Пульсари

КРУТНЯВА

Знав би Олег Іванович, що доведеться під ніж Пильнюка-батька лягати, то, може б, не конфліктував із Пильнюком-сином, «спеціалістом з фізичних наук». Оці слова, що стали Тихоновим прізвиськом, красуються у його дипломі — певне, кадровик, котрий вигадав таке формулювання для графи «спеціальність», був оптимістом і дотепником, вельми закоханим у свій столичний вуз. Саме з того солідного учбового закладу прийшов Тихін в аспірантуру до Швидкого. Олег Іванович не задумувався, чому «спеціаліста» забракували в рідних стінах, бо давно хотів заманити вихованця з цього вузу, аби освіжити свої наукові пошуки, впустити струмінь сучасних фізичних поглядів та ідей. Приваблювало й те, що батьки побудували «спеціалістові» кооперативну квартиру, а це означало, що начальству технологічного інституту не доведеться вирішувати житлову проблему.

Була ще одна причина, чому вибір упав на Тихона. Про неї Швидкий не любить згадувати.

Тоді саме в нього відкрилася рана, і потрапив він на лікарняне ліжко. Окрема палата з телефоном, професорський огляд щотижня і цитрусові на десерт. Подумав: близький кінець, коли аж так порають. Але рана зарубцювалася — може, вроджена сила (серце ще було як дизель), а може, високі частоти вперемішку з низькими, кварц, масажі, електрофорез та інші дива. З професором Пильнюком вони стали друзями, поговорили якось і про сина…

Порушень моралі не було: просто — лотерея, збіг обставин. Лише на третьому році Пильнюкової аспірантури відчув Олег Іванович усю повноту лотерейного виграшу, але щось міняти було вже пізно. Мовчки ніс свій хрест, зрідка підбадьорюючи батька-медика та уникаючи лобових конфліктів з його сином-фізиком.

Безперечно, була й користь від цієї історії: Олег Іванович більше ніколи не брав аспірантів з чиєїсь рекомендації, а по-друге, рана зарубцювалася, як на парубкові. Пильнюк-батько фахівець неабиякий: що шиє — перешивати не доводиться. А на синові, виходить, природа відпочиває…

Вже багато разів Олег Іванович зарікався повчати дорослих людей. Та коли зіткнувся із Пильнюком-сином, порушив свою ж заповідь — і похолоднішали стосунки з батьком.

Прикро було Олегові Івановичу, бо таки по-справжньому поважав хірурга, але втішав себе тим, що принаймні тепер йому не випадає думати про операційний ніж — обставини! І таки не пішов би й цього разу до лікарів, та машина привезла непритомного. А все через отой мікроскоп…

Міністр Корінний слова дотримав — добився фондів для інституту, бо вузівська наука підупадала, потрібні були нові фінансові впорскування. Прозрінню міністра сприяла ще й комісія тямущих і скрупульозних пенсіонерів, які вивчали наукові звіти. Їм упало в око, що хоч яку проблему візьми, всюди попереду академічні інститути. От діди напряму й запитали Корінного: а де ж ваші вузи?

Й ось радісного й бентежного дня, який, однак, природа замаскувала мжичкою, на подвір’я технологічного інституту в’їхали дві автомашини і вивантажили на мокрий асфальт одинадцять грубезних ящиків. Коли перші бурхливі емоції схлинули, господарі захвилювалися: великі ящики — у двері не лізуть.

— Через вікна втягнемо, — енергійно пропонує, взявши руки в боки, Марія, неначе й справді збирається сама це робити.

Уся її постать випромінює буйну радість дитини, котра щойно одержала новорічний подарунок.

— Не пролізуть, окаянні. — Швидкий розгубився. — Доведеться з такелажниками умовлятись, а в них принцип простий — готівка, хоч по трояку з доцентів збирай. Ех, був би Василь, він би викрутився — це по його лінії. Так у відпустці: син жениться, сарай у тещі валиться — жаль і на день його відкликати.

— Я б ото вішала конструкторів, котрі нестандартне обладнання планують, — гарячкує Марія.

Швидкий постукав по одному ящику, обійшов другий.

— Ви не зважаєте на їхні проблеми, Марійко. Якби троянського коня зробили малогабаритним, то ніде вояків було б сховати…

— Але ж у ворота Трої кінь проліз! — бунтувала Марія, бо теж подумала про такелажників і пригадувала, чи є у неї з собою троячка. Штовхнула ящик — ні з місця. Ет, хай пиляють одвірки. — А знаєте, Олег Іванович, що я вас цілісінький день шукаю? А чого шукаю?

