Пульсари

ЗРАДЛИВЕ ЩАСТЯ

Мипнуло два місяці, як поховали Віталія.

Галя щодня ходить до синової могилки. Обклала оградку чорним кахлем — ніби в рамку взяла свою долю. Примостила Віталикові в голови його улюблену ляльку — з горя й сама здитиніла. Насіяла червоної м’яти. Якби не бабуня, що б і робила вона, бідна? Ні сподівань, ні розради. Навіть сороковини відзначали без батька. Чи він де п’є?.. Так додому тверезий з’являється. Худий, жилавий, як сухий сонях. Очі вибалушить, а погляд такий невидющий. «Чи не теряє розум з горя? — занепокоїлася теща. — Краще б уже пив». Стала й Галя придивлятися до чоловіка, і злякав її вираз загадковості на Мусієвому обличчі. Ходить, немов тримає в собі таємницю, якої ніхто й ніколи…

Як почала рости Віталикова рука, всі забігали, заметушилися. Контейнер металевими листами закрили, на двері замки начепили — нікого в лабораторію не пускають, лише Верхуша зазирає щодня і після відвідин виходить у коридор такий, ніби банку перваку смикнув. А Марія з Івановою тепер з лабораторії і не виходять — похідне ліжко знову в комірчині налаштували.

Терпів Мусій, вичікував — до чого воно йдеться, ящики з препаратами носив, гайки, де скажуть, підкручував, та щось почало йому ніби нашіптувати: «Знущаються вони з синової руки, там пальці вже, мабуть, як у краба щупальця».

— Ні, — заперечував цьому Мусій, — Ірина Олексіївна не допустить блюзнірства, вона — така добра, така сердечна, як Галя. Навіть краща, бо Галя зараз або мовчить, або плаче. А Ірина весь час у русі, вона вся з пружин, наказів, розпоряджень, з теорій і припущень. Ця не пропаде ні за яким чоловіком, ця будь-кого укоськає, лише раз погляне — і закрутиться той, немов цуцик, що блоху шукає в своєму хвості. І хоч у ній сто чортів протоколи пишуть, але ж добра вона. Ні, не може Ірина Олексіївна знущатися над синовою пам’яттю.

А голос усе нашіптував, усе довбав мозок, аж гірко ставало в роті й на душі. Ящики з препаратами поважчали, і возять тепер їх щодня. І тільки й чути, як Верхуша по телефону гроші клянчить — з усіх договірних тем смокче, комусь авторитетом своїм клянеться, когось лякає словами «епохальне, унікальне», комусь про курку з трьома ногами нагадує. Отак послухаєш збоку, то ніби з глузду з’їхав старий. Учора Мусій на власні вуха чув, як професор когось запевняв, що тепер взагалі можна буде обходитись без жінок. Воно, звичайно, в його вісімдесят п’ять жінки й справді ні до чого. Але ж безсовісно з ученим виглядом отаке варзякати! От тобі грамотний, от тобі й університет.

Та хоч би чим був зайнятий Мусій, а ящик отой скляний, на акваріум схожий, нині закушканий і завішаний, магнітом притягував його. Вибравши момент, коли в лабораторії нікого не було, Мусій підійшов до боксу і ломиком підважив дверцята. Краще б цього не робив!..

Там, у ящику, оповитому шлангами й трубочками, він побачив… Віталика. Його голова, руки, тулуб, тільки неправдоподібно коротюсінькі товстенькі ніжки. Очі у Віталика заплющені, а губи злегка ворушаться, ніби плямкають. Мусій з переляку смикнув ломик і впустив його собі на ноги. Гострий біль пройняв усе тіло, та Мусій навіть не лайнувся, як зробив би це іншим разом. Сів на підлогу, обхопив руками голову — наче й не пив давно, звідки ж це, господи?

Рипнули двері. Мусій удав, що шукає щось на підлозі, насправді ж збирав силу, розсипану на бусинки, немов порване намисто. Іванова помітила дивну Мусієву позу, і ломик, і погнуті дверцята контейнера. Мусій, випроставшись на повний зріст, невідривно дивився їй в очі. Інша б зблідла, заплакала чи почала виправдовуватись: «Безвихідь у нас була». Інша просилася б: «Пробачте, що стільки горя вашій родині завдали. Заради майбутнього пробачте». Інша обіцяла б: «Все зробимо. Не розголошуйте тільки. Ось таки зшили вашого Віталика. Тільки з мозком щось… Ще трохи, й вилікуємо…» Інша знепритомніла б чи у вікно вискочила.

А ця… Не кліпнувши, зустріла вона своїми великими чорними блюдцями (і де вони тільки взялися в такої крихотулі) Мусіїв погляд.

— Бачили? — запитала строго.

— А… ага… — пробелькотів Мусій, не витримавши її погляду.

— Даремно поспішили. Передчасно… Ми з Віталикової руки всього хлопця вирощуємо.

