде на тому світі й ложку тримати… Як же це так? Чи тут загубили, чи в лікарні викинули. Їм що? Одрізать, викинуть — не їхнє ж дитя. — Чоловік рвучко витерся рукавом. — Ти можеш заприсягтися, що тут не валялася? їдьмо в лікарню, ти їм скажеш там… Підтвердиш…

Постовий не знав, як заспокоїти чоловіка.

— Скоро ось зміна буде — поїдемо, а чого ж. Хіба я не людина. Хіба не розумію.

Іолі згадався страшний випадок, коли КрАЗ врізався в автобус з людьми, все загорілось, і там уже не можна було розібратись, де хто, де чиє, — порівну в труни розкладали. А тут — усе ясно. Голова, правда, була розтовчена, крові втратив багато, а так нічого не залишилося на асфальті. Може, він не помітив, бо у самого в очах було то чорно, то біло — це ж у час його чергування і на його дільниці…

— Я, звичайно, посвідчу. Ось тільки зміна підійде. Ви посидьте тут, — вказав сержант на гранітний камінь з написом на честь чого споруджуватиметься монумент, і, збентежений, пішов допивати чай.