— Щось хочете випросити для своїх біологів.

— Не вгадали. Шукаю, щоб пожаліли.

— ??

— Зі мною знов така оказія трапилася, що соромно й говорити. Я місяців зо два вважала себе генієм!

— Х-и-и-и…

— Павою виступала. Такий духовний підйом пережила, серце калатало. Пам’ятаєте проблему: в атомному котлі з великим нейтронним потоком найкращі сталі пухнуть, розсипаються, шматками відвалюються, немов роз’їдені лишаєм, немов глина від старої хати?

— Ну-ну-ну? — Швидкий примірився сісти на один ящик — високо, на другий — незручно.

«Що інтересного оце ґавеня придумало?»

— Так от, — міркувала я. — У рідкому металі тріщини від нейтронів не виникатимуть.

— Ох ти ж, матінко… Так само і я думав, навіть підрахунки зробив, але помовчував, щоб Тарновський ідею не перехопив. Бо з його штатом і капіталами це на тиждень роботи. — Олег Іванович все-таки сів на твердий ящик, не забувши, однак, дмухнути на дошки: у нових штанях був. — Ну-ну?!

— Так от, коли Верхуша хвалив курячі яйця, мені осюди, — Марія поправила зачіску, — стрельнуло, що треба зробити реактор у вигляді курячого яйця, вкинути туди легкоплавкий метал, розігріти і розкрутити. У рідкому металі, там, де жовток у яйці, виникне порожнина. В ній і проводити термоядерну реакцію: броня з рідкого металу, — немов білок у яйці, — захищатиме тверду шкаралупу із сталі чи з ще там чогось. Енергетичний голод стане сюжетом давно віджилих казочок.

— Ох ти ж мати моя рідна! Я й зараз так думаю. І чому, по-вашому, не вийде такий реактор?

— Та вийде! Геніальна ідея! Мені соромно зізнаватися, але я теж мовчала, бо вже примітила, що ідея, яку заздалегідь обнародуєш, виявляється липовою… Це вже точно. Так от, коли Іванова мене вигнала, пішла я до бібліотеки, місяць не вилазила звідти, усі журнали перекопала і таки знайшла — 1974 року ідея обнародувана на симпозіумі з проблем термоядерної енергетики…

— Сказитися можна! — Швидкий зняв черевики і обережно ступнув на клумбу, немов на килим.

Вирвав зо дві стеблини осоту, пом’яв у пучках, понюхав, кинув. Повернувся, сів на ящик, потер ногу об ногу, струшуючи землю з шкарпеток.

— І написано там, Олег Іванович, що ідея надзвичайно оригінальна і перспективна. Якби я народилася раніше років на чотири, то не проґавила б! І тепер би другий макет установки вже робили…

— Я вже не раз втрапляв у таку ситуацію, — прокректав Швидкий, взуваючись. — І пояснюю це дуже просто: якщо є серйозна проблема, над якою працює багато людей і яка має два-три правильних рішення, то практично вона розв’язується одночасно в кількох різних місцях, різними, не зв’язаними одне з одним людьми — окремими творцями чи групами. Впевнений, що й колесо одночасно придумали кілька первісних винахідників. Історія про це мовчить, бо люди ще й книг тоді не писали, а перші дерев’яні колеса давно струхлявіли, — шеретує Олег Іванович від ніяковості давно всім відомі істини, а в душі кпинить із себе: «Думав, старий, ордена заробить, пекельне яєчко змайструвавши? І не соромно в такому віці честолюбні бажання плекати? Мішура то все, облуда… Вчений мусить сконцентруватися на головному, а всі оті милиці, що вимальовують ореол, живлять гонор, — усе треба викинути. Річка існує, поки тече. Вчений — поки творить. Нехай то буде масштабна теорія, історичний маховик чи мікровтулка до якоїсь запальнички. Доповнити, збагатити, вдосконалити світ — хіба не в цьому покликання людського розуму? Талановитих людей на світі не бракує, забаришся — дивись, і спізнився на торг». — Поспішайте, Маріє, бо й озирнутись не встигнете, як бородаті літа на вашому порозі з борговими розписками стануть!