Це була явна брехня, що могла спасти на думку тільки переляканій жінці. У Мусія затіпалося обличчя, він увесь напружився, ладен кинутися на цю пройдисвітку й кулаками виповісти усе своє горе, і кулаками… за образу, за гендлювання наукою, за…

Ірина Олексіївна обхопила своїми худенькими руками Мусія за плечі, стиснула й аж ніби струснула його.

— Якщо увіткнути вербову гілочку в сиру землю — виросте верба.

Вона казала правду, тому Мусій не пручався.

— Те саме сталося з Віталиковою рукою. З’явилося плече, потім друге й друга рука, а між ним шия й голова. Це було страшно.

Мусій знову напружився, відчувши, що Іванова говорить, як радіостанція «Свобода», — спочатку трохи правди про вербу, а потім суцільні вигадки. Та Ірина Олексіївна, міцніше стиснувши Мусієві плечі, продовжувала майже пошепки:

— …Потім увесь тулуб. Залишилося доростити ноги.

Мусій озирнувся, наміряючись сісти на ящик з-під препаратів. Руки жінки ослабли, почервонівши (видать-таки, соромно за брехню), вона відступила.

— Ми його ростили двадцять п’ять років! А ви за два місяці? — здивований зухвалою брехнею, обурювався Мусій. — Та в материнському лоні дев’ять!..

Ірина розуміла Мусіїв стан, і його наміри не були для неї секретом. Так само тихо, примирливим тоном, ніби вередливій дитині, сказала:

— Ви потім зі мною рахунки зведете. Ще встигнете. Я кажу правду: за два місяці виростили. Гормони й таке інше — довго розповідати. Бамбук за добу на метр може вигнатись.

— До чого тут бамбук? Про людину йдеться, славна-хороша! Я у ваших хіміях-біологіях не професор. Але пояснювати мені, як родиться дитя, не треба.

— Я й сама не повірила б, якби не переконалася, що тіло можна виростити, як виноградну лозу.

Мусій пригадав, що вже чув ці слова від Верхуші. «Ну, тому пробачити можна — у вісімдесят п’ять і не таке скажеш… Але ж обличчя — точнісінько Віталикове. — Страшний здогад обпалив Мусія: — Значить, брешуть. Відкопали, зшили, оживили. А дурна Галя, та, що колись була найкрасивішою, наймудрішою жінкою на весь куток, плаче над порожньою могилкою!»

— Я впізнав його, — ледь володаючи язиком, глухо мовив Мусій.

— Так і повинно бути, — охоче погодилася Ірина Олексіївна. — Рука складається з клітин, що мають повний набір генів у комбінації, властивій тільки вашому синові. Тому й росте копія.

Що воно за «набір», те Мусій пропустив крізь вуха, а от «росте копія»…

— Виходить — (з цими божевільними й сам збожеволієш)… — виходить, ви з моєї руки можете виростити мого двійника?

Ірина Олексіївна відповіла не одразу:

— Не знаю, лише один експеримент… Можливо… «Насміхається з моєї неосвіченості», — майнула образлива думка.

— А з пальця виростити руку, а тоді вже…

— Не знаю, тут гадати не можна.

Буває, що й до очевидних речей людина призвичаюється роками, а тут… Ні, брати на віру сказане Мусій не збирався — як не збирався висловлювати свій страшний здогад, та воно якось саме зірвалося з язика.

— І ви не відкопували Віталика?

У жінки від жаху округлилися очі. Он до чого додумався цей чоловік!

— Були б і ноги звичайні, аби… А так іще ростуть.

— Ну добре, розберемось.

Вогненні гадючки почали раптом змигувати перед Мусієм і заважали йому думати. Два факти були за те, що Іванова говорить правду: коротенькі ніжки «бункерного» Віталика й твердження Верхуші: «Тепер без жінок обходитимемось». Хоча… Верхуша міг повторити слова своєї заступниці. Отже, виходить, лише один факт. А другий… Другий ми зараз знатимемо точно.

Мусій стрімголов помчав додому. Вхопив лопату, ліхтар і, не сказавши нікому з домашніх ні слова, знайомою доріжкою навпростець майнув через ліс на кладовище. Зустрічні запізнілі поминальники сахалися, а то й ховалися обачно, помітивши Мусія, що був мов сам перелесник.

«Короткі ноги, бо утяла. Нехай не викручується, — розвінчував Мусій єдиний незаперечний факт. — Зараз побачимо, зараз про все дізнаємось».

Не без труднощів відшукав синову могилку: тепер і ряди стали копати якось інакше, не так, як раніше, коли Мусій працював тут і коли намагався, щоб симетрія і печальна краса останнього людського притулку хоч якось утішала родичів небіжчика. Чи ледачіють живі, чи байдужіють? Поспіхом відбувають ритуал, і швидше б забути, швидше бігти, мчати. А куди? Певне ж, і самі не знають, спитай хоч найграмотніших, Мусій уже надивився на вчених та мудрих…

Сів на чорну кахлю, чекаючи, поки підуть з кладовища жінки в чорних хустках, для яких і дім власний уже не дім, і тут ще вони не вдома, для яких світ розколовся на дві частини, і вони ходять, немов маятники, відраховуючи «дев’ять днів, сорок днів, рік, два роки…», саджають безсмертники, залишають на тарілочках цукерки на спомин душі, підфарбовують огорожу, їхніми турботами кладовище живе, хоч і заселене неживими.

