Пульсари

ЗАДУШЛИВА НАДІЯ

По телевізору саме показували перенесення олімпійського вогню з Молдавії на Україну, коли в квартирі старого Пильнюка задзвонив телефон. Форсуючою скоромовкою телефоністка повідомила, що на проводі Мілан. З хвилюванням притуляв батько рурочку, сподіваючись почути голос сина, та замість нього почув скрипучий сестрин:

— Я не можу тобі довго пояснювати, — заявила Августа, чи то маючи на увазі неспристойність Тихонових учинків, а чи дороговизну телефонної розмови, — але швидше відкликай його додому.

— Він захворів?

— Гірше. Назвав дурнями тутешніх спеціалістів. Ти не уявляєш, яких зусиль мені коштувало, щоб його робота була відзначена, а він, невдячний…

— Так тобі й треба, сестричко. Навіщо влаштовувала комедію? Навіщо в гості тягла?

— Господи, Руслане, скільки мені залишилося жити? Хотіла племінникові добро зробити. На старість ми всі стаємо сентиментальними… Тільки ж якби він мене слухав… Я б йому текст інтерв’ю допомогла відредагувати.

— Цього ще не вистачало, — видихнув брат, не дуже турбуючись тим, почують ці його слова в Мілані чи ні.

— Хороше інтерв’ю, Руслане. Пристойне. Срібло у гаманці забряжчало б. Так замість цього… Такий непрактичний! Благаю, відклич, бо він мене з торбою по світу пустить. Телеграму йому надішли чи щось придумай. Я кінчаю — і так наговорила мішок з лірами. Бувай здоровий, брате.

Скрипучі обертони Августиного голосу розтанули на тоненьких дротиках міжнародного зв’язку. Сестричка…

Розлучився з нею Руслан Максимович під час війни — фашисти вивезли на примусові роботи. Потім італійське заміжжя, діти, внуки… І хоч була це дуже болюча рана, і кожне спілкування з сестрою роз’ятрювало йому душу, зараз думки не про неї, а про сина. Не може Тихін ніде нагріти собі місця — тут конфліктує з колегами, родичам не підходить… І в людських, і в професійних стосунках бракує йому елементарної порядності — усвідомлення цього кидає батька в розпач. Повіситись? Чи напитись снодійних таблеток? Якби просто випаруватись, білою хмаркою вилетіти у вікно, щоб ні слідів, ні турбот знайомим.

Хоча б порадитися з кимсь, пожалітись… Може, Швидкого запросити в гості, отого великого психолога, що й без дефектоскопа дірки в душах бачить? Він перед операцією намагався напоумити: «Не відпускайте від себе Тихона», — казав значить передбачав ті його вчинки, що видаються неможливими. Збоку завжди видніше… А що він зараз мені нарадив би? Воно й незручно турбувати людину, із своїми клопотами нав’язуватись… Але чомусь здається, що Швидкий зрозуміє, принаймні більш ні перед ким і не хочеться оголювати душу. Та й можу ж я хоч раз у житті не пацієнта рятувати, а сам вдатися по допомогу? Чужим теплом зігрітися? Люди немов пульсари — той випромінює добро, той — зло.

Ох, Тихін, Тихін… Моя надія в житті… Гнила опора виросла на старість, як упаде — роздушить. Ну чому саме мені судилася отака гіркота? Хіба не вчив я свого сина добру, не наймав спеціальних учителів, не прилучав до високого? Чи не так це робив? Може, матеріальні чинники заступили йому духовність? Так я ж хотів, як краще… Скільки книжок йому придбав! Чи, може, до високого треба йти босоніж стернею? Де той єдино правильний рецепт? Чужих дітей рятував я — та й не дивина сьогодні руку-ногу зцілити: он Іванова замахується тіло людське ростити, як квітку у вазоні. І зможе, і виростила, вважай. А я, певне, виростив будяк. Може, перш за все не про тіло треба дбати? Краще здоровий дух у слабкому тілі?..