За один день спеціалісти-такелажники розпиляли двері і внесли всі одинадцять ящиків. Розплатилися з ними, як водиться, почали розпаковувати. Олег Іванович бігав від одного ящика до другого, сердився, кричав, просив співробітників:

— Обережніше! Та полегше, це ж електроніка! Комбайн коштує три тисячі, а тут усі шістдесят упаковано! Вам диктатура потрібна, кому кажу!

Сам хапався за ломик і в азарті раптом так напружився, що відчув, як щось хруснуло йому всередині, — чи кістка стареча не витримала, чи диск із хребта вискочив, — заболіло так, що дихнути не міг. За якусь хвилину-дві морок розсіявся, одпустило.

Розпакували всі ящики, роздивилися, а там лежать сповиті, як немовлята, окремі блоки мікроскопа, невеличкі, стандартні — спокійнісінько могли пролізти у звичайні двері.

На входини ці нагодився ректор, ніби його спеціально запросили помилуватися технічним дивом. Глянув на розпиляні одвірки і так крекнув, що стеля ходором заходила. Однак жодним словом не прохопився — бачив, що Швидкий сидить посеред зали на якомусь звитку знищений, знівечений, згорблений…

Того ж дня про такелажні подвиги швидко дізнався і файн-механік Василь.

— Ну й гарячий Олег, як окріп. Куди було поспішати? Не могли мене викликати. Через тещу б розшукали — яв неї скоро сарай ремонтуватиму. А така історія вже на «Вібраторі» була. Чудило, і людей попоморочив, і собі нашкодив. Не одержить він тепер міністерської грамоти на іменини. Ну а ти, Маріє, куди дивилася? А всі ви? Теж мені вантажники знайшлися. На кожну голову — своя шапка. Я ж не беруся за вас студентам лекції читати… — довго ще журився і дорікав Василь.

Увечері Швидкому зателефонувала Клара — головна ректорова секретарка, і тоном, сповненим поваги, але не таким, щоб можна було заперечити, запросила на десяту ранку.

«Догану оформить по старій дружбі, — майнув в Олега Івановича здогад, — за зіпсутий інтер’єр, за порушення ансамблю чи ще якось там сформулює. А ще ж ремонт у копієчку влетить. Розламали ми швидко, сто карбованців — і нате вам ворота замість дверей. Аби здоров’я міцніше, кинув би завідування кафедрою і пішов би одвірки таким дурням, як я, переставляти».

Буркотіння це нікому не адресувалося, професор і сам розумів його намарність. Просто хотілося зігнати досаду, а достойного об’єкта не було, от і позаздрив шабашникам. Роздратування підсилювалося ще якимось незрозумілим болем, що наростав десь із глибини, наближався приглушеними хвилями, ніби віщуючи шторм. Починало морозити. Якби не Кларин дзвінок, залишився б удома, почитав би «Химию и жизнь» — прецікавий журнальчик!

— Радій! Валюту роздобув. Тепер замовляй, що хочеш, але капітально-унікальне. — Ректор зустрів Олега Івановича осяйною усмішкою.

«Здорово замахується, — муравками закопошилися думки. — Спершу радісну звістку, а потім обухом по голові. Так уже насобачився з трибуни виступати, що й мікробесіди будує за зразком річного звіту перед вченою радою». Але похмурості Швидкому вистачило лише на мить, бо слово «валюта» означало, що тепер і свою лабораторію він зможе укомплектувати незгірш за Тарновського.

Олег Іванович давно мріяв про унікальні прилади, особливо ж після того, як побував на курсах підвищення кваліфікації. І треба ж! До свого учня довелося йти по знання. Та про вражене самолюбство він забув одразу, щойно зайшов до лабораторії: найунікальнішу, найновішу апаратуру постягував Тарновський з усього Союзу та, либонь, і з усього світу, бо навіть спектрометр, випущений голландською фірмою у трьох екземплярах, моргав Швидкому окулярами з рідинних кристалів. «Мільйон золотом», — як про буденну річ сказав учень.

— Даю три дні на роздуми, — приємнішого голосу Олег Іванович у житті не чув. — За тобою півмільйона. Не складеш через три дні заявки — іншим передам. Але й не поспішай, щоб не вийшло, як з мікроскопом, — шпигонув найприємніший у світі голос.

І Швидкого потягло на здачу — бо й чом би мав залишатися в боргу:

— Думаєш, що англійський «Комебакс» улізе в запроектовані тобою двері? — невинно спитав він.