Чекаючи, поки споночіє, Мусій сидів біля довічної синової оселі і, спершись на оградку, дивився, як у небі з’являються зірки. Щось щемливе нило йому в душі, схоже на жалощі до самого себе чи усвідомлення своєї малості перед величчю Всесвіту, — Мусій не дуже був мастак сплітать слова у вінки абстрактності. Конкретні вінки й пам’ятники — о, тут він був визнаним майстром і дарма покинув цю роботу, дарма. У своєму житті він майже не вдавався до розмірковувань, що не грунтувались би на реальних предметах і фактах. Скажімо, ось небо зараз йому видавалося фотопластинкою, опущеною у розчин з проявником. І там, де Мусій зігрівав її поглядом, з’являлася біла цяточка, що починала йому підморгувати* Небо очистилося від хмар, стало геть чорне, всіялося світлими й жовтуватими цвяшками. Мусій завжди намагався мислити конкретними поняттями. А от пояснити, що в його душі зараз діється, не зміг би…

На верхівки дерев повільно виповзав місяць у червоній шапці-кубанці. В далекому селі обмінювалися останніми вістями собаки.

Копати чи ні? Має право батько потривожити синів супокій, щоб розвіяти власну тривогу, щоб упевнитись у святості й непорушності одного з людських законів? Чи сам він не стає святотатцем? Напоум, господи, Мусія, бо не здатен він осягти розумом того, що твориться в цьому світі, збагнути діяння людські. Може, тому, що темний, темніший ночі, от і збиткуються з нього, вигадуючи легенду про Адамове ребро, стару легенду на новий лад.

Треба копати: Мусій обережно знімає з могили іграшки, нарізає землю квадратиками і, знявши, складає їх рядочком, щоб опорядити все акуратненько, коли виявиться, що страхи батькові були марними.

«Не з ребра, бач, а з руки вирощують, якщо, звичайні, не бреше Іванова. Це ж кожна людина безсмертною стане. І якщо їй повірити, тій чарочці кришталевій, то ніхто не глумився над синовою могилкою, а там, у боксі, виростає Віталиків двійник, нам з матір’ю на втіху. Мовляв, нагорювалися ви, втративши сина, ось вам інший син, мовби його брат. Наука вже такою стала. Тож могилку доведеться лолаштувати, щоб ніхто й не завважив…» Викінчити думку Мусій не встиг, бо його раптом оглушив різкий удар по голові, встиг лише помітити, як зблиснуло щось, і — знепритомнів.

Отямився під деревом на вогкій землі, відчувши, як муляє йому під боками коріння, та не просто муляє, а врізається в тіло.

— Здорово ти його, Петре, влупив, — почувся старечий голос, дуже схожий на голос Верхуші. — Сходи по воду, а я постережу.

«То, виходить, тут і Верхуша замішаний?! А Петро… Та це ж, напевно, Яремака!»

Мусій розплющив очі, але було так темно, що годі щось роздивитися. Ворухнув руками, ногами — ніби цілі. Тільки голова гуде. Тому Яремаці на бійнях волів валяти, а не науку вершити. Виходить, стережуть могилку, значить, порожня вона. Вір не вір, а тут ціла банда орудує. Тікати треба. Мусій напружився, як для вольової гімнастики, схопився на ноги й щодуху кинувся в чагарник.

«Петре! Лови його!» — почувся старечий голос.

Та де там! Той, хто рятується, біжить значно швидше за ловця. За кілька хвилин Мусій проскочив кілометрів зо три й опинився у своїй ванній. Увімкнув світло, помацав тім’я, подивився на пучки — крові не видно. Майстер бив — слідів не залишав. Що ж його робити? А як підстережуть? Ще й ухойдокати можуть поплічники — агенти Іванової. От тобі й мила і тендітна, ніжна та крихка… Відьма! Розбійниця! Недарма кажуть, що люди малого зросту компенсують свій гандж бурхливою діяльністю. Тільки не всім випадають стежки Суворова. От і ця чарочка на тонкій ніжці заплуталась у злодіяннях. Верхуша, судячи з усього, за теоретика в їхній зграї. А отаманом, певне, хірург. І з кадрами у них, мабуть, негусто, якщо сліпий Верхуша змушений сам на чергування виходити.

То що його — дзвонити по 02 чи до Іоли збігати? Якось і незручно хлопця турбувати посеред ночі. Та й чого я доб’юся? Ну, почнуть їх слідчі шарпати, теє-сеє, апарати пильнувати буде нікому, й залишиться Віталик з оцупками замість ніг… Рука точно росла, сам бачив. Нехай уже й ноги відростуть.

То, значить, все-таки двійник? Вербова гілка? Виходить… Виходить, Ірина Олексіївна правду каже, і злодійство мені примарилось… Мабуть, не треба-таки поспішати. Іванова справедливо зауважила, що розквитатися з нею я завжди встигну.