— Ет, нам це тепер не страшно: як не влізе — ти проконсультуєш, з якого боку легше одвірки виламувати. Досвід маєш — перший спеціаліст у цій справі.

Обоє скупо всміхнулися.

— Це біда наша, — зітхнув Стащук, куйовдячи свою колись буйну, а тепер упокорену сивиною чуприну, — що я без архітекторських знань змушений був факультетський корпус проектувати, а ти, плутаючи строп із стропилом, брався за такелажні роботи. Але нічого не вдієш: горезвісні труднощі зросту. Тут є серйозніші справи. Власне, заради них я тебе й покликав, про фунти-стерлінги міг би й по телефону сказати. А ось про це… — Стащук подав резкішного конверта з глянцевого цупкого паперу і з адресою, надрукованою елегантним шрифтом, — вирішив порадитись. Вчитайся, формального підходу тут замало…

Олег Іванович витяг із конверта лист. «Не на машинці друкований, — майнула думка, — урочистий, мов ювілейне вітання». Лист був звернений до академіка Стащука, але не про нього писаний.

«Весь учений світ Заходу, — почав читати Олег Іванович, — високо цінить основоположні праці відомого спеціаліста Тихона Пильнюка. Ми вітаємо Вас і у Вашій особі увесь інститут за фундаментальні дослідження, виконані доктором Т. Пильнюком, і просимо командирувати його до нашого закладу для читання лекцій. Усі видатки університет бере на себе». Далі йшли підписи ректора і трьох учених.

— Підробка це, Стьопо, — відповів Олег Іванович на запитальний погляд Стащука. — Наш Тиша і на гербовому папері золотом тиснений лист сфабрикувати може.

— Перевірено, — запевнив «Стьопа».

— Напевне, організував. Їхав хтось за кордон, умовив правдами і неправдами передати комусь із знайомих іноземців прохання. Він же не раз делегації по факультету водив, у ресторани супроводжував. То, може, якийсь «колега» під п’яну руку і пообіцяв виклик.

— Через посольство прийшов лист, це тобі не просто, — поморщився Стащук.

— Ет, піде дипломатична пошта на відкриті Всехсвятським кільця Юпітера, то й звідти Тихін рекомендацію вициганить. Ніби ти його не знаєш… — Олег Іванович згадав Пильнюків захист, коли на автореферат його дисертації надійшло сорок п’ять відгуків. Довелося з боєм їх переполовинювати. Дисертація відповідала вимогам ВАКу, проте не можна було назвати її геніальною, — а в кількох листах саме так її визначали. Бо Тихін, буваючи в різних містах, мов та п’явка, чіплявся до людей іменитих. І, як пізніше з’ясувалося, передавав їм низький уклін від професора Швидкого, який «принагідно просить вас дати відгук на автореферат». Віртуозно працював, шахрай! А з яким натхненням виступав на семінарах! Перед захистом Швидкий здуру сам двічі перевіряв текст його виступу, як зайця дресирував, бо червоніти не хотілося. А Тиша визубрив шпаргалетку, склав у пенал плакати і гайнув у гастрольне турне по інститутах. Красиво виступав, аж Швидкому дзвінки посипалися, вітали, що такого учня виховав… — Запевняю тебе, Стьопо, що оцей папірець цупкенький — ще одна красива фальсифікація Тихона, так що сміливо чіпляй на цвяшок.

— Тихона можна б, а папір — ні, — гмикнув ректор. — Зареєстрований і вимагає відповіді за моїм підписом і обов’язково на бланку. Пильнюк — фрукт з твого саду, то попрошу заготувати аргументовану відповідь, щоб нова комісія до нас не приїздила. Після Тихонової телеграми в народний контроль ти ж знаєш, скільки клопоту було. Перевіряли «сигнал», а по дорозі… Інститут великий, варто лише захотіти, покритикувати завжди знайдеться за що.

— А давай, Стьопо, відправимо нашого «генія» за кордон — нехай лекції читає, сорому поручителям наганяє. Більше не присилатимуть липових запрошень. — Швидкий аж долоні потер від задоволення, уявивши, як його зарубіжні колеги, відомі вчені, котрі взялися рекламувати Пильнюка, сядуть у калошу. Невдача з такелажними роботами наштовхувала Олега Івановича на думку підказати людям, що трапляється, коли пекар чоботи шиє.

Але «Стьопа» міркував інакше:

— Щоб зганьбив нашу науку? По ньому ж там судитимуть і про тебе, і про мене… Скільки в нього статей без співавторства?

— Та скоро десяток буде.

— Може, саме вони і є «фундаментальними і всеосяжними»? А ми його недооцінюємо. Навіть у Ньютона були суди стосовно пріоритету, і в плагіаті його звинувачували. Потрібна об’єктивність, Олег. А може, ти просто ревнуєш його, молодого учня, до вічно юної своєї нареченої — науки? Тому й вважаєш нікчемним усе те, що він робить. Тобі антипатичні його людські якості. Але ж історія знає чимало випадків, коли люди незлагідної вдачі, важкого характеру робили основоположні відкриття. Згадай Пастера, знаменитого, уславленого ІІастера, який брутально лаявся і мало не бився навкулачки з вісімдесятилітнім Гереном, — і все це робилося прилюдно, на науковому зібранні, аби довести правоту. Причому наступного дня Па стер відмовлявся іти на дуель, отже, розумів, що наука не строчиться кулями. Може, і ти Олег, у своїй запальності…

— Може! Може! — крикнув Швидкий у мікрофон, що стояв на ректорському столі ще з часів великих географічних відкриттів, стояв як пересторога любителям легко давати обіцянки, а потім їх не виконувати. — Якби такий пройдисвіт, — старий затулив мікрофон долонею, — та не був ледачим і потрапив у поживне середовище… Коротко кажучи, — поки я живий, цьому негідникові ходу не буде!

— Ясненько. Бери лист і щоб через три доби отут лежав проект відповіді.

— А догана за пошкодження архітектурного ансамблю? — запитав Швидкий, вимовивши останнє слово з французьким прононсом.

Ректор у відповідь лише махнув рукою, що мало означати: «розплутуйте самі» або «дайте мені спокій».

Не встиг Швидкий дійти до порога, як двері кабінету відчинилися, і Клара, елегантна і строга, запитала Стащука:

— По скільки закликати? Там уже дванадцять чекає! — Докірливо глянула на відвідувача, який просидів з ректором майже півгодини.

Вийшовши під ясне небо, Олег Іванович пригадав ще один епізод, пов’язаний з Тихоном. Взагалі треба було б, як тепер кажуть, «відключитися», але збуджений мозок підкидав поживу і штовхав на продовження бесіди із Стащуком. Швидкий не бачив ні тоненьких берізок, сполоханих останніми приморозками, ні зухвалої зеленавості висіяної трави, ні беззахисної оголеності стрижених кущів. Урбанізація не тільки віддалила людину від природи, а й надміром інформації та збудників позбавила її можливості милуватися навіть крихітками псевдонатури.

Ідучи від ректорату до своєї лабораторії, Олег Іванович пригадав розмову з Макфіліпсом — енергійним англійцем, який приїздив в інститут, щоб «вшанувати талант професора і поговорити про майбутнє наукове співробітництво». Ну, про талант бреше, одразу резюмував Швидкий, казав би напряму — плани, мовляв, цікавлять… Бо, як не є, задніх не пасем. Трапляються такі роботи, що й Тарновського у штурмівщину кидають.

Гість — відомий вчений, автор цікавих статей у журналі «Фізікл ревю» — був пригнічений лихом, що впало на його родину: батько щойно переніс інфаркт міокарда з п’ятигодинною операцією. Чи довго протягне старий? Та й користі тепер з нього, як із статуетки пісень. А перебування в лікарні вже обійшлося родині в сто тисяч доларів. Олег Іванович подумав навіть, що недочув чи не так переклав гостя — жорстокі слова й астрономічна цифра! Але зараз йому пригадалася інша деталь тої розмови. Побідкавшись, поскаржившись на ціни, Макфіліпс ніби між іншим зауважив: «Вам можна позаздрити. Безплатне навчання дає можливість вибирати найздібніших учнів, таких, наприклад, як містер Пильнюк».

«А може, й справді, — підштовхувана сумнівами, заворушилася думка, — може, й утнув щось наш Тиша нишком та й відправив у «Фізікл статус соліді»? Вразив увесь науковий Захід, і хвилі потрясіння оце до нас докотилися? Тихонові вже за тридцять, — намагався розважливо міркувати Олег Іванович. — А Гаудсміт з Улугбеком відкрили спін електрона, маючи лише по двадцять три роки. Їхній учитель, знаменитий Еренфест, вважав хлопців лобуряками, карою божою, що невідомо за які гріхи впала йому на голову. Тому й не погодився бути співатором їхньої геніальної роботи про спін. І в принципі Тихін не дурень. Можливо, після фіаско, підштовхуваний злістю, вирішив реабілітуватися, попрацював натужно, натрапив на золоту жилу…»

Обминаючи сонячні плями на землі, плентався Олег Іванович до своєї лабораторії. Зайшовши в корпус, побачив на дошці оголошень з чавунними літерами «Кафедра фізики» яскраво розмальований ватман: «Наш колектив вітає тов. Пильнюка з міжнародним визнанням його наукових досягнень і бажає успішно провести лекційне турне!»

Прочитавши, злодійкувато озирнувся, чи немає кого поблизу, а руки вже самі тяглися до розцяцькованого аркуша. Та зарипіли в пам’яті, немов гальма, слова: «Може, ти, Олег, ревнуєш молодого учня до вічно юної своєї нареченої — науки?» І руки опустилися, лише губи сердито пробубніли: «…колектив одностайно…»

Хоч як злись, хоч що кажи, а доведеться йти до сусідів, шукати Тихона, розпитувати, чим він там світ здивував.

Перші двері Швидкий потяг легенько, ввічливо. Зачинені. Всі наступні шарпав — вони навіть не рипіли. У п’яті стукнув спересердя черевиком — звідти вискочив зляканий Безверхий, той самий, якого Олег Іванович колись необачно відпустив на конкуруючу кафедру, де й Тихін не так давно знайшов тимчасовий притулок після ганебного скандалу з викраданням зразків та привласненням чужих статей. Тепер протоколи на мільйонні економічні ефекти Безверхий приносить не в лабораторію Швидкого, де вчився, де щодня до півночі паяв установки з файн-механіком Василем, а своєму новому завідувачеві. Не розгледів Олег Іванович, не оцінив, не пішов до ректорату випросити для Безверхого додаткову ставку, от і опинився той на сусідній кафедрі, і не троянським конем, а стовпом… Сумніви, мов гайвороння на сніг, ти його кишнеш, а воно все «кар» та «кар».

— Пробачте, — знітився Олег Іванович, — думав, що й тут нікого нема. Ви не знаєте, де Пильнюк?

— Напевне, у фонетичному кабінеті — італійську вдосконалює й англійську вчить: його за кордон посилають.

— Та знаю. Запрошують.

— Вітаю — вашої школи представник, — простодушно мовив Безверхий, не помічаючи, як посіріло обличчя Швидкого, як він, ніби сам собі наступаючи на горло, запитав:

— А суть його роботи вам відома?

— Він пірнув у нове русло, в тих водах ще немає наших плавців. Та й не доскіпувався я, — пояснював Безверхий. — Не такі ми з ним друзі і непросто збагнути його відкриття: він усе в багатоярусні формули одягнув, без обчислювальної машини там не обійтися. Справжня таємниця.

Олег Іванович щиро хотів би повірити в Тихонове переродження, але дотеперішнє його уявлення про цю людину навертало на сумніви. Як керівник, він прагнув об’єктивності, як учений, мав би радіти успіхові молодшого колеги, — а от же не вірив і не радів. І хто може змусити змінити думку про якусь особу? Нова її посада? Циркуляр? «Та хай вознесеться мій Тиша хоч на сьоме небо, — думав Олег Іванович, — а я таки знаю, що під кожною злотинкою в нього підлотника. А може, в такій зневірі і є моя заскорузлість? Зужитість гуманістичних поривань, немов авітаміноз?»

— Добра мені таємниця! Там, — рука Швидкого показала на стелю, — знають та хвалять, а тут, — рука описала коло, — і вода не сколихнеться. За що ж він у вас зарплату одержує?

— За міжнародне визнання! — не розгубився Безверхий.

— А домашнє визнання що — пережитком стало? От народ! Не дадуть-таки спокійно віку дожити. — Олег Іванович пригадав, як уже пробував перевірити Тихонові експерименти, довелося тоді протигаз надівати. — Ану вас усіх до дідька, — махнув він рукою, мов надщербленою шаблею. В грудях знову щось кольнуло. В очах потемніло. Безверхий викликав «медичну допомогу».

До лікарні Олега Івановича супроводжувала Марія. Побачивши, що машина в’їжджає у двір тієї самої клініки, де колись уже лежав учитель, і знаючи її господарів, бо кілька разів провідувала тоді Швидкого, Марія запанікувала:

— А не можна до іншої лікарні? У хворого, знаєте, біологічна несумісність із цим закладом.

— Що за ґвалт? — незворушно відповіла лікарка. — Сьогодні чергує саме ця лікарня. Та й радіти треба, що ваш хворий до хірурга Пильнюка на стіл ляже. Вам просто пощастило…

Звідки їй було знати, що у Пильнюка є син фізик, якого оцей знепритомнілий хворий невдало вчив розуму, накликавши на себе гнів батька. Воістину — не плюй у колодязь!

Машина тим часом зупинилася. Ноші з блідим, наче мрець, хворим зникли за дверима.

Марія кинулася до телефонної будки. Вона не розмірковувала, де шукати постійного залицяльника-невдаху, — одразу набрала домашній номер Тихона.

— Добридень. Це я. Вітаю з виходом на міжнародну орбіту.

— О, Марія? По телефону я ще не чув твого голосу… Не все ж мені дідуганам пилюку на приладах витирати, — весело відгукнулася трубка.

— Вітаю, — повторила Марія. — Ніхто й не сумнівався у ваших здібностях. Просто не щастило вам. Та ще й робота у деканаті з такими неслухняними, як я, сили мотала…

На якусь мить запала мовчанка — певно, абонент зважував, вірити чи не вірити вухам своїм. Нарешті почулося:

— Знаєш, ти оце перша мені отаке кажеш. Наші взагалі мене ігнорують, думають, що я не помічаю. Може, зустрінемося? По келиху «Игристого» з морозивом…

— Ну що ви, Тихоне Руслановичу…

— Пробач, Маріє, не хотів тебе образити. Від радості сказав.

— Ви з Олегом Івановичем ще не бачилися?

— Ні.

— Він такий радий за вас. Каже: «Я завжди вірив, що Тихін далеко піде, якщо йому не заважати. Заплутався був чоловік, добре, що вчасно підправили, — от включив у роботу свій могутній потенціал».

Трубка знову помовчала, аж Марія почала її злякано торсати, але голос пролунав виразно, тільки з нотками недовіри:

— А ти не насміхаєшся, Маріє?

— Хіба я з вами коли билася? Не вірите — самі знайдіть Олега Івановича, він щойно до лабораторії зайшов. Я певна, захоче вас повернути на кафедру. Тільки ви одразу не погоджуйтесь — поволиньте кілька тижнів. Хай це буде старому наукою, хай знає, що достойними кадрами нема чого розкидатися. Ну, бувайте. Ще раз вітаю вас.

— Спасибі, — нотки недовіри ще бриніли в голосі Тихона, але їх заглушив мажор самовпевненості — найогидніша, а то й небезпечна, як на думку Марії, людська риса. — Спасибі. Ти перша мене привітала. Жаль, що ні з ким чарку перекинути. За годину-дві буду на роботі, зайду до Швидкого миритися. В принципі він непоганий чолов’яга.

Походивши бульваром хвилин так із двадцять, Марія знову набрала номер Пильнюка.

— Це знову я, — схвильовано прокричала вона. — Ви збиралися розшукувати Швидкого — дзвоню, щоб зберегти ваш час. На роботу можна не йти, Олег Іванович захворів. Знепритомнів — довелося «медичну допомогу» викликати. Їду разом з ним. Так що вам, може, й не вдасться з ним помиритись… Бувайте здорові…

— Алло! Ти куди з ним? Скажи, щоб до батька везли. Алло!

— Бувайте. Ніколи. — Марія клацнула важелем автомата, відчуваючи, як стає сама собі огидною. Ну й бридня. Од зневаги чи відчаю стукнула кулаком по лобі, з приємністю почувши біль. Жива, отже. І хитра та брехлива. Нікому в світі не розкаже про цей гріх в ім’я ближнього.

А за білими стінами лікарні…

— Чому до нас? Є клініка для вчених! — скинувся Пильнюк-батько, побачивши знайомого пацієнта. Та вмить притлумив свої почуття. — Пробачте, забув, що ми сьогодні чергуємо…

Великого, справжнього зла проти Олега Івановича він не мав — бо все-таки відчував, розумів, що його Тиша не першого сорту дитина. Але… Якому батькові не хочеться бачити успіхи сина? А від кого це залежить значною мірою? Від учителів. Отже, від Олега Івановича, який відверто зневажив Тихона, завдав йому стільки прикрощів. Тому й заворохобилися десь там, у темних закутках мозку, хижі мікроби зла, які обкутували, обволікали неторкані у святості слова клятви Гіппократа… За довгу практику всяке траплялося — у польовому шпиталі, коли доводилося оперувати без наркозу, поранені, бувало, поминали усіх родичів хірурга аж до останнього коліна. Один навіть укусив. Та клятва Гіппократа залишалася стерильно чистою. Лікувати ворога Русланові Максимовичу не доводилося, тому й не задумувався він над почуттями військового лікаря, якому випадало виходжувати, мов звичайну людину, бандюгу, котрий до здачі в полон змішував жіноче молоко з баварським пивом.

Олег Іванович — людина своя, навіть близька, хоч не завжди сприяв прославлянню родини Пильнюків. А зворохоблений хижий мікроб все-таки підштовхував у темний куток клятву Гіппократа… Руслан Максимович не сказав собі строго: «Посоромся», бо це означало б визнати існування мікроба, — він лише нарочито довго мив руки і думав, що то буде з його авторитетом, коли операція не вдасться, а підстав для песимізму більше, ніж досить. Напевне, хто-небудь з колег кине мимохідь: «Зумисне зарізав старого». А якщо впораємося? Не такий уже він і старий, подумав про Швидкого, ми майже ровесники. Тоді оновлений, повернений до життя, щасливий Олег Іванович помириться з Тихоном, можливо, забере його знову на кафедру…

Егоїстичні, морально-невизначені думки випурхнули з голови хірурга, щойно він узяв скальпель і зробив перший надріз. Він бачив перед собою звичне криваве поле бою у живому абстрактному тілі. Руки працювали вправно, і кожен їхній рух був точний, упевнений — так закоханий у свою справу слюсар високого розряду розбирає головку циліндра автомобіля, так художник вимальовує квітку, яку йому підказало натхнення.

Закінчивши операцію, Руслан Максимович подумав, що було б набагато легше працювати, якби на стіл клали безіменних пацієнтів, щоб навіть облич їхніх не бачити, — тоді можна було б робити операції хоч і родичам: не кожен батько-хірург може впізнати сина по розташуванню родимок, а про тіло дорослої дочки він здебільшого уявлення не має. Тому боротиметься за життя своєї дитини з таким же холодним розумом, з такою ж розважливістю, як оперуючи зовсім чужу людину.

…Полегкість, внутрішню розкутість Пильнюк-батько остаточно відчув, побачивши, як по вестибюлю поспішав син.

— Ти ось що, татку. Там до вас Швидкого привезли. Постарайся. На роботі у нас з ним всяке бувало, та мені хотілось би помиритися. Не завжди я був справедливий до нього…

— Це наш обов’язок, — примирливо буркнув батько. — Не хвилюйся.

«Все-таки син мій не пропаща людина. Як і в кожного, є в нього вади, може, інколи вони просто різкіше виступають. А от зараз він виявив справжнє благородство. Неодмінно треба вилікувати Швидкого, за всяку ціну. Нехай миряться. Може-таки, стане Тиша на шлях істини…»

Було це в п’ятницю. А сьогодні — понеділок. Принісши прооперованому коларин, Руслан Максимович із задоволенням вислухав палатного лікаря: температура стабілізується, післяобідній сон глибокий, апетит у межах норми. «Проявляється інтерес до життя», — пожартував лікар, кивнувши на тумбочку, де лежали зошити, журнали, ручка.

прочитав Руслан Максимович на папірці, притиснутому кульковою ручкою. Ну що ж, до оптимізму ще далеко. Проте слід зважити, що за вірші взялася людина, яка назавжди «зав’язала» з поезією, принаймні після першої операції Олег Іванович так твердив, запевняючи, що за десять років не написав жодного рядка. Та невідомо, що вийшло б з-під пера найбільшого оптиміста на третю добу після такої операції. Головне зараз не тон. Важливий сам факт писання, що свідчить про одужування пацієнта. Набереться сил — з’явиться й мажор. Але коларин треба колоти, на всяк випадок…

Впевнившись у добротності своєї роботи і помудрувавши з палатним лікарем над листком призначень, Руслан Максимович полегшено зітхнув, розпрощався з колегами й пішов до своєї незатишної холостяцької квартири.